—Збишку! — вигукнув він.— Опам'ятайся! Що з тобою!
Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:
—Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!
Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.
—Бійся бога! —вигукнув Мацько.
Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.
Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:
Чому ж ти нічого не казав?
Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...
Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.
Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.
Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:
Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!
А що ви скажете? — спитав Збишко.
Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.
Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:
—Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.
— Чому не вдалося?.. Кажи!
—Бо я сказав їм визнати, що найкраща і найцнотливіша дівчина в світі Дануська Юрандівна, а вони якраз оступились за Ягенку, — з того й постала бійка.
Почувши це, абат на хвилину ніби скам'янів та кліпав очима, і тільки з цього й можна було догадатися, що він ще живий. Раптом він крутнувся на місці, ногою вибив двері ванькира, вскочив у кімнату, вхопив там з рук прочанина закарлючену палицю й почав нею дубасити своїх шпільманів, ревучи при цьому, наче ранений тур:
—На коней, блазні! На коней, псявіри! Ноги моєї не буде більше в цьому домі! На коней, хто в бога вірує! На коней!..
І знову, вибивши ногою двері, вийшов на подвір'я, а вражені клірики-кандидати за ним. Рушивши гуртом до стайні, вони швиденько почали сідлати коней. Даремно Мацько кинувся за абатом, даремно просив, благав, божився, що не винен,— ніщо не помогло! Абат лаявся, проклинав дім, людей, поля, а коли йому підвели коня, скочив на нього без стремен і з копита рвонув вчвал з розмаяними вітром рукавами, схожий на величезного червоного птаха. Стурбовані клірики летіли за ним, як зграя птиць за своїм вожаком.
Мацько стежив за ними, аж поки вони не зникли в бору, потім повільно вернувся до хати і, сумно хитаючи головою, промовив до Збишка.
— Що ж ти оце наробив!..
— Не було б цього, якби я був раніш поїхав, а не поїхав я через вас.
— Чому через мене?
—Тому що не хотів залишати вас хворого! — А тепер що буде?
— Тепер я поїду. — Куди?
— В Мазовію, до Дануськи... і до німців, шукати павиних чубів. Мацько трохи помовчав, потім сказав:
«Лист» він віддав, але застава залишилась чинною і записана в судовій книзі. Тепер абат не подарує нам жодного скойця.
Нехай не дарує. Гроші ви маєте, а мені на дорогу не треба. Мене скрізь приймуть і коней нагодують; аби тільки панцер на спині та меч в руці, то мені все байдуже.
Мацько задумався й почав зважувати все, що сталося. Все вийшло не так, як він гадав і як підказувало йому серце. Сам він від усієї душі бажав, щоб Збишко одружився з Ягенкою, але зрозумів, що з того пива не буде дива, бо коли зважити на гнів абата, на стосунки Збишка з Ягенкою, нарешті на бійку з Чтаном і Вільком, то краще-таки Збишкові поїхати й не бути причиною дальших сварок та незгод.
—Так! — сказав він нарешті.— Німецьких голів тобі однак треба шукати, і коли вже нема іншої ради, то їдь. Щасти тобі боже... А мені треба зараз же їхати в Згожелиці, може, якось перепрошу Зиха й абата... Зиха мені особливо жаль.
Він глянув Збишкові в очі й несподівано спитав:
—А тобі Ягенки не жаль?
—Нехай їй бог дасть здоров'я і всього найкращого! — відповів Збишко.
Кілька днів Мацько терпляче ждав, чи не надійде яка-небудь звістка із Згожелиць або чи не пересердиться абат, але кінець кінцем йому обридло ждати й нічого не знати, і він вирішив сам їхати до Зиха. Все, що сталось, сталося без його вини, проте він хотів знати, чи не має Зих і на нього серця, бо щодо абата, то він був певний, що відтепер гнів його тяжітиме й на Збишкові, й на ньому.
Але Мацько хотів зробити все, що тільки міг, щоб пом'якшити цей гнів. Їдучи, він думав та гадав, що кому в Згожелицях скаже, аби поменшити образу та зберегти давню сусідську приязнь. Проте думки якось розбігалися в голові, і він був радий, що застав Ягенку саму. Вона вклонилася йому, поцілувала в руку, словом, прийняла приязно, хоч трохи й сумно.
—А батько вдома? — спитав Мацько.
—Вдома, але виїхали з абатом на лови. От-от мають повернутися...
Вона завела його в кімнату, де вони довго сиділи мовчки, потім дівчина перша спитала:
—Нудно вам самому в Богданці?
—Нудно,— відповів Мацько.— А ти знаєш, що Збишко поїхав?
Ягенка тихо зітхнула:
Знаю. Довідалась того самого дня і думала... що він заїде хоч добре слово сказати, але не заїхав...
Як же йому було заїжджати, — сказав Мацько, — адже абат розірвав би його надвоє, та й батько твій не радий був би його бачити.
Вона тріпнула головою і сказала:
—Та! Не дала б я скривдити його нікому.
Хоч у Мацька було загартоване серце, але ці слова зворушили його, він пригорнув до себе дівчину й сказав: