І він показав глибокий шрам на голові, що тягнувся з-під волосся аж до брови.
Запанувало мовчання. Збишко знову став дивитись на Данусю, а потім спитав:
— І кажете, пане, що вона не має рицаря?
Але не дочекався відповіді, бо в ту мить спів урвався. Один з піснярів, гладкий і важкий, раптом устав, і ослін перехилився набік. Дануся захиталась і розвела руки, та не встигла ні впасти, ні скочити додолу, бо Збишко, мов дикий кіт, метнувся вперед і підхопив її на руки.
Княгиня, що скрикнула було зо страху, потім засміялась і гукнула:
От і рицар Данусин! Вітаю тебе, юний рицарю, і віддай нам нашу любу співачку!
Спритно він її вхопив! — озвалися голоси придворних.
А Збишко тимчасом уже йшов до княгині, пригорнувши до грудей Данусю, яка обняла його одною рукою за шию, а другою підняла вгору лютню, боячись, щоб вона не роздушилась. Обличчя її було радісне й усміхнене, хоч трохи й злякане. Юнак, дійшовши до княгині, поставив перед нею Данусю, а сам став навколішки, підвів голову і сказав з незвичайною для його літ сміливістю:
—Нехай же буде так, як ви сказали, милостива пані! Час уже цій прекрасній панянці мати свого рицаря, та час і мені мати свою пані серця, вроду і цнотливість якої я прославлятиму, і для того, з вашого дозволу, хочу дати обітницю бути їй вірним все життя до самої смерті.
На обличчі княгині промайнуло здивування, але не від Збишкових слів, а від того, що все сталось так несподівано. Звичай рицарської обітниці не був, власне, польським, проте в Мазовії, що межувала з німецькими землями й часто бачила рицарів навіть з далеких країв, його знали краще, ніж в інших польських землях, і досить часто наслідували. Княгиня теж чула про нього раніш, ще при дворі свого великого батька, де всі західні звичаї вважалися законом і взірцем для найшляхетніших воїнів, отож у бажанні Збишка не побачила нічого такого, що могло б образити її або Данусю. Навпаки, вона зраділа, що люба її серцю дівчина починає привертати до себе рицарські серця й очі.
Отож вона повеселіла і звернулася до дівчини:
—Данусю! Данусю! Хочеш мати свого рицаря?
А ясноволоса Дануся спочатку тричі підскочила в своїх червоних черевичках, потім схопила княгиню за шию й почала гукати з такою радістю, ніби їй обіцяно якусь забаву, дозволену тільки для старших:
—Хочу! Хочу! Хочу!..
Княгині від сміху аж очі запливли сльозою, а разом з нею сміялися всі придворні; нарешті княгиня звільнилася з Данусиних рук і сказала Збишкові:
—Ну, давай обітницю, давай! На чому ж ти їй заприсягнешся?
Проте Збишко, що серед загального сміху лишався незворушно поважним, заговорив так само поважно, не встаючи з колін:
Присягаюсь їй, що як прибуду до Кракова, почеплю на заїзді свій щит, а на ньому об'яву, яку мені вчений клірик напише за всіма правилами: що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша з усіх панн на світі, які супроти неї ніщо. А хто цього не визнаватиме, з тим битимусь доти, поки сам не загину або він не загине, якщо не схоче здатися в неволю.
Добре! Видно, що рицарські звичаї ти знаєш, А ще що?
А ще, дізнавшись від пана Миколая з Длуголясу, що мати панни Юрандівни померла від руки німця з павиним гребенем на шоломі, присягаюсь зірвати кілька таких павиних гребенів з німецьких голів і покласти до ніг моєї пані серця.
Почувши це, княгиня споважніла і спитала:
—Не на жарт присягаєшся? Збишко. відповів:
— Хай поможе мені бог і святий хрест; а обітницю свою я в костьолі перед ксьондзом повторю.
—Похвали гідно з лютим ворогом народу нашого боротись, але жаль мені тебе, бо ти ще молодий і легко можеш загинути.
Тоді наблизився Мацько з Богданця, який досі, як людина старша тільки плечима здвигав; тепер він вирішив сказати і своє слово.
—Про це не турбуйтеся, милостива пані. Смерть у бою кожного може спіткати, а для шляхтича — старого чи молодого — вона навіть почесна. Але війна цьому юнакові не диво, бо хоч літ йому й недостачає, проте не раз уже траплялося йому битися на коні і пішим, списом і сокирою, довгим і коротким мечем, з щитом і без нього. Новітній це звичай, що рицар дівчині, яку вподобав, обітницю дає, та коли Збишко своїй павині чуби обіцяв, за те його не лаю. Ганяв він уже німців, нехай ще поганяє, а що від тої гонитви кілька голів трісне, то йому тільки більше слави буде.
—Бачу, що це неабиякий юнак,— сказала княгиня. Потім звернулася до Данусі:
—Сідай же на моєму місці, як найперша сьогодні особа; тільки не смійся, бо не гоже.
Дануся сіла на місці княгині, вона хотіла бути поважною, але голубі її оченята сміялися до Збишка, що стояв навколішках, і не могла стриматися, щоб не гойдати з радості ніжками.
—Дай йому рукавички, — сказала княгиня. Дануся подала рукавички Збиткові, а він узяв їх з великою поштивістю, притулив до вуст і промовив:
— Приколю їх до шолома, а хто по них сягне — горе йому!
Після цього він поцілував Данусю в руки та в ноги і встав. Але в цей час його залишила дотеперішня поважність, натомість серце його сповнилось великою радістю, що відтепер він в очах усіх придворних буде зрілим мужем; отож, потрясаючи Данусиними рукавичками, він почав весело й запально вигукувати:
—Начувайтеся, псявіри з павиними чубами! Начувайтеся!
В цей час до корчми увійшов той самий чернець, що вже заходив раніш, а з ним — два інших, старіших. Монастирські слуги несли за ними лозові кошики, а в них барильця з вином та всілякі, взяті нашвидку, лакітки. Ці два почали вітати княгиню та знов дорікати їй, що не заїхала до абатства, а вона пояснювала їм вдруге, що виспалася вдень і їде з усім двором ніччю холодком, отож відпочинку не потребує, і що не хотіла будити ні славетного абата, ні благочестивих отців-монахів, а через те й спинилась перепочити в корчмі.
Після велемовних гречних слів договорилися нарешті, що після утрені та ранньої меси княгиня з двором поснідає й відпочине в монастирі. Гостинні ченці запросили разом з мазурами краківських землян і Мацька з Богданця, який і так мав намір звернутись до абатства, щоб залишити в монастирі воєнну здобич та даровизну щедрого Вітольда, призначені на викуп із застави Богданця.
Але юний Збишко не чув запросин, бо подався до своїх і дядькових возів, що стояли під охороною слуг, аби одягнутися й показатися перед княгинею і Данусею в пристойнішій одежі. Взявши з воза скриню, він наказав нести її до челядні і там почав прибиратися. Спочатку, швиденько зачесавши волосся, він накрив його шовковою сіткою, внизаною бурштиновим намистом, а спереду — справжніми перлами. Потім одягнув білу шовкову яку, гаптовану золотими грифами й облямовану знизу барвистою габою; зверху оперезався подвійним позолоченим пасом, при якому висів невеликий меч, оздоблений сріблом і слоновою кісткою. Все це було нове, блискуче і не заплямоване кров'ю, хоч і взято як здобич у молодого фризького рицаря, який служив у хрестоносців. Потім Збишко надягнув на себе прегарні штани, в яких одна холоша була в подовжню зелену й червону смужку, а друга в фіалкову й жовту, а обидві закінчувались угорі строкатою шахівницею. Нарешті, взувши ще пурпурові з довгими носами черевики — гарний і пишно вбраний пішов до загальної кімнати.
Коли він з'явився в дверях, вигляд його справив на всіх велике враження. Княгиня, бачачи тепер, який вродливий рицар дав обітницю Данусі, зраділа ще більше. А Дануся в першу мить схопилась проти нього, як сарна. Але чи то краса юнака, чи голоси подиву стримали її, бо, не добігши, вона спинилася за крок від нього, раптом опустила очі, зашарілась і збентежилась, сплела руки й почала викручувати пальці.
Слідом за нею наблизились інші: сама княгиня, придворні пани й панни, піснярі й ченці, бо всім хотілось краще роздивитися на молодого рицаря. Мазовецькі панни дивилися на нього, мов на веселку, і кожна шкодувала, що він не її обрав; старші захоплювались коштовністю його вбрання, отож круг Збишка утворилося коло цікавих; а Збишко стояв посередині з самовдоволеною усмішкою на юному обличчі й помалу обертався на місці, щоб на нього могли краще роздивитися.
—Хто це такий? — запитав один з ченців.
—Це молодий рицар, небіж отого шляхтича, — відповіла княгиня, показуючи на Мацька, — він допіру оце Данусі дав обітницю.
Проте ченці не здивувались, бо така обітниця ні до чого не зобов'язувала. Обітниці часто-густо давались жінкам заміжнім, а в знатних родах, де знали про цей західний звичай, майже кожна мала свого рицаря. Якщо ж рицар давав обітницю панні, то це не означало, що він ставав її нареченим: навпаки, найчастіше траплялося, що вона виходила заміж за іншого, а він, залежно від того, наскільки був постійним, не переставав бути їй насправді вірним, але одружувався з іншою.
Правда, трохи дивувало ченців те, що Дануся була така молода,— та й то не дуже, бо в ті часи шістнадцятилітні підлітки бували кастелянами. Самій великій княгині Ядвізі, коли вона прибула з Угорщини, було щось років з п'ятнадцять, а тринадцятилітні дівчатка в ті часи виходили заміж. А втім, у ту хвилину всі дивились більше на Збишка, ніж на Данусю, та слухали Мацька, який, пишаючись своїм небожем, оповідав, як той здобув таке пишне вбрання.
Рік і дев'ять тижнів тому,— казав він,— запросили нас у гості саксонські рицарі. Був у них у гостях також рицар з далекого народу фризів, який живе десь аж коло моря, а з ним був син, на три роки старший за Збишка. Одного разу на учті почав той син насміхатися із Збишка, що в нього нема ні вусів, ні бороди. А Збишко — гарячий хлопець; не міг він того спокійно слухати, а одразу вхопив того за морду і повиривав йому з неї всеньке волосся — і за це ми потім билися на смерть або на неволю.
—Як то — ви билися? — спитав пан з Длуголясу.
—А так, що батько оступився за сина, а я за Збишка. Отож ми билися вчотирьох при гостях на втоптаній землі. Умова була така: хто переможе, той забирає у переможеного вози, коні і слуг. І бог нам допоміг. Подолали ми тих фризів, хоч і важко було, бо ні мужності, ні сили їм не бракувало, а здобич узяли велику: чотири вози і при кожному по парі коней та ще чотири величезних огирі, та дев'ять слуг, та два збройних обладунки, яких у нас навряд чи й знайдеш. Правда, шоломи в бою нам потрощили, але господь милосердний дечим іншим нам віддячив, бо нам дісталась повна вкована скриня коштовної одежі, і оця, що на Збишкові зараз, теж у тій скрині була.
Після цього земляни з-під Кракова і всі мазури стали дивитися на дядька й небожа з більшою пошаною, а пан з Длуголясу, на прізвисько Обух, сказав:
—Видно, ви хлопці спритні й стійкі.
—Тепер ми віримо, що цей юнак павині чуби здобуде!
А Мацько сміявся, і в суворому його обличчі справді прозирало щось хиже.