Бог свідок, що це було б краще. Якщо Куно стане магістром, то його вже не дістати, хіба в якій-небудь великій битві.
Я пильно дослухався, що люди кажуть,— відповів Мацько.— Одні кажуть, що після Конрада магістром буде Куно, а другі —що Конрадів брат Ульріх.
Як на мене, то нехай би був Ульріх,—сказав Збишко.
І я так хотів би, і знаєш чому? Куно розумніший і хитріший, а Ульріх запальніший. Він справжній рицар і додержує правил честі, але воювати з нами аж тремтить. Кажуть, що якби став магістром, то зірвалася б така буря, якої ще не було на світі. А Конрад уже частенько умліває. Одного разу він знепритомнів і при мені. Ех, дай господи! Може, діждемося!
Дай боже! А є які-небудь нові незгоди з королівством?
Є старі, є й нові. Хрестоносець завжди хрестоносець: хоч і бачить, що ти за нього дужчий і що йому б з тобою краще не заводитись, однак на твоє зазіхатиме, бо інакше не може.
Але ж вони вважають, що Орден сильніший за всіх.'
Не всі вони, а багато хто, а з-поміж них і Ульріх, Та воно й справді сила у них величезна.
—А пам'ятаєте, що казав Зиндрам з Машковиць?
—Пам'ятаю, і там що не рік, то гірше. Брат брата так не прийме, як приймали мене, коли ні один хрестоносець не бачив. Всім вони там залили сала за шкуру.
—Отже, чекати недовго!
—Може, недовго, а може, й довго,— сказав Мацько. І, трохи подумавши, додав:
— А поки що треба добре працювати та збільшувати
маєтність, щоб було з чим виступити на війну.
Але Конрад помер аж через рік. Ягенчин брат, Ясько із Згожелиць, який першим почув у Серадзі новину про його смерть і про обрання магістром Ульріха фон Юнгінгена, першим же привіз її в Богданець, де вона, як і в інших шляхетських садибах, глибоко потрясла душі й серця. «Настають часи, яких ще не було», урочисто промовив старий Мацько, а Ягенка зараз же привела до Збишка всіх дітей і сама стала з ним прощатися, наче він завтра мав вирушати на війну. Правда, Мацько і Збишко знали, що війна не може спалахнути, як вогонь у каміні, проте вірили, що вона буде, і почали до неї готуватися. Одбирали коні, панцери, навчали воєнного ремесла зброєносців, челядь, старост із сіл, котрі сиділи на німецькому праві й зобов'язані були виступати в походи верхи, а також дрібну шляхту та влодик, які охоче горнулися до багатших. Таке саме робилося й по всіх інших, садибах: скрізь гупали молотки по кузнях, скрізь чистили старі панцери, змащували розтопленим в казанах салом луки та реміння, вковували вози, готували запаси харчів у вигляді крупів і м'яса. Біля костьолів у неділі і свята розпитували одні одних про новини і досадували, коли вони були мирні, бо кожен у душі був глибоко переконаний, що треба раз і назавжди покінчити з цим страшним ворогом польського народу і що королівство доти не зможе квітнути в мирі, праці й могутності, поки, як сказала свята Бригіда, у хрестоносців не будуть вибиті зуби й відрубана права рука.
В Кшесні найбільше розпитували Мацька і Збишка, як людей, котрі знали Орден і вміли воювати з німцями, їх розпитували не тільки про новини, а й про способи війни з німцями: як найкраще на них нападати, як вони б'ються, в чому мають перевагу над поляками, а в чому поляки над ними, і чи краще, зламавши списа, трощити на них панцери сокирою чи мечем.
Мацько і Збишко справді все це добре знали, тому їх слухали з великою увагою, тим більше, що всі були певні: війна буде нелегка, битися доведеться з найдобірнішим рицарством усього світу і не спинятися на дрібних перемогах, а розбити ворога дощенту або самим загинути. Влодики тоді говорили між собою: «Як треба, то треба — або їм або нам смерть». І це не тільки не послаблювало пориву покоління, яке носило в душі передчуття майбутньої величі країни, а навпаки, цей порив зростав щодня і щогодини, і люди бралися до діла без пустої похвальби та чванливості, а швидше із зосередженим завзяттям і з непохитною готовністю вмерти.
— Нам або їм смерть судилася.
Проте час минав, а війни не було. Правда, ходили чутки про незгоди між королем Владиславом і Орденом, про Добжинську землю, хоч вона вже кілька років тому була викуплена, про приграничні суперечки, про якесь Дрезденко, про яке багато людей уперше чули і за яке нібито сварилися обидві сторони, але війни не було. Дехто вже навіть почав сумніватись, чи вона взагалі буде, бо суперечки бували завжди і звичайно кінчалися побаченням правителів двох країн, угодами та обміном посольствами. Отож і тепер розійшлася чутка, що якісь орденські посли приїхали до Кракова, а польські подалися до Мальборга. Стали говорити про посередництво чеського й угорського королів і навіть самого папи. На віддалі від Кракова ніхто нічого як слід не знав, серед населення ходили різноманітні, часто чудернацькі й неймовірні чутки, але війни не було.
Кінець кінцем і сам Мацько, який пам'ятав чимало воєнних погроз і угод, не знав, що про це все думати, і вирушив до Кракова, щоб дістати якісь точніші відомості. Барився він там недовго і вже на шостому тижні повернувся в набагато кращому настрої. І коли в Кшесні його, як звичайно, оточила цікава до новин шляхта, він на численні запитання відповів так;
— А наконечники списів та сокири у вас вигострені?
А що хіба? Ану ж бо! Ради бога! Які новини? Кого ви бачили? — гукали з усіх боків.
Кого бачив? Зиндрама з Машковиць! А які новини? Такі, що, мабуть, скоро треба буде сідлати коні.
—Господи! Як же так? Розказуйте! — А ви чули про Дрезденко?
—Звісно, що чули. Але то невеликий замок, яких багато, а землі там не більше, ніж у вас у Богданці.
—Це не причина для війни, хіба ж не так?
Звісно, що не причина; бували й важливіші, проте до війни не доводили.
— А знаєте, яку мені притчу розказав Зиндрам з Машковиць про те Дрезденко?
Швидше кажіть, а то згоріти можна від нетерплячки.
Він так мені сказав: «Ішов сліпий шляхом і спіткнувся на камінь. Спіткнувся тому, що був сліпий, а всетаки причиною був камінь». Отож Дрезденко і є такий камінь.
—Як це так? Адже Орден ще стоїть.
— Не розумієте? Тоді скажу вам інакше: коли посудина повна, то її переповнює лише одна крапля.
Рицарство пойняв такий великий запал, що Мацько мусив його гамувати, бо всі хотіли негайно сідати на коні й рушати до Серадзя.
—Будьте напоготові,— сказав він їм,— але терпляче ждіть. Про нас не забудуть.
І вони були напоготові, але ждали довго, так довго, що декого знову почав брати сумнів. Проте Мацько не мав сумніву, бо як приліт птаства віщує весну, так для досвідченого Мацька різні ознаки віщували війну — і то велику.
Насамперед в усіх королівських борах і пущах були влаштовані такі великі лови, яких не пам'ятали найстаріші люди. На них збирали тисячі загоничів і вбивали цілі череди зубрів, турів, ланей, оленів, диких кабанів та багато різної меншої звірини. Над лісами цілі тижні стояв дим, у якому коптили солоне м'ясиво і потім відсилали його до воєводських міст, а відтіля у Плоцьк на склад. Очевидно було, що створювався запас харчів для великого війська. Мацько добре знав, що це означає, бо такі лови перед кожним великим походом влаштовував у Литві й Вітольд. Але були й інші ознаки. «З-під німця» до королівства і в Мазовію почали втікати цілими юрбами хлопи. В околиці Богданця прибували головним чином піддані німецьких рицарів із Шльонська, проте відомо було, що таке саме діється скрізь, а особливо в Мазовії. Чех Глава, який хазяйнував у Спихові в Мазовії, прислав звідтіль кільканадцять мазурів, які втекли до нього з Пруссії. Ці люди просили дати їм можливість взяти участь у війні «пішки», бо хотіли помститись за свої кривди хрестоносцям, яких ненавиділи всією душею. Були чутки, що деякі приграничні села в Пруссії майже зовсім обезлюділи, тому що кмети з жінками й дітьми перебралися до мазовецьких князів. Правда, хрестоносці вішали схоплених втікачів, але нещасних людей ніщо вже не могло стримати, і багато їх готові були краще вмерти, ніж жити в страхітливому німецькому ярмі. Далі по всій країні з'явилося багато «старців» із Пруссії. Всі вони простували до Кракова. Вони стікалися з Гданська, з Мальборга, з Торуня і навіть з далекого Кролевця, з усіх прусських міст, з усіх командорій. Серед них були не тільки старці, але й церковні та монастирські служки, органісти і навіть клірики та ксьондзи. Люди догадувались, що вони приносять відомості про все, що робиться в Пруссії: про воєнні приготування, про укріплення замків, про залоги, про наймане військо та гостей. Люди пошепки говорили, що воєводи по воєводських містах, а королівські райці в Кракові замикалися з ними на цілі години, вислухували їх і записували їхні повідомлення. Декотрі нишком поверталися в Пруссію, а потім знов з'являлися в королівстві. З Кракова надходили відомості, що король і його райці знають від них усе про кожен крок хрестоносців.
Протилежне діялось у Мальборзі. Один чоловік духовного звання, який утік з цієї столиці, зупинився у дідичів Конецьполя й розповідав їм, що магістра Ульріха та інших хрестоносців не турбують відомості з Польщі, бо вони певні, що одним ударом завоюють і знищать королівство на віки вічні «так, щоб від нього й сліду не лишилось». При цьому він повторював слова магістра, сказані на учті в Мальборзі: «Чим більше їх буде, тим дешевші стануть кожухи в Пруссії». Отже, хрестоносці готувались до війни з радістю й піднесенням, певні, що їм надішлють допомогу навіть найвіддаленіші королівства.
Але, незважаючи на всі ознаки війни, на приготування та заходи, війна не наставала так скоро, як того хотіли люди. Молодий дідич з Богданця вже почав нудьгувати вдома. У нього давно вже все було готове, душа рвалася до слави й до бою, через те йому тяжким був кожний зайвий день дожидання — і він часто докоряв старому рицареві, ніби від нього залежали війна і мир.
— Ви ж напевне обіцяли, що війна буде, — казав він,— а її нема й нема! Мацько відповідав:
Розумний ти, та не дуже! Хіба не бачиш, що діється?
А якщо король в останню хвилину погодиться на мир? Кажуть, що він не хоче війни.
Таки не хоче, але хто, як не він, крикнув: «Не був би я королем, коли б дав забрати Дрезденко!», а те Дрезденко німці як узяли, так і тримають досі. Звісно, Що король не хоче проливати християнської крові, але королівські райці — люди розумні, вони знають, що польська могутність більша, і припирають німців до стіни. Скажу тобі тільки одне — якби не було Дрезденка, то знайшлося б щось інше.
Я чув, те Дрезденко захопив ще покійний магістр Кондрат, а він же, певно, боявся короля?
Боявся, бо краще за інших знав польську могутність, але й він не міг вгамувати орденської зажерливості. В Кракові мені казали так: коли хрестоносці захопили Нову Мархію, старий фон Ост, власник Дрезденка, як ленник, вирішив піддатись королю, бо та земля споконвіку була польська, отже й він хотів перейти до королівства. Але хрестоносці запросили його до Мальборга, впоїли вином і добилися від нього письмової згоди. Тоді королю остаточно увірвався терпець.
— Звичайно, що міг урватися! — вигукнув Збишко. Але Мацько сказав:
—Вийшло так, як казав Зиндрам з Машковиць: Дрезденко — то тільки камінь, що на нього спіткнувся сліпий.
—А що буде, коли німці віддадуть Дрезденко?
Тоді знайдеться інший камінь. Але хрестоносець не віддасть того, що проковтнув, хіба черево йому розпореш — дай нам, боже, якнайшвидше це зробити
Ні! — вигукнув підбадьорений Збишко.— Кондрат, може, й віддав би, а Ульріх не віддасть. Це справжній рицар, без ніякого ганджу, але страшенно запальний.