Повала доброзичливо глянув на нього і сказав:
Бодай же тебе! Ну, видно, ти свого не даруєш. Тільки одному Ліхтенштейнові ще не віддячив, але я знаю, що не міг. Ми також у Кракові викликали його, але без дозволу магістра він не може битися; магістр, покладаючись на його розум, весь час посилає його до різних дворів, отож не так легко й дасть цей дозвіл. Для цього треба війни, дай нам боже її діждатися.
Спочатку я повинен викупити дядька.
Так... Зрештою, я питався про Ліхтенштейна. Його нема тут, не буде і в Рацьонжі, він посланий до англійського короля за лучниками. А за дядька нехай тебе голова не болить. Якщо король або місцева княгиня скаже слово, то магістр не дозволить крутити з викупом.
— Тим більше, що я маю значного бранця, багатого рицаря де Лорша, якого вони дуже шанують. Він був би радий вклонитися вам, пане, бо ніхто більше за нього не захоплюється славетними рицарями.
Сказавши це, Збишко кивнув головою до пана де Лорша, котрий стояв неподалік, а той, уже розпитавши, з ким молодий рицар говорить, квапливо підійшов до них, бо й справді палав бажанням познайомитися з таким славетним рицарем, як Повала.
Коли Збишко познайомив їх, гельдернець якнайчемніше вклонився і сказав:
— Потиснути вашу руку — велика честь, але ще більша — зустрітися з вами в турнірі або в бою.
Порівняно з невеликим і худорлявим паном де Лоршем рицар з Тачева здавався велетнем. Він усміхнувся на ці слова й відказав:
—А я радий, що ми зустрінемось за повними кубками і, дасть бог, ніколи інакше.
Де Лорш трохи завагався й якось несміливо відповів:
—Проте, якби ви, шляхетний пане, захотіли твердити, що панна Агнешка з Длуголясу не найкраща і не найцнотливіша пані в світі... для мене була б велика честь... заперечити і...
Він замовк і став дивитися Повалі в очі з пошаною і навіть з захопленням, однак допитливо й уважно.
А Повала, чи то через те, що міг роздушити його, як горіх, двома пальцями, чи то через свою незмірну добродушність і веселість, голосно засміявся і сказав:
—Свого часу і я дав був обітницю княгині бургундській, а вона тоді була років на десять старша за мене; якби ви, пане, захотіли твердити, що моя княгиня бургундська не старша за вашу панну Агнешку, тоді нам довелося б негайно сідати на коней...
Почувши це, де Лорш з хвилину здивовано дивився на пана з Тачева, потім обличчя його почало тремтіти, і він, нарешті, щиро зареготав.
А Повала нахилився, взяв його на руки, підняв угору й почав колихати так легко, ніби пан де Лорш був немовля.
—Рах! Рах! — як каже єпіскоп Кропило, — сказав він. — Ви мені подобаєтесь І, їй же богу, ми не будемо битись ні за яких паній.
Потім він обійняв його й поставив на землю, бо саме в цей час біля брами загриміли труби й увійшов князь Земовіт плоцький з дружиною.
—Тутешній князь з княгинею прибувають раніш за князя Януша,— мовив Повала Збишкові,— бо хоч учта і в старости, але в Плоцьку все-таки вони господарі. Ходімо зі мною до княгині, ти ж знаєш її ще з Кракова, коли вона клопоталася за тебе перед королем.
І, взявши Збишка за руку, він повів його через подвір'я. За князем і княгинею йшли придворні кавалери й дами, так розкішно й пишно одягнені з приводу присутності короля, що все подвір'я заяскравіло від них, немов од квітів. Підходячи з Повалою, Збишко здалека придивлявся, чи не зустріне кого знайомого, і раптом аж спинився від здивування.
Позаду княгині він і справді побачив знайому постать і обличчя, але таке серйозне, прекрасне й шляхетне, що подумав спочатку, чи, бува, не помилився.
—Чи це Ягенка, чи, може, дочка плоцького князя? Але то була справді Ягенка із Згожелиць, бо в ту
мить, коли очі їхні зустрілися, вона по-дружньому і разом з тим співчутливо усміхнулася до нього і спинилась. Дівчина стояла з золотою стрічкою на темному волоссі, в незвичайному сяйві своєї краси, висока, сумна і гарна, ніби князівна або справжня королівна.
Збишко вклонився плоцькій княгині в ноги, засвідчуючи їй свою відданість, але вона його спочатку не впізнала, бо вже давно не бачила. Аж коли він назвав себе, сказала:
Ай справді! А я думала, що це хтось з королівських придворних. Збишко з Богданця! Аякже! Гостював тут у нас ваш дядько, старий рицар з Богданця, і я пам'ятаю, як у мене й моїх придворних панн сльози дзюрком лились, коли він розказував про вас. А ви знайшли вашу дружину? Де вона тепер!
Вона вмерла, милостива пані...
О господи! Не кажіть так, бо я заплачу. Єдина втіха, що вона, певне, на небі, а ви ще молоді. Боже всемогутній! Кожна жінка — квола істота. Але на небі за все має бути нагорода, і ви там її знайдете. А старий рицар з Богданця з вами?
Його немає, він у хрестоносців у неволі, і я оце їду викуповувати його.
То й йому не пощастило! А він здавався чоловіком розумним і обачним. Як викупите його, заїдьте до нас. Ми з радістю вас приймемо, бо щиро вам кажу, що йому розуму, а вам вроди не позичати.
Ми так і зробимо, милостива пані, тим більше, що й зараз я навмисне приїхав сюди просити вашу милость сказати про нього добре слово.
Гаразд. Приходьте завтра перед виїздом на лови — у мене буде вільний час...
Дальші її слова заглушив звук труб і литавр, що сповіщали про прибуття мазовецького князя Януша з княгинею. Тому що Збишко з плоцькою княгинею стояв коло самого входу, княгиня Ганна Данута одразу помітила його й негайно підійшла, не зважаючи на поклони господаря-старости.
Коли Збишко побачив її, журба знову пойняла його серце, і він упав перед нею навколішки, обійняв коліна і стояв мовчки, а вона схилилася над ним і, стиснувши долонями його скроні, ронила сльозу за сльозою на його русу голову, як мати, що оплакує синове нещастя.
На великий подив гостей і придворних, вона довго плакала, повторюючи: «О Ісусе, Ісусе милосердний!», а потім підняла Збишка і сказала:
—Я плачу за нею, за моєю Данусею, і плачу над твоїм горем. Господь так дав, що ні до чого були твої труди, а тепер ні до чого наші сльози. Але ти розкажи мені про неї і про її смерть, бо хоч би й до півночі слухала, то не наслухаюсь.
Вона одвела його вбік, як одводив недавно пан з Тачева. Ті гості, котрі не знали Збишка, почали розпитувати про його пригоди, і незабаром усі тільки й говорили про нього, про Данусю та про Юранда. Розпитували про нього також посли хрестоносців — Фрідріх фон Венден, торунський комтур, посланий зустрічати короля, та йоганн фон Шенфельд, комтур з Остероде. Останній хоч і був німець, але народився в Шльонську і добре розумів польську мову, тому легко допитався, в чому річ. Вислухавши розповідь Яська з Забежа, придворного князя Януша, він сказав:
—Сам магістр підозрівав Данфельда й де Леве, що вони займаються чорною магією.
Але він швидко зміркував, що розголошення таких відомостей могло кинути на весь Орден тінь, яка впала свого часу на тамплієрів, і швидко додав:
—Так принаймні казали всякі брехуни, але то була неправда, бо таких серед нас немає.
Але пан з Тачева, що стояв поблизу, відказав:
Кому заважало хрещення Литви, тому може бути огидним і хрест.
Ми носимо хрест на плащах,— спогорда відповів Шенфельд.
Повала відказав на це:
— А його треба носити в серцях.
Тимчасом труби заграли ще гучніше, і увійшов король, а разом з ним архієпіскоп гнєзненський, єпіскоп краківський, єпіскоп плоцький, кастелян краківський та кілька інших сановників, серед яких були і Зиндрам з Машковиць герба Сонце, і королівський улюбленець молодий князь Ямонт. Король мало змінився з того часу, відколи Збишко його не бачив. Щоки його були такі самі рум'яні, волосся таке саме довге, король так само щохвилини одгортав його за вуха і так само зиркав бистрими очима. Проте Збишкові здалося, що він споважнів і набрав більшої величності, немов певніше відчув себе на тому троні, який хотів залишити по смерті королеви, не бувши певним, чи на ньому всидить. Тепер він був свідомий своєї незмірної могутності й сили. Обидва мазовецькі князі одразу стали обабіч короля, попереду били привітальні поклони німецькі посли, а навколо стояли сановники і найзнатиіші придворні. Від безупинних вигуків, від звуку труб та брязкоту литавр дрижали навколо подвір'я мури.
Коли, нарешті, настала тиша, посол хрестоносців фон Венден почав щось говорити про справи Ордену, але король, з перших слів зміркувавши, до чого воно йдеться, нетерпляче махнув рукою і сказав своїм низьким гучним голосом:
—Помовчав би краще! Ми прийшли сюди веселитися, їсти й пити, а не слухати твої пергаменти.
При цьому король добродушно усміхнувся, аби хрестоносець не подумав, що він йому гнівно відповідає, і додав: