Хоч сонце на землі і гріє, але в підземеллі завжди холодно й вогко, бо тут круг замка скрізь вода, Я думав, що зовсім запліснявію. Дихати там теж нема чим, і від усього цього у мене знов відкрилась рана — ота, знаєш... з якої в Богданці від бобрового жиру залізяка вилізла.
Пам'ятаю,— сказав Збишко,— ми ж за тим бобром з Ягенкою ходили. То ці псявіри держали вас тут у підземеллі?
Мацько кивнув головою і відповів:
—Правду кажучи, вони ставились до мене вороже, і мені вже було погано. Тут сильно лютують на Вітольда і жмудинів, а ще більше на тих із нас, котрі їм допомагають. Даремно я розказував, чого ми пішли до жмудинів. Вони були б зітнули мені голову, і коли не зробили цього, то тільки через те, що пошкодували викупу, бо, як ти сам знаєш, гроші їм миліші за помсту. До того ж вони хотіли мати в руках доказ, що король посилає поляків поганам на допомогу. Що нещасні жмудини просять хрещення, тільки не з рук хрестоносців, це знаємо ми, котрі там були, але хрестоносці удають, ніби не знають, і паплюжать їх при всіх дворах, а разом з ними й короля.
Тут Мацька напала задишка, так що він мусив на деякий час замовкнути, і, тільки відкашлявшись, став розказувати далі:
Може, я був би й захирів у підземеллі. Правда, за мною обставав Арнольд фон Баден, якому також не хотілося втратити викупу, Але він серед, них не користується ніякою пошаною, і вони називають його ведмедем. На щастя, від Арнольда про мене довідався де Лорш і одразу наробив великого репету. Не знаю, чи розказував він тобі про це, бо він звичайно приховує свої добрі вчинки... На нього тут зважають, бо один з де Лоршів посідав колись в Ордені високі посади, а цей — знатного роду і багатий. Він сказав їм, що сам є нашим бранцем, і коли б мене тут узяли за горло, або коли б я захирів з голоду й від вільгості, то ти б йому зітнув голову. До того ж він загрожував капітулові, що розкаже по західних дворах, як хрестоносці поводяться з пасованими рицарями. Вони аж злякалися й забрали мене в лазарет, а там і повітря, і страва ліпші.
Від де Лорша я не візьму жодної гривні, клянусь богом!
Приємно брати від недруга, але другові можна й уважити,— сказав Мацько,— а тому, як я чув, що король з магістром уклали угоду про обмін полоненими, то тобі й за мене не треба платити.
— Еге! А наше рицарське слово? — запитав Збишко.— Угода угодою, а Арнольд міг би обвинуватити нас у безчесті.
Почувши це, Мацько занепокоївся, трохи подумав і сказав:
— Але ж можна було щось виторгувати?
—Ми самі себе оцінили. Невже ми тепер менш варті?
Мацько занепокоївся ще більше, але в очах його позначився подив і ще більша любов до Збишка.
«А він уміє шанувати честь!.. Така вже у нього вдача», пробурмотів він сам до себе.
І почав зітхати. Збишко думав, що він зітхає за тими гривнями, які вони мали заплатити фон Бадену, і сказав:
Знаєте що? Грошей у нас є досить, аби тільки доля наша не така тяжка.
Бог тобі її полегшить! — зворушено сказав старий рицар. — А мені вже недовго жити на світі.
Не говоріть так! Видужаєте, нехай-но вас тільки вітер обвіє.
Вітер? Вітер молоде дерево пригинає, а старе ламає.
Ого! Ваші кості ще не порохнявіють, і до старості вам далеко. Не журіться!
Якби тобі було весело, то й я сміявся б. Але є у мене для смутку й інша причина, а коли казати правду, то не тільки у мене, а й у всіх нас.
—Що ж саме? — запитав Збишко.
— Пам'ятаєш, як я у Скірвоїлла в таборі лаяв тебе за те, що ти вихваляв могутність хрестоносців? У полі наш народ, звичайно, стійкий, але отак зблизька я оцих псявір уперше побачив!..
