Почуй наш голос, дай нам розум,
Почуй нашу молитву
І дай нам, чого ми просимо:
Життя побожне на землі,
Життя в раю по смерті.
Кіріє елейсон!
Луна повторила у відповідь: «Кіріє елейсон!», а тимчасом на правому крилі вже лютувала запекла битва і все швидше наближалась до середини фронту.
Грюкіт, вищання коней, моторошні вигуки воїнів перемішувались із звуками пісні. Але часом той гомін вщухав, наче людям невистачало духу, і під час одної з таких перерв ще раз можна було почути гримучі голоси:
Адаме, божий орачу, Ти сидиш у бога на пораді, Адаме, божий ти ратаю, Забери і нас до раю, Ангелят святого краю,— Ти ж із богом раду маєші Там радість,
Там щастя,
Там ангельські лики, там з богом навіки...
Кіріє елейсон!..
І знову по бору розляглася луна: «Кіріє елейсон!» Крик на правому крилі ще більш посилився, але ніхто не міг ні бачити, ні знати, що там діється, бо магістр Ульріх у цей час кинув на поляків двадцять корогов під проводом Ліхтенштейна.
До чільного польського загону, що складався з добірних рицарів, блискавично підлетів Зиндрам з Машковиць і, вказуючи вістрям меча на рухливу хмару німців, крикнув так гучно, що коні в першій лаві аж поприсідали на задні ноги:
— На них! Бий!
І рицарі, припавши до кінських грив та виставивши списи, рушили вперед.
Але Литва не витримала страшного удару німців. Найкраще озброєні перші шеренги, що складалися з найвизначніших бояр, лягли трупом під кінські копита. Дальші ряди в шаленому запалі зчепилися з хрестоносцями, але ніяка хоробрість, ніяка витривалість, ніяка людська сила не могла врятувати їх від загибелі й поразки. Та чи й могло бути інакше, коли з одного боку боролося рицарство, цілком закуте в сталеві панцері й на захищених сталлю конях, а з другого, правда, сильний і рослий люд, але на дрібних коненятах, і одягнений лише в шкури?.. Марно упертий литвин шукав способу добутися до німецької шкури. Списи, шаблі, вістря рогатин, втикані кремінням або цвяхами келепи відскакували від сталевих панцерів, наче від скель або від замкових мурів. Важка маса людей і коней давила нещасні загони Вітольда, їх рубали мечі й сокири, кололи і трощили кості бердиші, топтали кінські копита. Князь Вітольд даремно кидав у цю пащу смерті нові й нові юрби: марна була упертість, марна зневага смерті, марні потоки крові! Спочатку стали втікати татари, бессараби, волохи, а незабаром захиталась вся литовська лава і зчинилась дика паніка.
Більша частина війська втікала в бік озера Любень, а за нею погналися головні німецькі сили, чинячи таку страшну косовицю, що ціле побережжя озера вкрилося трупом.
Друга, менша частина Вітольдового війська, в якій було три смоленські полки, відступала до польського крила, переслідувана шістьма німецькими корогвами а потім і тими, котрі поверталися з погоні. Але лучче озброєні смоленці становили істотніший опір. Тут битва перетворилась на різанину. Кожен крок, майже кожна п'ядь землі здобувалися тут ріками крові. Один із смоленських полків був вирубаний майже дощенту. Два інші розпачливо й шалено боронилися. Проте перемагаючих німців ніщо вже не могло спинити. Деякі їх корогви пойняло бойове шаленство. Окремі рицарі, острогами підіймаючи коней, наосліп кидалися з піднятою сокирою або мечем в найбільшу гущу супротивника. Вони з нелюдською силою трощили все мечами й бердишами, і вся лава, топчучи і давлячи смоленських рицарів, нарешті підійшла до чільного і головного польських загонів, котрі вже цілу годину боролися з німцями, якими командував Куно Ліхтенштейн.
Але тут Ліхтенштейнові було не так легко, бо супротивник мав майже таке саме озброєння й коні та однакову рицарську вправність. Польські списи-«дерева» навіть зупинили були німців і відкинули їх назад, тим більше, що першими на них ударили три страшні корогви: краківська, гонча під проводом Єндрка з Брохочиць, і придворна, під проводом Повали з Тачева. Але найзапекліший бій почався тоді, коли потрощені були списи і воїни взялися за мечі та сокири. Щит ударявся об щит, воїн зчіплювався з воїном, падали коні, перекидалися знамена, репались під ударами келепів та обухів шоломи, наплічники, панцери, обливалося кров'ю залізо, як підрубані сосни, падали з сідел рицарі. Ті орденські рицарі, котрі під Вільною вже брали участь в битвах з поляками, знали, який це непохитний і запеклий народ, але новаків з іноземних гостей одразу пойняло подібне до страху здивування. І не один з них мимоволі стримував коня, розгублено дивився вперед і, перш ніж встигав щось надумати, гинув під ударом польської руки. І так, як немилосердно сиплеться з чорної хмари на ниву град, так густо сипались жахливі удари, били мечі, били топірці, били сокири, били безупинно й немилосердно, дзвеніли, немов у кузні, залізні панцери, смерть, наче вітер, гасила життя, з грудей рвався стогін, гасли очі, а збілілі юнацькі голови поринали в вічну ніч.
Злітали вгору викресані з заліза іскри, уламки ратищ, знамена, павине і страусове пір'я. Копита коней сковзались по закривавлених панцерах і кінських трупах. Хто падав поранений, того міжчили кінські копита.
Але ніхто ще не впав з найвидатніших польських рицарів, і вони йшли вперед у галасі й тисняві, вигукуючи імена своїх святих заступників або родові бойові кличі,— ішли, як іде вогонь по сухому степу, спалюючи кущі і траву. Лис із Торговиська першим напав на остеродського комтура Гамрата, який, загубивши щита, обмотав руку своїм білим плащем і захищався ним від ударів.
Лис розрубав мечем плащ і наплічник, одрубав руку до пахви, а другим ударом проколов живіт, так що вістря аж заскреготало по хребцях. Побачивши смерть свого проводиря, люди з Остероди тривожно закричали, але Лис кинувся на них, як орел на журавлів, а коли Сташко з Харбимовиць і Домарат з Кобилян прискочили йому на допомогу, вони втрьох стали їх так страшно лущити, як ведмеді лущать стручки молодого гороху.
Там же Пашко Злодій з Біскупиць убив славетного брата Кунца Адельсбаха. Побачивши перед собою велетня з закривавленою сокирою в руці, на якій разом з кров'ю прилипло людське волосся, Кунц злякався й хотів був здатися в полон. Але Пашко, недочувши в галасі його слів, підвівся на стременах і розітнув йому голову разом з сталевим шоломом, немов розітнув надвоє яблуко. Слідом за цим він знищив Лоха з Мекленбурга, і Клінгенштейна, і шваба Гельмсдорфа з можновладного графського роду, і Лімпаха з-під Могунції, і Нахтервіца, також з Могунції, поки, нарешті, охоплені жахом німці не почали розступатись перед ним на обидва боки, а він трощив їх, наче трухляву стіну, і як тільки підіймався в сідлі, одразу було видно блискучу сокиру й падаючий між коні німецький шолом.
Там же могутній Єнджей з Брохочиць, зламавши меч на голові рицаря, у якого на щиті була зображена сова, а забороло зроблене в вигляді совиної голови, схопив його за руку, скрутив її і, видерши у нього меч, ним же зарубав його. Він також взяв у полон молодого рицаря Дінгельма, пожалівши його за те, що той був без шолома й жалібно дивився на нього ще зовсім дитячими очима. Єнджей кинув його своїм зброєносцям, не підозріваючи, що бере собі зятя, бо цей рицар пізніше одружився з його дочкою і назавжди залишився в Польщі.
Тепер німці шалено кинулись відбивати молодого Дінгейма, який походив із знатного роду рейнських графів, але передкороговні рицарі Сумик з Надброжа і два брати з Пломикова, і Добко з Охв'я, і Зих Пікна осадили їх на місці, як лев осаджує бика, й одігнали до корогви святого Георгія, сіючи серед них згубу.
З рицарськими гостями зчепилася придворна корогва, під проводом Ціолека з Желехова. Там Повала з Тачева, що мав надлюдську силу, валив на землю коней і людей; немов яєчні шкаралупи, трощив залізні шоломи, нападав сам один на цілі юрби, а поруч з ним ішли Лешко з Горая, другий Повала з Вигуча, і Мстислав із Скшинна, і два чехи: Сокол і Збиславек. Боротьба тут тривала довго, бо на цю одну корогву вдарили три німецькі, але коли їй на допомогу підійшла двадцять сьома корогва Яська з Тарнова, сили більш-менш зрівнялися, і німці були одігнані від того місця, де почалась перша сутичка, майже на півльоту стріли з самостріла.
Але ще далі відкинула їх велика краківська корогва під проводом самого Зиндрама, на чолі якої між передкороговними йшов найстрашніший з усіх поляків — Завіша Чорний герба Сулима. Поруч з ним билися: його брат Фарурей, і Флоріан Єлітовець з Коритниці, і Скарбек з Гір, і той самий славетний Лис з Торговиська, і Пашко Злодій, і Ян Наленч, і Стах з Харбимовиць. Від смертоносної руки Завіші гинули мужні воїни, немов у тому чорному панцері сама смерть ішла їм назустріч, а він бився, нахмуривши брови і зціпивши зуби, спокійний, уважний, наче робив звичайну роботу; часом він рівномірно рухав щитом, відбиваючи удари, але на кожен зблиск його меча відповідав моторошний крик враженого воїна, а він навіть не оглядався і йшов, працюточи, вперед, немов та чорна хмара, з якої кожну мить била громовиця.
Познанська корогва, на знамені якої був орел без корони, також билася не на життя, а на смерть, а архієпіскопська і три мазовецькі йшли з нею наввипередки. Та й усі інші прагнули перевищити одна одну завзяттям і стійкою хоробрістю. В серадзькій корогві молодий Збишко з Богданця кидався, як вепр, у найгустіші тлуми, а поруч з ним ішов старий грізний Мацько, нападаючи розважно, як вовк, котрий кусає не інакше як на смерть.
Він весь час шукав очима Куно Ліхтенштейна, але не мігши знайти його в натовпі, вибирав поки що інших рицарів, тих, котрі були в кращих панцерах, і нещасний був з них кожен, котрому доводилося з ним зчепитись. Недалеко від богданецьких рицарів шалено бився зловісний Чтан із Рогова. У першій же сутичці на ньому розтрощили шолом, і тепер він рубав ворога з непокритою головою, страхаючи своїм волохатим закривавленим обличчям німців, яким здавалося, що бачать перед собою не людину, а якесь лісове страховище.
З обох боків уже полягли сотні й тисячі рицарів, і коли нарешті під ударами запеклих поляків німецька лавина стала подаватись, трапилося щось таке, що в одну мить могло .вирішити долю всієї битви.
Повертаючись з погоні за литовським військом, сп'янілі від перемоги німецькі корогви вдарили збоку на польське крило.
Вважаючи, що все королівське військо вже розбите й битва остаточно виграна, вони поверталися великими безладними юрбами, з криком і співом, і раптом побачили перед собою шалену різню і близьких до перемоги поляків, які оточували німецьке військо.
Похиливши голови, хрестоносці здивовано поглядали крізь грати забрал на те, що діється, а потім, хто де стояв, бив острогами коня і мчав у вир бою.
Так юрба їх набігала за юрбою, і незабаром тисячі хрестоносців обрушились на змучені боєм польські корогви. Німці радісно закричали, побачивши допомогу, і з новим запалом кинулись на поляків. Жахлива битва закипіла на всьому фронті, по землі лилися потоки крові, небо облягли хмари, глухо загримів грім, наче сам бог хотів втрутитися в бій.
Перемога стала хилитися на бік німців... В польському війську от-от могло зчинитись замішання, ошалілі в запалі бою німецькі загони вже почали співати пісню перемоги:
— Christ ist erstanden!..
І в цей час трапилося щось ще страшніше Один повалений на землю хрестоносець розпоров ножем черево коневі, на якому сидів Марцін з Вроцімовиць, тримаючи в руці велике, святе для всього війська краківське знамено з орлом у короні. Кінь з верхівцем одразу впали, а разом з ними захиталося і впало знамено.
В одну мить за ним потягнулись сотні залізних рук, а з грудей усіх німців вирвався радісний рик. Їм здалося, що це вже кінець, що страх і замішання охоплять тепер поляків, що настає час поразки, мордування й різні, і що тепер тільки доведеться переслідувати й добивати втікаючих.
Але якраз тут їх і чекало страшне й криваве розчарування.
Правда, побачивши, що знамено впало, польське військо також крикнуло в один голос, але це був крик не розпачу й не страху, а крик шаленства. Можна було подумати, що на панцери впав вогонь. До місця, де лежало знамено, наче розлючені леви, кинулися рицарі обох військ, і здавалося, що коло нього завирувала буря. Люди й коні збилися в один страшний вир, а в тім вирі миготіли руки, бряжчали мечі, хурчали сокири, скреготіла сталь об залізо, а стогін і зойк вражених на смерть воїнів злилися в один моторошний крик, немов усї грішники раптом озвалися з глибини пекла. Знялася курява, а з неї вискакували тільки засліплені від страху коні без верхівців, з налитими кров'ю очима й дико розвіяними гривами.
Але це тривало недовго. Жодний німець не вийшов живим з цього виру, і через деякий час над польським військом знову замаяло відбите знамено. Вітер ворухнув його, розгорнув, і воно пишно розквітло, як величезна квітка, як символ надії, як знак гніву божого проти німців і перемоги для польських рицарів.
Ціле військо привітало своє знамено криком тріумфу і з таким самозабуттям ударило на німців, немов кожній Корогві прибуло вдвоє більше й сили і воїнів.
А німці, биті нещадно, невпинно, безперервно, приперті з усіх боків, невблаганно рубані мечами, топірцями, сокирами, товчені келепами, знову подались назад і стали відступати. То тут, то там лунали голоси, благаючи пощади. То тут, то там з тлуму вискакував якийнебудь іноземний рицар з блідим від страху і здивування обличчям, і втікав, мов ошалілий, туди, куди його ніс не менше ошалілий кінь. Більшість білих плащів, що їх носили поверх панцерів хрестоносці, вже лежала на землі,
І серця орденських воєначальників охопила глибока тривога, вони зрозуміли, що їх порятунок залежить тільки від магістра, який досі стояв у резерві на чолі шістнадцяти готових до бою корогов.
А він, дивлячись згори на битву, зрозумів, що час настав, і погнав у бій свої залізні загони, як вітер жене чорну, руйнівну градову хмару.
Але ще раніш, перед третьою польською лінією, яка досі не брала участі в бою, з'явився на розпаленому коні Зиндрам з Машковиць, який пильно стежив за ходом битви.
Там серед польської піхоти було кілька рот найманих чехів. Одна з них завагалася була ще до початку битви, але її вчасно присоромили, і вона, прогнавши свого командира, залишилася на місці й тепер рвалася в бій, щоб хоробрістю спокутувати своє хвилинне вагання. Але головні сили становили польські полки, що складалися з верхових, не панцерованих бідних влодик, з міської, а також найчисленнішої селянської піхоти, озброєної рогатинами, важкими списами та косами, сторчма прилаштованими до ратищ.
—Приготуватися! Приготуватися! — кричав могутнім голосом Зиндрам з Машковиць, як блискавка пролітаючи вздовж шеренг.