Далі вони стали говорити про здобуття Гільгенбурга та про майбутню велику битву, якої незабаром сподівалися, бо магістрові не залишалось робити нічого іншого, як заступити королю дорогу.
І Ноки вони вираховували, за скільки днів може трапитись ця зустріч, до них підійшов худий і. високий рицар, вбраний в одежу з червоного сукна, з такою ж мисюркою на голові і, розкривши руки для обіймів, промовив м'яким, майже жіночим голосом:
Вітаю тебе, рицарю Збишку з Богданця!
Де Лорш!—вигукнув Збишко.—Ти тут?
У Збишка про нього залишилися найкращі спогади, і він схопив його в обійми. Вони поцілувалися, і Збишко з радістю почав розпитувати:
—Ти тут? На нашій стороні?
— Можливо, що багато гельдернських рицарів перебувають на тій стороні,— відповів де Лорш,— але я як власник Длуголясу повинен служити моєму панові князю Янушеві.
— Отже, ти дідичем у Длуголясі після старого Миколая?
— Так. Після смерті Миколая і його сина, що вбитий під Бобровниками, Длуголяс залишився прекрасній Агнешці, яка вже п'ять років є моєю дружиною і панією.
— Боже ти мій!—вигукнув Збишко.— Розкажи ж, як це сталося?
Але де Лорш, привітавшись із Мацьком, сказав:
— Колишній ваш зброєносець Гловач сказав, мені, де вас шукати, а тепер чекає нас у мене в наметі й готує вечерю. Правда, це далеко, аж на другому кінці табору, але верхи ми доїдемо швидко, отже, їдьмо зі мною.
Потім звернувся до Повали, з яким він познайомився давніше в Плоцьку, і додав:
І вас прошу, шляхетний пане. Це для мене буде честь і щастя.
Добре,— відповів Повала. — Приємно поговорити із знайомими, а по дорозі ще побачимо й табір.
І вони вийшли, щоб сісти на коней і їхати. Але перед цим слуга де Лорша накинув їм на плечі плащі, які, видно, навмисне для цього привіз. Підійшовши до Збишка, слуга поцілував його в руку і сказав:
—Поклін і честь вам, пане. Я колишній ваш слуга, але ви в темряві не впізнаєте мене. Чи пам'ятаєте Сандеруса?
— Боже мій!—вигукнув Збишко.
І на хвилину в його пам'яті ожили спогади про пережиту журбу, біль та давні нещастя так само, як і тоді, коли він після з'єднання королівського війська з корогвами мазовецьких князів зустрівся по довгій розлуці з колишнім своїм зброєносцем Главою.
І він сказав:
— Сандерус! Аякже! Пам'ятаю і ті колишні часи, і тебе! Що ж ти з того часу поробляв та де блукав? Хіба ти вже не носиш реліквій?
— Ні, пане. Аж до цієї весни я був служкою при костьолі в Длуголясі, але тому що мій покійний батько займався воєнним ремеством, то як тільки спалахнула війна, мені одразу спротивилась мідь костельних дзвонів і потягло до заліза і сталі.
—Що я чую!—вигукнув Збишко, який ніяк не міг уявити собі Сандеруса в бою з мечем, рогатиною або сокирою.
А той сказав, придержуючи стремено:
—Рік тому з наказу плоцького епіскопа я ходив у прусські краї і зробив значну послугу, але про це розкажу пізніше, а зараз сідайте, ваша величність, на коня, тому що чеський граф, якого ви називаєте Главою, чекає вас з вечерею в наметі мого пана.
Збишко сів на коня й поїхав поруч з паном де Лоршем, щоб поговорити з ним про його пригоди, якими він дуже цікавився.
Я дуже радий,— почав Збишко,— що ти на нашій стороні, хоч мені це й дивно, бо ти ж раніш служив у хрестоносців.
Служать ті, котрі одержують плату,— відказав де Лорш,— а я її не брав. Я приїхав до хрестоносців тільки для того, щоб шукати пригод та здобути рицарський пас, котрий я, як тобі відомо, одержав з рук польського князя. Проживши довгі роки в цих краях, я побачив, на чиїй стороні правда, а коли ще оженився й оселився тут, то як же мені було йти проти вас? Я вже тутешній, і слухай, як навчився вашої мови. Навіть свою рідну вже трохи забув.
А твоя маєтність у Гельдерні? Бо я ж чув, що ти родич тамтешнього герцога і власник багатьох замків і земель.
Маєтки я передав своєму родичеві, Фульконові де Лоршу, який заплатив мені за них грішми. П'ять років тому я був у Гельдерні і привіз відтіля великі гроші, за які купив собі маєтність у Мазовії.
А як воно сталося, що ти одружився з Агнешкою з Длуголясу?
Ах!— відповів де Лорш.— Хто їх збагне, тих жінок? Вона завжди насміхалася з мене, а коли це мені набридло, я заявив їй, що поїду з горя в Азію на війну й ніколи не повернуся. Вона несподівано розплакалась і сказала: «То я залишуся черницею». За ці слова я впав їй до ніг, а через два тижні плоцький єпіскоп поблагословив наш шлюб у костьолі.
У вас є діти?
Після війни Агнешка поїде до гробу вашої королеви Ядвіги просити її благословення,— зітхаючи, відповів де Лорш.
Добре. Кажуть, що це певний спосіб і що нема кращої заступниці, ніж наша свята королева. Вирішальна битва станеться за кілька днів, а потім буде мир.
Так.
Але хрестоносці напевне вважають тебе зрадником?
Ні!—відповів де Лорш.— Ти ж знаєш, як я пильную рицарської честі. Сандерус їздив до Мальборга з дорученнями плоцького єпіскопа, і я також послав через нього листа до магістра Ульріха, в якому відмовився від служби і виклав причини, чому перейшов на вашу сторону.
— Сандерус!—вигукнув Збишко.— Він мені казав, що йому набридла мідь дзвонів і що його потягло до заліза. І це мені дивно, бо в нього завжди було заяче серце.
Пан де Лорш засміявся:
— Сандерус має діло з сталлю та залізом тільки тоді, коли голить мене і моїх зброєносців.
—Он воно як!—розвеселився Збишко.
Якийсь час вони їхали мовчки, потім де Лорш глянув на небо і сказав:
—Просив я вас на вечерю, але поки доїдемо, то, мабуть, час буде вже й снідати.
—Місяць ще світить,— відповів Збишко.— їдьмо. Вони порівнялися з Мацьком та Повалою і поїхали
далі разом широкою вулицею табору, яку з наказу командирів завжди залишали між наметами для проїзду. Щоб дістатися до мазовецьких корогов, які стояли на другому кінці табору, їм треба було проїхати його від початку до кінця.
Відколи існує Польща,— озвався Мацько,— такого війська вона ще не бачила, сюди зійшлись народи з усього світу.
Ніякий інший король такого війська не виставить,— відповів де Лорш,—бо жоден не володіє такою могутньою державою.
Старий рицар звернувся до Повали з Тачева: