Ну, то з богом!
З богом!
Вони обнялися, і Мацько повернувся до дверей, але затримався коло порога і наморщив чоло, немов щось раптом пригадав.
—Ага, та ти ж іще рицарського паса не маєш:
скаже тобі Ліхтенштейн, що з непасованим не буде битися — що ти йому зробиш?
Збишко зажурився, але тільки на хвилину, потім сказав:
—А як же буває на війні? Хіба там неодмінно тільки пасований пасованого вибирає?
—Війна — то війна, а герць — інша річ...
—Правда... але... заждіть... Треба придумати... Ага, от бачите! Є вихід. Мене опереже рицарським пасом князь Януш. Коли княгиня з Дануською його попросять, то опереже. А я по дорозі в Мазовію викличу на бій також сина Миколая з Длуголясу.
—За що?
—За те, що Миколай — той, що ото при княгині і котрого Обухом називають, сказав на Данусю «курдупіль».
Мацько глянув на нього здивовано, а Збишко, видно, хотівши краще пояснити, в чому річ, вів далі:
—Бачите, цього я йому подарувати не можу, але й з Миколаєм битися не можу, бо йому вже, мабуть, років з вісімдесят.
На це Мацько сказав:
—Слухай, хлопче, шкода мені твоєї голови, але розуму не шкода, бо ти дурний, як цап.
— А чого ви сердитесь?
Мацько нічого не відповів і хотів вийти, але Збишко підбіг до нього:
—А як же там Дануська? Чи вже одужала? Не гнівайтесь за казна-що. Ми ж так довго не бачились.
І знов поцілував старого в руку, а той здвигнув плечима, але відповів уже лагідніше:
—Юрандівна здорова, тільки її ще з кімнати не випускають. Бувай здоров.
Збишко залишився сам, але немов відроджений душею й тілом. Любо йому було, подумати, що проживе ще місяців зо три, поїде в далекі краї, відшукає Ліхтенштейна й битиметься з ним на смерть. Лише на думку про це груди його сповнились радістю. Добре хоч би з дванадцять тижнів відчувати під собою коня, їздити по білому світі, битися й не загинути без помсти. А потім— хай буде, що має бути. Адже за цей час може повернутися з Русі король і дарувати йому провину, може вибухнути та війна, яку всі вже давно передбачали,— може, й сам кастелян, через три місяці побачивши переможця пихатого Ліхтенштейна, скаже: «Рушай собі тепер у бори та ліси!» Бо Збишко ясно відчував, що, крім хрестоносця, ніхто на нього не мав зла і що й сам суворий краківський кастелян просто змушений був ухвалити йому смертний вирок. І надія його все зростала, бо вже не мав сумніву, що йому тих трьох місяців не відмовлять. Навпаки, гадав, що дадуть ще більше, бо щоб шляхтич заприсягся рицарським словом і його не додержав, такого старому панові з Тенчина навіть на думку не спаде.
Отож коли Мацько на другий день надвечір прийшов до в'язниці, Збишко, що ледве міг всидіти на місці, підбіг до нього й запитав:
— Дав згоду?
Мацько сів на тапчані, бо не міг від слабості стояти, з хвилину важко дихав і, нарешті, промовив:
—Кастелян сказав так: «Якщо вам треба поділити землю або майно, то випущу вашого небожа на рицарське слово на тиждень або два, але не більше».
Ця звістка так приголомшила Збишка, що він якийсь час не міг вимовити й слова.
—На два тижні? — спитав за хвилину. — Та я ж за два тижні навіть до границі не доїду! Що ж це таке?.. Хіба ви не сказали кастеляпові, чого мені треба до Мальборга?
Не тільки я просив за тебе, а й княгиня Ганна.
Ну і що?
—Що? Сказав їй старий, що йому твоя голова не потрібна і що сам він тебе жаліє. «Якби,— каже,— я знайшов який-небудь закон на його користь або хоч би привід, я б його зовсім пустив, але чого не можу, того не можу. Не буде,— каже,—добра в тому королівстві, де люди заплющуватимуть очі на закон і потуратимуть злочинцям з дружніх почуттів: цього я не зробив би і для свого родича Топорчика та навіть для рідного брата». Отакі тут уперті люди. А ще він казав так: «Ми можемо й не зважати на хрестоносців, але ганьбити себе перед ними нам не личить. Що б подумали й вони, і їхні гості, що з'їжджаються до них з усього світу, коли б я засудженого на смерть шляхтича пустиві для того, щоб він мав можливість поїхати до них на герць? Невже вони повірили б, що він буде покараний і що в нашій державі є якась справедливість? Я волію краще зітнути одну голову, ніж віддати на глум короля й королівство». Княгиня на те сказала, що дивна для неї така справедливість, від якої навіть королівська родичка не може людини визволити, але старий відказав їй: «Навіть сам король може тільки милувати, але не може порушувати законів». Після цього вони почали сваритись, бо княгиня дуже розгнівалася. «То хоч не гноїть його,— каже,— у в'язниці!» А кастелян їй відказує: «Гаразд! Скажу, щоб завтра вранці будували на ринку поміст». На тому й розійшлися. Вже тебе, небоже, хіба сам Христос врятує...
