—А після викупу Мацька ви залишитесь у цих краях?
Збишко здивовано глянув на неї. Досі він так глибоко переживав своє горе, що ніколи й не думав про майбутнє, і, звівши вгору очі, немов щось міркуючи, відповів:
—Не знаю! Господи милосердний, звідки мені знати? Я знаю тільки одне: куди б я не помандрував, туди помандрує і моя доля. Ой, тяжка доля!.. Викуплю: дядька та й поїду, мабуть, до Вітольда виконувати свої обітниці проти хрестоносців та, може, там і загину.
Очі дівчини затуманились від сліз; трохи нахилившись до юнака, вона стиха почала просити: — Не гинь, не гинь!
Вони знову замовкли. Збишко аж під мурами міста одігнав від себе тяжкі думки і сказав:-
А ви... ти залишишся при дворі?
Ні,— відповіла вона. — Нудьгую я за братами і Згожелицями. Чтан і Вільк там уже, мабуть, поженилися, а хоч би й ні, то я їх тепер не боюся.
Дасть бог, дядько Мацько одвезе тебе до Згожелиць. Він тобі такий друг, що можеш покластися на нього в усьому. Але й ти пам'ятай про нього.
Богом тобі присягаюся, що буду йому як рідна дочка...
Сказавши це, Ягенка журно заплакала.
Другого дня Повала з Тачева прийшов до заїзду Збишка і сказав йому:
—Після свята божого тіла король вирушає до Рацьонжка на побачення з великим магістром, а ти залічений до складу королівських рицарів і поїдеш з нами.
Почувши це, Збишко аж почервонів від радості. Залічення до складу королівських рицарів не тільки убезпечувало його від підступів та зрадливості хрестоносців, а й було для нього великою честю. Адже до цих рицарів належали і Завіша Чорний, і його брати: Фарурей і Кручек, і сам Повала, і Кщон з Козіхглув, і Стах з Харбімовиць, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Лис з Торговиська і багато інших грізних і славетних рицарів, відомих не тільки в своєму краї, а й за границею. Король Ягелло взяв їх з собою не всіх, декотрі залишилися вдома, а інші шукали пригод у далеких заморських краях; проте він знав, що і з ними можна було їхати хоч би й до Мальборга, не боячись зради хрестоносців: в разі чого вони своїми могутніми руками зруйнували б мури і прорубали б йому дорогу серед німців. На думку про таких могутніх товаришів молоде Збишкове серце сповнилося гордістю.
В першу хвилину він навіть забув про своє горе і, стискаючи руку Повали з Тачева, з радістю говорив йому:
—Вам, а не кому іншому, я маю дякувати за це. Вам, вам!
Почасти мені,—відповів Повала,—а почасти тутешній княгині, але найбільше нашому милостивому королю. Піди ж зараз та вклонися йому в ноги, щоб він не вважав тебе невдячним.
Я готовий за нього загинути, клянусь богом!— вигукнув Збишко.
Зустріч на віслянському острові Рацьонжі, на яку король виїхав після свята божого тіла, відбувалася при несприятливих прикметах і не привела до згоди і розв'язання різних питань. Лише через два роки на тому самому місці була проведена друга зустріч, на якій король одержав назад Добжинську землю разом з Добжинем і Бобровниками, зрадливо віддану князем Опольським в заставу хрестоносцям. Ягелло прибув на зустріч дуже роздратований обмовою, яку хрестоносці поширювали про нього в західних дворах і навіть у Римі, і гнівний на несумлінність Ордену. Магістр не хотів провадити переговорів про Добжинь, і робив це навмисне. І він сам, і орденські сановники щоденно повторювали полякам: «Війни ні з вами, ні з Литвою ми не хочемо, але Жмудь — наша, бо нам віддав її сам Вітольд. Обіцяйте, що не будете йому допомагати, то війна з ним скінчиться скоро, а тоді й будемо говорити про Добжинь, і ми зробимо вам великі поступки». Але розумні й досвідчені королівські радники, знаючи брехливість хрестоносців, не давали себе одурити: «Якщо зросте ваша могутність,—відповідали вони магістрові,—то збільшиться й ваша зухвалість. Ви кажете, що до Литви вам немає ніякого діла, а проте хочете посадити Скіргелла на Вітольдів престол. Але ж бог з вами, адже це дідизна Ягелла, і тільки він один може настановити князем у Литві, кого сам схоче. Отож опам'ятайтеся, щоб наш великий король не покарав вас!» Магістр відповів на це, що коли король є справжнім владарем Литви, то нехай накаже Вітольдові припинити війну і повернути Орденові Жмудь, інакше Орден змушений буде напасти на Вітольда там, де йому легше можна завдати поразки. Таким чином суперечки тривали з ранку до вечора, немов у зачарованому колі. Не бажаючи давати Орденові ніяких зобов'язань, король все більше нетерпеливився і казав магістрові, що якби Жмудь була щаслива під владою хрестоносців, то Вітольд і пальцем не ворухнув би, бо в нього не було б ні приводу, ні причини. Магістр був чоловіком спокійним і краще за інших хрестоносців враховував могутність Ягелла, тому намагався не зважати на нарікання деяких надто гордих та запальних комтурів, не шкодував похвальних слів і часом навіть удавав з себе покірного. Але й у цій покорі інколи вчувалися приховані погрози, через те переговори не давали ніяких наслідків. Обговорення важливих питань незабаром припинилося, і вже другого дня розглядалися тільки другорядні справи. Король гостро напав на Орден за утримання розбійницьких банд, за приграничні напади та грабежі, за викрадення Юрандівни і малого Яська з Креткова, за вбивства кметів і рибалок. Магістр відмовлявся, викручувався, присягався, що все це було вчинено без його відома, і в свою чергу докоряв за те, що поганам-жмудинам допомагали не тільки Вітольд, а й польські рицарі, навівши за приклад Мацька з Богданця. На щастя, король уже знав від Повали, чого рицар з Богданця шукав у Жмуді, і зміг відповісти на цей закид. Це було тим легше зробити, що в його почті був Збишко, а в магістровім обидва фон-Бадени, які прибули сюди, сподіваючись побитися з поляками на герці.
Та з цього нічого не вийшло. В тому разі, коли б діло пішло добре, хрестоносці мали намір запросити великого короля до Торуня і влаштувати там на його честь кількаденні змагання та учти, але тому що переговори були невдалі й викликали обопільну неприязнь і озлоблення, всім було не до розваг. Рицарі тільки в ранкові години потроху мірялись силою і спритністю, та й то, як сказав веселий князь Ямонт, німцям воно було не до смаку, бо Повала з Тачева виявився дужчим на руку за Арнольда фон Бадена, Добек з Олесниці спритнішим за всіх у змаганнях на списах, а Лис з Торговиська — у стрибках через коня. Користуючись з нагоди, Збишко порозумівся з Арнольдом фон Баденом про викуп. Пан де Лорш, як граф і знатний рицар, дивився на Арнольда звисока і заперечував проти викупу, беручи все на себе. Проте Збишко вважав, що рицарська честь зобов'язує його заплатити умовлену кількість гривень, і хоч сам Арнольд пропонував зменшити ціну, він не прийняв ні цієї знижки, ні посередництва пана де Лорша.
Найзначнішою достойністю Арнольда фон Бадена була незвичайна фізична сила, а загалом він був чоловіком простакуватим, навіть придуркуватим, трохи жадібним до грошей, але чесним. У нього не було властивої хрестоносцям хитрості, через те він не приховував від Збишка, чому готовий узяти меншу ціну. «Угоди між великим королем і магістром однак не вийде,— сказав Арнольд фон Баден,— а обмін полоненими відбудеться, так що ти міг би одібрати дядька задарма. Отож я хочу взяти хоч що-небудь, аніж нічого, бо гаманець мій завжди порожній і його часто ледве вистачає на три гарнці пива на день, а я як не вип'ю п'ять або шість, то почуваю себе погано». Але Збишко сердився на нього за такі слова. «Я повинен заплатити,— казав він,— бо присягнувся рицарським словом, а дешевше нехочу, аби ти знав, що ми стільки й варті». Арнольд обійняв Збишка, а польські й орденські рицарі хвалили його, кажучи: «Він по заслузі в такі молоді літа носить рицарський пас і остроги, бо пам'ятає про честь і гідність».
Тимчасом король з магістром справді погодились на обмін полоненими, причому виявились дивні речі, про які єпіскоп і сановники королівства пізніше писали листи до папи та різних дворів: у поляків, правда, було чимало полонених, але все це були дорослі чоловіки в розквіті сил, взяті в приграничних боях або сутичках. А у хрестоносців перебувала більшість жінок і дітей, захоплених для викупу під час нічних нападів. Сам папа римський звернув на це увагу і, незважаючи на всю спритність орденського прокуратора в апостольській столиці, Йоганна фон Фельде, відкрито виявляв свій гнів і обурення проти Ордену.
Щодо Мацька виникли утруднення. Магістр чинив їх не насправді, а для годиться, щоб надати більше ваги кожній своїй поступці. Він, наприклад, твердив, що християнський рицар, який воював разом з жмудинами проти Ордену, по справедливості мусить бути засуджений до кари на смерть. Даремно королівські радники знову повторювали все, що їм було відомо про Юранда і його дочку, а також про страшні кривди, яких хрестоносці допустилися по відношенню до них двох і до рицарів з Богданця. У своїй відповіді магістр через якийсь дивний збіг повторив майже ті самі слова, що їх свого часу сказала княгиня Олександра Земовітова старому рицареві з Богданця:
—Ви себе вважаєте ягнятами, а нас вовками. Тимчасом з тих чотирьох вовків, котрі брали участь у викраденні Юрандової дочки, жодного нема живого, а ягнята безпечно ходять по світі.
Це була правда, але й на цю правду присутній на переговорах пан з Тачева відповів таким запитанням:
—Так, але чи був хто-небудь з них убитий підступно? І хіба всі вони полягли не з мечами в руках?
Магістрові нічого було на це відповісти, і він, помітивши, що король починає хмурити брови та блискати очима, поступився, щоб не розгнівати грізного владаря. Потім було умовлено, що кожна сторона вишле послів для відбору полонених. Від поляків були призначені: Зиндрам з Машковиць, який хотів зблизька побачити силу хрестоносців, і рицар Повала, а з ними і Збишко з Богданця.
Цю послугу Збишкові зробив князь Ямонт. Він клопотався за нього перед королем з тих міркувань, що юнак, бувши королівським послом, швидше побачить і визволить дядька. Король не відмовив молодому князькові, який був улюбленцем його і всього двору за веселу вдачу, доброту і вроду та за те, що ніколи для себе нічого не просив. Збишко щиро дякував йому, бо тепер уже був цілком певний, що вирве дядька з рук хрестоносців.
Тобі не один заздрить,— сказав він князеві,—що залишаєшся при його величності, але ти по справедливості заслужив це, бо використовуєш довір'я короля тільки на щастя людям, і навряд чи є ще в кого-небудь таке добре серце.
При королівській величності добре,— відповів князь,— але я хотів би зустрітися з хрестоносцями в бою, і заздрю тобі, що ти вже з ними бився.
Через деякий час він додав:
—Учора сюди приїхав торунський комтур фон Венден, а сьогодні увечері ви поїдете до нього на ніч з магістром і його почтом.
А потім до Мальборга?
А потім до Мальборга. І князь Ямонт засміявся:
Це буде недалека дорога, але кисла, бо німцям не пощастило нічого добитися від короля, а з Вітольдом їм теж нема нічого втішного: є чутка, ніби він зібрав усе литовське військо і йде на Жмудь.
Якщо король допоможе йому, то буде велика війна.
Про це просять бога всі наші рицарі. А хоч би король і не почав великої війни, шкодуючи християнської крові, то однак допоможе Вітольдові хлібом і грішми. Не без того, звісно, щоб і частина польських рицарів не пішла до нього добровільно.
Безперечно,— відповів Збишко.— А може, за це сам Орден оголосить королю війну?
Е, ні! — заперечив князь.—Поки живий теперішній магістр, цього не буде.
І він мав рацію. Збишко вже знав магістра й раніш, але тепер, по дорозі до Мальборга, бувши разом із Зиндрамом з Машковиць та з Повалою майже весь час поруч, міг краще придивитися до нього й узнати його. Ця подорож зміцнила в ньому переконання, що великий магістр Конрад фон Юнгінген був людиною незлою і незіпсованою. Він часто змушений був діяти проти закону, тому що весь Орден хрестоносців тримався на беззаконності. Змушений був чинити кривди, тому що весь Орден тримався на людській кривді. Змушений був брехати, тому що успадкував брехню разом із знаками магістерського звання і здавна звик її вважати лише політичною спритністю. Проте магістр не був жорстоким, боявся суду божого і, скільки міг, стримував пиху та зухвалість орденських сановників, які прагнули війни з могутнім Ягеллом. І все-таки він був людиною слабодухою. Орден з давніх-давен так звик зазіхати на чуже, грабувати й загарбувати силою або підступом сусідні землі, що Конрад не тільки не вмів стримувати цієї хижої зажерливості, але мимоволі, в силу давньої традиції, й сам піддавався їй та намагався задовольнити її. Давно минулися часи Вінріха фон Кніпроде, часи залізної дисципліни, якою Орден дивував весь світ. Вже за попереднього перед Юнгінгеном магістра, Конрада Валленрода, Орден утішався своєю все зростаючою могутністю, якої не здолали послабити тимчасові поразки, і так сп'янів від своєї слави, успіхів та людської крові, що не помітив, як розхиталися підпори, котрі підтримували його силу і єдність. Магістр, скільки міг, додержував закону і справедливості, скільки міг, особисто полегшував тягар залізної руки Ордену, яка гнітила кметів, городян і навіть духовенство та шляхту, що володіли орденськими землями на основі ленного права, так що поблизу Мальборга окремі кмети й городяни могли похвалитися не тільки достатком, а й багатством. Зате в більш віддалених землях панували сваволя, жорстокість і розбещеність комтурів, які зневажали закон, удавались до насильства і здирства, витискали з народу свавільними податками останні копійки, витискали сльози, а часто й кров, так що в цілих краях стояв тільки стогін, панували злидні, лунали скарги. Якщо навіть інтереси Ордену вимагали, як це бувало інколи в Жмуді, пом'якшення гніту, то й такі накази, через природну жорстокість та недовірливість комтурів, ні до чого не приводили. І Конрад фон Юнгінген почував себе ніби візничим, який, правуючи оскаженілими кіньми, випустив віжки з рук і залишив колісницю напризволяще, його душу часто огортали гіркі передчуття, часто спадали йому на думку пророчі слова: «Я створив їх корисними бджолами й утвердив їх на порозі християнських земель, але вони повстали проти мене. Вони не дбають про душу й не щадять того народу, який з темряви поганства навернувся до католицької віри й до мене. Вони зробили з нього невільників і, не навчаючи їх заповідей господніх та позбавляючи святого таїнства, прирікають на ще гірші, пекельні муки, ніж коли б він залишався в поганстві. Вони провадять війни задля вдоволення своєї зажерливості. Але настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, а права рука відтята, і права нога окривіє, аби вони пізнали гріхи свої».
Магістр знав, що докори, з якими таємничий голос звертався до хрестоносців в одкровенні святої Бригіди, були справедливі. Він розумів, що будівля, споруджена на чужій землі й на чужій кривді, згрунтована на брехні, підступах і жорстокості, не може довго стояти. Він боявся, що ця будівля, яку довгі роки підмивають сльози і кров, розвалиться від одного удару могутньої польської руки; передчував, що колісниця, яку мчать оскаженілі коні, мусить скотитися в прірву, і намагався принаймні віддалити годину суду, гніву, поразки й нужди. Незважаючи на свою слабодухість, він тільки в цьому відношенні рішуче опирався гордим і зухвалим радникам: не допускав до боротьби з Польщею. Даремно йому докоряли боягузтвом і безпорадністю, даремно приграничні комтури з усієї сили рвались до війни. Коли полум'я вже мало от-от спалахнути, він завжди в останню хвилину відступав, а потім у Мальборзі складав подяку богові за те, що йому пощастило затримати меч, піднятий над головою Ордену.
Але він знав, що до цього йдеться. І усвідомлення того, що Орден грунтується не на законі, а на беззаконні і брехні, передчуття близького дня загибелі робило його найнещаснішою людиною в світі. Він безумовно віддав би своє життя і кров, аби змінити становище та звернути на правдиву путь, але сам відчував, що вже пізно! Звернути — це означало віддати законним власникам цілі родючі й багаті краї, захоплені Орденом бог його знає коли, а разом з ними — чимало таких багатих міст, як Гданськ. Та й то ще не все! Це означало відмовитись від Жмуді, відмовитись від зазіхань на Литву, вкласти меч у піхви, нарешті зовсім піти з тих країн, де Орден уже не мав кого навертати до християнства, й осісти хіба знову в Палестині або на якомусь із грецьких островів, щоб боронити там хрест від справжніх сарацинів. Але це було неможливо, бо рівнозначне було б знищенню Ордену. Хто б на це погодився? І який магістр міг чогось такого зажадати? Душа Конрада фон Юнгінгена томилася в непевності, але коли б хто-небудь порадив йому таке, він перший наказав би ув'язнити його в темній келії, як божевільного. Треба було йти далі й далі, аж до того дня, коли бог укаже край. І він ішов, але в тяжкій журбі і смутку. Волосся на його бороді і скронях уже посріблилось, а бистрі колись очі напівприкрились обважнілими повіками. Збишко жодного разу не спостеріг на його обличчі усмішки. Воно було не грізне й навіть не похмуре, але ніби змучене якимось таємним стражданням. У панцері, з хрестом на грудях, посередині якого в чотирикутнику був зображений чорний орел, у просторому білому плащі, також прикрашеному хрестом, він справляв враження величі і смутку. Конрад колись був веселої вдачі і любив розваги, та й тепер ще не цурався пишних учт, видовищ і турнірів — навпаки, сам влаштовував їх, але ні в натовпі виборного рицарства, що гостювало в Мальборзі, ні в радісному людському гомоні, в звуках і брязкоті зброї, ні за повним мальвазії кубком він ніколи не розвеселявся. Коли все круг нього, здавалось, дихало могутністю, пишністю, невичерпним багатством, незламною міццю, коли посли римського імператора та інших західних государів захоплено вигукували, що Орден сам може протистояти всім королівствам і могутності всього світу, — він один не обманював себе, він один пам'ятав зловісні слова одкровення святої Бригіди: «Настане час, коли зуби їхні будуть вибиті, права рука відтята, права нога окривіє, і вони пізнають гріхи свої».
ХХХШ
Їхали польовою дорогою через Хелмжу до Грудзьондза, де спинились на добу: там великий магістр мав розглянути справу про риболовство, що виникла між замковим орденським старостою і околичною шляхтою, землі якої прилягали до Вісли. Звідти вони пливли на орденських човнах аж до Мальборга. Зиндрам з Машковиць, Повала з Тачева і Збишко весь час перебували коло магістра, котрий цікавився, яке враження справить на них, особливо на Зиндрама, спостережена зблизька орденська могутність. Магістрові хотілося знати про це тому, що Зиндрам з Машковиць був не тільки хоробрим, і страшним у поєдинчій боротьбі рицарем, але й дуже досвідченим знавцем воєнної справи. В цілому королівстві ніхто не міг зрівнятися з ним у керуванні численними військами, в умінні розташовувати загони для бою, в будуванні й руйнуванні замків, у наведенні мостів через широкі ріки, в обізнаності з «гарматами» і взагалі з озброєнням різних народів та в усяких воєнних хитрощах. Знаючи, що думка цього воїна багато важить на королівській раді, магістр гадав, що коли зможе вразити його орденськими багатствами і численністю війська, то війна відтягнеться ще надовго. А насамперед вигляд самого Мальборга міг сповнити тривогою серце кожного поляка, бо з цією фортецею, включаючи Високий замок, Середній замок і Підзамчя, жодна інша в світі країна не могла порівнятися навіть приблизно. Пливучи Ногатом, вони вже здалека побачили потужні башти, що вирисовувалися в небі. День був ясний і прозорий, так що башти видно було виразно, а через деякий час, коли човни наблизились, ще яскравіше заблищали бані костьолу на Високому замку й потужні мури, що громадились один на один,— частково цегляні, а частково тиньковані тим славнозвісним яснобілим тиньком, що його вміли виготовляти тільки орденські муляри. Величезні розміри цих мурів перевищували все, що польські рицарі бачили в житті. Здавалося, що там будівлі виростають над будівлями, створюючи в низинному від природи місці ніби гору, верхом якої був Старий замок, а схилами — Середній і положисте Підзамчя. Від цього величезного гнізда збройних ченців віяло такою міццю і могутністю, що навіть похмуре звичайно обличчя магістра трохи прояснилось.
—Ех luto Marienburg — з болота Марієнбург, — сказав він, звертаючись до Зиндрама,— але цього болота не скрушить ніяка людська сила.
Зиндрам не відповів, тільки мовчки обіймав очима ці потужні мури, зміцнені потворними укосами.
А Конрад фон Юнгінген, трохи помовчавши, додав:
Ви, пане, знаєтесь на фортецях, то що ж ви скажете нам про цю?
Фортеця, мені здається, неприступна,— немов у задумі відповів польський рицар,— але...
—Але що? Що вам у ній не подобається?