Якщо не заплатять, то я зроблю це сам,— відповів де Лорш.— Я приїхав сюди з чималим почтом і навантаженими возами, а того, що на них є, вистачить...
Ксьондз Калеб повторив Збишкові ці слова, до яких Мацько, напевне, не поставився б байдуже, але молодий Збишко мало дбав про маєтність і тому відповів:
— Клянусь честю, так не буде, як ти кажеш! Ти був мені братом і другом, і ніякого викупу я від тебе не візьму.
Вони обнялися, відчуваючи, що між ними зав'язався новий вузол дружби. Де Лорш усміхнувся і сказав:
—Гаразд. Але німці не повинні про це знати, інакше вони морочитимуть голову за Мацька. Проте муситимуть заплатити, бо боятимуться розголосу при королівських дворах та поміж рицарством про те, що вони охоче запрошують та приймають іноземних гостей-рицарів, а коли ті потрапляють у неволю, то залишають їх напризволяще. А Орденові зараз, як ніколи, потрібні гості-рицарі, бо він боїться Вітольда, а ще більше поляків та їхнього короля.
— Гаразд, нехай буде так,— сказав Збишко.— Ти залишишся тут або у Мазовії, де схочеш, а я поїду до Мальборга за дядьком і удаватиму, що страшенно лихий на тебе.
Задля святого Георгія зроби так! — відповів де Лорш.— Але спочатку вислухай, що я тобі скажу. В Мальборзі кажуть, що польський король має зустрітися з магістром у самому Плоцьку або десь на границі. Хрестоносці дуже цього прагнуть, бо хочуть встановити, чи допомагатиме король Вітольдові, якщо той оголосить їм відкриту війну за Жмудь. Ого, вони хитрі, як змії, але Вітольд не менш хитрий за них. Орден боїться і його, бо ніколи не знає, що він замишляє і що зробить. В капітулі кажуть: «Він оддав нам Жмудь, але за неї весь час тримає над нашою головою меч. Скаже тільки слово — і бунт готовий!» Так воно й є. Я мушу коли-небудь відвідати його двір. Може, трапиться взяти участь в змаганнях, а до того ж, я чув, що там іноді бувають жінки чарівної вроди.
Ви говорили, пане, про приїзд польського короля до Плоцька? — перебив ксьондз Калеб.
Так. Нехай Збишко приєднається до королівського двору. Магістр хоче прихилити на спій бік короля і ні в чому йому не відмовить. Знаєте, коли це їм потрібно, то хрестоносці вміють бути покірні, як ніхто. Нехай Збишко приєднається до королівського почту і вимагає свого, а найбільше хай кричить про беззаконня. Його зовсім інакше вислухають в присутності короля і славетних в усьому світі краківських рицарів, думка яких широко розходиться поміж рицарством.
Прекрасна порада! Клянусь хрестом господнім, прекрасна! — вигукнув ксьондз.
Так! — підтвердив де Лорш.— А можливостей не бракуватиме. Я чув у Мальборзі, що будуть учти, будуть турніри, бо іноземні гості неодмінно захочуть позмагатися з королівськими рицарями. Боже мій! Це ж має приїхати й рицар Хуан з Арагонії — найславетніший в усьому християнському світі. Не знаєте? Та він же, кажуть, аж з Арагонії прислав рукавичку вашому Завіші, щоб при дворах не казали, що є інший рівний йому в світі.
Приїзд пана де Лорша, його вигляд і вся розмова розбудили Збишка з мертвотного стану, і він з цікавістю слухав новини. Про Хуана з Арагонії він знав, бо в ті часи кожен рицар повинен був знати й пам'ятати ймення всіх найславетніших воїнів, а слава арагонського дворянства, особливо того Хуана, облетіла весь світ. Жодний рицар ніколи не переміг його на герці, а маври розбігалися, лише забачивши його панцер, і всюди вважали, що він — найперший рицар в усіх християнських країнах.
На згадку про Хуана в Збишкові обізвалася його рицарська душа, і він з великим зацікавленням почаз про нього розпитувати:
—Викликав Завішу Чорного?
—Здається, вже рік, як надійшла рукавичка і як Завіша одіслав свою.
—Отже, Хуан з Арагонії приїде напевне?
—Чи напевне, чи ні, не знаю, але такі чутки є. Хрестоносці давно послали йому запрошення.
—Дай боже побачити таке змагання!
Дай боже! — сказав де Лорш.— І хоч би Завіша був і переможений, що легко може трапитись, однак те, що його викликав сам Хуан з Арагонії, велика слава і для нього, і для всього вашого народу.
Побачимо! — відповів Збишко.— Я тільки кажу: дай боже побачити.
— І я кажу те саме.
Проте на цей раз їхньому бажанню не судилося здійснитись, бо старі хроніки згадують, що поєдинок Завіші з прославленим Хуаном з Арагонії відбувся аж через кільканадцять років згодом в Перпіньяні, де в присутності імператора Сігізмунда, папи Бенедікта XIII, арагонського короля та багатьох князів і кардиналів Завіша Чорний з Гарбова з першого ж удару списом звалив з коня свого супротивника і здобув над ним блискучу перемогу. А тимчасом і Збишко, і де Лорш раділи в серцях, що коли навіть Хуан з Арагонії не зможе з'явитися вчасно, то й тоді вони побачать знамениті рицарські подвиги, бо в Польщі не бракувало борців, які мало чим поступалися перед Завішею, а серед гостей хрестоносців завжди можна було знайти першорядних французьких, англійських, бургундських та італійських фехтувальників, готових з кожним битися за першість.
