В бою кінний рицар вартий десятьох піхотинців,— сказав Збишко.
Але Марієнбург може здобути тільки піхота,— відповів зброєносець.
На цьому розмова про піхоту закінчилась, бо Мацько, стежачи за своїми думками, сказав:
—Чуєш, Главо, сьогодні, як підживлюсь та відчую в собі силу, то й поїдемо.
—Куди? — спитав чех.
—Звісно куди — в Мазовію. До Спихова,— сказав Збишко.
—І там уже й залишимось?
Мацько запитливо глянув на Збишка, бо вони ще не говорили про те, що мають робити далі. Можливо, у юнака було готове рішення, але він, видно, не хотів смутити ним дядька, і тому відповів ухильно:
Спочатку ви повинні вичуняти.
А потім що?
Потім? Повернемось до Богданця. Я ж знаю, як ви любите Богданець.
А ти?
І я його люблю.
Я не кажу, щоб ти не їхав до Юранда,— повільно промовив Мацько,— бо якщо він помре, його треба достойно поховати. Але ти слухай, що я тобі казатиму, бо ти ще молодий і розумом зі мною не зрівняєшся. Нещаслива вона якась земля, той Спихов. Коли тобі трапилось щось доброго, то в іншому місці, а там нічого, тільки горе та турботи.
Правду кажете,— мовив Збишко,— але там Данусина труна...
Перестань! — вигукнув Мацько, побоюючись, що Збишка несподівано схопить такий самий напад розпачу, як учора.
Але на обличчі юнака позначились тільки розчулення і смуток.
Ще буде час поговорити,—сказав він згодом.— У Плоцьку вам все одно треба буде відпочити.
Догляду там вашій милості не бракуватиме,— докинув Глава,
Правда!—сказав Збишко.— Вам відомо, що Ягенка там? Вона — придворна княгині Земовітової. Та ви ж знаєте, бо самі туди її привезли. Була вона і в Спихові. Мені аж дивно, що ви у Скірвоїлла нічого мені про неї не сказали.
Не тільки була в Спихові, а й більше: без неї Юранд і досі або обмацував би костуром шлях, або вмер би десь при дорозі. Я привіз її до Плоцька, щоб владнати справу з абатовою спадщиною, а не говорив про неї через те, що хоч би і сказав, то нічого від цього не змінилося б. Тоді ти, бідолашний, ні на що не зважав.
Дуже вона вас любить,— сказав Збишко.— Хвалити бога, що не потрібні були ніякі листи, але вона дістала листа про вас від княгині і Через княгиню — від орденських послів.
Хай бог її благословить, кращої дівчини й на світі нема! — сказав Мацько.
В цей час з'явилися Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева. Вони почули, що Мацько вчора знепритомнів, і прийшли відвідати його.
Слава Ісусу Христу,— переступивши поріг, сказав Зиндрам.— Як ся маєте сьогодні?
Спасибі! Помаленьку! Збишко каже, що якби мене обвіяв вітер, то було б і зовсім добре.
А чому б не бути?.. Буде! Все буде добре! — докинув Повала.
І відпочив я як слід! —сказав Мацько.—Не так, як ваші милості, що, як я чув, повставали рано.
Спочатку до нас приходили тутешні люди обмінювати полонених,—сказав Зиндрам,— а потім ми оглядали господарство хрестоносців: Підзамчя й обидва замки.
Путнє господарство й путні замки! — похмуро буркнув Мацько.
Певно, що путні. На костьолі у них арабські оздоби. Хрестоносці розказували, що навчилися такого мурування у сарацинів на острові Сіцілії. А в замках у них стелі в залах підтримуються поодинокими або груповими колонами. Побачите самі, в головній трапезній. Укріплення також скрізь міцнющі, як ніде в світі. Таких мурів найбільше кам'яне ядро не вколупає. Аж любо дивитися...
Зиндрам говорив усе це так весело, що Мацько здивовано глянув на нього й запитав;
А багатство їх, а порядки, а військо й гостей бачили?
Вони все нам показували ніби з гостинності, а насправді, щоб налякати нас.
Ну, і що ж?
— Та що ж! Як дасть бог, дійде до війни, то виженемо їх геть за гори й моря — туди, звідкіля прийшли.
Мацько так здивувався, що забув про свою хворобу й схопився на рівні ноги.
—Як так, пане? — сказав він.— Кажуть, ви дуже розумний... Бо я аж умлів, як надивився на їхню силу... Ради бога! Чому ви так думаєте?
Він звернувся до Збишка:
—Збишку, скажи поставити на стіл те вино, що нам прислали. Сідайте, ваші мосці, й розказуйте, бо кращого зілля на мою хворобу ще ніякий медик не вигадав.
Збишко, також дуже, зацікавлений, сам поставив на стіл дзбанок з вином і кубки. Всі посідали круг стола, і пан з Машковиць почав говорити:
Укріплення— це ніщо, бо що збудоване людськими руками, те людські руки здолають і зруйнують. Знаєте, що скріплює цеглу? Вапно! А що скріплює, людей? Любов.
Боже мій! Ваші слова — як мед! — вигукнув Мацько.
Зиндрамові сподобалась ця похвала, і він говорив далі:
— З тутешніх людей — той має у нас в полоні брата, той сина, той якогось родича, зятя або когось іншого. Приграничні комтури наказують їм ходити в наші краї розбоєм, і не один з них поліг та не одного наші схопили. Але тут уже люди дізналися про угоду між королем і магістром із самого ранку стали приходити до нас повідомляти імена полонених, які. наш писар заводив у список. Насамперед прийшов тутешній бондар, заможний городянин, німець, який має свій будинок у Мальборзі. Після всього він сказав нам так: «Коли б я міг прислужитися чим-небудь вашому королю і королівству, то не тільки майно, а й голову віддав би». Я відправив його, гадаючи, що то юда. Але потім приходить світський ксьондз з-під Оливи, просить про брата й каже так: «Чи це правда, пане, що ви підете на наших прусських владарів війною? Бо мусите знати, що весь тутешній народ, коли проказує з молитви слова: «Хай прийде царство твоє», то має на думці вашого короля». Були потім з просьбою за своїх синів два шляхтичі, які сидять на денних землях коло Штума, були купці з Гданська, були ремісники, був один, котрий виливає в Квідзині дзвони, було багато різних людей, і всі говорили те саме.
Тут пан з Машковиць замовк. Він устав, виглянув за двері, чи ніхто не підслухує, і, повернувшись, докінчив трохи стишеним голосом:
—Я довго розпитував про все. Хрестоносців ненавидять у всій Пруссії і князі, і шляхта, і городяни, і кмети. І ненавидить їх не тільки той народ, що говорить нашою або прусською мовою, а навіть німці. Хто змушений служити, той служить, але кожному чума миліша за хрестоносця. Он воно як...
—Так, але яке це має відношення до могутності хрестоносців? — занепокоєно спитав Мацько.
Зиндрам провів рукою по своєму могутньому лобі, трохи подумав, ніби шукаючи порівняння, нарешті усміхнувся й запитав: