Слава Ісусу Христу!
На віки вічні.
Ведіть нас до міста! — озвався Збишко,
Ніхто з вас не відстав?
Ніхто.
Звідки ви їдете?
З Прасниша.
А більше подорожніх не бачили?
Не бачили. Може, десь їдуть іншими дорогами.
По всіх шляхах зараз їздять, наші люди. Їдьте за нами. Ви збилися з дороги! Звертайте праворуч!
Вони звернули. Якийсь час чути було тільки шум завірюхи.
—Багато гостей в старому замку? — спитав незабаром Збишко.
Найближчий вершник, недочувши, нахилився до нього:
Що кажете, пане?
Питаю, чи багато гостей у князя й княгині?
Як і завжди: вистачає!
А дідича із Спихова нема?
—Нема, але його чекають. Люди поїхали йому назустріч.
—З вогнями?
— Хіба при такому вітрі можна? Далі ноші не змогли розмовляти, бо зірвався ще дужчий вітер.
Цс справжнє чортове весілля! — озвався чех. Але Збишко наказав йому мовчати й не згадувати паскудного імені.
—Хіба ти не знаєш,—сказав він,— що на свят-вечір на нечисту силу нападає страх і чорти ховаються в ополонки? Раз під Сандоміром проти свят-вечора рибалки знайшли одного в неводі: він тримав у роті щуку, але як тільки зачув дзвін, одразу зомлів, і вони його дубасили киями аж до вечері. Віхола сьогодні страшенна, але, мабуть, з божої волі,— щоб завтрашній день був ще радісніший.
— Ого! Ми були вже коло міста, а однаково, якби не ці люди, то блудили б до півночі, коли вже збилися з дороги,— сказав чех.
—Бо вогонь погас.
Тимчасом вони в'їхали до міста.. Там замети на вулицях були повище вікон, через те подорожні, блукаючи за містом, і не могли добачити світла. Зате вітер тут дошкуляв менше. На вулицях було безлюдно: городяни вже зустрічали свят-вечір. Незважаючи на замети, коло деяких домів хлопчики з вертепом і козою колядували. На ринку також виднілись поодинокі постаті людей, обвинутих горохвинням, що удавали з себе ведмедів, але загалом було пусто. Купці, що їхали разом із Збишком та іншою шляхтою, залишилися в місті, а рицарі поїхали далі, до старого замка, в якому жив князь із княгинею; в замку вже були скляні вікна, і він весело засяяв їм назустріч своїми вогнями.
Підйомний міст був спущений, бо колишні часи литовських наскоків минули, а хрестоносці, передбачаючи війну з польським королем, самі шукали дружби з мазовецьким князем. Один з князівських людей затрубив у ріг, і брама зараз же відчинилась. Коло неї було кільканадцять лучників, але на мурах і вежах — жодної живої душі, бо князь дозволив сторожі зустрічати святвечір. Назустріч гостям вийшов старий Мрокота, що приїхав два дні тому, і, привітавши їх від імені князя, новій до кімнат, в яких вони могли переодягнутися до
столу.
Збишко зразу ж почав розпитувати Мрокоту про Юранда із Спихова, і той відповів, що він ще не прибув, але його ждуть, бо він обіцяв приїхати, а коли б серйозно захворів, то дав би знати. Проте назустріч, йому, вислали кільканадцять вершників, бо такої завії не пам'ятають навіть найстаріші люди.
—То, може, незабаром він буде тут?
— Мабуть, що незабаром. Княгиня сказала поставити для них миски на загальному столі.
Хоч Збишко завжди трохи побоювався Юранда, тепер зрадів і подумав: «Нехай би він не знати що робив, але вже не переробить того, що сюди їде моя дружина, моя жінка, моя найлюбіша Дануська!» Він ледве вірив своєму щастю. Потім подумав, що, може, Дануська вже про все Юрандові розказала, може, умовила його й упросила, щоб він оддав її за нього. Власне кажучи, що ж йому залишається робити? Юранд чоловік мудрий і розуміє, що коли б і боронив мені її, я все одно візьму, бо моє право дужче».