Слухай,—сказав панові де Лоршу Збишко,— нудно мені без дядька Мацька і хочеться якнайшвидше його викупити, тому завтра вдосвіта я вирушаю до Плоцька. Але чого ти маєш тут сидіти? Коли ти нібито у мене в неволі, то й їдь зі мною та побачиш короля і двір.
Якраз про це я й мав намір тебе просити,—відповів де Лорш,— бо здавна хотів бачити ваших рицарів, а до того ж чув, що панії з королівського двору швидше схожі на ангелів, ніж на жительок земної юдолі.
Тільки що ти сказав це саме й про двір князя Вітольда,— зауважив Збишко.
Збишко докоряв собі в душі, що через своє горе забув за дядька, а звикнувши негайно виконувати свої заміри, другого дня вранці вирушив з паном де Лоршем до Плоцька. Приграничні дороги навіть під час_ миру ніколи не були безпечні від численних банд, що їх підтримували й покривали хрестоносці. Різкі обвинувачення короля Ягелла, скарги, які доходили аж до Рима, погрози та суворе застосування законів не зупиняли хрестоносців, і сусідуючі з Польщею комтури часто дозволяли своїм найманим кнехтам вступати в розбійницькі банди. Вони, правда, відмовлялися від тих, котрі мали нещастя потрапити в польські руки, але тих, що поверталися із здобиччю та невільниками, переховували не тільки в орденських селах, а й у замках.
І не раз у руки таких розбійників потрапляли приграничні жителі, особливо діти багатих людей, яких викрадали для викупу. Але два молодих рицарі, маючи кожен значний почет, що складався, крім возіїв, з кільканадцяти озброєних піших і кінних слуг, не убоялися нападу і без пригод дісталися до Плоцька, де їх одразу ж при в'їзді чекала приємна несподіванка.
В заїзді вони знайшли Толіму, який прибув сюди за добу раніше від них. Сталося це таким чином. Любавський староста-хрестоносець, почувши, що посланець у той час, коли на нього напали під Бродницею, встиг заховати частину викупу, одіслав його в цей замок з дорученням до комтура, щоб той змусив Толіму показати, де заховані гроші. Толіма скористався з нагоди й утік. Коли рицарі здивувалися, як це йому пощастило, він пояснив:
Все це через їхню зажерливість. Бродницький комтур не хотів ставити коло мене великої варти, щоб не розійшлася чутка про гроші. Може, він договорився з любавським старостою поділитися грішми, і вони обидва боялися розголосу, щоб потім не довелося значну частину одіслати до Мальборга або віддати все братам Баденам. І він поставив коло мене тільки двох людей: одного довіреного кнехта, який мусив разом зі мною пливти човном по Дрвенці, і якогось писаря... Їм хотілося, щоб нас ніхто не бачив, тому вони відправили нас уночі, а ви знаєте, що там близько границя. Дали й мені дубове весло...— ну і — хвалити бога... я тепер у Плоцьку.
Розумію! А ті, звісно, не повернулись! — вигукнув Збишко.
Суворе обличчя Толіми осяяла усмішка.
—Адже Дрвенца впливає в Віслу,—сказав він.— Як же вони могли повернутись проти течії? Хрестоносці знайдуть їх хіба в Торуні.
Трохи згодом він звернувся до Збишка:
Частину грошей любавський комтур у мене забрав, але ті, котрі я сховав під час нападу, я знайшов і тепер віддав на схов вашому зброєносцеві, який живе у князя в замку, а там їм буде безпечніше, ніж у мене в заїзді.
То мій зброєносець тут, у Плоцьку? Що ж він тут робить? — здивовано запитав Збишко.
Привізши Зігфріда, він виїхав з тією панною, котра була в Спихові, а тепер є придворною тутешньої княгині. Так він мені казав учора.
Під час свого перебування в Спихові Збишко так був приголомшений смертю Данусі, що нічого не знав. Аж тепер він пригадав, що чех був посланий вперед із Зігфрідом, і серце його стиснулось від жалю і жадоби помсти.
Правда! — сказав він.—А де ж цей кат? Що з ним сталося?
Хіба ксьондз Калеб не казав вам? Зігфрід повішався, і ви, пане, проїжджали коло його могили.
Настало мовчання.
—Зброєносець казав,— озвався нарешті Толіма,— що збирається до вас, і був би вже давно приїхав, тільки мусив доглядати панну, яка повернулась із Спихова й захворіла.
А Збишко, ніби від сну, прокинувшись від жалісних спогадів, знову спитав:
Яку панну?
Ну, ту, — відповів старий,— вашу сестру чи родичку, котра приїхала з рицарем Мацьком у хлоп'ячому вбранні до Спихова. Отож вона і впізнала на дорозі нашого пана, котрий ішов навпомацки. Якби не вона, то ні рицар Мацько, ні ваш зброєносець не впізнали б пана. Дуже наш пан потім полюбив її, бо вона його доглядала, як рідна дочка, і, крім ксьондза Калеба, одна могла його розуміти.
Молодий рицар від здивування широко розкрив очі.
Ксьондз Калеб нічого мені не казав ні про яку панну, і нема в мене ніякої родички...
Не казав, бо ви, пане, від горя нічого не пам'ятали і світу божого не бачили.
Як же ту панну звали?
Звали її Ягенка.