—Засвіти-но хутенько скалку, — сказав, — бо щось зі мною діється, та не знаю — добре чи зле.
Збишко схопився на ноги і, не викрешуючи вогню, роздмухав у сусідній кімнаті на огнищі жар, запалив від нього смоляну скалку й пішов до Мацька.
—Що з вами?
—Що зі мною! Гулю мені щось пробило, мабуть, дразка! Я її держу, але витягнути не можу, тільки чую, як вона бренчить і скрипить під нігтями...
—Дразка! Не що інше! Хапайте добре й тягніть, Мацько аж корчився та сичав від болю, але заглиблював пальці все далі, поки добре не схопив якусь тверду річ; нарешті шарпнув її і витягнув.
Ой боже мій!
Є?— спитав Збишко.
—Є. На мені аж холодний піт виступив. Але є! Дивись!
І він поклав Збишкові на долоню довгувату, гостру Дразку, що відламалась від погано вкованого наконечника стріли й кілька місяців стирчала в тілі.
Слава богу й королеві Ядвізі! Тепер ви будете здорові.
Може, мені й полегшає, але поки що страшенно болить,— сказав Мацько, видушуючи з гулі сукровицю.— Коли вже в мені тієї погані стало менше, то й хвороба мусить попустити. Ягенка казала, що тепер треба буде бобровим жиром заливати.
— Завтра вранці підемо за бобром.
Мацькові вже на другий день вранці набагато полегшало. Він спав допізна, а прокинувшись, одразу захотів їсти. На ведмеже сало вже не міг і дивитися, йому засмажили яєчню всього з двадцяти яєць, бо Ягенка з обережності більше не дозволила. Він жадібно з'їв її і півхлібини, запив коновкою пива, після чого йому стало весело на душі, і він зажадав, щоб покликали Зиха.
Збишко послав одного з подарованих Завішею турчинів по Зиха, і той приїхав верхи після полудня, саме тоді, коли молоді люди збиралися до Одстояного озерця за бобром. Спочатку старі сміялись, жартували та співали за доброю чаркою меду, а потім почали розмовляти про дітей і вихваляти кожен своє.
Що то за хлопець Збишко! — казав Мацько.— Другого такого й на світі нема. І хоробре, і спритне, як рись, і вправне. Знаєте, коли його на смерть у Кракові вели, то так дівчата в вікнах пищали, немов їх хтось там ззаду шилом штрикав, і то які дівчата: рицарські та кастелянські дочки, не кажучи вже про всяких красунь-городянок.
Нехай там будуть і кастелянські, й красуні, але за мою Ягенку не кращі! — відказав Зих із Згожелиць.
Хіба я вам кажу, що кращі? Любішої для людей дівчини, ніж Ягенка, не знайдеш.
Я теж про Збишка нічого поганого не скажу: самостріл без корби натягає!..
— І ведмедя сам один підіпре. Бачили, як він його рубонув? Всю голову з одною лапою відбатував.
—Голову відбатував, але підпер не сам, Ягенка йому допомогла.
—Допомогла?.. Не казав він нічого.
—Бо обіцяв їй... адже для дівчини сором уночі в бір ходити. Мені вона зразу розказала, як воно було. Інші раді прибрехати, а вона правди не потаїть. Щиро кажучи, не дуже воно мені сподобалось, бо хто їх знає... Хотів був її вилаяти, але вона так сказала: «Коли я сама вінка не впильную, то й ви, татусю, не впильнуєте, але не бійтеся. Збишко теж знає, що таке рицарська честь...»
—А певно. Вони, ж і сьогодні вдвох пішли.
—До вечора повернуться. Вночі диявол найгірше спокушає, та й дівчині соромитись не треба, бо темно.
Мацько трохи подумав, потім промовив, наче сам до себе:
А все-таки вони раді одне одного бачити...
Еге! Якби-то він іншій обітниці не дав.
То, як ви знаєте, такий рицарський звичай... Хто з молодих не має своєї пані серця, того інші вважають за простака... Він обіцяв павині чуби і мусить їх з голів поздирати, бо присягнувся рицарською честю; Ліхтенштейна теж мусить дістати, а від інших обітниць абат його може звільнити.
Абат от-от має приїхати...
Ви думаєте? — спитав Мацько і говорив далі:— Зрештою, що там ті обітниці, коли Юранд прямо йому сказав, що дівки за нього не віддасть! Чи він її іншому обіцяв, чи присвятив на службу богу, того я не знаю, але прямо сказав, що не віддасть...
Говорив я вам,— спитав Зих,— що абат любить Ягенку, як рідну дочку? Останнім разом він їй сказав так: «Рідня у мене тільки по куделі — жіноцтво, але з тієї куделі тобі ниток буде більше, ніж їм».
На це Мацько неспокійно й навіть підозріливо глянув на Зиха і тільки через якийсь час сказав:
Сподіваюсь, ви не схочете нас скривдити...
За Ягенкою я даю Мочидоли,— ухильно сказав Зих.
Зараз?
Зараз. Іншій би не віддав, а їй віддам.
Богданець і так наполовину Збишків, а дасть бог здоров'я, то я в ньому господарство налагоджу он як! Збишко вам подобається?
Зих закліпав очима і сказав:
Гірше те, що коли про нього хто-небудь згадає, Ягенка зразу одвертається до стіни.
А як згадуєте про інших?
Як згадаю про іншого, вона фиркає і каже: «Ще що скажіть!»
От бачите! Дасть бог, що з такою дівкою Збишко забуде за ту. Я старий, а теж забув би... Вип'єте меду?
Вип'ю.
Але абат... От де розумний чоловік! З-поміж абатів, як ви знаєте, бувають зовсім світські люди, а цей, хоч і не сидить серед ченців, але — ксьондз, а ксьондз завжди краще порадить, ніж звичайна людина, бо й грамоти вміє і з духом святим близький. А що ви за дівчиною зразу Мочидоли даєте, це слушно. Я теж, як дасть бог здоров'я, то переманю од Вілька з Бжозової стільки кметів, скільки зможу. Дам кожному по шматку доброї землі, бо в Богданці землі не бракує. Нехай поклоняться Вількові на різдво та й переходять до мене. Хіба вони не мають права? З часом і городище в Богданці збудую, порядний дубовий замок з ровом навкруг... А Збишко з Ягенкою нехай собі поки що на полювання разом ходять... Мабуть, і сніг незабаром упаде... Звикнуть вони одне до одного, то хлопець за ту й забуде. Нехай собі ходять. Що там довго балакати! Віддали б ви за нього Ягенку чи ні?
Віддав би. Ми ж давно вже поклали собі, що вони судились одне одному, а Мочидоли й Богданець нашим онукам.
Гради! — радісно вигукнув Мацько.— Дасть бог, посиплються вони, як град! Абат буде нам їх хрестити...
Аби він тільки приїхав!—весело вигукнув Зих.— Давно вже я не бачив вас таким веселим.
Бо радісно мені на серці... Дразка вийшла, а щодо Збишка, то ви за нього не турбуйтесь. Вчора, коли Ягенка сідала на коня... знаєте... повіяв вітер... Я й питаю Збишка: «Бачив?» — а його аж млість взяла. І ще я помітив, що спочатку вони мало говорили між собою, а тепер, як ходять разом, то все голови одне до одного повертають та все радяться... радяться!.. Випийте ще.
— Вип'ю...