Тимчасом, переодягаючись, Збишко розпитував Мрокоту про здоров'я князя, а особливо княгині, яку ще в Кракові полюбив, як матір, йому приємно було дізнатися, що в замку всі здорові й веселі, хоч княгиня дуже нудьгує за своєю любою співачкою. Тепер їй грає на лютні Ягенка, котру княгиня теж любить, але не так, як Данусю..
— Яка Ягенка? — здивовано спитав Збишко.
Ягенка з Длуголясу, внучка старого пана з Длуголясу, Гарна дівка, в неї закохався отой лотарінжець.
Хіба пан де Лорш тут?
—А де ж йому бути? Приїхав з лісового палацу та й сидить тут: чим йому погано? Нашому князеві ніколи не бракує гостей.
—Радий буду його бачити, бо то бездоганний рицар.
—І він вас також любить. Але ходімо вже, бо князь з княгинею скоро сядуть за стіл.
І вони пішли. В залі-їдальні в двох величезних камінах яскраво горів вогонь, за яким доглядали слуги, т було вже повно гостей та придворних. Князь увійшов першим у супроводі воєводи й кількох наближених. Збишко схилився до його ніг і поцілував в руку.
Князь стиснув його за голову, потім одвів трохи вбік і сказав:
Я вже все знаю, Мені було спочатку прикро, що ви зробили це без мого дозволу, але, правду кажучи, я не мав часу, бо якраз тоді був у Варшаві, де хотів і свята провести. Та то вже відомо, що коли жінка чогось захоче, то не переч їй, бо нічого не вийде. Княгиня зичить вам добра, як мати, а я їй ні в чому не перечу, щоб не завдати журби і сліз.
Збишко вдруге схилився до ніг князя.
Дай мені боже чимось відслужити вашій князівській милості.
Хвалити бога, що ти вже здоровий. Скажи княгині, що я прийняв тебе доброзичливо, їй це буде приємно. Клянусь богом, її радість — моя радість! Юрандові за тебе також скажу добре слово, і думаю, що він дасть дозвіл, бо він також любить княгиню.
Хоч би й не хотів дати, право на моїм боці. — Право на твоїм боці, і він мусить погодитись, але благословення може не дати. До цього його ніхто не змусить, а без батьківського благословення немає й божого.
Почувши це, Збишко засмутився, бо досі таке не спадало йому на думку. В цю хвилину увійшла княгиня з Ягенкою з Длуголясу та з іншими придворними паннами. Збишко поквапно вклонився княгині, а вона привітала його ще ласкавіше, ніж князь, і зараз же почала говорити про сподіваний приїзд Юранда. Для них і миски он поставлені, і люди послані, щоб привести їх у таку завірюху. З святою вечерею ждати довше не можна, бо князь не любить цього, але вони, напевне, приїдуть ще до закінчення вечері.
— Щодо Юранда,— мовила княгиня,—то, бог дасть, усе буде гаразд. Я розкажу йому все або сьогодні, або завтра після всеношної, а князь теж обіцяв своє слово сказати. Юранд буває упертий, але не з тими, кого любить, і не з тими, кому зобов'язаний.
Вона почала говорити Збишкові, як він має поводитися з тестем, щоб, борони боже, не вразити його та не розгнівити. Взагалі вона сподівалася на все добре, але той, хто знав світ краще за Збишка і був проникливіший, міг зауважити в її словах якийсь неспокій. Може, це пояснювалось тим, що пан із Спихова взагалі був чоловік незгідливий, а може, княгиню почало турбувати те, що їх так довго немає. Завірюха лютувала все гірше, і всі казали, що той, кого вона захопить у чистім полі, може там і залишитись. Проте княгині спадало на думку й інше: а саме, що Дануся розказала батькові про свій шлюб із Збишком, а він образився й вирішив зовсім до Цеханова не приїжджати. Княгиня не хотіла казати Збишкові про цю думку, та на це й не було часу, бо слуги почали вносити страви і розставляти їх на столі. Збишко все-таки встиг ще раз вклонитися їй і спитати:
—А якщо вони приїдуть, то як же воно буде, милостива пані? Мрокота казав мені, що для Юранда приділена окрема кімната, де знайдеться сіно і на постіль зброєносцям. То як же воно буде?..