—Коли хто-небудь із вас хоче викликати його на кінний або піший бій, даю на це дозвіл. Якщо Юранд буде вбитий або взятий в неволю, пана Бергова випустять з неволі без викупу. Більше від мене не вимагайте, нічого не вийде.
Після цих слів настала глибока тиша. І Гуго де Данфельд, і Зігфрід де Леве, і брат Ротгер та брат Готфрід, при всій своїй мужності, надто добре знали страшного дідича із Спихова, щоб котрий-небудь з них міг наважитись на бійку з ним не на життя, а на смерть. Це міг зробити хіба якийсь чужий чоловік з далекої країни, але де Лорш не був присутній при розмові, а пан де Фурсі ще не отямився від страху. Він стиха пробурмотів:
—Бачив я його раз, а більше не хочу. Зігфрід де Леве сказав:
Нам, ченцям, не вільно битися на герцях, хіба що з дозволу великого магістра й великого маршалка, але ми тут не дозволу на бійку просимо, а щоб де Бергов був випущений з неволі, а Юранд скараний на горло.
Закони в нашій країні встановлюєте не ви.
Ми досі терпіли це тяжке сусідство, але наш магістр зможе встановити справедливість.
Зась вашому магістрові і вам до Мазовії!
— За магістром стоять німці й римський імператор. — А за мною польський король, який володіє ще більшими землями й народами.
— Виходить, ваша княжа милость хоче війни з Орденом?
—Якби я хотів війни, то не чекав би вас у Мазовії, а йшов би на вас. Але ти мені не погрожуй, бо я не боюся.
—Що ж мені сказати магістрові?
—Ваш магістр ні про що не питав. Кажи йому, що хочеш.
—Тоді ми самі присудимо кару й помсту.
У відповідь на це князь простягнув руку й накивав пальцем під самим носом хрестоносця.
—Начувайся! — сказав він глухим від гніву голосом.— Начувайся! Я дозволив тобі зробити виклик Юрандові, але якщо ти вдерешся в нашу країну з військом, то і я тебе зустріну як слід, і тоді вже ти будеш у мене не гостем, а в'язнем.
Терпець князеві таки справді урвався, бо він з усієї сили хрьопнув шапкою об стіл і вийшов, грюкнувши дверима. Хрестоносці поблідли від шаленства, а пан де Фурсі дивився на них збентежено й нічого не розуміючи.
—Що ж тепер буде? — перший спитав брат Ротгер, А Гуго де Данфельд підбіг до пана де Фурсі майже
з кулаками.
—Нащо ж ти сказав, що ви перші напали на Юранда?
Бо це правда!
Треба було збрехати.
— Я приїхав сюди битися, а не брехати.
—Добре ж ти бився — що й казати!
— А ти.не накивав п'ятами від Юранда до Щитна? — Pax! — мовив де Леве.—Цей рицар — гість Ордену.
— Байдуже, що він сказав,— втрутився брат Готфрід.— Без суду Юранда не скарали б, а на суді правда все одно виявилася б.
—Що ж тепер буде? — повторив брат Ротгер. Деякий час усі мовчали, потім заговорив суворий і
запеклий Зігфрід де Леве.
— Треба з цим кривавим псом покінчити раз і назавжди,— сказав він.— Де Бергова будь-що треба визволити. З'єднаємо залоги з Щитна, з Інсборка, з Любави, візьмемо хелминську шляхту і вдаримо на Юранда. Пора з ним покінчити!
Але крутій Данфельд, який умів кожне явище розглядати з усіх боків, заклав руки за голову, наморщив лоба і, подумавши, сказав:
—Без дозволу магістра не можна.
Якщо вдасться, то магістр ще й похвалить! — озвався брат Готфрід.
А якщо не вдасться? Якщо князь із списарями вдарить на нас?
—Між ним і Орденом — мир: не вдарить!
—Воно-то мир, але ж ми перші його порушимо. Залог наших проти мазурів не вистачить.
—То магістр оступиться за нас, і буде війна. Данфельд знову наморщив лоба й задумався.
Ні, ні! —сказав він через деякий час—Якщо вдасться, то магістр у душі буде радий... До князя підуть посли, почнуться переговори, і нам усе минеться безкарно. Але якщо yас розіб'ють, Орден за нами не оступиться і війни князеві yе оголосить... Інакшого б на це треба магістра... За князем стоїть польський король, а з ним магістр yе воюватиме...
Але ж ми захопили Добжинську землю, то, видно, нам Краків не страшний.
Тоді був привід... Князь Опольський... Ми взяли її ніби в заставу, та й то...
Данфельд озирнувся навколо і стиха додав:
Чув я в Мальборзі, що коли б поляки грозили війною, то ми ту Добжинську землю віддали б.
Ех! — вигукнув брат Ротгер.— Якби з нами був Маркварт Зальцбах або Шомберг, котрі видушили Вітольдових щенят,— ті дали б ради Юрандові. Хто такий Вітольд? Намісник Ягелла, великий князь, а проте Шомбергові, який видушив Вітольдових дітей, нічогісінько не було!.. Справді-таки, мало у нас людей, які вміють на все знайти спосіб...
Почувши це, Гуго де Данфельд сперся ліктями на стіл, поклав голову на руки й надовго замислився. Раптом очі його заблищали, він за звичкою витер долонею мокрі товсті губи і сказав:
—Хай буде благословенна та хвилина, в яку ви, побожний брате, згадали ім'я мужнього брата Шомберга.
— А що хіба? Невже ви щось придумали? — спитав Зігфрід де Леве.
Кажіть швидше! — вигукнули брати Ротгер і Готфрід.
Слухайте,— почав Гуго. — Тут є Юрандова дочка, єдина його дитина, яку він любить над усе.
—Є! Знаємо її. Любить її і княгиня Ганна Данута.
—Так. Отож слухайте. Якби ми її викрали, Юранд віддав би за неї не тільки Бергова, а й усіх невільників, самого себе, ще й Спихов на додачу!
— Клянусь кров'ю святого Боніфація, пролитою в Докумі! — вигукнув брат Готфрід.—Так воно й було б, як ви кажете!