Як поносите ще шість років, тоді ліпше розумітимете справи Ордену. Юранд знає нас краще, ніж ви.
йому скажуть: «Твою дочку стереже брат Шомберг, і коли ти прохопишся хоч словом, то згадай про Вітольдових дітей...» — А потім?
Потім де Бергов буде вільний, а Орден також звільниться від Юранда.
Так! — вигукнув брат Ротгер.— Все обмірковано так розумно, що бог повинен благословити нашу справу.
Бог благословляє всі справи, які діються на користь Ордену, — сказав похмурий Зігфрід де Леве.
Далі вони їхали мовчки, а поперед них, на два або три польоти стріли з лука, їхали слуги, торуючи їм дорогу, заметену вночі снігом. Дерева були вкриті товстим шаром інею, день був хмурний, але теплий, так що з коней ішла пара. З лісів до людських осель летіли зграї вороння, сповнюючи повітря сумним кряканням.
Пан де Фурсі трохи відстав від хрестоносців і їхав у глибокій задумі. Він уже кілька разів був гостем Ордену, брав участь у походах на Жмудь, де відзначався великою хоробрістю; його приймали скрізь так, як уміли приймати, тільки хрестоносці рицарів з далеких країн. Він міцно прив'язався до них і, не маючи власного маєтку, мав намір вступити до Ордену. А тимчасом сидів то в Мальборзі, то відвідував знайомі командорії, шукаючи розваг та пригод. Прибувши недавно в Любаву разом з багатим де Берговим і наслухавшись про Юранда, він запалав бажанням стати на бій з людиною, яка на всіх нагонила страх. Прибуття Майнегера, який виходив переможцем з усіх боїв, прискорило наскок. Любавський комтур дав для цього людей; але разом з тим він стільки наговорив трьом рицарям про жорстокість, підступність та віроломність Юранда, що коли той зажадав відведення солдатів назад, вони не погодились, боячись, що в такому разі він оточить їх, переб'є або посадить у спиховські підземелля. А Юранд, вважаючи, що в них на умі не тільки рицарські герці, а й грабіж, напав на них першим і заподіяв страшної поразки. Де Фурсі бачив де Бергова, зваленого разом з конем, бачив Майнегера з уламком списа в животі, бачив людей, які даремно благали пощади. Сам він ледве спромігся втекти і кілька днів никав по дорогах і лісах, де вмер би був з голоду або став би поживою диких звірів, коли б випадково не потрапив до Цеханова, в якому знайшов братів Готфріда й Ротгера. Від усієї цієї пригоди в нього залишилось почуття приниження, сорому, ненависті й жалю за Берговим, який був його близьким другом. Тому він цілком щиро приєднався до скарги орденських рицарів, що домагались кари Юрандові й волі своєму товаришеві, а коли скарга була відхилена, він спочатку був готовий погодитись на будь-який спосіб, аби тільки помститись Юрандові. Але тепер у нього виникли сумніви. Прислухаючись до розмов, а особливо, до того, що говорив Гуго де Данфельд, він не раз дивувався. За кілька років придивившись ближче до хрестоносців, він тепер уже бачив, що вони не такі, за яких їх вважають в Німеччині й на Заході. Проте в Мальборзі він познайомився з кількома справедливими й суворими рицарями, які самі часто скаржились на зіпсованість своїх братів, на їх розпусту і сваволю. Де Фурсі відчував, що вони мають рацію, але, бувши сам розпусним і свавільним, не надавав цим вадам великого значення, тим більш, що рицарі Ордену надолужували їх своєю мужністю. Він бачив їх під Вільною, де вони сходились груди на груди з польськими рицарями під час здобуття замків, що їх з нелюдською упертістю захищали сильні польські залоги; бачив, як вони гинули під сокирами й мечами в гуртових штурмах або на герцях. Вони були невблаганні й люті по відношенню до литовців, але разом з тим хоробрість їх була овіяна славою. Але тепер панові де Фурсі здалося, що Гуго де Данфельд говорить такі речі і пропонує такі способи, від яких повинна здригнутись душа кожного рицаря, тимчасом інші хрестоносці не тільки не заперечували, а погоджувались з кожним його словом. Тому його все більше поймало здивування, і він нарешті глибоко задумався, чи слід йому брати участь в таких справах.
Коли б ішлося тільки про викрадення дівчини та обмін її на де Бергова, він, може, й пристав би на це, хоч його вразила і схвилювала краса Данусі. Він нічого не мав би проти того, щоб бути вартовим Данусі, і навіть не був певний, що вона вийшла б з його рук такою, якою прийшла б. А хрестоносцям, видно, йшлося про щось інше. Вони хотіли одержати за Данусю не тільки де Бергова, а й самого .Юранда,— обіцяти йому, що випустять її, якщо він оддасться їм в руки, а потім замор-
дувати його, а також, напевне, й дівчину, щоб приховати обман і злочин. Адже вони вже загрожували їй долею Вітольдових дітей на той випадок, коли б Юранд посмів скаржитись... «Вони в усьому віроломні, хочуть обох обманити і знищити,— подумав де Фурсі,— а носять же хрест і повинні більш за інших берегти свою честь». І душа його все більше обурювалась з такої безсоромності, але він вирішив ще перевірити, наскільки обгрунтовані його підозріння, тому під'їхав до Гуго де Данфельда і спитав:
—А якщо Юранд віддасться вам, ви випустите
дівку?
—Якби ми її випустили, то весь світ одразу дізнався б, що ми їх обох захопили,— відповів Данфельд.
—Що ж ви з нею зробите?
На це Данфельд нахилився до де Фурсі й, усміхнувшись, показав свої гнилі зуби.
—Про що ви питаєте? Про те, що ми зробимо з нею до чи після?
Але де Фурсі взнав, що хотів знати, і замовк. Деякий час він ще, здавалося, боровся з собою, а потім підвівся на стременах і сказав так голосно, що його чули всі чотири хрестоносці:
Побожний брат Ульріх фон Юнгінген, що є взірцем і окрасою рицарства, якось сказав мені: «Ще поміж стариками в Мальборзі можна знайти рицарів, гідних хреста, але ті, що сидять у приграничних командоріях, тільки ганьблять Орден».
Всі ми грішні, але господу нашому служимо,— відповів Гуго.
Де ж ваша рицарська честь? Богові служать не ганебними вчинками — хіба комусь іншому, а не спасителеві служите. Хто ж той ваш бог? Знайте ж, що я не тільки не візьму участі в цій справі, а й вам не дозволю...
—Чого не дозволите?
— Не дозволю обману, зради, ганьби, — Як же ви можете нам заборонити? В бою з Юрандом ви втратили своїх слуг і вози. Тепер вам доведеться жити тільки з ласки Ордену, і ви помрете з голоду, якщо ми вам не кинемо шматка хліба. До того ж, ви — один, а нас четверо, як же ви нам не дозволите?
—Як не дозволю? — повторив де Фурсі. — Можу заїхати до князя й попередити його, можу розголосити на весь світ про ваші заміри.
Хрестоносці перезирнулися між собою, й обличчя їх закам'яніли. Гуго де Данфельд пильно подивився в очі Зігфрідов де Леве, потім звернувся до пана де Фурсі:
Ваші предки,—сказав він, — не раз служили Орденові, і ви хочете до нього вступити, але ми зрадників не приймаємо.
А я не хочу служити із зрадниками.
— Ну, вам не вдасться здійснити вашої погрози. Знайте, що Орден уміє карати не тільки ченців...
Але Фурсі, роздратований цими словами, вихопив меч, лівою рукою схопився за вістря, а праву поклав на руків'я і сказав:
—Клянусь цим руків'ям, яке має форму хреста, головою мого патрона, святого Діонісія, і моєю рицарською честю, що остережу мазовецького князя і магістра.
Гуго де Данфельд знову запитально глянув на Зігфріда де Леве, той приплющив очі, немов даючи знак, що він згодний.
Тоді Данфельд озвався якимось глухим і немов чужим голосом:
Святий Діонісій міг нести під пахвою свою одрубану голову, але коли злетить ваша...
Ви мені загрожуєте? — перебив його де Фурсі.
Ні, вбиваю! — відповів Данфельд.
І вгородив йому в бік ножа з такою силою, що лезо увігналося аж до руків'я. Де Фурсі закричав страшним голосом, силкуючись правою рукою вхопити меча, якого держав у лівій, але впустив його на землю, а в цей час три інші хрестоносці стали безжально колоти його ножами в шию, спину й живіт, поки він не впав з коня.
Настало мовчання. Де Фурсі, спливаючи кров'ю, корчився на снігу й хапався за нього скарлюченими пальцями. З-під свинцевого неба лунало тільки крякання ворон, що летіли з лісу до людських осель.
Між убивцями почалась кваплива розмова:
Слуги нічого не бачили! — непевним голосом сказав Данфельд.
Ні. Вони десь попереду, їх не видно,— відповів Леве.
Слухайте: буде привід для нової скарги. Скажемо, що мазовецькі рицарі напали на нас і вбили нашого товариша. Зчинимо крик, щоб почули аж у Мальборзі, що князь насилає вбивців навіть на своїх гостей. Слухайте! Треба казати, що князь Януш не тільки не захотів вислухати наших скарг, а навіть звелів убити скаржника.
Тимчасом де Фурсі в останній конвульсії перевернувся навзнак і лежав нерухомий, з кривавою піною на губах і з виразом жаху в мертвих уже, широко розплющених очах. Брат Ротгер подивився на нього і сказав:
Вважайте, побожні брати, як бог карає навіть за самий замір зради.
Що ми зробили, те зроблено для блага Ордену,— відповів Готфрід.—Слава тим...
Але він спинився, бо в цю мить позад них, на повороті засніженої дороги, показався вершник, який щодуху мчав до них. Побачивши його, Гуго де Данфельд швидко сказав:
—Хто б не був цей чоловік—він мусить загинути. А де Леве, хоч був найстарший з-поміж них, але
мав гострий зір, сказав:
Пізнаю його: це той зброєносець, що вбив сокирою тура. Так і є — це він.
Поховайте ножі, щоб не злякати його,— промовив Данфельд.— Я знов перший ударю, а ви за мною.
Тимчасом чех під'їхав і за вісім чи десять кроків раптово спинив коня. Він побачив труп в калюжі крові, коня без вершника, і здивування на одну тільки мить позначилось на його обличчі. Потім він звернувся до хрестоносців, ніби нічого й не бачив, і сказав:
—Вітаю вас, славетні рицарі!