Не знаю. В панцері...
На світанку, коли вже стали вирізнятися засніжені дерева, кущі та вапнякові брили, подекуди розкидані на полі, найнятий провідник, що йшов поруч з конем Юранда, сказав:
Дозвольте мені відпочити, пане рицарю, бо я аж засапався. Зараз відлига й туман, але вже. недалеко...
Доведеш мене до шляху, а потім вернешся,— відповів Юранд.
Шлях буде праворуч за ліском, аз пагорка вже побачите й замок.
Сказавши це, хлоп почав грітися, ляпаючи себе руками попід пахви, потім сів на камені, бо від тієї роботи ще більше засапався.
—А не знаєш, комтур у замку? — спитав Юранд.
—Де ж йому бути, коли він хворий? — Що ж то за хвороба?,
—Кажуть люди, що його побили польські рицарі,— відповів старий хлоп.
В голосі його відчувалося якесь незадоволення. Він був підданим хрестоносців, але його мазурське серце раділо з переваги польських рицарів.
Через якийсь час провідник додав:
—Наші пани сильні, проте з поляками їм доводиться трудно.
Але він зараз же швидко глянув на рицаря і, щоб упевнитись, що йому нічого не буде за його необачні слова, сказав:
Ви, пане, говорите по-нашому, ви не німець?
Ні, — відповів Юранд, — веди далі.
Хлоп устав і знову пішов поряд з конем. По дорозі він часом діставав з торбини жменю житнього зерна і всипав собі в рот, а коли вгамував перший голод, став розказувати, чому він їсть сире зерно, хоч Юранд, зайнятий власним горем і власними думками, не слухав його.
—Хвалити бога й за це,— говорив хлоп.— Тяжко жити під нашими німецькими панами. Понакладали на мливо такі податки, що бідні люди мусять жувати зерно з половою, як та скотина. А коли знайдуть у якійнебудь хаті жорна, там хлопа скатують, все з обійстя заберуть, навіть жінок і дітей не милують... Не бояться вони ні бога, ні ксьондзів. А вельборського ксьондза, котрий за це їм дорікав, вони посадили на цеп. Ой, тяжко під німцем! Чоловік як розітре пригорщу зерна двома каменями на борошно, то ховає його на святу неділю, а в п'ятницю мусить клювати зерно, як птах. Але хвалити бога й за це, бо як настане переднівок, то й цього не буде... Рибу ловити заборонено... звіра бити теж... Не так, як у Мазовії.
Так скаржився орденський хлоп, говорячи чи то сам до себе, чи до Юранда. Тимчасом вони поминули голе поле, всіяне вкритими снігом вапняковими брилами, й увійшли в ліс, який в ранковому світлі здавався сивим. З лісу тягло гострим вологим холодом. Якби не розвиднілось, Юрандові трудно було б проїхати лісовою стежкою, яка підіймалась трохи вгору й була така вузька, що його величезний бойовий кінь ледве протискався поміж стовбурами дерев. Але лісок незабаром скінчився, й вони опинились на засніженому пагорку, гребенем якого пролягав в'їжджений шлях.
Оце і є дорога, — сказав хлоп, — тепер ви, пане, втрапите й самі.
Втраплю, — відповів Юранд,— вертайся, чоловіче, додому.
І, витягнувши з шкіряної торби, притороченої спереду сідла, срібняка, він подав його провідникові. Хлоп, що звик більше до побоїв, ніж до подарунків від орденських рицарів, схопив срібняка, припав головою до Юрандового стремена й обняв його руками.
— Ой Ісус, Марія! — вигукнув він.— Хай бог віддячить вашій вельможності!
— Оставайся з богом!
—Нехай вам бог помагає. Щитно перед вами. Сказавши це, він ще раз припав до стремена і зник.
Юранд залишився на пагорку сам і дивився в той бік, куди показував селянин, на сіру, вологу запону туману, що закривала перед ним далину. За тією імлою ховався десь той зловісний замок, до якого його штовхали насильство й нещастя. Близько, вже близько! А що буде потім, що має статися, нехай станеться... На цю думку в серці Юранда, поряд з тривогою за Данусю, поряд з готовністю викупити її з ворожих рук хоч би й власною кров'ю, постало нове, нестерпно гірке й ніколи не знане досі почуття приниження. Оце він, Юранд, від імені якого тремтіли пограничні комтури, їхав зараз З їхнього наказу з повинною головою. Той, котрий стільки їх переміг і знищив, тепер сам себе почував переможеним і знищеним. Правда, вони подолали його не на полі бою, не відвагою і рицарською силою, проте він відчував себе переможеним. Це було для нього чимсь таким незвичним, що йому здалося, ніби весь світ перевернувся. .Він їхав упокоритись хрестоносцям, він, що готовий був один стати проти всього Ордену, якби йшлося не про Данусю. Хіба не траплялося, що поодинокий рицар, вибираючи між смертю і ганьбою, кидався на ціле військо? А він почував, що і його, може, жде ганьба, і на цю думку серце його так вило від болю, як виє вовк, що відчув у собі стрілу.
