За хвилину він уже їхав поруч з чехом. Деякий час вони не могли розмовляти, бо дув сильний вітер і в бору стояв гучний шум, аж коли трохи вщухло, Збишко почув позад себе таку розмову:
Не заперечую, що ти був у Римі, але видно по тобі, що ти добре жлуктиш пиво, — сказав чех.
Стережись вічних мук по смерті,— відказав незнайомий,— бо ти говориш з чоловіком, який минулого великодня з найсвятішим отцем їв крашанки. І не говори мені на такому холоді про пиво, хіба що про підігріте, а коли маєш при собі баклагу з вином, то дай ковтнути разів зо два або зо три, а я тобі за те відмолю місяць перебування в чистилищі.
Але ж ти сам казав, що не висвячений, то як же ти можеш відмолити мені місяць чистилища?
Я таки не висвячений, але голова у мене голена, бо маю на це дозвіл, а до того ж вожу з собою одпусти та реліквії.
—В оцих скринях?
—В оцих скринях. А коли б ви побачили, що там є, то попадали б ниць, і не тільки ви, а й усі сосни та дикі звірі, що є в бору.
Але кмітливий і досвідчений чех підозріливо глянув на торговця індульгенціями і сказав:
—А вовки все-таки з'їли коня?
— З'їли, бо вони ж рідня дияволові, але потім луснули. Одного такого я на власні очі бачив. Якщо в тебе є вино, то дай, бо я дуже перемерз, сидячи при дорозі. Та чех вина не дав, і вони знов їхали мовчки. Нарешті продавець реліквій спитав:
Куди ви їдете?
Далеко. А поки що до Серадзя. Поїдеш з нами?
—Мушу їхати. Пересплю в стайні, а завтра, може, мені цей побожний рицар подарує коня — і поїду далі*
—Звідкіля ж ти?
—З-під прусських панів, з-під Мальборга. Почувши це, Збишко обернувся і кивнув до незнайомого, щоб той під'їхав.
—Ти з-під Мальборга? — спитав він.— Звідтіля їдеш?
—З-під Мальборга.
Але ти, мабуть, не німець, бо добре говориш нашою мовою. Як тебе звуть?
Я німець, а звуть мене Сапдерус; говорю вашою мовою тому, що народився в Торуyі, де всі люди так говорять. Потім я жив у Мальборзі, але й там те саме! Ого! Навіть брати-ченці вашу мову розуміють.
—Давно ти з Мальборга?
—Був я, пане, в святій землі, потім у Костянтинополі й у Римі, звідти через Францію повернувся до Мальборга, а з Мальборга їхав оце в Мазовію з святими реліквіями, що їх набожні християни охоче купують задля спасіння душі.
—Ти був у Плоцьку або в Варшаві?
—Був і там, і там. Хай дасть бог здоров'я обом княгиням! Недарма княгиню Олександру люблять навіть прусські вельможі, бо то святобожyа пані — хоч і княгиня Ганна Янушева не гірша.
—Бачив ти в Варшаві двір?
—Застав я його не в Варшаві, а в Цеханові, де мене князь і княгиня як слугу божого гостинно прийняли і щедро обдарували. Але я теж залишив їм реліквії, які повинні привернути до них благословення господнє.
Збишко хотів спитати про Данусю, та йому чогось стало боязко і соромно. Він зрозумів, що це було б однаково, що розказати про своє кохання незнайомому, до того ж підозрілому чоловікові, який міг бути просто пройдисвітом. Він трохи помовчав і спитав:
— Які ж ти реліквії по світі розвозиш?
Я вожу й індульгенції, і реліквії. Індульгенції у мене різні: є навічні й на п'ятсот років, і на триста, і на двісті, і на менше, дешевші, які могли б купувати й незаможні люди і, таким чином, скорочувати собі муки в чистилищі. Є індульгенції на колишні гріхи і на майбутні, але не думайте, пане, що ті гроші, за які їх продаю, я беру собі... Скибка чорного хліба та трохи води — ото й усе, що мені потрібно, а решту відвожу в Рим на новий хрестовий похід. Правда, по світі їздить багато шахраїв, яким аби тільки гроші видурити; у них все фальшиве: і індульгенції, і реліквії, і печаті, і свідоцтва. Найсвятіший отець слушно переслідує їх своїми посланнями, але зі мною серадзький пріор вчинив несправедливо, бо мої ж печаті справжні. Побачите, пане, віск і самі скажете.
А що зробив серадзький пріор?
Ех, пане! Дай боже, щоб я помилився, але мені здається, що він заражений єретицьким вченням Віклефа. Отож, якщо ви їдете, як сказав мені ваш зброєносець, до Серадзя, то краще я не показуватимусь пріорові на очі, щоб не доводити його до гріха й блюзнірства над реліквіями.
Інакше кажучи, це означає, що він вважав тебе пройдисвітом і шахраєм?
Якби ж то мене, пане! Я простив би йому з любові до ближнього, як уже, власне, і зробив, але він вчинив блюзнірство проти мого святого краму, і я дуже побоююсь, що за це він буде засуджений на вічні муки без порятунку.
Який же у тебе святий крам?
