Перед ранком буря не тільки не вщухла, а розбурхалась настільки, що не можна було нап'ясти намету, в якому король від початку походу щоденно вислуховував по три святі меси. Нарешті прибіг Вітольд і, став просити, щоб король відклав відправу до більш слушного часу в лісовому затишку і не затримував виступу, його бажання було виконане, бо інакше й не залишалось нічого робити.
Коли зійшло сонце, лавою рушило військо, а за ним нескінченна валка возів. Через годину вітер трохи вщух, так що можна було розгорнути знамена. І поля одразу, скільки око бачило, зацвіли немов барвистими квітками. Неможливо було охопити оком усі загони й цілий ліс різноманітних знамен, під якими полки посувалися вперед. Ішла Краківська земля під червоною корогвою з білим орлом у короні; це була головна корогва всього королівства, велике знамено для всього війська. Ніс її Марцін з Вруцімовиць, герба Пулкоза, могутній і славетний у світі рицар. За ним ішли придворні загони, один під подвійним литовським хрестом, а другий під Погонею. Під знаменом святого Георгія йшов сильний загін іноземних найманих воїнів і добровольців, який складався переважно з чехів і моравів. Їх багато брало участь у цій війні, бо ціла сорок дев'ята корогва складалася виключно з них. Це був народ дикий і недисциплінований, особливо піхота, яка йшла за списарями, але такий звичний до війни і такий запеклий у бою, що всяка інша піхота, стикнувшися з ним, одскакувала від нього, як собака від їжака. Озброєні вони були бердишами, косами та сокирами, а найбільше залізними ціпами, якими орудували з страшною вправністю. Вони наймалися до кожного, хто їм платив, бо їх стихією була війна, грабунок і різня.
Поряд з чехами й моравами йшло під своїми знаменами шістнадцять корогов польських земель, з них одна перемишльська, одна львівська, одна галицька і три подільських, а за ними піхота з тих самих земель, озброєна переважно рогатинами й косами. Мазовецькі князі Януш і Земовіт вели двадцять першу, другу й третю корогви. Тут же йшли двадцять дві єпіскопські та магнатські корогви: Яська з Тарнова, Єндрка з Тенчина, Спитка Леліви і Кшона з Острова, і Миколая з Михалова, і Збігнєва з Бжезя, і Кшона з Козіхглув, і Куби з Конецьполя, і Яська Лігензи, і Кміти, і Закліки, а крім них родові корогви Грифітів і Бобовських, і Козячих Рогів і різних інших, котрі виходили на війну під спільним гербом і з спільним бойовим кличем.
І земля так розцвіла під ними, як розцвітають весною луки. Котилася хвиля коней, хвиля людей, над ними ліс списів з барвистими значками, немов дрібніші квіти, а позад них, у хмарах куряви, міська й селянська піхота. Всі знали, що йдуть на страшну битву, але знали також, що це «потрібно», тому йшли з готовністю й піднесенням.
На правому крилі йшли одна за одною Вітольдові ватаги під різнокольоровими знаменами і з однаковим зображенням литовської Погоні. Не можна було охопити поглядом усі загони, бо вони йшли полями й лісами і займали завширшки відстань понад німецьку милю.
Опівдні військо підійшло до сіл Логдау і Танненберга і спинилося край лісу. Місце здавалося зручним і безпечним від усякого несподіваного нападу, бо з лівого боку було захищене вузькою затокою Домбровського озера, з правого — озером Любень, а попереду війська лежало широке поле завширшки з милю. Серед цього поля, що трохи підвищувалось на захід, зеленіли луки Грюнвальда, а трохи далі сіріли солом'яні стріхи й неорані толоки Танненберга. Коли б супротивник спускався до лісу з узгір'я, його легко було б помітити, але вважали, що він з'явиться не раніш як завтра вранці. Військо спинилося тут тільки на відпочинок, проте знавець воєнної справи Зиндрам з Машковиць навіть у поході додержував бойового порядку, отже й тепер воно стало так, щоб у будь-яку хвилину бути готовим до бою. З наказу командуючого наперед до Грюнвальда, Танненберга й далі були вислані на легких і прудких конях гінці, щоб розвідати околиці, а тимчасом для богомільного короля на високому березі озера Любень поставили намет-каплицю, щоб він міг, як звичайно, прослухати меси.
Ягелло, Вітольд, мазовецькі князі і військова рада пішли в каплицю. Перед каплицею стовпилося найвизначніше рицарство, щоб перед вирішальним днем доручити себе богові й подивитися на короля. Усі бачили, як він ішов у сірій похідній одежі, з серйозним обличчям, на якому лежала печать великої турботи. Літа мало змінили його постать, не вкрили зморшками обличчя й не посріблили волосся, яке він рвучко одгортав за вуха, як і тоді, коли Збишко вперше бачив його в Кракові. Але йшов він ніби придавлений тягарем страшної відповідальності, що тяжіла над ним, і ніби заглибившись у тяжкий сум. У війську говорили, що він весь час плаче за тією християнською кров'ю, що має пролитися, і так воно й було насправді. Ягелла жахала думка про війну, особливо з людьми, які носять на плащах і корогвах хрест, і він всією душею прагнув миру. Даремно польські великі пани і навіть угорські посередники, Сцібор і Гара, вказували йому на пиху і самовпевненість хрестоносців, якою сповнений був і магістр Ульріх, котрий готовий був викликати на бій весь світ; даремно його власний посол, Петро Кожбуг, присягався хрестом господнім і рибами свого герба, що Орден і слухати не хоче про мир і що єдиного комтура гнєвського, графа фон Венде, який обстоював мир, інші обсипали зневагою й образами,—він ще мав надію, що ворог визнає слушність його вимог, пошкодує людської крові, і страшна чвара закінчиться справедливим миром.
Отож король і тепер пішов у каплицю молитися, бо його просту й добру душу гнітив великий неспокій. Колись сам Ягелло вогнем і мечем плюндрував орденські землі, але тоді він був поганським литовським князем, а тепер, коли він став польським королем і християнином та побачив охоплені вогнем села, руїни, кров і сльози, він злякався гніву божого, тим більше, що це був тільки початок війни. Коли б можна було на цьому й зупинитися! Але ж не сьогодні, то завтра ворожі війська зійдуться на бій, і земля розм'якне від крові. Звичайно, що правда не на боці ворогів, проте вони ж носять на плащах хрест, і його боронять такі великі і святі реліквії, що страшно й подумати. Отож і все військо про них думало і боялося не мечів, не сокир, а тих святих реліквій, і особливо побоювались поляки. «Як же нам підіймати руку на магістра,— говорили безстрашні рицарі,— коли у нього на панцері ковчежець, а в ньому святі кості і дерево з хреста господнього!» Правда, Вітольд гаряче бажав війни, закликав до неї і рвався в бій, але богобоязливе серце короля аж тремтіло на думку про ті небесні сили, якими Орден прикривав свої беззаконні дії.
Почувши це, рицарі стрепенулись, король змінився на обличчі, на мить замовк, а потім вигукнув:
Слава Ісусу Христу! Де ти їх бачив і скільки корогов?
Бачив одну корогву коло Грюнвальда,— засапавшись, відповів Ганко, — але з-за пагорка здіймалась курява, коли б їх не йшло більше!
— Слава Ісусу Христу!— повторив король.
Тоді Вітольд, якому від першого слова Ганка кров шугнула в обличчя, а очі загорілися, як жар, звернувся до придворних і крикнув: — Відкласти другу месу й подати мені коня!
Король поклав йому рук на плече і сказав:
—Їдь ти, брате, а я залишуся й вислухаю другу месу.
Вітольд і Зиндрам з Машковиць скочили на коней, але в ту мить, коли вони повернули до табору, примчав другий гонець, шляхтич Петро Окша з Влостова, і ще здаля почав гукати:
—Німці! Німці! Я бачив дві корогви!
— На коней!—залунали голоси серед придворних і рицарства.
Не встиг ще скінчити Петро, коли знов залунав тупіті примчав третій гонець, а за ним четвертий, п'ятий і шостий: всі вони бачили німецькі корогви, яких надходило все більше. Тепер уже не було ніякого сумніву, що королівському війську перепиняє дорогу ціла орденська армія.
Рицарі миттю роз'їхались по своїх корогвах. З королем біля каплиці-намету залишилась тільки купка придворних, ксьондзів і слуг. У цю хвилину залунав дзвінок, сповіщаючи, що калішський настоятель починає правити другу месу. І Ягелло, склавши руки на молитву й піднявши очі вгору, повільним кроком пішов у намет.
Ксьондз Бартош із Клобуцька вже закінчив першу месу, а Ярош, калішський настоятель, мав незабаром почати другу, і король вийшов з намету, щоб трохи розпростати закляклі коліна, але тут на змиленому коні примчав, як буря, шляхтич Ганко Остойчик і, ще не злізши з сідла, крикнув:
— Милостивий королю, німці йдуть!
Коли король після меси знов вийшов з намету, він уже міг на власні очі переконатися, що гінці казали правду: по краях рівнини, що підіймалася вгору, щось зачорніло, немов на чистому полі раптом виріс бір, а надутим бором вигравала й мінилася на сонці веселка знамен. А ще далі, аж ген за Грюнвальдом і Танненбергом, до неба підносилась величезна хмара куряви. Король оглянув весь цей грізний виднокруг, потім звернувся до ксьондза підканцлера Миколая й запитав:
—Якого сьогодні святого?
—День розіслання апостолів, — відповів ксьондз підканцлер.
Король зітхнув.
—Отже, день апостолів буде останнім днем життя для багатьох тисяч християн, які зійдуться сьогодні на цьому полі.
І він показав рукою на широку, пусту рівнину, серед якої, на півдорозі до Танненберга, росло кілька вікових дубів.
Тимчасом королю підвели коня, а віддалік показалось шістдесят озброєних списами людей, яких Зиндрам прислав охороняти королівську особу.
Королівською вартою командував Олександр, менший син плоцького князя і брат того Земовіта, що був обдарований особливими воєнними здібностями і засідав у військовій раді. Друге після нього місце займав небіж монарха, Зигмунт Корибут, юнак, який подавав великі надії і мав велике майбутнє, але був неспокійної вдачі. З-поміж рицарів найславетніші були: Ясько Монжик з Домброви, справжній велетень, що майже дорівнював зростом Пашкові з Біскупиць, а силою мало чим поступався самому Завіші Чорному, чеський барон Жулава, невеличкий і худий, але надзвичайно спритний, він прославився поєдинками при чеському й угорському дворах, де поклав кільканадцять австрійських рицарів, і другий чех, Сокол, лучник з лучників, і великополянин Беніаш Вєруш, і Петро Медіолянський, і литовський боярин Сенко з Погоста, батько якого Петро командував одною з смоленських корогов, і королів родич князь Федушко, і князь Ямонт, і, нарешті, польські рицарі, «одібрані з тисяч», які заприсяглися боронити короля до останньої краплі крові й охороняти його від всіляких воєнних небезпек. Безпосередньо при особі короля перебували: ксьондз підканцлер Миколай і секретар Збишко з Олесниці, вчений юнак, вправний у читанні й письмі і разом дужий, як вепр. Озброєння короля пильнували три зброєносці: Чайка з Нового Двору, Миколай з Моравиці і Данилко Русин, який держав королівський лук і сагайдак. Почет доповнювали кільканадцять придворних, які на прудких скакунах мали передавати війську накази.
Зброєносці прибрали короля в чудовий блискучий панцер, потім підвели йому також «одібраного з тисяч» гнідого огиря, який пирхав на щасливу ознаку з-під сталевого налобника і, сповнюючи повітря іржанням, трохи присів, як птах, що зривається летіти. Відчувши під собою коня, а в руці списа, король раптом змінився. Смуток зник з його обличчя, невеликі чорні очі почали поблискувати, а на обличчі з'явився рум'янець; але це була тільки одна хвилина,— коли ксьондз канцлер почав благословляти його хрестом, він знову споважнів і покірно схилив свою голову в срібному шолом.
Тимчасом німецька армія, повільно спускаючись з високої рівнини, поминула Грюнвальд, поминула Танненберг і спинилася в повному бойовому порядку посеред поля. Знизу, з польського табору, добре видно було грізну лаву величезних, закутих в залізо коней і рицарів. Бистрі очі навіть виразно бачили, наскільки давав можливість вітер, що метляв знаменами, різноманітні знаки, вишиті на них: хрести, орли, грифи, мечі, шоломи, ягнята, голови зубрів та ведмедів.
Старий Мацько і Збишко, які воювали раніш з хрестоносцями і знали їхнє військо та герби, показували своїм серадзянам дві корогви магістра, в яких служив цвіт добірного рицарства, і головну корогву всього Ордену, якою командував Фрідрих фон Валленрод, і могутню корогву святого Георгія з червоним хрестом на білому полі, і багато інших орденських корогов. Не знали вони тільки гербів різних іноземних гостей, тисячі яких зібрались тут з усіх кінців світу: з Австрії, Баварії, Швабії, Швейцарії, з славетної своїм рицарством Бургундії, з багатої Фландрії, з сонячної Франції, про рицарів якої свого часу розповідав Мацько, що вони, навіть збиті на землю, продовжують виголошувати войовничі Слова, з заморської Англії, батьківщини цілких лучників, і навіть з далекої Іспанії, де внаслідок постійної боротьби з сарацинами пишним цвітом, над усі інші країни, розквітли хоробрість і мужність.
На думку, що їм зараз доведеться зчепитися з німцями та всім оцим добірним рицарством, у гартованої шляхти з-під Серадзя, з Конецьполя, з Кшесні, з Богданця, з Бжозової та з інших польських земель стала закипати в жилах кров. Обличчя старших споважніли і стали суворі, воїни бачили, яка тяжка й жорстока буде тут робота. Зате серця молодих заскавучали, як скавучать на цепах хорти, здалека забачивши дикого звіра. Декотрі міцніше стискали в руках списи, руків'я мечів, топорища сокир і вже осаджували на задні ноги коней, немов готуючись до стрибка, у других запломеніли обличчя, треті часто задихали, немов їм раптом стало тісно в панцерах. Проте досвідчені воїни заспокоювали їх, кажучи: «Вистачить для вас усіх, коли б не було забагато».
Хрестоносці, дивлячись згори на лісисту низовину й бачачи на скраїську бору лише кільканадцять польських корогов, не були певні, що то вся королівська армія. Правда, ліворуч, біля озера, також видно було сірі юрби воїнів, а в кущах поблискувало щось схоже на вістря сулиць — коротких литовських списів. Але це міг бути лише великий польський кінний загін. І тільки втікачі із зруйнованого Гільгенбурга, яких кільканадцять чоловік привели до магістра, засвідчили, що проти них стоїть все польсько-литовське військо.
Проте втікачі марно говорили про могутність цього війська. Магістр Ульріх не хотів їм вірити, бо від самого початку цієї війни вірив лише в те, в що йому вигідно було вірити і що провіщало беззаперечну перемогу. Розвідки й гінців він не висилав, вважаючи, що й без цього відбудеться вирішальна битва, а вона не може закінчитись інакше, як страшною поразкою ворога. Певний своєї сили, якої до того часу жодний магістр не виводив на поле бою, він легковажив супротивником, а коли гнєвський комтур, який самостійно провадив розвїдку, повідомив його, що військо Ягелла численніше за орденське, магістр сказав:
— Яке там військо! Лише з поляками доведеться трохи поморочитись, а інші, нехай би їх було скільки завгодно,— просто набрід, здатний орудувати лише ложкою, а не зброєю.
Прагнучи всіма силами до бою, він аж затремтів від радості, коли раптом опинився перед супротивником і спостеріг на тлі темного бору спільне знамено всього королівства, бо тепер уже не мав сумніву, що перед ним головна армія.
Але німці не могли вдарити на поляків, котрі стояли під лісом і в лісі, бо рицарство було страшне тільки в чистому полі і не любило та не вміло битися в лісовій гущавині.
Магістр нашвидку скликав раду, щоб вирішити, яким способом виманити ворога з лісу.
— Клянусь святим Георгієм!— вигукнув магістр.— Ми проїхали без відпочинку дві милі, нас змагає спека, тіла наші обливаються потом під панцерами. Не будемо ж ми тут ждати, поки супротивникові заманеться, виступити в поле.
Навчений літами й досвідом граф Венде сказав
на це:
—Тут уже насміялися з того, що я казав, і сміялись ті, котрі, чого доброго, втечуть з цього поля, на якому я поляжу (тут він подивився на Вернера фон Теттінгена), але однак я скажу те, що мені велить сказати сумління і любов до Ордену. Мужності полякам не бракує, але, наскільки мені відомо, король до останньої хвилини сподівається, що ми пришлемо посланців миру.
Вернер фон Теттінген нічого не відповів, тільки погордливо пирснув сміхом. Але слова Венде не сподобались, і магістрові, і він промовив:
Не час тепер думати про мир! Нам треба порадитись про іншу справу.
Для божого діла завжди є час,— відповів фон Венден.
Але жорстокий члуховський комтур Генріх, який заприсягнувся, що накаже носити поперед себе два голі мечі доти, поки не закривавить їх польською кров'ю, обернув до, магістра своє гладке, спітніле обличчя, і крикнув з шаленим гнівом:
—Для мене краще смерть, ніж ганьба! Коли б я був тільки сам один, я вдарив би з тими мечами на ціле польське військо!