Раптом по всій країні прогриміла звістка, що хрестоносці напали й пограбували старопольський, заставлений іоаннітам Санток. Новий магістр Ульріх нарешті показав своє справжнє обличчя: коли польські посли прибули вітати його з нагоди обрання магістром, він навмисне виїхав з Мальборга і з першого ж дня свого урядування наказав у стосунках з королем і Польщею замість латини вживати німецьку мову. Краківські державні діячі, які вели діло до війни нишком, зрозуміли, що він веде його одверто, і не тільки одверто, а й наосліп і з таким зухвальством, якого попередні магістри не допускали по відношенню до польського народу навіть тоді, коли могутність їхня справді перевищувала королівську.
Проте менш запальні й хитріші за Ульріха орденські сановники, які знали Вітольда, намагались привернути його на свій бік подарунками й такими надмірними лестощами, щось подібне до яких можна знайти хіба тільки в ті часи, коли римським імператорам за їх життя споруджували олтарі і храми. «У Ордену є два добродійники,— казали посли хрестоносців, кланяючись в ноги намісникові Ягелла, — перший — бог, а другий — Вітольд; тому кожне слово й кожне бажання Вітольда для хрестоносців священне». І вони благали його взяти на себе посередництво в справі про Дрезденко, розраховуючи на те, що він, як підлеглий короля, може цим його образити, і тоді їхні добрі стосунки будуть порушені якщо це назавжди, то принаймні на довгий час. Але тому що королівські радники знали про все, що робиться в Мальборзі, і про всі наміри хрестоносців, то король також вибрав посередником Вітольда.
І Орден пошкодував про свій вибір. Орденські сановники, яким здавалося, що вони знають великого князя, знали його ще недостатньо; Вітольд не тільки присудив Дрезденко полякам, але, знаючи справу і передбачаючи, чим вона може скінчитися, знову підняв Жмудь і, дедалі більше виявляючи перед Орденом своє грізне обличчя, став допомагати їй людьми, зброєю та хлібом, надісланим з родючих польських земель.
Коли це сталося, всі люди всіх країв величезної держави зрозуміли, що настає вирішальний час. І він справді настав.
Одного разу в Богданці, коли старий Мацько, Збишко і Ягенка сиділи коло брами замка і грілись на сонечку, перед ними раптом з'явився незнайомий вершник на змиленому коні, круто спинив його перед брамою; кинув рицарям під ноги щось сплетене на кшталт вінка з верболозу, крикнув: «Віці! Віці!» — і помчав далі.
А вони з великим хвилюванням посхоплювались на ноги. Обличчя Мацька стало грізним і урочистим. Збишко схопився, щоб послати зброєносця з віцею далі, потім повернувся з блискучими очима й вигукнув:
— Війна! Нарешті бог дав! Війна!
—І така, якої ми ще досі не бачили,— серйозно додав Мацько
Далі він гукнув до челяді, яка вмить зібралася коло панів:
— Трубити в ріжки з сторожової вежі на всі чотири сторони! Викликати з сіл старост! Вивести з стайні коней і запрягати вози! Живо!
І не встиг він докінчити, як челядь розсипалась на всі боки виконувати накази. Виконати їх було не важко, бо все вже давно було напоготові: люди, вози, коні, зброя, необхідні запаси — тільки сідати й їхати!
Але Збишко ще запитав Мацька:
—А ви не залишитесь удома?
— Я? Ти думаєш, що говориш?
Бо за законом, як людина літня, ви могли б залишитись, та й для Ягенки і дітей була б якась опіка.
Ну, то слухай: я до сивого волосу, чекав на цю годину.
І досить було подивитись на його холодне, жорстоке обличчя, щоб зрозуміти, що ніякі умовляння не поможуть. Незважаючи на сьомий десяток, він був ще міцний, як дуб, руки його легко ходили в суглобах, а сокира в них аж хурчала. Правда, він уже не міг при повній зброї вискочити на коня без стремен, але й багато молодих, особливо з-поміж західних рицарів, не могли цього зробити. Натомість у нього була величезна рицарська вправність, і досвідченішого за нього воїна не було на всю околицю.
Ягенка, очевидно, не боялась залишатися сама. Почувши слова чоловіка, вона встала, поцілувала його в руку і сказала:
—Не турбуйся за мене, любий Збишку,— замок у нас хороший, а ти ж знаєш, що я не з полохливих і що ні самостріл, ні спис мені не новина. Не час тепер про нас думати, коли треба рятувати королівство, а опікуватися нами тут буде бог.
І раптом на очі їй набігли сльози й покотились, як горох, по її прекрасному лілейному обличчю. Показавши на купку своїх дітей, вона говорила далі схвильованим, тремтячим голосом:
—Ех! Якби мені не оця малеча, я б не встала з землі, доки не впросила б тебе взяти мене з собою на війну.
