Нехай її бог благословить, а також і вас за добру новину. Бо мені як сказали, що вона вийшла заміж, то я аж отерп.
Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина — ласий шматок, бо в неї ж приданого — цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: «Не вернеться твій рицар», то вона аж ногами тупотить: «Вернеться! Вернеться!», а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.
Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:
—Хто про мене такі речі брехав,— сказав він,— того викличу на двобій!
Єндрек з Кропивниці почав сміятися:
— Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!
Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, — нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, — як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.
Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, — або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.
— А втім, — сказав він,— князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...
Він на хвилину задумався і додав:
Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...
Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.
—Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.
То й вони за цим їдуть?
Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?
А той третій?
Третій їде з цікавості.
Мабуть, якийсь визначний?
—Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев'ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.
—А що — не можете?
Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.
А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?
Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.
Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:
Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.
В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.
У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.
Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.
Як так? Вимагав, щоб вихваляли його пані? Бійтесь бога! Та в нього ні стида, ні сорому!
Збишко глянув на іноземного рицаря, немов для того, щоб переконатись, який то є чоловік, що не має сорому, проте в душі мусив визнати, що Фулькон де Лорш зовсім не схожий на пройдисвіта. Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.
—Сандерус! — раптом гукнув Збишко. До послуг,— відповів, наблизившись, німець.
Спитай отого рицаря, яка найцнотливіша й найкраща пані на світі?
Яка найкраща і найцнотливіша пані на світі? —. спитав Сандерус.
Ульріка де Ельнер! — відповів Фулькон де Лорш і; звівши очі вгору, почав раз по раз зітхати. Коли Збишко почув таке блюзнірство, йому аж дух перехопило від обурення, і він підняв свого огиря гопки. Але, перш ніж він встиг проголосити виклик, Єндрек з Кропивниці поставив свого коня між ним та іноземцем і сказав:
Не заводьте тут сварки. Тоді Збишко знову звернувся до торговця реліквіями:
— Скажи йому від мене, що він кохає сову!
—Пан мій каже, шляхетний рицарю, що ви кохаєте сову! — повторив, немов луна, Сандерус.
У відповідь на це пан де Лорш пустив повіддя і правою рукою на лівій одстебнув, а потім стягнув залізну рукавичку й кинув у сніг перед Збишком, який кивнув до свого чеха, щоб той підняв її вістрям списа.
Тоді Єндрек з Кропивниці повернувся до Збишка з грізним уже обличчям і сказав:
Кажу вам, що ви не будете битись, поки не скінчиться моя охорона. Не дозволю ні йому, ні вам.
Але ж не я його викликав, а він мене.
— Так, але викликав за сову. Ну, та годі, а коли б котрий противився... Ого!.. Я теж знаю, як паса повертати...
Я не хочу з вами битися.
А доведеться, бо я ж присягнувся захищати його.
То як же буде? — спитав упертий Збишко.
Цеханов недалеко.
А що подумає німець?
Нехай ваш слуга скаже йому, що тут битися не можна і що спочатку потрібний дозвіл князя для вас і дозвіл комтура для нього.
Ну, а якщо дозволу не буде?