Старий Мацько не помилявся, коли казав, що Збишко і Ягенка охоче бувають вкупі й навіть скучають одне за одним. Ягенка під приводом одвідин Мацька часто приїжджала до Богданця з батьком або сама, а Збишко — з вдячності — також час від часу наїжджав у Згожелиці, так що згодом між ними зайшли близькі і приязні стосунки. Вони заприязнились між собою й охоче «радились», тобто розмовляли про все, що їх цікавило. В цій приязні було трохи й взаємного захоплення, бо молодий і вродливий Збишко, який уже й на війні вславився, і брав участь в турнірах, і бував у королівських покоях, в порівнянні з яким-небудь Чтаном з Рогова або, з Вільком з Бжозової здавався дівчині справжнім придворним рицарем і майже королевичем, а він часом захоплювався вродою Ягенки. Він був вірний своїй Данусі, проте не раз, дивлячись на Ягенку в лісі чи в домі, мимоволі думав: «Оце так лань!», а коли, підхопивши попід руки, садовив її на коня і відчував у своїх руках її тверде, немов з каменю вирізьблене тіло, його поймало хвилювання, або, як казав Мацько, «млість», а по тілу пробігав якийсь дрож і морив його, як сон.
Від природи горда, насмішкувата й навіть задирлива Ягенка поступово робилася все покірливіша і ставилась до нього як служниця, яка аж в очі заглядає, чим_ би йому прислужитись та догодити, а він розумів цю її відданість, був їй за неї вдячний, і йому все приємніше було залишатися з нею. Нарешті, особливо коли Мацько став пити ведмеже сало, вони бачилися майже щодня, а коли дразка вийшла з тіла, вирушили разом на бобрів, щоб добути свіжого жиру, що потрібний був для лікування.
Вони взяли самостріли, посідали верхи й поїхали спочатку до Мочидолів, що мали бути.колись приданим Ягенки, потім до лісу, де залишили коней з слугою, і далі пішли пішки, бо крізь гущавину й через мочарі проїхати було трудно. По дорозі Ягенка показала на синю смужку лісу за просторим, порослим осокою лугом і сказала:
То бори Чтана з Рогова.
Того, котрий хоче тебе брати? Вона засміялася:
Взяв би, аби я далася!
Ти легко оборонишся з допомогою Вілька, тим більш, що він, як я чув, вишкіряє на Чтана зуби. Я;навіть дивуюся, що вони й досі не викликали один одного на смертний герць.
Бо татусь, ідучи на війну, сказав їм таке: «Як поб'єтесь, то жодного на очі не допущу». І що ж вони мали робити? Коли бувають у Згожелицях, то сичать один на одного, але потім пиячать разом у корчмі в Кшесні, поки не попадають під лави.
Дурні хлопці.
Чому?
Коли Зиха не було вдома, повинен був один чи другий напасти на Згожелиці і взяти тебе силоміць. Бо що б міг Зих зробити, якби повернувся і застав тебе з дитиною на руках?
Голубі очі Ягенки вмить заіскрилися: .— Ти думаєш, що я так і далася б? Хіба в Згожелицях. немає людей, а я не вмію орудувати списом чи самострілом? Нехай би спробували! Я не тільки прогнала б їх, а ще б сама напала на Рогов або Бжозову. Татусь знали, що можуть безпечно йти на війну..
Говорячи це, вона так хмурила свої гарні брови й так грізно потрясала самострілом, що Збишко розсміявся і сказав:
—Ех, тобі б рицарем бути, а не дівчиною. Заспокоївшись, вона одказала:
—. Чтан стеріг мене од Вілька, а Вільк од Чтана. Зрештою, я була під опікою абата, а з абатом краще нікому не заводитись...
—Овва! — відповів Збишко.— Всі тут бояться абата! А я, присягаюся святим Георгієм, не брешу, що не побоявся б ні абата, ні Зиха, ні згожелицьких жителів, ні тебе, а таки взяв би...
Ягенка зупинилась на місці і, звівши на Збишка очі, спитала якимось дивним, лагідним і протяглим голосом:
—Взяв би?..
Губи її розкрились, і вона чекала відповіді, зарум'яніла, як рожа.
Але Збишко, видно, думав тільки про те, що б він зробив на місці Чтана або Вілька, бо за хвилину тріпнув своєю русою головою й вів далі:
—Нащо дівчині воювати з хлопцями, коли їй треба заміж! Якщо не трапиться третій, то мусиш вибрати одного з них, як же інакше?
—Не говори мені цього,— сумно відповіла дівчина.
—Хіба що? Я давно тут не був, тому не знаю, чи є хтось коло Згожелиць, хто тобі був би більше до душі...
—Ну! — відказала Ягенка.—Перестань!
Вони, йшли далі мовчки, продираючись крізь майже непрохідні хащі, порослі диким хмелем. Збишко йшов попереду, розриваючи зелені звої й подекуди обламуючи гілки, а Ягенка простувала за ним з самострілом на плечі, немов якась богиня мисливства.
За цією гущавиною,—сказала вона,—буде глибокий струмок, але я знаю брід.
У мене халяви вище колін, перейдемо й так, — відповів Збишко.
Незабаром вони прийшли до струмка. Ягенка добре знала мочидольські ліси й легко знайшла брід, але виявилось, що вода в струмку від дощів трохи піднялася й на броду було досить глибоко. Тоді Збишко, не питаючись, підхопив дівчину на руки.
—Перейшла б і так,— сказала Ягенка. — Держись за шию,— відповів Збишко.
Він помалу пішов уперед, за кожним кроком пробуючи ногою, щоб не потрапити на глибоке, а дівчина, виконуючи наказ, пригорнулася до нього і, коли вже було недалеко до другого берега, сказала:
— Збитку!
— Що Таке?
—Не піду я ні за Чтана, ні за Вілька... Тимчасом він виніс її на берег, обережно поставив
на пісок і трохи збудженим голосом сказав:
— Нехай тобі бог пошле якнайкращого! Не буде йому погано з тобою.
До Одстояного озерця було вже недалеко. Тепер Ягенка йшла попереду, час від часу оглядалася і, прикладаючи пальця до губів, попереджала Збишка, що треба мовчати. Вони йшли низьким і мокрим місцем, пробираючись поміж кушами верболозу та сірими вербами. З правого боку лунали пташині голоси, що дивувало Збишка, бо вже настала пора одльоту.
—Там незамерзаюче болото,— шепнула Ягенка,— на ньому зимують качки, але і в озерці вода тільки коло берега в великі морози замерзає. Бачиш, як парує?..
Збишко подивився крізь кущі верболозу й побачив перед собою туман: то було Одстояне озеро.
Ягенка знов приклала пальця до губів, і незабаром вони дійшли на місце. Дівчина першою тихо видряпалась на грубу стару вербу, що низько схилилась над водою. Збишко поліз за Ягенкою, і вони довгий час нерухомо пролежали й нічого не бачили за туманом, тільки чули жалібне квиління чайок та мартинів над головами. Нарешті повіяв вітер, зашелестів верболозом та пожовклим листям верб і відкрив чисту поверхню озерця, побрижену дрібною хвилею.
Не видно? — шепнув Збишко.
Не видно. Тсс!..
Через деякий час вітер вщух і настала повна тиша.
Тоді на поверхні води зачорніла дна голова, потім друга, нарешті, зовсім близько від них з берега до води спустився великий бобер з тільки-но одгризеною гілкою в пащі й поплив поміж ряскою й курячою сліпотою, підіймаючи голову догори й гонячи перед собою гілку. Збишко, шо лежав на стовбурі нижче Ягенки, раптом побачив, як лікті її заворушились, а голова похилилась наперед: вона, очевидно, націлялась на звіра, який, зовсім не підозріваючи про небезпеку, плив по незарослій воді озерця на відстані половини льоту стріли.
Нарешті бренькнула тятива, і Ягенка одночасно крикнула:
—Готовий! Готовий!..
Збишко миттю видряпався вите й подивився крізь віти на-воду: бобер то поринав углиб, то випливав на поверхню, перекидаючись і часом показуючи світліше за спину черево.
—Добре влучила! Зараз він заспокоїться! — сказала Ягенка.
Вона вгадала: бобер спливав і поринав усе млявіше, а незабаром виплив на поверхню догори черевом.
—Я піду заберу його,— сказав Збишко.