Незабаром світанок, дозвольте нам, пане, йти. Нам треба спочити.
І підживитись після довгої дороги, — додав прочанин.
Вони обоє вклонилися Юрандові і вийшли. А він так і залишився сидіти, немов скований сном або мертвий.
За хвилину двері відхилилися, і в них показався Збишко, а за ним ксьондз Калеб.
—Що сказали посланці? Чого вони хочуть? — спитав молодий рицар, наближаючись до Юранда.
Юранд здригнувся, але нічого не відповів, тільки часто закліпав очима, немов прокинувшись від глибокого сну.
—Пане, чи ви не хворі? озвався ксьондз Калеб, який, знаючи Юранда краще за інших, спостеріг, що з ним діється щось дивне.
—Ні,— відповів Юранд.
—А Дануська? — питав далі Збишко.— Де вона і що вам про неї сказали? З чим вони приїхали?
З ви-ку-пом, — спроквола відповів Юранд.
З викупом за Бергова?
За Бергова...
Як то за Бергова? Що з вами?
Нічого...
Але в голосі його було щось таке незвичайне й безпорадне, що їх обох пойняла нагла тривога, тим більше, що Юранд говорив про викуп, а не про обмін Бергова на Данусю.
Боже милосердний! — вигукнув Збишко.— Де Дануся?
—Нема її у хре-сто-нос-ців, нема! —сонним голосом відповів Юранд.
І раптом, як мертвий, звалився з лави на підлогу.
Другого дня опівдні посланці хрестоносців бачилися з Юрандом, а через деякий час виїхали, забравши з собою де Бергова, двох зброєносців та кільканадцять інших полонених. Після їх від'їзду Юранд покликав ксьондза Калеба, якому продиктував листа до князя,
де повідомляв, що хрестоносці не викрадали Данусі, але йому вдалося дізнатися, що вона схована, і він сподівається через кілька днів визволити дочку. Те саме він сказав і Збишкові, який з учорашньої ночі не знаходив собі місця від здивування й тривоги. Проте старий рицар не хотів відповідати на жодне його запитання, а сказав терпляче ждати й нічого не починати для визволення Данусі, бо все це було б їй на шкоду. Надвечір він знову зачинився з ксьондзом Калебом, якому спочатку наказав написати заповіт, висповідався й запричастився, а потім покликав до себе Збишка й старого, завжди мовчазного Толіму, що супроводив його в усіх походах і боях, а в мирний час відав у Спихові господарством.
—Ось, — сказав він, звертаючись до старого воїна й підносячи голос, немов говорив до людини, яка недочуває,— чоловік моєї дочки, з якою він одружився при князівському дворі, на що я дав свою згоду. Тому після моєї смерті він має бути тут паном, отже й власником городища, земель, лісів, лугів, людей і всього майна, що є в Спихові...
Почувши це, Толіма дуже здивувався й почав крутити своєю квадратною головою то в бік Збишка, то в бік Юранда; він нічого не сказав, як не говорив ніколи нічого, тільки схилився перед Збишком і легко доторкнувся руками до його колін.
А Юранд говорив далі:
—Заповіт мій записав ксьондз Калеб, а під заповітом є моя воскова печать; ти повинен посвідчити, що чув від мене, і що я наказав, щоб цього молодого рицаря тут слухали так само, як мене. Покажеш йому всю здобич і гроші в скарбниці і будеш йому до смерті вірно служити як у мирний час, так і на війні. Чуєш?
Толіма підніс руки до вух і кивнув головою, потім на знак Юранда вклонився і вийшов, а старий рицар знову звернувся до Збишка й підкреслив:
—Тим, що є в скарбниці, можна розпалити найбільшу жадобу й не одного, а сто бранців викупити. Пам'ятай.
Але Збишко спитав:
—Чому ви вже віддаєте мені Спихов?
— Я віддаю тобі більше, ніж Спихов, — свою дочку.
—І година смерті невідома,—сказав ксьондз Калеб.
Воістину невідома, — з смутком повторив Юранд. — Недавно мене присипало снігом, і хоч бог послав мені порятунок, але колишньої сили вже немає...
Клянусь богом! — вигукнув Збишко.— Щось у вас з учорашнього дня змінилося, і ви більше про смерть, ніж про Данусю, говорите. Клянусь богом!
Повернеться Дануська, повернеться,— відповів Юранд,— над нею милость божа. Але як повернеться... Слухай... Забирай її в Богданець, а Спихов залиш на Толіму... Він людина вірна, а тут погані сусіди. Там їй зашморга на шию не накинуть... там безпечніше...
Чого ж це ви немов з того світу говорите! — вигукнув Збишко;—Що це означає?
—Бо я вже й був наполовину на тім світі, а тепер, мені здається, мене бере якась хвороба. Я турбуюсь про дочку... адже вона у мене єдина. Та ще ти, хоч я знаю, що ти її любиш...
Він замовк і, видобувши короткий меч — мізерикордію, повернув його руків'ям до Збишка:
—Присягни мені ще раз на цьому хресті, що ніколи її не скривдиш і вірно любитимеш...
Очі Збишкові раптом наповнились слізьми. Він умить став навколішки й, поклавши пальця на руків'я, вигукнув:
—Присягаюсь муками господніми, що не заподію їй кривди і буду вірно любити!
— Амінь! — сказав ксьондз Калеб.
А Юранд вклав у піхви мізерикордію й обняв Збишка:
— Ти теж моя дитина...
Потім розійшлися, бо вже була пізня ніч, а вони кілька днів як слід не відпочивали. Проте Збишко другого дня встав на світанку, тому що справді злякався, чи не захворів, бува, Юранд, і хотів дізнатися, як старий рицар провів ніч.
Коло дверей Юрандової кімнати він зустрівся з Толімою, котрий якраз відтіль виходив.
Як там пан? Здоровий? — запитав він. Толіма приклав долоню до вуха і сказав:
Ваша милость щось сказали?
—Я питаю: як себе почуває пан? — повторив Збишко голосніше.
328
Пан поїхав.