І ждав. Настав полудень, мури обезлюділи, бо кнехтів покликали обідати. Поодинокі вояки, що залишились на варті, пообідавши на мурах, стали розважатися, кидаючи на голодного рицаря обгризеними кістками. Потім вони почали під'юджувати один одного — котрий обісмілиться вийти за мур і дати йому по потилиці кулаком або ратищем списа. Інші, повернувшися з обіду, гукали до нього, що коли йому набридло ждати, то він може повішатись — там на шибениці є ще один гак з готовим зашморгом. Серед таких знущань, крику, вибухів сміху та прокльонів минали пополудневі години. Короткий зимовий день поступово хилився до вечора, а підйомний міст так само висів у повітрі і брама залишалась замкненою.
Надвечір зірвався вітер, розвіяв туман, очистив небо, і зажевріла вечорова зоря. Сніг зробився синій, а далі фіолетовий. Морозу не було, і ніч обіцяла бути погожою. Люди знову пішли з мурів, залишились тільки вартові; круки й ворони полетіли від шибениці в ліс. Нарешті смеркло, і настала глибока тиша.
«До ночі брами не відчинять», подумав Юранд.
На хвилину йому спало на думку повернутися до міста, але він одразу відмовився від цієї думки. «Вони хочуть, щоб я стояв тут,— подумав рицар.— Коли я від'їду, то вони вже не пустять мене додому, а оточать, спіймають і скажуть, що взяли мене силою і тому можуть зробити зі мною, що захочуть; а коли я з власної волі приїхав до них, то й повернусь...»
Надзвичайна витривалість польських рицарів до холоду, голоду й незручностей, що вражала чужих літописців, давала їм можливість чинити такі діла, на які нездатні були розніжені люди Заходу. Юранд був витривалішим за інших, отож, незважаючи на голод, що давно вже дошкуляв йому, та на мороз, що доймав його крізь вкритий панцером кожух, він вирішив ждати, хоч би мав і сконати під цією брамою.
Проте вже вночі він раптом почув, як позад нього під чиїмись ногами заскрипів сніг.
Він оглянувся: від міста до нього йшло шестеро озброєних списами й алебардами людей, а всередині між ними, підпираючись мечем, ішов сьомий.
«Може, їм відчинять браму, і я в'їду з ними,— подумав Юранд.— Брати мене силою або вбивати вони не захочуть, бо їх мало. А коли б вони напали на мене, це означало б, що хрестоносці не додержали слова, і тоді горе їм!»
Подумавши так, він узяв сталеву сокиру, яка висіла коло сідла, важку навіть для обох рук звичайної людини, і рушив до них.
Але вони й не думали нападати на нього. Навпаки, кнехти зараз же встромили в сніг ратища списів та алебард, а тому що ніч була не зовсім темна, Юранд спостеріг, що зброя трохи тремтіла в їхніх руках.
Сьомий, що здавався старшим, квапливо простягнув вперед ліву руку і спитав:
Рицарю, ви Юранд із Спихова?
Я...
Хочете вислухати, з чим мене до вас прислали?
Я слухаю.
—Могутній і побожний комтур де Данфельд наказав повідомити вас, пане, що поки ви не злізете з коня, брами вам не відчинять.
Юранд якийсь час залишався нерухомим, потім зліз з коня, до якого одразу підскочив один із списарів.
—І зброю ви повинні нам віддати,—знову озвався чоловік з мечем.
Юранд завагався. А що, коли вони кинуться на нього, беззбройного, й заріжуть, як звіра? Що, коли схоплять і вкинуть у підземелля? Проте подумав, що в такому разі їх прислали б більше. Коли б вони навіть кинулись на нього, то панцера одразу не проб'ють, а в цей час він міг би вирвати зброю у найближчого й перебити всіх, перш ніж прибіжить допомога. Вони ж таки його знали!
«А коли б вони захотіли виточити з мене кров,— подумав він,— то я ж для цього й приїхав».
Подумавши так, він кинув поперед себе сокиру, потім меч, далі мізерикордію і чекав. Вони все це підхопили, потім чоловік, який говорив з ним, одійшов на кільканадцять кроків, зупинився і сказав зухвалим, підвищеним голосом:
—За всі заподіяні Орденові кривди ти мусиш, з наказу комтура, надіти на себе оцього рядняного мішка, якого ми тобі залишимо, прив'язати мотузком до шиї піхви від меча і смиренно чекати коло брами, поки комтур не зласкавиться наказати, щоб її відчинили.
За хвилину Юранд залишився сам у темряві й тиші. На снігу перед ним чорнів покутницький мішок і вірьовка, а він довго стояв, відчуваючи, що в душі його щось розривається, ламається, що він конає і вмирає, і що за якийсь час він уже не буде рицарем, не буде Юрандом із Спихова, а буде жебраком, невільником без імені, без слави, без честі.
І минуло ще чимало часу, перш ніж він наблизився до покутницького мішка й почав говорити:
—Як же я можу інакше зробити? Ти, господи, знаєш: коли я не зроблю всього, що мені наказують, то вони задушать невинну дитину. Знаєш і те, що задля власного життя я б цього не зробив! Гірка річ ганьба!.. Ой, гірка!.. Але й тебе перед смертю ганьбили. Ну, що ж, во ім'я отця і сина...
Він нахилився й надів на себе мішка, в якому були попрорізувані діри на голову й на руки, потім почепив собі на шию піхви на мотузку й поплентався до брами.
Вона була зачинена, але йому тепер було вже однаково, чи її відчинять зараз, чи пізніше. Замок поринув у нічне безгоміння, тільки сторожа часом перегукувалась на наріжних вежах. Високо в одному з вікон вежі коло брами світилося світло, в інших було темно.
Нічні години минали одна за одною, на небо підбився серп молодика й освітив похмурі стіни замка. Настала така тиша, що Юранд міг би чути, як б'ється його власне серце. Але він задубів, закам'янів, немов з нього вийняли душу, і вже не розумів, що з ним діється. У нього залишилась тільки єдина думка — що він перестав бути рицарем, Юрандом із Спихова, а хто він тепер — не знав... Інколи йому ввижалося, що від тих повішаних, яких він бачив уранці, до нього тихо по снігу йде смерть...
Раптом він здригнувся й опам'ятався:
—Господи милосердний! Що ж це таке?!
З високого віконця на вежі коло брами залунали спочатку ледве чутні звуки лютні. Їдучи до Щитна, Юранд був певний, що Данусі в замку немає, і от ці звуки лютні вночі одразу збурили його серце. Йому здалося, що він впізнає ці звуки і що це грає саме вона — його єдина кохана донька... Він упав навколішки, склав руки, як на молитву, і, тремтячи, мов у гарячці, слухав.
І от напівдитячий і, здавалось, невимовно сумний голос почав співати:
Коли б я, як пташка,
Літати уміла,
Я б у Шльонськ до Яська
Зараз полетіла.
Юранд хотів озватися, викрикнути кохане ім'я, але слова застрягли в горлі, немов його стиснув залізний обруч. Раптова хвиля болю, сліз, туги й горя піднялася в його грудях, він кинувся обличчям у сніг і в захваті почав волати до неба, наче проказував подячну молитву:
—О господи! Значить, я чую ще мою дитину!
О Ісусе!..
І ридання потрясли його могутнє тіло.
А вгорі тужливий голос співав далі серед нічної
тиші:
Полетіла б, сіла
У Шльонську на тину:
— Привітай же, Яську,
Вбогу сиротину!..
Вранці товстий бородатий німецький кнехт почав штовхати ногою в стегно рицаря, що лежав під брамою.
—Вставай, собако!.. Брама відчинена, і комтур наказав тобі стати перед ним.
Юранд немов пробудився від сну. Не вхопив кнехта за горло, не роздавив його в своїх залізних руках, обличчя його було спокійне і майже покірне; встав і, не мовивши ні слова, пішов за солдатом у браму.