Такий, що про нього з покритою головою й говорити не годиться, але на цей раз, маючи готові індульгенції, дозволяю вам, пане, не знімати каптура, бо вітер знову зірвався. За це на відпочинку купите у мене недорогу індульгенцію, і гріх вам не буде зарахований. Чого тільки у мене нема! Є знайдене коло пірамід копито віслюка, на якому діва Марія з немовлям Ісусом і Йосифом утікали в Єгипет. Арагонський король давав мені за нього п'ятдесят дукатів щирим золотом. Є пір'їна з крила архангела Гавриїла, яку він загубив під час благовіщення; є дві голови перепілок, дарованих господом, ізраїльтянам в пустині; є олія, в якій погани хотіли засмажити святого Іоанна, і щабель з драбини, яка снилася святому Іакову, і сльози Марії Єгипетської, і трохи іржі з ключів святого Петра... Не можу навіть усього перелічити, бо дуже змерз, а твій зброєносець, пане, не дав мені вина погрітись, а по-друге, тому, що й до вечора не скінчив би.
Великі то реліквії, якщо вони справжні! — сказав Збишко.
Якщо справжні? Візьми, пане, з рук слуги списа і настав його, бо десь тут поблизу є диявол, коли він тобі внушає такі думки. Тримай, пане, диявола на відстані списа від себе. А як не хочеш узяти гріха на свою душу, то купи в мене індульгенцію, інакше за три тижні у тебе помре той, кого ти найбільше в світі любиш.
Збишко злякався погрози, бо йому спала на думку Дануся, і він сказав:
Це ж не я не вірю, а домініканський пріор з Серадзя.
Сам, пане, оглянеш віск на печатях. А щодо пріора, то бог його знає, чи він ще живий, бо суд божий спадає на грішників швидко.
Але коли приїхали в Серадзь, виявилось, що пріор був живий. Збишко навіть пішов до нього, щоб дати на дві меси,— одну за здоров'я Мацька, а другу за щасливе здобуття павиних чубів, за якими Збишко їхав. Пріор, як це часто траплялося в тодішній Польщі, був іноземцем, але живучи сорок літ в Серадзі, добре вивчив польську мову й був запеклим ворогом хрестоносців. Довідавшись про Збишкові наміри, він сказав:
— Їх спіткає ще більша кара господня, але й тебе від того, що задумав, не відмовляю, насамперед тому, що ти заприсягнув, а по-друге,—за те, що вони наробили тут, у Серадзі, польська рука ніколи достатньо їх не покарає.
—Що ж вони наробили? — спитав Збишко, який прагнув узнати про всі беззаконні дії хрестоносців.
На це запитання старий пріор насамперед розвів долоні й голосно став проказувати «Вічну пам'ять», потім сів на ослоні і якийсь час сидів так з заплющеними очима, немов хотів пригадати давні події, і нарешті заговорив:
—Прикликав їх сюди Вінцент з Шамотул. Було мені тоді дванадцять років, і я тільки що прибув сюди з Цилії, звідки мене забрав мій дядько Петцольд-кустош. Хрестоносці напали вночі на місто й зараз же його запалили. Ми бачили з мурів, як вони на ринку рубали мечами чоловіків, дітей і жінок, а немовлят кидали в вогонь... Я сам бачив побитих ксьондзів, бо неситі злобою хрестоносці не щадять нікого. Трапилось так, що пріор Миколай, будучи родом з Ельблонга, знав комтура Германа, який командував їх військом. Вийшов він тоді з старшою братією до того лютого рицаря, впав перед ним навколішки і став благати його по-німецьки змилуватись над християнською кров'ю. А той йому відповів: «Не розумію» й наказав далі нищити людей. Отоді й вирізали ченців, а з ними мого дядька Петцольда, а пріора Миколая прив'язали коневі до хвоста... До ранку в місті не залишилось жодної живої людини, крім хрестоносців і мене, бо я сховався на колоді, до якої причеплений дзвін. Бог уже покарав їх під Пловцями, але вони весь час прагнуть згуби нашого християнського королівства і прагнутимуть доти, поки їх зовсім не винищить рука господня.
—Під тими Пловцями,— сказав Збишко,— загинули майже всі чоловіки з мого роду. Але я за цим не шкодую, бо бог дарував королю Локєткові славетну перемогу й винищив двадцять тисяч німців.
Діждешся ти ще більшої війни і більшої перемоги, — сказав пріор.
—Амінь! — відповів Збишко.
І вони почали говорити про інше. Молодий рицар спитав про продавця реліквій, якого зустрів у дорозі, й довідався, що таких ошуканців багато вештається по дорогах і що вони дурять легковірних людей. Пріор також сказав, що є папські булли, які наказують епіскопам затримувати таких торговців, і тих, котрі не мають справжнього дозволу й печаті, негайно судити. Поскільки свідоцтва того пройдисвіта здалися пріорові підозрілими, він хотів був одразу відпровадити його до єпіскопського суду. Коли б виявилось, що він справжній розповсюджувач індульгенцій, йому нічого не було б. Та він утік. Можливо, боявся довгої затримки в дорозі, але його втеча посилила підозріння.
Наприкінці розмови пріор запросив Збишка на відпочинок і ночівлю в монастирі, але той не міг прийняти запрошення, бо хотів вивісити на воротях заїзду виклик на «піший або кінний бій» усім рицарям, які заперечували б, що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша дівчина в королівстві, а такий виклик аж ніяк не випадало вивішувати на монастирських воротях. Ні пріор, ні інші ксьондзи навіть не хотіли написати йому виклику, через що молодий рицар дуже заклопотався й не знав, що йому робити. Аж коли він повернувся в заїзд, йому спало на думку звернутися по допомогу до продавця індульгенцій.