— Але задля імені Христового можна й головою наложити, — заперечив Повала.
І задля рицарської честі, — додав Топорчик, родич кастеляна.— Є з-поміж нас такі, що підуть. Пан Спитко з Мельштина має молоду й кохану жінку, проте, вже пішов до князя Вітольда.
Воно й не дивно,— докинув Ясько з Нашан,— бо нехай би мав найтяжчий гріх на душі, а за таку війну напевне здобудеш прощення і спасіння.
І славу на віки вічні,— знову сказав Повала з Тачева.— Коли війна, то війна, а коли ще не аби з ким, тим краще. Тімур завоював світ і заволодів двадцятьма сімома царствами. Отож була б слава для нашого народу, якби ми його подолали!
А чому б ні? — відповів Топорчик.— Коли б він посідав і сто королівств, то нехай його інші бояться, а не ми! Правду ви кажете! Скликати б тисяч з десять снисарів, то ми б весь світ завоювали.
А який же народ подолає Кульгавого, коли не наш?..
Так розмовляли рицарі, а Збишко аж здивувався, що йому раніш ніколи не спадало на думку піти з Вітольдом у дикі степи... Коли він був у Вільні, йому хотілось побачити Краків, двір, взяти участь в рицарських змаганнях, а тепер подумав, що тут його може спіткати ганьба й суд, а там, в найгіршому разі, знайшов би славну смерть...
Столітній Войцех з Яглова, у якого від старості вже тряслась шия, але розум відпозідав вікові, немов холодною водою линув на рицарський запал:
—Дурні ви,— сказав він.— Невже ніхто з вас не чув, що образ Ісуса Христа говорив з королевою, а коли вже сам спаситель так їй довіряє, то чому б і дух святий, що є третьою іпостассю тройці, мав бути до неї менш милостивий? Через те вона бачить майбутнє, ніби воно перед нею діється, і казала так...
На цьому він спинився і з хвилину тряс головою, а далі сказав:
— Забув, що вона казала, але зараз пригадаю.
І він почав пригадувати, а присутні зосереджено мовчали і ждали, бо всі були певні, що королева може провіщати майбутнє.
Ага! — сказав нарешті Войцех. — Пригадав!
Королева сказала, що коли б усе тутешнє рицарство пішло з Вітольдом на Кульгавого, тоді сила поганська була б розтрощена. Але того не може статись через безчесність християнських володарів. Треба боронити границі й від чехів, і від угорців, і від Ордену хрестоносців, бо нікому довіряти не можна. А коли з Вітольдом піде лише купка поляків, то його подолає Тімур Кульгавий або його воєводи з своїм незліченним військом...
— Та зараз же мир,— озвався Топорчик,— і сам Орден нібито чимось допомагає Вітольдові: Хрестоносці не можуть інакше робити, хоч би для того, щоб показати богу святому, що готові з поганами боротись. Кажуть також придворні, що Куно Ліхтенштейн прибув сюди не тільки на хрестини, а й для переговорів з королем...
—А он і він! — вигукнув здивовано Мацько.
— Справді! — оглянувшись, сказав Повала. — Їй-богу, він! Не довго гостював у абата і, мабуть, ще вдосвіта виїхав з Типця.
—Чогось йому так пильно треба було,— похмуро відказав Мацько.
Тимчасом Куно Ліхтенштейн пройшов коло них. Мацько впізнав його по вишитому на плащі хресті, але той не впізнав ні його, ні Збишка бо бачив їх раніш в шоломах, а в шоломі, навіть коли підняте забрало, видно було тільки частину рицаревого обличчя. Проходячи, Ліхтенштейн кивнув головою Повалі з Тачева й Топорчикові, після чого поважно й велично став підніматися з своїми зброєносцями по сходах, до собору.
В цей час задзвонили дзвони, сполохавши зграї гав та голубів, що гніздилися в вежах, а разом з тим оповіщаючи, що незабаром почнеться меса. Мацько і Збишко разом з іншими увійшли до костьолу, трохи занепокоєні тим, що Ліхтенштейн так швидко повернувся. Але непокоївся більше старший рицар, бо увагу молодшого цілком заполонив королівський двір. Збишко ніколи в житті не.бачив нічого кращого за цей костьол і за це пишне товариство. По обидва боки від нього стояли найзнатніші мужі королівства, уславлені на раді і в боях. Багато з тих, чия мудрість привела до шлюбу великого князя Литви з прекрасною і юною королевою Польщі, вже померли, але декотрі ще були живі, і на них дивилися .з величезною шаною. Молодий рицар не міг надивитися на пишну постать Яська з Тенчина, кастеляна краківського, в якому єдналася суворість з поважністю і справедливістю; споглядав він мудрі й поважні обличчя інших райців, могутні рицарські голови, на яких волосся було рівно підстрижене над бровами, а по боках і ззаду спадало довгими пасмами. У декотрих на голові були сітки, у декотрих— тільки поворозки, щоб волосся держалося купи. Іноземні гості, посли римського імператора, чеські, угорські та австрійські, а також особи, які їх супроводили, дивували витонченістю своїх уборів; литовські князі й бояри, що були при королівській особі, незважаючи на літо і спеку, для пишності були одягнені в підбиті коштовним хутром шуби; руські князі, в цупких і широких уборах, на тлі костьольних стін та позолоти схожі були на візантійські ікони. Але з найбільшою цікавістю чекав Збишко на появу короля й королеви і з усієї сили протовплювався аж до грат, за якими перед самим олтарем видно було дві подушки з червоного оксамиту, бо королівське подружжя завжди під час меси стояло навколішках. Чекати довелося недовго: король увійшов першими дверима від різниці, і, поки дійшов до олтаря, його можна було добре бачити і розгледіти. Волосся у нього було чорне, довге, розпатлане і трохи зріджене над чолом, по боках закладене за вуха, обличчя смагляве, голене, ніс горбатий і трохи шпичастий, біля рота зморшки, очі чорні, маленькі, блискучі, бистрі, вони швидко перебігали по присутніх, наче він хотів, поки дійде до олтаря, полічити всіх людей в костьолі. На обличчі його лежала печать добродушності й заразом остороги; він мав вираз людини, яку щасливий випадок над її сподівання високо підніс і яка постійно мусить думати, чи відповідають її вчинки королівській гідності, та остерігатись непохвальних відзивів. Через те в його обличчі й рухах помічалась немов нетерплячість. Легко можна було догадатись, що гнів його мусить бути раптовий і страшний, що він залишається тим колишнім князем, який одного разу, роздратований крутійством хрестоносців, крикнув їхнім послам: «Ти до мене з грамотою, а я до тебе з списом!»
Але зараз цю природну запальність гамувала глибока і щира побожність. Не тільки новонавернені до християнської віри литовські князі, але й побожні з діда-прадіда польські вельможі проймалися благочестивими настроями присутнього в костьолі короля. Часто для більшої покути він одкидав подушку і стояв навколішках на голій кам'яній долівці; часто, піднявши руки вгору, він держав їх так доти, поки вони самі не опадали від знемоги. Він вистоював щонайменше по три меси щоденно, і вистоював з великою пристрастю. Відкриття чаші і голос дзвінка під час піднесення святих дарів завжди наповнювали його душу захватом, захопленням, раюванням і острахом. Після закінчення меси він виходив з костьолу, немов пробудившись від сну, умиротворений, лагідний, і придворні добре знали, що саме тоді найкраще просити в нього за що-небудь прощення або якогось дару.
Ядвіга увійшла дверима з ризниці. І хоч меса ще не почалась, але ті рицарі, що стояли поблизу грат, одразу попадали навколішки, мимоволі віддаючи їй шану, як святій. Збишко також став навколішки, адже ніхто з усіх численних віруючих не мав сумніву, що перед ними — свята, образи якої з часом прикрашатимуть олтарі костьолів. Суворе життя в постійній покуті останні роки особливо сприяло тому, що їй, крім королівської шани, віддавали шану майже як святій. З уст в уста серед панів і простого люду переходили чутки про вчинені королевою чудеса. Казали, що дотик її руки лікує хворих: люди, які не владали руками й ногами, одужували, одягаючи її стару одежу. Вірогідні свідки запевняли, що чули на власні вуха, як одного разу Христос говорив до неї з олтаря. Перед нею схиляли коліна іноземні монархи, шанував її й боявся образити навіть гордовитий Орден хрестоносців. Папа Боніфацій IX називав її благочестивою й вибраною дочкою церкви. Світ споглядав її діла і пам'ятав, що це дитина Анжуйського дому і польських Пястів, що це дочка могутнього Людовіка, вихованка найпишнішого двору і, нарешті, найпрекрасніша діва на землі, яка зреклася щастя, зреклася першої дівочої любові і, бувши королевою, взяла шлюб з «диким» литовським князем, аби разом з ним навернути до святого хрещення останній поганський народ у Європі. Чого німці не добилися, незважаючи на всі зусилля, на могутність Ордену, на хрестові походи, на море пролитої крові,— того доконало єдине її слово. Ніколи вінок апостольства не осявав молодшого і прекраснішого чола, ніколи апостольство не поєднувалось з таким самозреченням, ніколи жіноча краса не осявалась такою ангельською добрістю й таким смутком.
Її оспівували менестрелі при всіх дворах Європи; до Кракова з'їжджались рицарі з найвіддаленіших країн, аби побачити цю польську королеву; як зіницю ока, беріг і любив її польський народ, якому шлюбом з Ягеллом вона примножила могутності й слави. Одна тільки велика скорбота тяжіла над нею і народом — бог довгий час не, давав своїй обраниці потомства.
Та коли, нарешті, й ця недоля минулась, радісна звістка про виблагане благословення пробігла, мов блискавка, від Балтики до Чорного моря й Карпат і звеселила всі народи величезної держави. За винятком столиці хрестоносців, ту звістку радісно прийняли при всіх іноземних дворах. В Римі співали Те Deum. В польських землях остаточно утвердилась думка, що коли «свята пані» про щось попросить бога, те неодмінно здійсниться.
Тому до неї приходили люди благати, щоб випросила їм здоров'я, приходили посланці від країв і повітів, щоб в міру потреби молилася про дощ, про погоду в жнива, про щасливу косовицю, про вдалий медозбір, про достаток риби в озерах та звіра в лісах. Грізні рицарі з приграничних замків та городищ, котрі за звичаєм, запозиченим у німців, займалися розбоєм або міжусобною війною, на єдине її зауваження, вкладали мечі в піхви, відпускали бранців без викупу, повертали зайняті череди і мирились, подаючи один одному руки. Всі нещасні, всі нужденні товпились перед брамою краківського замка. Чистий дух Ядвіги проникав у людські серця, пом'якшував долю невільників, пиху панів, суворість суддів і, як провісник щастя, як ангел справедливості й миру, витав над усією країною.
І всі з піднесенням ждали благословенного дня. Рицарі пильно придивлялись до постаті королеви, щоб визначити, скільки часу їм доведеться ще ждати майбутнього наслідника чи наслідниці трону. Краківський епіскоп Виш, який був одночасно і найдосвідченішим у країні.та уславленим за границею лікарем, не обіцяв ще скорих пологів, і якщо все-таки провадились приготування, то тільки тому, що в ті часи існував звичай починати всілякі святкування якнайраніше і розтягати їх на цілий тиждень. Справді, постать королеви хоч і подалась трохи наперед, проте, як і раніш, залишалася стрункою. Одягнена вона була аж надто просто. Вихована при блискучому дворі і вродливіша за всіх тодішніх князівен, вона колись полюбляла коштовні тканини, ланцюжки, перли, золоті браслети й персні, а тепер уже кілька років не тільки ходила в чернечій одежі, але навіть прикривала обличчя, боячись, щоб думка про свою вроду не викликала в неї світської пихи. Даремно Ягелло, довідавшись про її вагітність, в пориві радості просив її прикрасити ліжко парчею, бісером та самоцвітами. Вона відповіла, що вже давно відмовилась од розкоші, бо пам'ятала, що час пологів часто буває і часом смерті, отож вона повинна прийняти ласку божу не серед коштовностей, а в тихій покорі.
Тимчасом золото й дорогоцінності йшли на академію, новохрещеній литовській молоді та на іноземні університети.
Королева погодилась змінити чернечий спосіб життя лише в тому, що від часу, коли надія на материнство перейшла в певність, не закривала більше обличчя, бо справедливо вважала, що тепер одежа покутниці їй не личить...
І всі з любов'ю дивились на її чудове обличчя, яке не потребувало прикрас,— ні золота, ні самоцвітів. Королева повільно йшла від дверей ризниці до олтаря з піднесеними вгору очима, в одній руці у неї був молитовник, в другій чотки. Збишко побачив її лілейне обличчя, голубі очі, сповнені спокою, доброти й милосердя, справжні ангельські риси, і серце його сильно забилось. Він знав, що бог велить любити свого короля й королеву, і любив їх по-своєму, але в цю мить серце його раптом сповнила велика любов, що постала не з обов'язку, а запалала сама собою, вона була разом і найвищою пошаною, і покірністю, і готовністю до самопожертви. Збишко був молодий і поривчастий, і його раптом охопило бажання якимось способом довести свою любов і вірність підданого рицаря, щось для королеви зробити, кудись летіти, когось зарубати, щось здобути й самому при тому головою наложити. «Піти хіба з князем Вітольдом, — подумав він, — бо як же я святій королеві прислужуся, коли ніде поблизу нема війни?» Йому навіть на думку не спадало, що можна прислужитись якимось іншим способом, ніж мечем, рогатиною або сокирою, і він готовий був сам один ударити на ціле військо Тімура Кульгавого, йому хотілось одразу ж після меси сісти на коня і щось вчинити. Але що? Він і сам не знав. Знав тільки, що не витримає, що руки в нього палають, палає вся душа...
І він знову забув про ту небезпеку, що йому загрожувала. На якийсь час забув навіть за Данусю, а коли в костьолі раптом залунав дитячий спів і нагадав йому про неї, Збишко відчув, що «то щось інше». Данусі він обіцяв вірність, обіцяв трьох німців, і тої обіцянки додержить, але ж королева — незрівняна ні з ким жінка, і коли подумав, скількох ворогів хотів би вбити для королеви, то побачив перед собою безліч панцерів, шоломів, страусового та павиного пір'я і відчув, що для його, бажання й того було замало...
Тимчасом він не зводив з неї очей і з щирим серцем думав, якою б її вшанувати молитвою, бо вважав, що за королеву просто молитися не можна. Він умів проказувати: Pater noster, qui es іп coelis, sanctificetur nomen Tuum, — цього навчив його один францисканець, у Вільні, та чи то чернець сам далі не знав, чи то Збишко забув подальші слова, але проказати до кінця «Отче наш» він не міг. Тому він став без кінця повторювати ті кілька слів, що означали в його душі: «Дай нашій любимій королеві здоров'я, життя та щастя і більше про неї дбай, ніж про все інше». І тому, що це говорила людина, над головою якої висів суд і кара, то, звичайно, що в усьому костьолі ніхто щиріше не молився...
По закінченні меси Збишко думав, що якби йому можна було стати перед королевою і впасти ниць до її ніг, то нехай би потім настав хоч і кінець світу. Але після першої меси відправили другу, потім третю, а тоді королева пішла в свої покої, бо звичайно постила аж до полудня і не брала участі в веселих сніданках, на яких короля й гостей забавляли блазні та фокусники.
Натомість перед Збитком з'явився старий рицар з Длуголясу й запросив його до княгині.
—Будеш слугувати під час сніданку мені й Данусі, як мій придворний, — сказала княгиня,— може, тобі пощастить привернути серце короля якимось веселим словом або вчинком. Якщо хрестоносець і впізнає тебе, то, може, не поскаржиться, коли побачить, що ти прислуговуєш мені за королівським столом.
Збишко поцілував княгиню в руку, а потім звернувся до Данусі, і хоч вій був звичний більше до війни та боїв, ніж до придворних звичаїв, знав, однак, що належить робити рицареві, коли вранці зустріне пані свого серця; він трохи відступив і, зобразивши на обличчі здивування, перехрестився й вигукнув:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!..
А Дануся глянула на нього своїми голубими оченятами і спитала:
Чого це Збишко хреститься, коли меса вже скінчилась?
Того, прекрасна панно, що ти за одну ніч так покращала, аж я здивувався!
Миколай з Длуголясу, чоловік старий, не любив новітніх чужоземних рицарських звичаїв, тому знизав плечима і сказав:
—Нащо б ото час марнувати та про вроду їй торочити! Воно ще курдупіль, ледве помітне на землі.
Збишко одразу визвірився на нього:
Остерігайтесь називати її курдупелем,— сказав він, бліднучи від гніву,— і знайте, що коли б вам було менше років, я зараз же наказав би втоптати землю за замком і нехай би діло скінчилось вашою або моєю смертю!..
Замовкни, молокососе!.. Я й зараз дав би тобі ради.
Замовкни! — повторила княгиня.— Замість думати про свою голову, ти ще заводиш сварку! Краще було б пошукати для Данусі статечнішого рицаря. І скажу тобі: коли хочеш бушувати, то йди собі в інше місце, тут такі не потрібні...
Збишко засоромився і став перепрошувати княгиню. При цьому він подумав, що коли у пана Миколая з Длуголясу є дорослий син, то він колись викличе його на поєдинок — пішого або кінного, щоб не дарувати за
«курдупеля». А тимчасом вирішив поводитись в королівських покоях смирно й нікого не викликати, хіба тільки коли б цього вимагала рицарська честь...
Тимчасом засурмили сурми, сповіщаючи, що сніданок готовий. Княгиня взяла за руку Данусю і пішла в королівські покої, перед якими стояли і ждали її світські сановники та рицарі. Княгиня Земовітова увійшла раніше, бо як рідна сестра короля посідала за столом вище місце. В залі одразу стало повно іноземних гостей та запрошених місцевих сановників і рицарів. Король сидів біля переднього кінця столу, а коло нього — епіскоп краківський і Войцех Ястжембець, що був хоч і нижчий саном за прелата, проте як папський посол сидів по праву руку короля. Дві княгині зайняли подальші місця. За Ганною Даиутою зручно вмостився на широкому стільці колишній архієпіскоп гнєзненський Ян, князь з роду шльонських Пястів, син опольського князя Болька III. Збишко чув про нього при дворі Вітольда і тепер, стоячи за княгинею й Данусею, одразу впізнав його по надзвичайно буйному, кучерявому волоссі, що робило його голову схожою на церковне кропило. При дворах польських князів його так і називали Кропило, і навіть хрестоносці дали йому ім'я «Грапіла». Він відомий був веселістю та легковажним поводженням. Одержавши проти королівської волі право на гнєзненське архієпіскопство, хотів зайняти його збройною силою, за що був позбавлений сану й вигнаний з країни; зв'язався з хрестоносцями, які дали йому бідне Кам'янське єпіскопство на Помор'ї. Аж тоді він зрозумів, що з можновладним королем краще жити в злагоді, ублагав його простити, повернувся на батьківщину і ждав, поки звільниться якась єпіскопська кафедра, яку він сподівався одержати з рук милостивого короля. В майбутньому його сподівання справдились, а поки що він старався привернути серце короля дотепністю. Проте давня прихильність до хрестоносців у нього залишилась назавжди. Навіть і тепер, при дворі Ягелла, де сановники й рицарі ставились до нього не дуже привітно, він шукав товариства Ліхтенштейна й намагався сідати за столом поруч нього.
Так було й тепер. Стоячи за стільцем княгині, Збишко опинився так близько від хрестоносця, що міг би досягти до нього рукою. Пальці його зараз же мимоволі почали свербіти і стискатись в кулаки, але він погамував свою запальність і не дозволяв собі навіть думати про сварку. Проте не міг стриматись і раз у раз жадібно поглядав на лисіючу ззаду рудувату голову Ліхтенштейна, на шию, руки й плечі, прагнучи вияснити, чи багато було б йому роботи, коли б довелось зустрітися з ним чи то в бою, чи на герці, йому здалося — що не дуже багато, бо хоч лопатки хрестоносця вирізнялися з-під вузького одягу з сірого сукна досить сильно, все ж таки він був слабосилий в порівнянні з Повалою, Пашком Злодієм з Біскупиць, з обома преславними Сулимами, з Кшоном з Козіхглув та з багатьма іншими рицарями, які сиділи за королівським столом.