—Коли вже бог так дав, що ти моя, тепер ніхто тебе у мене не відбере, тільки жаль мені, що ти виїжджаєш, ягідко моя найлюбіша.
— Ми приїдемо з татусем до Цеханова,— відповіла Дануся.
—Коли б тебе яка-небудь хвороба не напала абощо... Хай тебе господь береже від усякої лихої пригоди... Мусиш їхати до Спихова, знаю... Гей!.. Дякувати господу святому й милостивій пані, що ти вже моя — бо шлюбу ніяка людська сила не зламає.
Але тому що вінчання відбулося вночі й таємно, а незабаром мала статися розлука, якийсь дивний смуток часом огортав Збишка і всіх інших. Розмова раз у раз обривалась. Час від часу вогонь в каміні пригасав, і обличчя присутніх поринали в темряву.
Ксьондз Вишонек підкидав у жар дров, і коли в сирому поліні щось пищало, він казав:
—Чого ти хочеш, стражденна душе?
Йому відповідали тільки цвіркуни. Дрова розгорялись, і полум'я видобувало з темряви безсонні обличчя, відбивалося в новому панцері пана де Лорша й освітлювало білу сукню й безсмертники на голові у Данусі. Собаки на дворі знов почали гавкати.
І в міру того як спливали нічні години, все частіше заходило мовчання, і княгиня, нарешті, сказала:
—Боже мій милий! Хіба ж так має бути після вінчання? Краще б піти спати, але коли вже нам треба сидіти до ранку, то хоч заграй нам, квітонько, останній раз перед від'їздом — мені і Збишкові.
Дануся була стомлена і сонна, отже зраділа, що змогла хоч чим-небудь себе підбадьорити, схопилася, принесла лютню й сіла коло Збишкового ліжка.
— Що ж вам заграти? — спитала вона.
Що? —сказала княгиня.— А що ж, як не ту пісню, котру ти співала в Тинці, коли тебе вперше побачив Збишко!
Ого! Пам'ятаю і до смерті не забуду,— сказав Збишко.— Як почую бувало де-небудь цю пісню, то аж сльози з очей покотяться.
—То я заспіваю,— мовила Дануся.
І вона почала бренькати на лютні, потім, як завжди, підвела голівку вгору й заспівала:
Коли б я, як пташка,
Літати уміла,
Я б у Шльонськ до Яська
Зараз полетіла.
Прилетіла б, сіла
У Шльонську на тину
«Привітай же, Яську,
Вбогу сиротину!..»
Але раптом голос її обірвався, губи затремтіли, а з-під сплющених повік на щоки покотилися нестримні сльози. Вона якийсь час намагалась стримати їх, але не змогла й заридала — як тоді, коли останній раз співала Збишкові в краківській в'язниці, гадаючи, що йому на другий день зітнуть голову.
—Данусю! Що з тобою, Данусю? — питав Збишко.
Чого ти плачеш? Яке ж це весілля! — вигукнула княгиня.— Чого?
Не знаю, — ридаючи, відповіла Дануся.— Чогось мені так сумно... так жаль!.. Збишка і вас, пані...
Всі занепокоїлись і почали її втішати, що їде вона ненадовго і що, певне, ще на різдвяні свята приїде з Юрандом до Цеханова. Збишко знов обійняв її, пригорнув до себе й цілував у заплакані очі, проте якась тривога залишилася в серцях у всіх, і в тій тривозі минали нічні години.
Раптом, у дворі так несподівано залунав різкий звук, що всі аж здригнулися. Княгиня схопилася з лави й вигукнула:
— Боже мій! Це колодязні журавлі! Вже напувають коні!
Ксьондз Вишонек виглянув у вікно, в якому вже сіріли скляні кульки.
—Ніч уже минає, настає, день. Ave Maria, gratia plena...
Він вийшов з кімнати і, повернувшись через деякий час, сказав:
—Розвидняється, але день буде хмурний. То Юрандові люди напувають коні. Час тобі в дорогу збиратися, небого!..
Почувши це, княгиня й Дануся голосно заплакали й разом із Збишком почали голосити та приказувати, як приказують прості люди, коли їм доводиться розлучатись. В тому голосінні вчувалося щось обрядове, це був напівплач, напівспів, що плине з простих душ так само природно, як сльози з очей.
Гей, не поможе нам уже ридання, Бо прощаємось, моє кохання. Вже ридання не поможе, Бо прощаємось, небоже, Прощаємось — гей!..
Збишко останній раз пригорнув Данусю до грудей і тримав довго, поки йому стало духу і поки княгиня не одірвала її від нього, щоб одягти в дорогу.
Тимчасом зовсім розвиднілось. В домі вже всі повставали й почали поратись. До Збишка зайшов зброєносець чех довідатись про здоров'я й дістати накази.
—Присунь ліжко до вікна,— сказав йому рицар. Чех зробив це легко, але здивувався, коли Збишко наказав йому відчинити вікно. Проте він виконав і цей наказ, тільки вкрив пана своїм кожухом, бо надворі було, холодно і хмурно, йшов м'який лапатий сніг...
Збишко дивився в вікно: на подвір'ї крізь густий сніг видно було санки, а круг них — на кудлатих І па-, руючих конях сиділи Юрандові люди. Всі були озброєні, а в деяких поверх кожухів були панцери, в яких, відбивався блідий і хмурний світанок. Ліс майже цілком закрило сніговою запоною, насилу можна було, побачити пліт і ворота.
Дануся ще раз вбігла в Збиткову кімнату, вже закутана в кожушок та лисячу шубу; вона ще раз обняла його за шию і ще раз сказала на прощання:
—Хоч я і їду, але я твоя.
А він цілував її в руки, в ледве видні з-під лисячого хутра щоки й очі і казав:
—Хай тебе бог береже! Тепер ти моя, моя до смерті!
І коли її знов одірвали від нього, він підвівся, наскільки міг, припав головою до підвіконня і дивився; крізь густий сніг, немов крізь якусь, заслону, він бачив, як Дануся сідала в санки, як княгиня довго тримала її в обіймах, як її цілували придворні панни і як ксьондз Вишонек хрестив її на дорогу. Коли вже мали рушати, вона ще раз обернулася до нього й простягнула руку:
Оставайся з богом, Збишку!
Дай боже побачитись в Цеханові...
Сніг ішов такий густий, немов хотів усе приглушити і приховати, отож останні слова дійшли до них притишені, і обом здалося, що вони перегукуються вже здалека.
Після снігових завірюх настали сильні морози й погожі дні. Вдень ліси іскрилися в сонячному промінні, лід скував річки й багна. Ночі були ясні, і мороз так лютував, що в лісі тріщали дерева; птаство зліталося ближче до осель; дороги стали небезпечні від вовків, які збиралися в величезні зграї й нападали не тільки на поодиноких людей, а й на цілі села. Проте людям радісно було в димних хатах біля вогнищ — після холодної зими вони передбачали врожайне літо й весело чекали недалеких різдвяних свят. Князівський лісовий палац обезлюднів. Княгиня з двором і ксьондзом Вишонеком виїхала до Цеханова. Збишкові значно полегшало, але він ще не міг сидіти на коні, тому залишився в палаці разом з своїми людьми, з Сандерусом, із зброєносцем чехом та з місцевими слугами, за якими наглядала статечна шляхтянка, що виконувала обов'язки господині.