Потім повернувся в кімнату сказати Юрандові, що зброя й коні зараз будуть готові. Збишко був певний, що Юранд поїде з ним. В серці його вирував гнів, біль і жаль, але разом з тим він не втрачав надії: йому здавалося, що вдвох з грізним рицарем із Спихова вони зможуть добитись усього—навіть ударити на всю збройну силу хрестоносців.
У кімнаті, крім Юранда, отця Вишонека і княгині, Збишко застав князя, пана де Лорша, а також старого пана з Длуголясу, якого князь запросив на нараду як чоловіка розумного, що добре знав хрестоносців, у яких довгі роки перебував у неволі.
Треба починати обачно, щоб надмірною запальністю не зіпсувати справи й не занапастити дівчини,— говорив пан з Длуголясу.— Треба негайно надіслати магістрові скаргу; якщо ваша князівська милость дасть до нього листа, то я з ним поїду.
Листа я дам, і ви з ним поїдете,— сказав князь. — Присягаюсь богом і святим хрестом, не дамо дівчині загинути. Магістр боїться війни з польським королем і старається привернути на свій бік мене і мого брата Семка... Звичайно, що її викрали не з його наказу, і він звелить її віддати.
А коли з його наказу? — спитав ксьондз Вишонек.
Хоч він і хрестоносець, але порядніший за інших,— відповів князь,— і, як я вам сказав, швидше хотів би мені догодити, аніж розгнівити. Могутність Ягелла — не жарти... Заливали вони нам сала за шкуру, поки могли, а тепер догадалися, що коли й ми, мазури, допоможемо Ягеллові, то буде їм погано...
Знову заговорив пан з Длуголясу:
—Це правда. Хрестоносці навмання нічого не роблять, і я так думаю, коли вони викрали дівчину, то тільки для того, щоб вирвати в Юранда з рук меч і або взяти викуп, або обміняти її.
Він звернувся до пана із Спихова:
Кого ви маєте зараз у полоні?
Де Бергова,— відповів Юранд.
Це хтось значний?
Видно, що значний.
Пан де Лорш, почувши ім'я де Бергова, почав розпитувати про нього і, дізнавшись у чому річ, сказав:
—То родич графа Гельдернського, великого їх добродійника, і з заслуженого в Ордені роду.
Це правильно, —сказав пан з Длуголясу, переклавши присутнім його слова: — Де Бергови посідали високі посади в Ордені.
— Ото ж бо Данфельд і де Леве так допоминались за нього,— сказав князь.— У них тільки й мови було, що де Бергова треба звільнити. Богом присягаюся, вони для того викрали дівчину, щоб визволити де Бергова.
—Значить, вони її повернуть, — сказав ксьондз.
Але краще було б знати, де вона, — сказав пан з Длуголясу.— Бо, припустимо, що магістр спитає: кому маю наказати, щоб її віддав? Що ми йому скажемо?
Де вона? — сказав глухо Юранд —Вже ж, певне, не тримають її на пограниччі, бо бояться, щоб я не одбив, а завезли десь на Віслу або й до моря.
Збишко сказав:
—Знайдемо її й одіб'ємо.
А князь раптом вибухнув довго стримуваним гнівом: — 3 мого палацу викрали дівчину, псявіри, образили мене, і я їм цього не подарую, поки живий. Досить з мене їхньої зради! Досить наскоків! Краще вовкулаків мати сусідами, ніж їх! Тепер магістр мусить покарати цих комтурів і прислати до мене послів з перепрошенням. Інакше я розішлю віці.
Він ударив кулаком об стіл і додав:
—Ого! За мною рушить брат з Плоцька, і Вітольд, і вся сила короля Ягелла. Годі потурати хрестоносцям! Вже б і святому терпець урвався. З мене досить!
Всі замовкли, чекаючи, поки вгамується його гнів.
Ганна Данута була рада, Що князь так близько взяв до серця справу Данусі, бо знала, що він був терплячий; але й наполегливий, і коли вже до чогось брався, то доводив діло до кінця.
Потім став говорити ксьондз Вишонек.
Колись в Ордені панував послух,—сказав він;— і жодний комтур без дозволу капітулу й магістра не смів нічого робити на свій розсуд. Тому бог і віддав у їхні руки такі великі землі й дав їм таку силу, яка перевищує всяку іншу в світі. Але тепер нема між ними ні послуху, ні правди, ні честі, ні віри. Нема нічого, крім зажерливості й вовчої люті. Як же їм коритися наказам магістра чи капітулу, коли вони й заповідей господніх не виконують? Кожен сидить у своєму замку, немов удільний князь, один одному допомагає робити злочини. Поскаржимось магістрові, а вони відмовляться. Магістр накаже їм віддати дівчину, а вони не віддадуть або скажуть: «У нас її нема, ми її не викрадали». Він накаже їм присягнути, то й присягнуть. Що Нам тоді робити?
Що робити?— сказав пан з Длуголясу.—Нехай Юранд їде до Спихова. Якщо вони викрали її для того, щоб обміняти на де Бергова, то дадуть про це знати, і не комусь іншому, а тільки Юрандові.
— Схопили її ті, що приїжджали до лісового палацу,—сказав ксьондз.
Тоді магістр віддасть їх до суду або накаже сТати з Юрандом на бій.
Вони повинні битися зі мною, бо я перший їх викликав! — вигукнув Збишко.
Юранд відняв руки від обличчя й запитав: — Хто був у лісовому палаці?
Був Данфельд і старий де Леве та два брати: Готфрід і Ротгер,— відповів ксьондз.— Вони скаржились і хотіли, щоб князь наказав вам випустити Бергова з неволі. Але князь, дізнавшись від де Фурсі, що німці напали на вас перші, вилаяв їх і відпустив ні з чим.
Їдьте до Спихова,—сказав князь,—вони з'являться туди. Досі вони не могли зробити цього тому, що зброєносець молодого рицаря викрутив Данфельдові руку, коли возив їм виклик. Їдьте до Спихова, а коли з'являться, дасте мені знати. Дочку вони вам за де Бергова віддадуть, але від помсти я не відмовлюся, бо, викравши її з мого дому, вони образили мене.
Гнів знову почав збурювати князя, бо хрестоносці справді вичерпали його терпіння, і він додав:
—Ну, дмухали вони на вогонь та й дмухали, але кінець кінцем морди собі пообсмалюють,
—Відмовляться,—повторив ксьондз Вишонек.
—Якщо вони скажуть Юрандові, що дівчина у них, то вже не зможуть відмовитись,— трохи нетерпляче сказав Миколай з Длуголясу.—Звичайно, вони не тримають її на пограниччі, а, як слушно вважає Юранд, вивезли її в який-небудь, далекий замок або й до моря, але коли буде доведено, що то вони, то перед магістром уже відмовитись не зможуть.
Юранд почав, повторювати якимсь дивним і страшним голосом:
— Данфельд, Леве, Готфрід і Ротгер...
Миколай з Длуголясу ще порадив послати, бувалих і спритних, людей в Пруссію, щоб вони вивідали в Щит: ні та Інсборку, чи є там Юрандівна, а коли нема, то куди її вивезли. Князь узяв, посох і вийшов, щоб дати відповідні розпорядження, а княгиня звернулась до Юранда, щоб підбадьорити його добрим словом.
—Як же ви себе почуваєте? — спитала вона. Деякий час він нічого не відповідав, немов не чув
запитання, а потім несподівано сказав:
—Наче, мене хто, в стару рану штрикнув.
—Надійтеся на милосердність господню: Дануся повернеться, тільки віддайте їм де Бергова.
—Не пошкодував би їм і власної крові. Княгиня завагалася, чи не сказати йому зараз про
шлюб, але, подумавши трохи, не захотіла додавати нової прикрості до тяжкого нещастя Юранда, до того ж, їй стало чогось страшно. «Шукатимуть вони її вдвох із Збишком, нехай йому Збишко принагідно й розкаже,— подумала вона,— а тепер йому все переплуталося б у голові». Тому вона вирішила говорити про щось інше.