— Ягусю! — вигукнув Збишко, схопивши її в обійми. А вона обняла його за шию і все повторювала, міцно пригортаючись до цього:
—Тільки ж повертайся, моє золотко, мій єдиний, мій найдорожчий!
— А ти щоденно молись богу, що дав тобі таку жінку! — низьким голосом додав Мацько.
Через годину з сторожової вежі був спущений стяг,— знак, що пани відсутні. Збишко. й Мацько дозволили, щоб Ягенка з дітьми випровадила їх до Серадзя, і після доброго обіду вони вирушили разом з людьми, й цілою валкою возів.
День був ясний, безвітряний. Нерухомо стояли в тиші бори На полях і толоках лежала напасена худоба й повільно та ніби задумливо жувала жуйку. Тільки в сухому повітрі то тут, то там виникали клуби золотої куряви, а над ними в сліпучому сонячному промінні наче світилися яскраві вогники. Збишко показував на них жінці та дітям і говорив:
—Знаєте, що то виблискує над курявою? То вістря пік і списів. Віці, видно, вже дійшли всюди, і народ звідусіль рушив на німця.
Так воно й було. Недалеко за межами Богданця вони зустріли Ягенчиного брата, Яська із Згожелиць; він як заможний шляхтич ішов з двома зброєносцями й вів за собою двадцять чоловік воїнів.
Незабаром на роздоріжжі виринуло з куряви заросле обличчя Чтана з Рогова, який хоч і не приятелював з богданецькими рицарями, але тепер ще здалека крикнув: «Йдемо на псявір!» і, дружньо вклонившись, поскакав далі в сивій хмарі куряви. Зустріли вони і старого Вілька з Бжозової. У нього вже трохи тряслася від старості голова, але їхав і він, щоб помститись за смерть сина, якого німці вбили в Шльонську.
І чим ближче вони під'їжджали до Серадзя, тим частіше на дорогах підносились хмари куряви, а коли здалека показались міські вежі, то весь шлях уже роївся від рицарства, від старост та від збройних міських людей, що прямували на місце збору. Дивлячись на ці юрби здорових і дужих людей, упертих в бою, звичних до негоди, холоду й всіляких інших труднощів, старий Мацько пройнявся надією і завбачав певну перемогу.
І війна нарешті спалахнула — небагата спочатку на бойові події й не дуже сприятлива для поляків. Перш ніж надійшло польське військо, хрестоносці встигли взяти Бобровники, зруйнували дощенту Злоторию і знову зайняли нещасну і з такими труднощами одібрану Добжинську землю. Але чеське й угорське посередництво пригасило на деякий час воєнну бурю. Настало перемир'я, під час якого чеський король Вацлав мав розглянути спори між Польщею і Орденом.
Проте ворожі сторони не перестали скупчувати свої війська й підводити їх назустріч одні одним взимку і весною, і коли підкуплений чеський король вирішив справу на користь Ордену, війна повинна була спалахнути знову.
Тимчасом настало літо, а разом з ним під проводом Вітольда підійшли «народи». Після переправи під Червенськом обидва війська і корогви мазовецьких князів з'єдналися. 3 другого боку, в таборі під Свєцем, стояло сто тисяч закутих в залізо німців. Король хотів переправитись через Дрвенцу і йти найкоротшим шляхом на Мальборг, але коли виявилось, що переправитись неможливо, повернув від Кужентника до Дзялдова і, розгромивши орденський замок Домбровну, або Гільгенбург, зупинився і став біля нього табором.
І король, і польські та литовські сановники знали, що вирішальна битва має відбутися незабаром, проте ніхто не думав, що вона станеться раніш, ніж за кілька днів. Вважали, що магістр, перепинивши королю дорогу, дасть своєму війську відпочити, щоб стати на смертний бій з свіжими силами. Тимчасом королівське військо зупинилось на ніч у Домбровні. Здобуття цієї фортеці без наказу і навіть всупереч волі військової ради підбадьорило короля і Вітольда, тому що це був дуже укріплений замок, оточений з усіх боків озером, з товстими мурами й численною залогою. Незважаючи на все це, польське рицарство здобуло його знаскоку, з таким нестримним запалом, що поки підійшов увесь табір, від міста й замка залишилися тільки руїни та згарища, серед яких дикі Вітольдові воїни й татари Саладіна добивали залишки німецьких кнехтів, які відчайдушно боронилися.
Проте пожежа тривала недовго, її погасила коротка, але сильна злива. Ніч з чотирнадцятого на п'ятнадцяте липня була дуже непогожа й буряна. Вітер наганяв одну грозову хмару за одною. Часом здавалося, що все небо палахкотить від блискавиць, і грім, з страшним гуркотом перекочувався від сходу до заходу. Часті удари грому сповнювали повітря запахом сірки, а шум дощу заглушав усі інші звуки. Потім вітер знову розганяв хмари, і з-за їх обривків виглядали ясні зірки і повний місяць. Після півночі трохи стихло, так що можна було принаймні розпалити вогнища. І справді, незабаром в неосяжному польсько-литовському таборі їх заблищали тисячі. Воїни сушили на них промоклу одежу і співали бойових пісень.
Король також не спав, бо в домі на самому краю табору, де він сховався від бурі, засідала військова рада і розглядала справу про здобуття Гільгенбурга. Тому що в штурмі брала участь і серадзька корогва, її командир, Якуб з Конецьполя, викликаний був разом з іншими дати пояснення, чому вони без наказу здобули місто і не припинили штурму навіть тоді, коли король послав свого подвойського і двох підручних слуг, щоб спинити їх
Не бувши певний, що його не чекає догана або й покарання, воєвода взяв з собою кільканадцять рицарів, а серед них Мацька. та Збишка, як свідків, що подвойський дістався до них аж тоді, коли вони були вже на мурах замка, саме в час найзапеклішої битви з залогою. А щодо самовільного штурму, то «трудно питати на все дозволу,— сказав він,— коли військо розтягнулося на кілька миль». Оскільки він був висланий наперед, то вважав, що його обов'язок — нищити перед військом усі перешкоди й бити ворога, де тільки натрапить. Вислухавши все це, король, князь Вітольд і члени ради, в душі задоволені цією пригодою, не тільки не докоряли воєводі і серадзянам за їх вчинок, а ще й похвалили їх за мужність і за те, що «так легко здобули замок і перемогли хоробру залогу». Мацько і Збишко мали нагоду надивитися на найвидатніших людей королівства, бо, крім короля і мазовецьких князів, там були два командуючі всіма військовими частинами: Вітольд, який командував литвинами, жмудинами, русинами, бесарабами, волохами і татарами, і Зиндрам з Машко, виць, герба «того самого, що й сонце», краківський мечник, головний організатор польського війська, найкращий знавець воєнної справи. Крім них, у цій раді були, воєначальники і державні діячі: краківський кастелян Крістін з Острова, краківський воєвода Ясько з Тарнова, познанський воєвода Сендзівой з Остророга, сандомірський воєвода Миколай з Михаловиць, настоятель костьолу святого Флоріана, а також підканцлер Миколай Тронба, маршалок королівства Збігнєв з Бжезя і краківський підкоморій Петро Шафранець, нарешті Земовіт, син плоцького князя Земовіта, єдиний молодий серед них усіх, але «дуже здібний до війни», думку якого цінив сам король.
А в сусідній великій кімнаті чекали, щоб завжди бути під рукою і в разі потреби допомогти порадою, найвидатніші рицарі, слава яких широко гриміла як у Польщі, так і за границею. Мацько і Збишко побачили там сулимівця Завішу Чорного і його брата Фарурея, і Скарбка Абданка з Гур, і Добка з Олесниці, який свого часу на турнірі в Торуні вибив з сідла дванадцять німецьких рицарів, і велетня Паніка Злодія з Біскупиць, і Повалу з Тачева, свого доброзичливого друга, і Кшона з Козіхглув, і Мартина з Вроцімовиць, який носив велике знамено всього королівства, і Флоріана Єлітівця з Коритниці, і страшного в рукопашній сутичці Лиса з
Торговиська, і Сташка з Харбимовиць, який прн повній зброї міг перескочити через двоє рослих коней.
Було багато й інших славетних рицарів з різних земель і з Мазовії, яких називали передкороговними тому, що вони йшли в бій у перших лавах. Знайомі рицарі, а особливо Повала, радісно вітали Мацька і Збишка і зараз же заговорили з ними про минулі часи та .пригоди.
Ну, — сказав Збишкові пан з Тачева, — у тебе великі рахунки з хрестоносцями, але я сподіваюсь, що тепер ти поквитаєшся з ними за все.
Поквитаюсь хоч би і кров'ю, як і всі ми поквитаємось! — відповів Збишко.
А ти знаєш, що твій Куно Ліхтенштейн тепер великий комтур? — озвався Пашко Злодій з Біскупиць.
—Знаю, і дядько також знає.
Дай'мені, боже, його спіткати, — перебив Мацько,— бо у мене з ним' окрема справа.
Та й ми ж його викликали,— сказав Повала, — та він відмовився тим, що йому не дозволяє битися його урядове становище. Ну, тепер уже напевне дозволить.
Завіша, як завжди поважно, сказав:
—Він дістанеться тому, кому бог призначить.
Збишко лише з цікавості спитав знавця справ рицарської честі Завішу, чи виконав дядько обітницю, коли бився і вбив родича Ліхтенштейна, який виступав замість нього. Всі закричали, що виконав. Тільки запеклий Мацько, хоч і радий був з такого присуду, сказав: