Незважаючи на це слушне зауваження, вони все-таки поїхали до верби, але ні під нею, ні навколо неї не знайшли нікого. Князівські люди вже забрали Юранда до Недзбожа, і навколо було зовсім пусто. Чех зауважив ще, що собака, який біг з провідником і знайшов Юранда, був би знайшов і панянку. Тоді Збишко з полегкістю зітхнув, майже певний, що Дануся залишилася вдома. Він навіть пояснив собі, як це сталося: очевидно, Дануся в усьому призналась батькові, і він, розсердившись на неї за шлюб, навмисне залишив її вдома, а сам поїхав скаржитися князеві і просити його заступництва перед епіскопом. Подумавши про це, він не міг подолати відчуття полегкості, бо тепер, з смертю Юранда, зникли всі перешкоди. «Юранд не хотів, але бог хотів! — подумав молодий рицар.— А воля божа завжди всесильна». Тепер йому залишається тільки їхати до Спихова, взяти свою Дануську, а потім виконати обітницю, що легше було зробити в приграниччі, ніж у далекому Богданці. «Воля божа! Воля божа!» повторював у думці Збишко. Раптом він засоромився своєї передчасної радості і, звернувшись до чеха, сказав:
Жаль мені його дуже, і я кажу тобі це на повен голос.
Кажуть люди, що німці боялися його, як смерті, —відповів зброєносець.
Трохи згодом запитав:
— Тепер повернемось до замка?
—Через Недзбож,—відповів Збишко. Вони в'їхали в Недзбож і попрямували до садиби,
в якій їх прийняв старий дідич Желех. Юранда вже не застали, але Желех сповістив їм добру новину:
Терли його тут снігом мало не до кісток,—сказав він,—і вино лили йому в рот, а потім парили в лазні; тут він і почав дихати.
Живий? — радісно запитав Збишко, який при цій звістці забув про свої власні справи.
Живий, але бог його знає, чи виживе, бо душа не любить повертатися з півдороги.
—Нащо ж його повезли?
—Бо за ним прислали від князя. Скільки, було в домі перин, обклали його ними та й повезли.
— А про. дочку нічого не казав?
— Він ледве почав дихати, мова ще не повернулася
до нього.
— А інші?
—А інші уже в бога за піччю. Не будуть, бідолахи, на всеношній, хіба на тій, що сам господь на небі відправить.
—Жодний не ожив?
—Жодний. Ідіть до хати, чого це ми в сінях розмовляємо. А якщо хочете їх бачити, то вони лежать в челядні коло вогню. Ідіть же до хати.
Але вони поспішали й не хотіли зайти, хоч старий Желех і радий був затягти їх до себе, щоб наговоритись. Від Недзбожа до Цеханова залишився ще чималий шмат дороги, а Збишка як вогнем пекло, щоб якнайшвидше побачити Юранда і що-небудь від нього довідатись.
Отже, вони, як тільки могли, поспішали засніженою дорогою. Коли приїхали, було вже після півночі і всеношна в двірцевій каплиці якраз скінчилась. Збишко зачув мукання волів та бекання кіз: їхні голоси, за старим звичаєм, наслідували віруючі на пам'ять про те, що Ісус Христос народився в яслах. Після відправи до Збишка вийшла княгиня з засмученим і перестрашеним обличчям і спитала:
А Дануська?
Нема її. Невже Юранд нічого не сказав? Я чув,
що він живий?
—Господи милосердний!.. Це божа кара й горе нам! Юранд не заговорив і лежить, як колода.
—Не бійтеся, милостива пані! Даyуська залишилася в Спихові.
— Звідки ти знаєш?
Бо ні в одних санях нема й сліду жіночих уборів. Не віз би ж він її в одному кожусі.
Правда, як бог свят!
Очі її враз заблищали радістю, і вона вигукнула:
—О маленький Ісусе, що сьогодні народився, видно, не гнів твій, а благословення витає над нами!
Проте прибуття Юранда без дівчини змусило її задуматись, і вона питала далі:
—Нащо б же йому залишати її вдома?
Збишко розказав їй про свої міркування. Вони здалися їй слушними, але не викликали у неї великих побоювань.
Тепер Юранд завдячуватиме нам своїм життям,— сказала вона, — а насправді — тобі, котрий поїхав його відкопувати. Це ж треба замість серця камінь в грудях мати, щоб далі упиратися! В цьому є для нього також і божа пересторога, щоб не воював з господнім таїнством. Як тільки він опритомніє та заговорить, я зараз же йому розкажу.
Треба, щоб він спочатку очуняв, бо ще невідомо, чому він не взяв Дануськи. Може, вона, боронь боже, хвора?
Не балакай абичого! Мені й так сумно, що її нема. Якби вона була хвора, то він од неї не поїхав би!
Це правда! — сказав Збишко.
І вони пішли до Юранда. В кімнаті було гаряче, як у лазні, й ясно, бо в каміні горіли великі соснові поліна. Ксьондз Вишонек пильнував хворого, який лежав під ведмежими шкурами з блідим обличчям, із злиплим від поту волоссям і з заплющеними очима. Рот у нього був відкритий, і хоч він дихав з великим зусиллям, але так глибоко, що шкури, якими він був укритий, то підіймалися, то опадали.
Ну, як він? — спитала княгиня.
Увілляв йому збанок гарячого вина в рот,— відповів ксьондз Вишонек,— і з нього верне піт.
Він спить чи ні?
Може, й не спить, бо дуже носить боками.
— А пробували говорити до нього?
—Пробував, але він нічого не відповідає, думаю, що й до світанку не заговорить.
—Будемо чекати світанку, — сказала княгиня. Ксьондз Вишонек став наполягати, щоб княгиня
йшла на спочинок, але вона не хотіла його слухати, їй завжди і в усьому хотілося дорівнятись в християнських доброчинствах покійній королеві Ядвізі, в тім числі і в догляді за хворими, та спокутувати своїми заслугами батькові гріхи. Тому вона не минала жодної нагоди, щоб у цій споконвічно християнській країні бути побожнішою за інших і тим самим стерти пам'ять про те, що вона народилась у поганстві.
Крім того, княгині страшенно хотілося почути щонебудь з уст Юранда про Данусю, бо думка про дівчину все-таки непокоїла її. Сівши коло його ліжка, вона почала проказувати молитви, а потім задрімала. Збишко, ще не зовсім здоровий і до того ж натруджений нічною їздою, незабаром наслідував її приклад, і за годину вони обоє так міцно поснули, що проспали б, мабуть, до білого дня, якби їх не розбудив дзвін з домової каплиці.
Той дзвін розбудив і Юранда. Він розплющив очі, швидко підвівся й сів на ліжку і, кліпаючи очима, почав обдивлятися навколо.