Але Глава одвів ще Мацька вбік і сказав...
—Хотів би вас дуже просити... Коли б що-небудь сталося... знаєте, пане.... якесь нещастя абощо... то щоб негайно послали гінця до Спихова. А коли ми вже виїдемо, то нехай наздоганяє нас!
Добре,— сказав Мацько.— Я також забув тобі сказати, щоб ти віз Ягенку до Плоцька, розумієш! Підеш там до епіскопа І скажеш йому, хто вона, скажеш, що вона абатова хрещениця, для якої у епіскопа є заповіт, а далі проси про опікунство, бо про це також записано в заповіті.
А якщо єпіскоп скаже нам залишитися в Плоцьку?
Слухай його і зроби так, як він порадить.
Так і буде, пане. З богом!
З богом.
Довідавшись на другий день про втечу орденської служки, рицар Арнольд нишком усміхнувся, але сказав так, як і Мацько: що її або з'їдять вовки, або вб'ють литвини. Це було дуже ймовірно, бо місцева людність литовського походження ненавиділа Орден і все, з ним зв'язане. Частина хлопів утекла до Скірвоїлла, а інші збунтувалися і, подекуди повбивавши німців, поховалися разом з родинами та пожитками в недоступних лісових нетрях. Служку шукали другого дня, але не дуже старанно і не знайшли, бо Мацько і Збишко думали про інше й не приділили пошукам достатньої уваги. Їм треба було якнайшвидше їхати в Мазовію, і вони хотіли вирушити, як тільки зійде сонце, але Дануся перед ранком міцно заснула, і Збишко не дозволив її будити. Він чув, як вона «квилила» вночі і знав, що не спала, тому тепер покладав на її сон великі надії. Двічі закрадався він до хати і двічі бачив при ранковому світлі її заплющені очі, розкриті губи й яскравий рум'янець на щоках, який буває у міцно сплячих дітей, його серце мліло від ніжності, і він стиха говорив: «Пошли тобі господи відпочинок і здоров'я, квітонько моя люба! Скінчилася твоя недоля, скінчилися сльози, і дасть господь милосердний, що твоє щастя плинутиме безконечно, як вода в річці», його щира й добра душа линула до бога, і він питав сам себе: чим би йому віддячити, чим відплатити, що б якому костьолові пожертвувати з достатку — зерном, худобою, воском чи іншими милими всемогутності божій речами? Він готовий був навіть зараз дати обітницю й докладно перелічити, що саме дарує, але вирішив заждати, бо не знав, у якому стані Дануська прокинеться і чи прийде до пам'яті; він не був упевнений, чи буде за що дякувати.
Мацько хоч і розумів, що небезпека для них мине аж у землях князя Януша, але також був тієї думки, що не, слід порушувати відпочинку Данусі, який, міг стати для неї рятівним. Тому він вирішив ждати, тримаючи напоготові слуг і коні.
Але коли минув полудень, а Дануся все спала, вони почали непокоїтись. Збишко весь час заглядав крізь, щілини й у двері, нарешті втретє увійшов до хати й сів на пеньку, що його вчора увечері служка принесла до постелі, щоб переодягнути Данусю.
Він сидів і дивився на неї, але вона не розплющувала очей. Аж як минуло, стільки часу, скільки треба, щоб повільно проказати «Отче наш» і «Богородицю», губи її здригнулись, вона зітхнула і, немов бачачи крізь сплющені повіки, прошепотіла:
—Збишко...
Він вмить упав перед нею навколішки, схопив її за схудлі руки і, в захваті цілуючи їх, заговорив уривчастим голосом:
—Хвалити бога! Данусько! Ти мене впізнала! Голос його розбудив її остаточно, вона сіла; на постелі і з розплющеними вже очима повторила:
—Збишко...
Дануся закліпала очима і здивовано почала озиратися навколо.
— Ти вже на волі!— промовив Збишко.— Я вирвав тебе від них, і ми поїдемо до Спихова.
Але вона звільнила свої руки з його рук і сказала: — Це все через те, що не було татового дозволу. Де княгиня?
—Опам'ятайся, моя ягідко. Княгиня далеко, а ми одбили тебе у німців.
Вона ніби не чула цих слів і, немов щось пригадавши, сказала:
— Ой лихо! Вони забрали мою лютню й розбили
об мур,
— Господи милосердний! — вигукнув Збишко.
Він аж тепер помітив, що очі її каламутні й блискучі, а лиця палають. В ту ж мить йому спало на Думку, що вона, мабуть, тяжко хвора і двічі вимовила його ім'я з гарячки.
Серце його задрижало від розпачу, на чолі виступив холодний піт.
—Данусько! — покликав він.— Ти мене бачиш і розумієш?
А вона відповіла покірним і благаючим голосом:
—Пити!.. Води!
— Господи милостивий!
І Збишко вискочив з хати. Перед дверима, він натрапив на старого Мацька, який саме йшов довідатись, що там робиться, і, кинувши на ходу одне слово: «Води!» помчав до струмка, що плинув недалеко Серед заростей і моху.
За хвилину Збишко повернувся з повним кухлем і подав його Данусі; вона почала жадібно пити. Мацько, який перед тим увійшов до хати, подивився на хвору і спохмурнів.
— Що в неї — гарячка? — спитав він.
Так! — простогнав Збишко.
Вона розуміє, що ти говориш?
Ні.
Старий нахмурив брови, потім став чухати потилицю.
—Що ж його робити?
— Не знаю.
—Єдина тільки є рада...— почав Мацько.
Але в цю мить Дануся перебила його. Напившись води, вона втупила в нього свої, розширені від гарячки очі і сказала:
— І вам я нічим не завинила. Майте ж змилування!
—Я маю над тобою змилування, моя дитино, і бажаю тобі тільки добра,— зворушено відповів старий рицар.
Потім він звернувся до Збишка:
—Слухай! Не варто залишати її тут. Коли її обвіє вітер та обігріє сонце, то, може, їй стане легше. Не втрачай, хлопче, розуму, а бери дівчину в ті самі ноші, в яких її везли, або на сідло, і в дорогу! Розумієш?
Сказавши це, він вийшов з хати, щоб дати останні розпорядження, але, глянувши поперед себе, став, як укопаний.
Сильний піший загін, озброєний списами і бердишами, з чотирьох боків стіною обступив хати, смолярні й поляну.
«Німці!» подумав Мацько.
І жах сповнив його душу. Він умить вхопився за руків'я меча, зціпив зуби і стояв, схожий на дикого звіра, якого несподівано оточила зграя собак і який готується до відчайдушної оборони.
Тимчасом від смолярної купи до нього йшов велетень Арнольд з якимось другим рицарем і, наблизившись, сказав: