—Оце тутечки,—сказав придворний, показуючи на двері.
Збишко перехрестився і, піднявши заслону в відчинених дверях, увійшов з калатаючим серцем. Але він не одразу побачив Юранда з Данусею, бо кімната була не тільки крива, а й напівтемна. Тільки через якийсь час він помітив біляву голівку дівчини, що сиділа в батька на колінах. Вони також не почули, коли він увійшов, тому Збишко спинився коло заслони, кашлянув і нарешті озвався:
— Слава Ісусу!
—На віки вічні,— відповів, встаючи, Юранд.
В ту ж мить Дануся підбігла до молодого рицаря, схопила його за руку і стала гукати:
—Збишку! Татусь приїхали!
Збишко поцілував її в руку, потім разом з дівчиною наблизився до Юранда і сказав;
—Прийшов поклонитися вам. Ви знаєте, хто я?
І легко нахилився, роблячи рух, ніби хоче обняти його за ноги. Але Юранд схопив його за руку, повернув до світла і мовчки почав розглядати.
Збишко вже трохи заспокоївся, отож, з цікавістю глянувши на Юранда, побачив перед собою велетенського чоловіка, з русявим волоссям і такими ж вусами, з подзьобаним обличчям і одним оком кольору заліза. Йому здавалось, що те око хоче просвердлити його наскрізь, тому він знову почав бентежитись; нарешті, не знаючи, про що говорити і хотівши неодмінно щось сказати, щоб порушити це тяжке мовчання, він промовив:
—То це ви Юранд із Спихова, Данусин батько?
Але Юранд лише показав йому на дубову лаву, коло якої сам він сидів у кріслі, і, не відповівши на запитання, розглядав його далі.
Збишкові нарешті урвався терпець.
—А знаєте,—сказав він,—незручно мені так сидіти, немов на суді.
Юранд аж тепер озвався:
Ти хотів битися з Ліхтенштейном?
Еге ж! — відповів Збишко.
В оці пана із Спихова блиснуло якесь дивне світло, і грізне його обличчя трохи прояснилося. Через якийсь час він подивився на Данусю і знову спитав:
—І то задля неї?
— А задля кого ж? Дядько мусили вам сказати, як я дав їй обітницю поздирати з німецьких голів павині чуби. Але буде їх не три, а щонайменше стільки, скільки пальцім на обох руках. Через те і вам помститись допоможу, бо то ж за Дапусину матір.
—Горе їм! — відповів Юранд.
І знов зайшло мовчання. Але Збишко, зміркувавши, що своєю ненавистю до німців він торує стежку до Юрандового серця, сказав:
—Не подарую я їм за свою кривду, хоч мені мало голови не зітнули.
Тут він обернувся до Данусі й додав:
Вона мене врятувала.
Знаю,— відповів Юранд.
А ви не сердитесь за це? .
—Коли ти дав їй обітницю, то й служи їй, бо такий рицарський звичай.
Хлопець трохи завагався, але через деякий час промовив з явним хвилюванням:
—Бо знаєте... вона мені повила голову покривалом... Всі рицарі чули, й францисканець, Що був коло мене з хрестом, чув, як вона сказала: «Ти — мій!»,— і певно, що нічий інший до смерті не буду, хай мені бог помагає.
Сказавши так, Збишко знову став навколішки і, намагаючись показати, що знає рицарські звичаї, з великою пошаною поцілував обидва черевички Данусі,. яка сиділа на бильці крісла, потім устав і, звернувшись до Юранда, спитав:
—Ви бачили другу таку, га?
А Юранд схопився раптом за голову своїми страшними вбивчими руками і, стуливши повіки, глухо відповів:
—Бачив, але німці мені її вбили.
—То слухайте, — з запалом заговорив Збишко,— одна у нас кривда й одна помста. І наших багатьох з Богданця, котрих коні в болоті застрягли, псявіри з луків постріляли... Для вашої роботи ви нікого кращого за мене не знайдете... Це для мене не новина! Спитайте дядька. На списах чи на сокирах, на довгих чи на коротких мечах, мені однаково! А розказував вам дядько про тих фризів?.. Наріжу я вам німців, як тих баранів, а щодо дівчини, то на колінах вам обіцяю, що буду за неї битися хоч би з самим пекельним старостою і що не відступлюся від неї ні за землі, ні за худобу, ні за які багатства, та коли б мені навіть замок із скляними вікнами без неї давали, то й замок покину, а за нею на край світу помандрую.
Юранд сидів деякий час, опустивши голову в долоні, нарешті немов пробудився від сну і сказав з жалем і смутком:
—Сподобався ти мені, хлопче, але тобі її не дам, бо не тобі вона судилася, небоже!
Почувши це, Збишко аж онімів і почав дивитись на Юранда круглими очима й не міг вимовити ані слова.
На допомогу йому прийшла Дануся. Дуже їй любий був Збишко і любо їй було вже називатись не «курдупелем», а «дійшлою дівчиною». Подобались їй і заручини, і солодощі, які їй щодня носив молодий рицар, і от тепер, коли Дануся зрозуміла, що все це у неї хочуть відібрати, вона швиденько зсунулася з бильця на кріслі і, припавши головою до батькових колін, почала гукати:
—Татусю! Татусю! Бо буду плакати!
Юранд, що, видно, любив її над усе на світі, лагідно поклав їй руку на голову. На обличчі його не було ні упертості, ні гніву, тільки смуток.
Збишко тимчасом заспокоївся і сказав:
—Як же так? Невже ви хочете противитись божій волі?
Юранд відповів на це:
—Як буде божа воля, то ти її дістанеш, але моєї волі не можу тобі прихилити. І радий би, та не можу...
Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:
—Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.
І вийшов.
Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.