Ой боже мій! В замку?
Еге ж! А хіба що?
Це була заповітна мрія старого рицаря — збудувати для Збишка і його майбутніх дітей замок. Він знав, що шляхтича, який живе не в звичайному домі, а сидить за ровом і частоколом, і до того ж має сторожову вежу, з якої стежить за всім навколо, і сусіди «за щось мають», і на посаду йому влаштуватися легше. Для себе Мацько вже бажав небагато, але для Збишка і його синів не хотів спинятись на будь-чому, тим більше тепер, коли маєтність їх набагато збільшилась.
«А якби він ще взяв Ягенку,— думав старий,— а за нею Мочидоли та абатову спадщину, то з нами ніхто на всю околицю не міг би зрівнятися,— дай, боже, щоб так було!»
Але все це залежало від того, чи повернеться Збишко,— а це була річ непевна й залежна від ласки божої, І Мацько тепер думав, що йому треба жити з богом у злагоді і не тільки нічим його не дратувати, а як тільки можна задобрювати. Через те він не шкодував для кшеснянського костьолу ні воску, ні зерна, ні дичини, а одного вечора, приїхавши до Згожелиць, так сказав Ягенці:
—Їду завтра до Кракова поклонитися гробниці святої нашої королеви Ядвіги.
Ягенка злякалася, аж скочила з лави.
—А що, ви одержали якусь лиху звістку?
—Ніякої звістки не було, та й не могло ще бути. Але ти пам'ятаєш, як я тоді, коли хворів від отієї залізяки в боку, а ви з Збишком ходили за бобрами, Дав обітницю, якщо бог мені поверне здоров'я, піти до гробниці королеви. Всі тоді дуже похваляли цей мій намір. І слушно! У бога досить святої челяді, але й там жодний святий не має такої ваги, як наша королева, а я не хочу образити її, не додержавши слова, тим більше, що йдеться і про Збишка.
Правда! Це таки правда! — сказала Ягенка.— Але ж ви тільки-но повернулися з такої трудної подорожі...
Ну, то й що! Краще вже одразу все відбути та й сидіти спокійно, поки не повернеться Збишко. Нехай би тільки наша королева поклопоталася за нього перед господом Ісусом, тоді йому й десять німців нічогісінько не вдіють... Тоді я з більшою надією візьмуся будувати замок.
—Але ж ви й невтомні!
— А певне, що не хворий! Скажу тобі і ще одне. Ясько аж рветься в мандри, то нехай їде зі мною. Я чоловік досвідчений і зможу його стримати. А коли б трапилась якась пригода, бо в хлопця сверблять руки, то ти ж знаєш, що битися мені не новина — чи пішому, чи кінному, на мечах чи на сокирах...
—Знаю! Ніхто лучче за вас його не вбереже.
—Але я так думаю, що битися не доведеться, бо поки королева жила, то в Кракові було повно чужих рицарів, які приїжджали подивитись на її вроду, а тепер вони їдуть до Мальборга, бо там бокастіші бочки з мальвазією.
—Але ж є нова королева. Мацько скривився й махнув рукою.
— Бачив я її. І більше нічого не скажу — розумієш? Трохи помовчавши, він додав:
—Тижнів за три або чотири ми повернемось. Так воно й було. Старий рицар тільки примусив
Яська заприсягтися рицарською честю і головою святого Георгія, що він не наполягатиме на подорожі далі, і вони поїхали.
До Кракова приїхали без пригод, бо в країні було спокійно, а від нападів понімечених приграничних князьків та німецьких розбійників-рицарів її убезпечував страх перед могутністю королівства і хоробрістю населення. Побувавши коло гробниці королеви, Мацько з Яськом завдяки Повалі з Тачева потрапили до королівського двору. Мацько гадав, що й при дворі, і по службах його жадібно розпитуватимуть. про хрестоносців, як чоловіка, котрий їх добре, знав і зблизька бачив. Але після розмови з канцлером і краківським мечником він здивовано переконався, що вони знають про хрестоносців не менше за нього, а навіть більше. Вони до найменших подробиць знали все, що робилося і в самому Мальборзі, і в інших, навіть найвіддаленіших замках. Відомо було, які у них є роди військ, яка кількість солдатів і знарядь для розбивання мурів, скільки часу потрібно для скликання війська, які у хрестоносців наміри на випадок війни. Відомо було навіть про вдачу кожного комтура, чи він поривчастий і запальний, чи розважний, і все це записувалось так ретельно, ніби війна мала вибухнути завтра.
