Потім звернувся до князя Земовіта:
—А завтра в пущу на лови? Га?
Запитання короля було разом і попередженням, що цього вечора ні про що, крім ловів, не хоче говорити. Він дуже любив лови й задля них охоче приїжджав у Мазовію, бо Малопольща й Великопольща були не такі лісисті, а місцями вже так залюднені, що лісів і зовсім не залишилось.
Обличчя присутніх повеселіли, бо всі знали, що король за розмовою про лови буває веселий і надзвичайно ласкавий. І князь Земовіт одразу почав розказувати, куди поїдуть і на якого звіра полюватимуть, а князь Януш послав одного з придворних привести з міста й показати королю двох своїх дужаків «оборонців», які виводили з лісових хащів зубрів за роги й ламали кістки ведмедям.
Збишкові дуже хотілося піти поклонитись королю, але він не міг до нього доступитись. Тільки князь Ямонт, очевидно забувши про гостру одповідь, свого часу одержану від молодого рицаря в Кракові, здалека приязно кивнув йому головою, на мигах запрошуючи при першій нагоді підійти ближче. Але в цю мить чиясь рука доторкнулась до плеча молодого рицаря, і вій почув ніжний голос:
—Збишку...
Юнак обернувся й побачив перед собою Ягенку. Зайнятий до цього зустріччю княгині Земовітової, а потім розмовою з княгинею Янушовою, він не міг підійти до дівчини, тому вона, користуючись з замішання під час прибуття короля, сама прийшла до нього.
—Збишку,— повторила вона, — хай тебе втішить бог і пресвята діва.
—Господь вам віддячить,— відповів рицар.
І він з вдячністю глянув у її голубі, немов припалі росою очі. Вони мовчки стояли одне перед одним, бо хоч Ягенка прийшла до нього, як добра й сумна сестра, проте здалася йому в своїй царській поставі й двірському уборі такою не схожою на колишню Ягенку, що він у першу мить навіть не насмілився звернутися до неї на «ти», як колись у Згожелицях та в Богданці. а їй здалося, що їм нема вже про що говорити.
І на їх обличчях позначилося збентеження. Але в цей час на подвір'ї вщух гомін, бо король сів вечеряти. Княгиня Янушова знов підійшла до Збишка і сказала:
— Жалібна це буде для нас обох учта, але ти прислуговуватимеш мені, як і колись прислуговував.
Молодий рицар мусив одійти від Ягенки, а коли гості посідали, став біля лави за плечима у княгині, щоб міняти миски та наливати їй води й вина. Прислуговуючи, він мимоволі вряди-годи поглядав на Ягенку, яка, бувши придворною плоцької княгині, сиділа поруч з нею, і так само мимоволі дивувався з її вроди. За ці роки Ягенка дуже виросла, проте змінив її не так ріст, як поважність, якої у неї зовсім не було раніш. Колись, коли вона в кожушку і з листям у розпатланому волоссі гасала на коні по лісах і борах, її можна було взяти хіба за вродливу селянку, а тепер по величавому спокою на обличчі в ній одразу видно було дівчину знатного роду і шляхетної крові. Збишко помітив також, що зникла її колишня веселість, та з цього він дивувався менше, бо знав про смерть Зиха. А найбільше дивувала Збишка якась її велич, і спочатку йому здавалося, що таке враження створюється від її убору. Отож він поглядав то на золоту стрічку, яка охоплювала її білосніжне чоло й темне волосся, що спадало на спину двома заплетеними косами, то на блакитну сукню з пурпуровою облямівкою, що тісно облягала її струнку постать і дівочі перса. Дивився й думав: «Справжня князівна!» Але далі Збишко зрозумів, що причиною одміни є не тільки вбрання і що коли б вона тепер одягла навіть простого кожуха, то й тоді він не насмілився б поводитися з нею так просто, як поводився колись.
Потім він помітив, що багато молодих і навіть літніх рицарів пильно й жадібно задивляються на неї. А далі, коли змінював княгині миску, помітив, що на неї з захопленням і зачудованням дивився й пан де Лорш, і це його розгнівило. Поведінка гельдернського рицаря не минула також уваги княгині Янушової: вона впізнала його і сказала:
— Гляньте на де Лорша! Напевне знов у когось закохався, бо аж сяє.
Потім трохи нахилилась над столом і, глянувши в бік Ягенки, промовила:
— Звичайно, при такому смолоскипі гаснуть всі інші свічки.
Збишка також вабило до Ягенки, вона здалася йому люблячою і любимою родичкою, і він відчув, що ні в чиєму серці не знайде більшого співчуття своєму горю. Але того вечора Збишко не міг більше нічого їй сказати, бо був зайнятий прислуговуванням княгині, а також через те, що цілий вечір співали піснярі та оглушливо гриміли труби, так що навіть ті, котрі сиділи поруч, ледве чули одне одного. Обидві княгині, а з ними й усі жінки, встали з-за стола раніш за короля, князів та рицарів, які мали звичай допізна сидіти за келихами. Ягенка несла за княгинею подушку для сидіння й не могла затриматися, вона тільки усміхнулася до Збишка й кивнула йому головою.
Збишко, пан де Лорш і два їхні зброєносці поверталися до заїзду пізно, аж перед світанком. Якийсь час вони йшли мовчки, кожен думаючи про своє; аж коли підходили додому, де Лорш почав щось говорити до свого зброєносця-помора, який добре знав польську мову, а той потім звернувся до Збишка:
Мій пан хотів би про щось вас запитати.
Гаразд,— відповів Збишко.
Пан де Лорш і зброєносець знову поговорили між собою, потім помор непомітно усміхнувся і сказав:
Мій пан хотів би спитати: чи та панна, з якою ваша милость розмовляла перед учтою, звичайна смертна людина, чи вона ангел або свята?
Скажи своєму панові,— трохи роздратовано відповів Збишко,— що він уже раніш питав мене про це і що мені аж дивно таке слухати. Справді: в Спихові він казав мені, що збирається відвідати двір князя Вітольда задля вродливих литвинок, потім з тієї ж причини хотів їхати до Плоцька, сьогодні тут він хотів викликати рицаря з Тачева за Агнешку з Длуголясу, а тепер уже на іншу накинув оком. Де ж його сталість і рицарська вірність?
Пан де Лорш вислухав перекладену помором відповідь, глибоко зітхнув, подивився на ясніюче небо і так відповів на Збишкові закиди:
Слушно говориш. Ні сталості, ні вірності! Я чоловік грішний і не гідний носити рицарських острог. Щодо панни Агнешки з Длуголясу — правда, я дав обітницю служити їй і, дасть бог, додержу слова, але ти сам обуришся, коли розкажу тобі, як вона жорстоко обійшлася зі мною в черському замку.
Він знову зітхнув, знову глянув на схід, де все більше ясніло небо, і, пождавши, поки помор перекладе його слова, почав розказувати:
—Вона мені сказала, що у неї є ворог чорнокнижник, який живе в лісах у вежі і щороку посилає до неї дракона. Той дракон щовесни підходить до черських мурів, щоб її схопити. Коли вона це сказала, я одразу заявив, що буду битися з драконом. Але слухай, що було далі. Ставши на вказаному місці, я побачив страшну нерухому потвору, яка мене чекала, і радість пойняла мою душу, коли я подумав, що або загину, або врятую дівчину від огидної потвори і вкрию себе безсмертною славою. І що ж ти думаєш, я побачив, коли вдарив потвору списом? Це був величезний напханий соломою мішок з хвостом із перевесла! Так що замість слави я заробив собі тільки людський глум і мусив викликати двох мазовецьких рицарів, і вони дали мені на герці доброго чосу. Отаке вчинила зі мною та, котру я над усе обожував і єдину хотів кохати...
Перекладаючи слова рицаря, помор підпирав щоку язиком і часом прикушував його, щоб не пирхнути сміхом. Іншим разом засміявся б і Збишко, але горе і страждання зовсім одібрали у нього веселість, і він серйозно відповів:
Може, вона зробила так з легковажності, а не з злого наміру?
Я пробачив їй усе,— відповів де Лорш,— і це найкраще підтверджується тим, що за її цноту і красу я хотів битися з рицарем із Тачева.
—Не роби цього,— ще серйозніше сказав Збишко. — Я знаю, що це була б смерть, але краще мені
вмерти, ніж вічно журитись та сумувати...
Панові Повалі такі речі вже не в голові. Краще підеш зо мною завтра до нього та подружишся з ним.
Так я й зроблю, бо ж Повала пригорнув мене до серця, але завтра він їде з королем на лови.
—То підемо зрання. Король любить лови, але й спочинку не цурається, а сьогодні він проговорив допізна.
Так вони й зробили, але чех, який пішов у замок ще раніше, щоб побачитись з Ягенкою, повідомив їх, що Повала ночував не вдома, а в королівських покоях. Проте їхня невдача оплатилася, бо князь Януш запросив їх прилучитися до свого почту, завдяки чому вони могли взяти участь в ловах. Їдучи до пущі, Збишко також мав можливість поговорити з князем Ямонтом, який повідомив йому добру новину.
—Роздягаючи короля на сон,— сказав він,— я нагадав йому про тебе і про твою краківську пригоду. А Повала, який був при цьому присутній, додав, що хрестоносці захопили твого дядька, і просив короля, щоб він зажадав у них віддати його. Король, дуже лютий на них за викрадення малого Яська з Креткова та за інші вчинки, розсердився ще більше. «До них треба б не з добрим словом,—сказав він,— а з списом! З списом! З списом!» А Повала навмисне підкидав у цей вогонь дров. І вранці він навіть не глянув на орденських послів, що чекали його коло брами, хоч ті кланялись до землі. Ні, не доб'ються вони тепер від нього обіцянки, що він не допомагатиме князеві Вітольду, і не знатимуть, що робити. Але ти будь певен, що за твого дядька король не забуде притиснути самого магістра.
Так утішав його князь Ямонт, але ще більше втішила Ягенка, яка супроводила княгиню Земовітову в пущу і постаралась по дорозі назад їхати поруч із Збишком. На ловах усі почували себе вільно і через те звичайно поверталися назад парами, а що жодна пара не прагнула їхати близько біля іншої, то розмовляти можна було про все. Ягенка вже раніш знала від чеха про Мацькову неволю і не марнувала часу. На її прохання княгиня дала листа до магістра, а крім того, зажадала від торунського комтура фон Вендена, аби він у своєму листі-звіті про плоцькі справи згадав про Мацька. Той сам хвалився потім княгині, що дописав таке: «Якщо хочете задобрити короля, не чиніть йому в цій справі перешкоди». А магістрові в той час найбільше і йшлося про те, щоб якнайбільше задобрити могутнього владаря і цілком безпечно повернути всі сили проти Вітольда, з яким Орден справді досі не міг дати ради.
Отже, я зробила все, що могла, аби не було затримки,— скінчила Ягенка.— А король, не бажаючи поступитися перед сестрою в важливих справах, напевне постарається догодити їй хоч у менших, в чому я впевнена.
Якби це було не з такими зрадливими людьми,— відповів Збишко,— то я просто одвіз би викуп, і на цьому б усе й скінчилося. Але від них можна всього сподіватися, як от сталося з Толімою, що й гроші загарбають і того, хто їх привіз, не помилують, коли за ним не стоїть яка-небудь сила.
—Розумію,— сказала Ягенка.
—Ви тепер усе розумієте,— зауважив Збишко, — і я, поки житиму, буду вам вдячний.
Ягенка підвела на нього свої добрі смутні очі й запитала:
— Чому не говориш мені «ти», ми ж змалку знайомі?
—Не знаю,— щиро відповів Збишко.— Мені якось ніяково... і ви вже не та вітрогонка, якою колись були, а... ніби... щось зовсім...
Він не міг знайти порівняння, а вона перебила його і сказала:
Бо стала старшою на кілька років... а мого батька в Шльонську німці вбили.
Правда! — відказав Збишко.— Дай йому боже царство небесне.