Вони надовго замовкли.
Як же так? — озвався глухим голосом Збишко.— Значить, це скоро буде?
— За два або три дні. Як нема ради, то нема. Що міг зробити, те зробив. Упав кастелянові до ніг, прошу змилування, а він своєї: «Знайди закон або привід». А що я можу знайти? Був у ксьондза Станіслава із Скарбімєжа, щоб прийшов тебе висповідати. Нехай буде хоч та слава, що тебе сповідав той самий ксьондз, що й королеву. Та не застав його вдома, бо він був у княгині Ганни.
Може, у Дануськи?
Чого там! Дівчині щораз краще. Завтра на світанку ще піду до нього. Кажуть, що після його сповіді спасіння так само певне, наче воно у тебе в кишені.
Збишко сів, сперся ліктями на коліна й похилив голову, аж волосся зовсім закрило йому обличчя. Старий довго дивився на нього, потім стиха покликав:
—Збитку! Збитку!
Юнак підвів голову. На, обличчі його відбивалося швидше роздратовання й холодна рішучість, ніж мука. А що?
—Слухай уважно, бо, може, я щось і знайшов. Сказавши це, він присунувся близько до нього й заговорив майже пошепки:
—Ти, мабуть, чув про князя Вітольда, якого колись теперішній наш король ув'язнив у Креві, а він вийшов з в'язниці в жіночому вбранні. Жодна жінка тут за тебе не зостанеться, але бери мого кубрака, бери каптура і виходь — розумієш? Може, й не помітять. І напевне не помітять. За дверима темно. В очі тобі присвічувати не будуть. Бачили вони мене вчора, як виходив, але жодний навіть не глянув. Мовчи і слухай: знайдуть мене завтра — і що ж? Зітнуть голову? Ото їм буде втіха, коли мені й так за два-три тижні доведеться вмерти. А ти, як вийдеш звідси, одразу сідай на коня і рушай, до князя Вітольда. Нагадаєш йому про себе, поклонишся, то він тебе прийме, і ти будеш у нього, як у бога за дверима. Тут люди балакають, що татари знищили князівське військо. Невідомо, чи то правда, але може бути, бо небіжчиця королева це пророкувала. Коли так, то князь тим більш потребуватиме рицарів і радий буде тебе бачити. А ти вже тримайся його, бо нема на світі кращої служби. Інший король програє війну, та й по ньому, а князь Вітольд такий промітний, що після поразки стає ще могутнішим. До того ж, він щедрий і наших надзвичайно любить. Розкажеш йому все, як воно було. Скажеш, що хотів на татар з ним іти, та не зміг, бо сидів у в'язниці. Дасть бог, він обдарує тебе землею, хлопами, рицарським пасом опереже і перед королем за тебе оступиться. Добрий він заступник, от побачиш! Ну!
Збишко слухав мовчки, а Мацько, збуджений своїми словами, говорив далі:
—Не гинути тобі молодому, а повертатись до Богданця. А як повернешся, зараз женись, щоб наш рід не загинув. Як народиш дітей, аж тоді можеш Ліхтенштейна викликати на смертний бій, а до того обіцяй мені не шукати помсти, бо якби тебе підстрелили десь у Пруссії так, як мене, тоді вже ніщо не поможе. Бери ж зараз кубрака, бери каптура і рушай з богом.
Сказавши це, Мацько встав і почав роздягатись, але Збишко теж устав, затримав його і сказав:
—Не зроблю я того, чого ви від мене хочете, як бог свят і його святий хрест.
Чому? — здивовано спитав Мацько.
Бо не зроблю.
Мацько аж зблід від хвилювання й гніву.
—Бодай же ти був і не родився.
—Ви вже казали кастелянові, що свою голову за мою віддаєте,— мовив Збишко.