І Мацько, наче боячись, щоб його ніхто не підслухав, стишив голос:
—Тепер я бачу, що твоя була правда, а не моя. Хай нас бог боронить від цієї сили! Сверблять у наших рицарів руки якнайшвидше вдарити на німців, а не знають вони того, що хрестоносцям допомагають всі королі і всі народи, що грошей у них більше, що навчені вони краще, що замки їхні міцніші і озброєння їхнє лучче. Хай нас бог боронить!.. І в нас, і тут говорять, що велика війна неминуча, але якщо вона буде, то нехай бог змилується і над нашим королівством і над нашим народом!
Мацько обняв руками свою сивіючу голову, сперся ліктями на коліна і замовк. А Збишко сказав:
От бачите. На герці багато наших дужчі за них, а в великій війні — подумайте самі.
Ой, подумав я вже! Дасть бог, і королівські посли подумають, а особливо рицар з Машковиць.
Бачив я, як він спохмурнів. З нього великий знавець воєнної справи, і кажуть, ніхто в світі краще за нього її не знає.
Коли так, то війни, мабуть, не буде.
Якщо хрестоносці побачать, що вони дужчі, то якраз буде. І скажу вам щиро: хай би вже швидше щось трапилось, бо жити нам так далі не можна...
Приголомшений і своїм власним і загальним горем, Збишко схилив голову, а Мацько сказав:
—Шкода великого королівства, і я боюсь, коли б господь не покарав нас за надмірну зухвалість. Пам'ятаєш, як наші рицарі коло кафедрального собору у Вавелі перед месою, тоді, коли тобі мали зітнути голову й не зітнули, викликали самого Тімура Кривоногого,— того, котрий володіє сорокома державами і котрий наскладав з людських голів гори... Їм ще мало хрестоносців! Вони хотіли б викликати всіх на світі, і це може прогнівити бога.
На цю згадку Збишко схопив себе за волосся і розпачливо закричав:
—А хто ж мене тоді врятував від ката, коли не вона! О боже! Моя Данусько!.. О боже!..
І він став рвати на собі волосся та гризти кулаки, щоб стримати ридання,— так заболіло його серце від раптового нападу горя.
—Хлопче! Май бога в серці!.. Перестань! — гамував його Мацько.— Що ж ти вдієш? Заспокойся! Перестань!
Але Збишко довго не міг заспокоїтись і опам'ятався аж тоді, коли Мацько, який справді був ще хворий, так ослаб, що захитався і впав на лаву зовсім непритомний. Тоді юнак поклав його на тапчан, дав напитися вина, яке прислав замковий комтур, і сидів над ним доти, поки старий рицар не заснув.
Другого дня вони прокинулись пізно, але бадьоріші і здоровші.
Ну,— сказав Мацько,— мабуть, мені ще не час умирати, і я так думаю, що коли б мене обвіяв польовий вітер, то я міг би й на коні всидіти.
Посли затримаються тут ще кілька днів, — відповів Збишко,— бо до них весь час приходять люди з просьбою про видачу полонених, захоплених у Мазовії або в Великопольщі на розбої, але ми можемо їхати, коли захочете і коли здужатимете. В цей час увійшов Глава.
Ти, бува, не знаєш, що там роблять посли? — спитав його старий рицар.
Оглядають Високий замок і костьол, — відповів чех.— Замковий комтур сам їх водить, а потім вони підуть у головну трапезну на обід, на який великий магістр має запросити й ваші милості.
—А що ти робив зранку?
—Я придивлявся до німецької найманої піхоти, яку муштрували їхні капітани, і порівнював з нашою чеською.
—Хіба ти пам'ятаєш чеську?
—Рицар Зих із Згожелиць узяв мене в полон підлітком, але пам'ятаю добре, бо змалку цікавився такими речами.
—Ну, і що ж?
Та нічого! Звісно, німецька піхота сильна й добре навчена, але ж це воли, а наші чехи — вовки. Коли б дійшло що до чого, то ваші ж милості знають: воли вовків не їдять, а вовки дуже охочі до яловичини.