Старий рицар дуже зрадів з цього, бо зрозумів, що до цієї війни в Кракові готуються набагато розважливіше, розумніше й посиленіше, ніж у Мальборзі. «Господь дав нам таку саму або й більшу мужність,— подумав Мацько,— але явно більший розум і більшу передбачливість». На цей раз так воно й було. Незабаром Мацько довідався, звідки ці відомості надходять: їх приносило саме населення Пруссії, люди всіх суспільних станів, як поляки, так і німці. Орден зумів викликати проти себе таку ненависть, що всі в Пруссії ждали приходу Ягеллових військ, як порятунку.
Тоді Мацько пригадав, що йому говорив свого часу в Мальборзі Зиндрам з Машковиць, і все повторював у думці:
«Оце так голова! Як той цебер!»
І він пригадував кожне його слово, а одного разу, коли Ясько почав розпитувати про хрестоносців, навіть запозичив у Зиндрама мудре порівняння:
—Вони сильні, чортові душі, але як ти гадаєш: невже найдужчий рицар не вилетить із сідла, якщо у нього підрізані попруги і стремена?
— Вилетить, це так само правда, як і те, що я тут стою! — відповів юнак.
—От бачиш! — щосили вигукнув Мацько.—До цього я й вів!
—До чого?
До того, що Орден і є такий рицар. А трохи згодом додав;
Не від кожного таке почуєш, будь певний!
І поки юний рицар ще не доміркувався, в чому річ Мацько почав йому все розтлумачувати, забувши проте додати, що це порівняння він вигадав не сам, а що воно від слова до слова вийшло з розумнющої Зиндрамової голови.
XLI
В Кракові вони пробули недовго і пробули б ще менше, якби не просьби Яська, який хотів надивитися на людей і місто, де все йому здавалося чарівним сном. Але тому, що старий рицар поспішав до своїх домашніх справ і на жнива, небагато помогли і просьби, так що на першу пречисту вони вже були вдома — один у Богданці, а другий коло своєї сестри.
І з того часу життя їхнє потяглося досить одноманітно, заповнене роботою і звичайним сільським клопотом. Врожай у низинних Згожелицях, а тим більш у Ягенчиних Мочидолах, був чудовий, але в Богданці через посуху того року хліб уродив абиякий, тому на збирання його не треба було багато часу і праці. Взагалі там було мало орної землі, бо майже весь маєток був під бором, а через те, що панів довго не було вдома, отож не було й належного догляду, то позаростали чагарником і ті ділянки, що їх абат розкорчував під оранку. Старий рицар хоч і був чутливий до всякої втрати, проте не дуже вболівав за цим, бо знав, що з грішми легко буде дати всьому лад — аби тільки було для кого трудитись. Але саме ці сумніви й отруювали йому життя і працю. Правда, він не опускав рук, вставав удосвіта, їздив на пасовиська до худоби, наглядав за польовими й лісовими роботами, навіть вибрав для замка місце й підготовляв будівельний ліс, але коли після денної спеки сонце розтоплювалось у золотавих і червоних відблисках зорі, його не раз поймала страшенна нудьга, а разом з нею і турбота, якої він раніш ніколи не знав. «Я тут стараюсь, я тут працюю,— думав він,— а мій хлопчисько, може, лежить десь прохромлений списом, і вовки зубами над ним по його душі дзвонять», На цю думку серце його стискалося й від великої любові, й від великого жалю. Тоді він пильно прислухався, чи не тупочуть кінські копити, сповіщаючи про щоденний приїзд Ягенки; при ній він удавав, що надіється на все краще, сам приймався цією надією і трохи підбадьорював свою пригнічену душу.
А дівчина приїжджала щоденно, звичайно надвечір, з самострілом коло сідла і з рогаткою на випадок якоїсь пригоди в дорозі. Було малоймовірно, щоб вона могла раптом застати Збишка вдома, бо Мацько не сподівався побачити його раніш, як через рік або півтора, проте, видно, така надія жевріла в душі дівчини, бо приїжджала вона не так, як колись,— в зав'язаній поворозкою сорочині, в кожушку наверх вовною і з листям у розпатланому волоссі. Тепер коса її була гарно заплетена, а постать тісно облягало плаття з барвистого серадзького сукна. Мацько виходив до неї, і перше її запитання завжди було одне й те саме: «Ну, що?» — і перша його відповідь: «Та нічого!» Потім він вводив її в кімнату, і вони говорили при вогні про Збишка, про Литву, про хрестоносців і про війну,— завжди про одне й те саме, і ці розмови не тільки не набридали їм, але вони ніколи не могли досхочу наговоритись.
І так тривало цілі місяці. Траплялося, що й Мацько їздив до Згожелиць, проте частіше Ягенка приїжджала до Богданця. Але часом, коли поблизу було неспокійно, або коли під час ведмежої тічки роз'ярілі старі самці могли нападати на людей, Мацько проводжав дівчину додому. Добре озброєний, він не боявся ніяких диких звірів, бо був небезпечніший для них, ніж вони для нього. Тоді вершники їхали поруч, стремено до стремена, і хоч з глибини бору лунали грізні голоси, вони, забуваючи про те, що з ними могло трапитись, розмовляли тільки про Збишка: де він? що робить? чи вбив уже і чи скоро вб'є стільки хрестоносців, на скільки дав обітницю Данусі і її покійній матері, і чи скоро повернеться? Причому Ягенка питала Мацька про те, про що вже питала сто разів раніш, а він відповідав їй так уважно й обмірковано, ніби вона питала його вперше.
То ви кажете,— зверталась вона до нього,— що битва в полі не така небезпечна для рицаря, як здобування замків?
Ти ж знаєш, що трапилося з Вільком! Від колоди, скоченої з мурів, ніякий панцер не захистить, а в полі, якщо рицар досвідчений та вправний, то й з десятьма впорається.
—А Збишко? У нього добрий панцер?
У нього їх кілька добренних, а найлуччий отой, здобутий у фризів, бо викуваний у Мілані. Ще рік тому він був на Збишка трохи заширокий, а тепер якраз добрий.
Отже, проти такого панцера ніяка зброя не страшна, правда ж?
Що людська рука зробила, то людська рука може і здолати. Проти міланського панцера — міланський меч або англійські стріли.
—Англійські стріли? — занепокоєно питала Ягенка.
—Хіба я тобі не казав? Вони найкращі лучники в світі... хіба тільки окрім мазурів з пущі, але у них нема путящого знаряддя. Англійський самостріл за сотню кроків пробиває найміцніший панцер. Я бачив під Вільною. І жоден з них не схибить, а є такі, що й яструба на льоту влучають.
—От поганські сипи! Як же ви з ними справлялися?
Не було іншого способу, як одразу кидатись на них! Добре вони, псяюхи, й бердишами орудують, але зблизька наш уже з ними впорається.
Оберігала вас рука господня, то тепер обереже і Збишка.
Я часто так і кажу: «Господи боже, коли вже ти створив нас і оселив у Богданці, то тепер пильнуй, щоб ми не вичезли!» Ну, та це вже його справа. Воно, правда, трудне діло стежити за всім світом і ні про що не забувати, але, по-перше, людина сама за себе, чим може, нагадує, не скупує щось дати на костьол, а по-друге, божа голова, то таки не людська.
Так вони не раз говорили, додаючи одне одному бадьорості й надії. А тимчасом минали дні, минали тижні й місяці. Восени у Мацька трапилася сутичка з старим Вільком з Бжозової. Між Вільком і абатом був давній спір за лісову ділянку, яку абат розкорчував і присвоїв собі, коли тримав у заставі Богданець. Свого часу він навіть викликав обох Вільків на бій, на списи або на довгі мечі, але Вільки не хотіли ставати на герць з духовною особою, а судом нічого не могли добитися. Тепер Вільк зажадав, щоб йому повернули ту ділянку, але Мацько, який ні на що в світі не був такий ласий, як на землю, та ще знаючи, що ячмінь ніде не родить краще, як на цілині, навіть слухати не хотів про повернення. І вони неодмінно почали б позиватися, якби випадково не зустрілись у пробоща в Кшесні. І коли старий Вільк після запеклої сварки раптом сказав: «Поки люди розсудять, а тимчасом здаюся на бога, а він помститься на вашому роді за мою кривду»,— завзятий Мацько несподівано пом'якшав, зблід, на якийсь час замовк, а потім сказав сварливому сусідові: