А старий Вільк з Бжозової, мабуть, з добрим почтом приїде.
Напевне, — підтвердив Зих,— але слуги щось там казали, ніби він захворів.
Один з моїх кліриків чув, що він має напасти на нас після меси коло корчми.
Не зробить він цього без попередження, та ще після святої меси.
Нехай же його бог оброзумить. Я війни ні з ким
не хочу і покірно терплю кривди.
Він оглянувся на своїх шпільманів і сказав:
— Не витягати з піхов мечів і пам'ятати, що ми слуги
божі, а коли ті почнуть першими, тоді лупіть їх!
Збишко їхав поруч з Ягенкою і розпитував її про
справи, які його головним чином цікавили.
—Чтана і молодого Вілька ми напевне застанемо в Кшесні;— сказав він.— Ти покажеш мені їх здалека, щоб я знав, які вони.
—Добре, Збишку,— відповіла Ягенка.
—Перед месою і після неї вони, напевне, з тобою зустрічаються. Що вони тоді роблять?
—Слугують мені, як уміють.
Не будуть вони сьогодні слугувати, розумієш? Вона знов покірно відповіла:
—Добре, Збитку!
Дальшу розмову їм перебив стукіт дерев'яних калатал, бо в Кшесні не було ще дзвонів. За хвилину вони доїхали до костьолу. З юрби, що чекала меси, одразу виступили наперед молодий Вільк і Чтан з Рогова, але Збишко випередив їх — перш ніж вони добігли, він скочив з коня і, схопивши попід боки Ягенку, зсадив її з сідла, потім узяв її за руку і, виклично поглядаючи на них, повів у костьол:
Напривході в костьол Вілька і Чтана ждало нове розчарування. Вони обидва поспішили до кропильниці і, вмочивши в ній руки, простягнули їх до дівчини. Але те саме зробив і Збишко. Ягенка доторкнулась до його пальців, потім перехрестилась і разом з ним увійшла в костьол. Тоді не тільки молодий Вільк, але і Чтан з Рогова, хоч і мав убогий розум, збагнув, що все це було зроблено навмисне, і обох їх пойняв такий дикий гнів, що їм аж волосся почало їжачитись під понтликами. Проте в них залишилося стільки самовладання, що вони побоялись кари божої за свій гнів і не пішли в костьол. Натомість Вільк одскочив від кропильниці й помчав, як шалений, цвинтарем поміж деревами, сам не знаючи куди. Чтан летів за ним, також не розуміючи, нащо він це робить.
Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.
Люди здивовано дивилися на них, гадаючи, що вони дали якусь обітницю і таким способом хочуть взяти участь в будівництві дзвіниці. Але ці зусилля трохи охолодили їх, вони обидва опам'яталися і стояли бліді та тільки важко сопли, запитливо поглядаючи один на одного.
Першим озвався Чтан з Рогова:
Ну, що? — спитав він.
А хіба що? — відповів Вільк.
Зараз на нього нападемо?
Як же ти на нього в костьолі нападеш?
Не в костьолі, а після меси.
Він із Зихом і з абатом. А ти ж пам'ятаєш, що сказав Зих: нехай тільки поб'ються, то обох із Згожелиць вижену. Якби не це, то я тобі давно вже ребра поламав би.
Або я тобі! — відповів Чтан, стискаючи свої здоровенні кулаки.
І очі їхні почали зловісно іскритись, проте вони зміркували, що згода потрібна їм зараз більше, ніж будьколи. Не раз уже вони бились, а після бійки завжди мирились, бо хоч їх і розділяла любов до Ягенки, але вони не могли жити один без одного і завжди нудьгували один за одним. А тепер у них з'явився спільний ворог, і вони обидва почували, що то ворог дуже небезпечний.
За хвилину Чтан спитав:
—Що ж нам робити? Хіба послати йому виклик у Богданець?
Вільк був розумніший, проте спочатку й він не знав, що робити. На щастя, йому допомогли калатала, які озвалися знову, сповіщаючи, що відправа починається. Він сказав:
—Що робити? Іти, в костьол, а потім буде, що бог дасть.
Чтан з Рогова зрадів з цієї розумної відповіді.
—Може, там Ісус Христос напоумить нас, — сказав він.
І благословить,— додав Вільк.
По справедливості.
Вільк і Чтан пішли в костьол і, побожно вислухавши відправу, підбадьорились. Вони не втратили самовладання навіть тоді, коли Ягенка після меси, виходячи з костьола, знову прийняла свячену воду з руки Збишка. На цвинтарі коло воріт Вільк і Чтан низько вклонилися Зихові, Ягенці й навіть абатові, хоч він і був ворогом старого Вілька з Бжозової. Правда, на Збишка вони поглядали спідлоба, але жодний з них навіть не муркнув, хоч серця їхні аж скавучали від болю, гніву та ревнощів, бо Ягенка ще ніколи не здавалась їм такою гарною, такою схожою на королівну. Аж коли пишний почет абата рушив від костьолу назад і коли вже здалека долинула весела пісня мандрівних кліриків, Чтан почав витирати піт з своїх зарослих щік і пирхати, як кінь. А Вільк промовив, скрегочучи зубами:
—До корчми! До корчми! Горе мені!..
Потім, згадавши, від чого їм полегшало, вони знову підхопили камінь і покотили його на старе місце.
Збишко в цей час їхав поруч з Ягенкою і слухав пісень абатових шпільманів, але, проїхавши з п'ять стадій, він раптом спинив коня і сказав:
Ага! Мав дати на месу за дядькове здоров'я і забув, я вернуся.
Не вертайся! — вигукнула Ягенка.— Пошлемо із Згожелиць.
Вернусь, а ви не чекайте мене. З богом!
З богом! — сказав абат.— їдь!
І обличчя його повеселіло, а коли Збишко зник з їхніх очей, він непомітно торкнув Зиха і сказав:
Розумієте?
А що маю розуміти?