Але це був чоловік, який мав не тільки залізне тіло, а й залізну душу. Він умів ламати інших, умів ламати й себе.
«Я не зрушу з місця,— подумав він,— поки не вгамую в собі гніву, яким можу занапастити, а не врятувати свою дитину».
І він одразу став на боротьбу з своїм гордим серцем, з своєю люттю й жадобою бійки. Коли б хто-небудь побачив його на цім пагорку, озброєного, нерухомого, на величезному коні, міг би подумати, що то якийсь вилитий з заліза велетень, і не подумав би, що цей нерухомий рицар провадить в цю хвилину найзапеклішу боротьбу з усіх тих, які йому доводилось провадити в своєму житті. І він боровся з собою доти, поки не відчув, що переміг себе і що воля його не зрадить.
Тимчасом туман почав рідшати, і хоч не розвіявся зовсім, але вдалині в ньому забовваніло щось темне, Юранд догадався, що то мури щитнинського замка. Забачивши його, Юранд не рушив з місця, а почав молитись так палко й щиро, як може молитися лише людина, котрій на світі залишилось тільки милосердя боже.
Коли він, нарешті, рушив конем, то відчув, що на серці йому трохи полегшало. Тепер він готовий був витерпіти все, що його могло спіткати, йому пригадався святий Георгій, нащадок найзнатнішого каппадокійського роду, який витерпів різні ганебні катування, але не тільки не втратив своєї рицарської честі, а й сидить по праву руку бога і настановлений патроном усього рицарства. Юранд не раз чув про нього оповідання прочан, які прибували з далеких країн, і тепер згадкою про них покріпляв своє серце.
Поступово в ньому почала пробуджуватись надія. Правда, хрестоносці відомі були своєю мстивістю, і він не мав сумніву, що вони помстяться йому за всі поразки, яких вони від нього зазнали, за ганьбу, котрою вкривали себе після кожної сутички з ним, і за страх, в якому жили стільки років.
Але це якраз і додавало йому надії. Юранд вважав, що вони викрали Данусю для того, щоб запопасти його в свої руки, а коли вони цього доб'ються, то нащо вона їм? Так! Його безумовно закують у кайдани й не захочуть тримати поблизу Мазовії, а одішлють в якийсь далекий замок, де йому, може, до смерті доведеться стогнати в якомусь підземеллі, але Данусю мусять пустити. Коли навіть виявиться, що його підступно захопили й мучать, ні великий магістр, ні капітул не дуже будуть їх винуватити, бо він, Юранд, справді був грозою хрестоносців ї виточив з них крові більше, ніж будьякий інший рицар на світі. В той же час великий магістр міг би покарати їх за ув'язнення невинної дівчини, до того ж, вихованки князя, прихильності якого він дуже добивався в зв'язку з тим, що Орденові загрожувала війна з польським королем.
І надія в ньому все зростала. Часом йому здавалося цілком Ймовірним, що Дануся повернеться до Спихова під Збишків могутній захист... «А він хлопець сильний,— думав Юранд,— і не дасть її нікому скривдити». І він, розчулившись, став пригадувати все, що знав про Збишка: «Бив німців під Вільною, виходив на герці з ними, викликав і побив з дядьком фризів, напав на Ліхтенштейна, боронив від тура Данусю і викликав тих чотирьох хрестоносців, яким, напевне, не подарує». Юранд звів очі вгору і сказав:
— Я віддав її тобі, боже, а ти — Збишкові!
І йому стало ще легше, бо він подумав, що коли бог подарував її юнакові, то не дозволить німцям кпити з себе, а вирве її у них з рук, хоч би її тримали всі хрестоносці. Потім знову став думати про Збишка: «Він хлопець не тільки сильний, але й щирий, як золото. Буде її берегти, буде любити, з ним, мені здається, вона не скучатиме ні за князівським палацом, ні за батьківською любов'ю...» На цю думку очі Юранда раптом змокріли і серце його пойняв тяжкий смуток, йому хотілося ще хоч раз побачити свою дитину й колись умерти в Спихові коло них обох, а не в темних орденських підземеллях. Але на все божа воля!.. Вже було видно Щитно. Мури виступали з туману все виразніше, наближалась роковапа година, і Юранд почав підбадьорювати себе думкою:
«Звичайно, на все божа воля! Але життя підходить до кінця. Кілька років більше, кілька років менше — однаково. Хотілося б ще на обох дітей подивитись, та, коли правду казати, я вже нажився. Чого хотів зазнати — зазнав, кому мав помститися — помстився. А тепер що? Краще б до бога, ніж до світу, а коли треба постраждати, то треба. Дануська із Збишком, як би їм добре не було, не забудуть. Напевне не раз згадуватимуть та говоритимуть: де він тепер? Чи живий, чи вже на тім світі?.. Будуть перепитувати людей, то, може, дізнаються. Люті хрестоносці до помсти, але й ласі на викуп. Збишко не поскупиться хоч кості викупити. А за упокій в костьолі напевне не раз дасть. Серця у них добрі й люблячі, за що їх, боже, і ти, пресвята богородице, благослови».
Дорога ставала не тільки ширшою, а й більш людною, їхали до міста сани з дровами й соломою. Скотарі гнали худобу. З озер везли на санях морожену рибу. В одному місці чотири лучники вели на ланцюгу хлопа, мабуть, за якусь провину в суд, бо руки в нього були зв'язані за спиною, а на ногах надіті кайдани, що важко волоклись по снігу й заважали йому йти. Він засапався, з рота й носа у нього клубами валила пара, а лучники, наспівуючи, підганяли його. Побачивши Юранда, вони стали з цікавістю поглядати на нього, очевидно дивуючись з велетенського зросту верхівця й коня, а помітивши золоті остроги й рицарського паса, спустили самостріли на знак привітання й шани. В містечку було ще людніше й гамірніше, проте всі поспіхом давали дорогу озброєному рицареві. Він проїхав головну вулицю і звернув до замка, що височів у тумані і, здавалося, ще спав.
Проте не все спало навколо, принаймні не спали ворони й круки: цілі зграї їх, лопочучи крильми та каркаючи, кружляли над дорогою, що підіймалась до замка. Під'їхавши ближче, Юранд зрозумів причину цього пташиного зборища. Над дорогою, що вела до замкової брами, стояла велика шибениця, а на ній висіло аж чотири хлопи-мазури, піддані Ордену. Повітря було зовсім нерухоме, і трупи, що неначе дивилися на свої ноги, погойдувались лише тоді, коли чорні птахи, штовхаючись і зачіпаючи вірьовки, сідали їм на плечі й клювали їх похилені голови. Деякі висіли, мабуть, давно, бо їх черепи були зовсім голі, а ноги надзвичайно видовжені. Коли Юранд наблизився, зграя з гучним шумом зірвалася в повітря, але відразу ж повернулася й знову сіла на поперечині шибениці. Проїжджаючи повз шибеницю, Юранд перехрестився і, наблизившись до рову, спинився в тому місці, де перед брамою височів підйомний міст.
Вій затрубив у ріг раз, другий, третій і став ждати. На мурах не було жодної живої душі, і з-за брами не чути було ніякого звуку. Проте через деякий час загратоване віконце поблизу брами з скреготом піднялося, і в отворі показалось бородате обличчя німецького кнехта.
Wer da? — спитав грубий голос.
Юранд із Спихова! — відповів рицар.
Після цих слів віконце опустилося, і знову настало глухе мовчання.
Час минав. За брамою не чути було ніякого руху, тільки від шибениці долітало каркання вороння.
Довго ще стояв Юранд, перш ніж вдруге затрубити в ріг.
Але й на цей раз йому відповіла тиша.
Тоді він зрозумів, що хрестоносці тримають його перед брамою, щоб задовольнити свою безмежну до переможеного пиху та принизити, як жебрака. Він догадався, що йому, може, й до вечора доведеться отак стояти, і його раптом пойняло бажання злізти з коня, схопити великий камінь і пожбурити ним у віконце. В іншому випадку так зробив би і він, і кожен інший мазовецький або польський рицар, і нехай би тоді вибігали з брами битися з ним. Але він згадав, чого сюди прибув, і стримався.
«Хіба я не пожертвував собою задля своєї дитини?» подумав він. І ждав.
Тимчасом між зубцями на мурах щось почало чорніти. Появилися хутряні шапки, темні чернечі каптури і навіть залізні шоломи, з-під яких на рицаря дивилися цікаві очі. Щохвилини їх ставало все більше, бо грізний Юранд, який самотньо чекав під орденською брамою, був для них неабияким видовищем. Хто бачив його раніш, той бачив перед собою смерть, а тепер можна було дивитись на нього безпечно. Голови підіймалися все вище, нарешті всі проміжки між зубцями поблизу брами були заповнені кнехтами. Юранд подумав, що, напевне, й орденська старшина дивиться на нього з загратованих вікон прибрамної башти, і звів очі вгору, але вікна там були прорізані в товстих стінах, і дивитися з них можна було тільки вдалину. Зате між зубцями мурів-юрба, яка спочатку мовчки споглядала його, почала подавати голос. То один, то другий вигукував його ім'я, подекуди лунав сміх, хрипкі голоси гутюкали на нього, як на вовка, все голосніше, все зухваліше, а тому що їм, очевидно, ніхто не забороняв, нарешті почали кидати на рицаря снігом.
Юранд ненароком рушив конем уперед, і снігове груддя на хвилину перестало летіти, замовкли голоси, навіть деякі голови поховались за мурами. Мабуть, ім'я Юранда справді було для них страшне. Але незабаром і найбільші боягузи обісмілились, зміркувавши, що страшного мазура відокремлює від них глибокий рів і мур. Груба солдатня знову стала кидати на рицаря брилами снігу, крижинами, уламками цегли та камінням, що з брязкотом одскакувало від його панцера та кінської панцерної попони.