—Ми люди бідні, але гроші у нас є, і що з нас належить, те ми платимо, як то зазначено в закладному листі, що я сам засвідчив знаком святого хреста. Якщо ви схочете взяти доплату за господарювання та приріст у хазяйстві, то ми також не будемо заперечувати, а заплатимо, скільки скажете, ще й у ноги вам, добродієві нашому, поклонимось.
Сказавши це, він низько схилився перед абатом, а за ним так само зробив і Збишко. Абат, який сподівався суперечок і торгів, був спантеличений і навіть не дуже радий, бо під час торгів хотів поставити свої певні умови, а тепер приводу для цього вже не було. Тому, віддаючи «лист» або закладну квитанцію, на якій Мацько підписався знаком хреста, він сказав:
—Що ви мені про доплату балакаєте?
—Бо не хочемо брати задарма,— відповів хитрий Мацько, знаючи, що чим більше він за це буде сперечатися, тим більше виграє.
Абат справді вмить запалився:
—Ти дивись на них! Не хочуть брати задарма від родичів! Хліб їм у горлі застрягає! Я брав не пустку й віддаю не пустку, а як мені захочеться отут цією торбою гепнути, то й гепну!
—Ви цього не зробите! — вигукнув Мацько.
—Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!
Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.
—Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! — почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.— Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи — візьму...
Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:
— Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.
Не сподівалися ми й цього.
Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.
І землю? — наївно спитав Мацько.
І землю! — гарикнув абат.
Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:
Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.
А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? — спитав абат.
—Не гірший, а ліпший.
Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.
—Ну,— сказав він,— ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка. Кращої за Зиха людини нема на світі, і кращої за Ягенку дівчини теж! Хто про них щось погане скаже?
І він почав поглядати визивним поглядом, але Мацько не тільки не перечив, а й квапливо підтвердив, що достойнішого сусіда марно було б шукати в цілому королівстві,
А щодо дівчини,— сказав він,— то й рідної дочки не любив би більше, ніж її люблю. Це ж вона з мене хворобу вигнала, і цього я їй до смерті не забуду.
Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,— сказав абат,— і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше — розумієте?
Дав би бог, щоб воно так сталося! — відповів Мацько.— Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.
Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:
—Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...
— Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.
Але абат звернувся до Збишка:
А ти що скажеш?
Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;
він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:
Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..
Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.
І свяченої води їй подав?
Подав.
Абат ударив його другий раз:
Ну... то бери її!
Бери її! — як лупа, озвався Мацько.
Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:
Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?
Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.
Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.
Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:
—Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?
От!
І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:
—В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!