Опинившись у дворі замка, Юранд спочатку не знав, куди йти, бо кнехт, який провів його через браму, залишив його й пішов до стаєнь. Правда, біля мурів поодинці й купками стояли солдати, але обличчя їх були такі зухвалі, а погляди такі глузливі, що рицареві легко було догадатись: вони не покажуть йому дороги, а коли й відкажуть на запитання, то хіба грубістю або образою.
Декотрі сміялися, тикаючи на нього пальцями; інші, як і вчора, почали кидати снігом. Нарешті він помітив більші з-поміж інших двері, над якими на камені було вирізьблене розп'яття, і попрямував до них, вважаючи, що коли комтур і старшина перебувають в іншій частині замка або в інших кімнатах, то мусить же хтось завернути його з хибного шляху.
Так воно й сталося. В ту мить, коли Юранд наблизився до дверей, вони раптом відчинилися, і з них вийшов юнак з голеною, як у кліриків, головою, але в світській одежі, й запитав:
Ви, пане, Юранд із Спихова?
Так.
—Побожний комтур наказав мені провести вас. Ідіть за мною.
Юнак повів його через великі склеписті сіни до сходів. Перед сходами він затримався й, оглянувши Юранда з ніг до голови, знову запитав:
—При вас нема ніякої зброї? Мені наказано вас обшукати.
Юранд підняв руки вгору, щоб провідник міг добре оглянути всю його постать, і відповів:
—Вчора я віддав усе.
Провідник стишив голос і майже пошепки сказав:
—Тоді остерігайтеся вибухнути гнівом, бо над вами сила й насильство.
—Але також і воля божа,— відповів Юранд. Сказавши це, він уважно подивився на провідника
і, спостерігши в його обличчі щось схоже на жалість і співчуття, сказав:
—В твоїх очах, юначе, видно порядність. Чи даси ти мені щиру відповідь на моє запитання?
—Швидше, пане,— відповів провідник.
Чи віддадуть вони, мою дитину в обмін за мене? Хлопчак здивовано звів брови:
То це ваша дитина тут?
Дочка.
Ота панна в вежі над брамою?
—Так. Вони обіцяли відпустити її, коли я сам віддамся їм в руки.
Провідник зробив знак рукою, що нічого не знає, але на обличчі його позначилися неспокій і сумнів. А Юранд спитав ще:
Чи правда, що її стережуть Шомберг і Маркварт?
Цих братів немає в замку. А ви, пане, визвольте її перш, ніж видужає староста Данфельд.
Почувши це, Юранд затремтів, проте вже не мав часу ні про що питати, бо вони підійшли до залу на другому поверсі, де Юранд мав стати перед щитнинським старостою. Відчинивши двері, юнак одійшов назад до сходів.
Рицар із Спихова увійшов і опинився в просторій темній кімнаті, тому що скляні, оправлені в свинець кульки пропускали мало світла, а зимовий день був хмурний. Правда, в другому кінці кімнати в великому каміні горів вогонь, але сирі поліна давали мало полум'я. Аж через деякий час, коли очі Юранда звикли до сутінків, він помітив у глибині кімнати стіл і за ним рицарів, а поза ними цілий гурт оружних зброєносців та кнехтів, поміж якими замковий блазень держав на ланцюгу ручного ведмедя.
Юранд колись бився з Данфельдом, а потім двічі бачив його в ролі посла при дворі мазовецького князя, але з того часу вже минуло кілька років; незважаючи на сутінки, він пізнав його відразу й по повноті, і по обличчю, нарешті, по тому, що той сидів за столом посередині, в кріслі з поручнями, тримаючи на одному з них руку в лубку. Праворуч від нього сидів старий Зігфрід де Леве з Інсборка, непримиренний ворог польського народу взагалі і особливо Юранда з Спихова; ліворуч сиділи молодші брати Готфрід і Ротгер. Данфельд запросив їх навмисне, щоб бачити його тріумф над грізним ворогом, а разом з тим навтішалися плодами зради, яку вони спільно замислили й допомогли доконати. Тепер вони спокійнісінько сиділи, одягнені в темну одежу з м'якого сукна, з легкими мечами при боці — радісні, певні себе, і поглядали на Юранда з тією пихою і незмірною погордою, яку завжди носили в серцях до слабших і переможених.
Довгий час тривало мовчання; хрестоносці хотіли навтішатися виглядом воїна, якого вони досі боялись і який тепер стояв перед ними з опущеною на груди головою, одягнений у покутницький рядняний мішок, з мотузком на шиї, на якому висіли піхви меча.
Вони, видно, хотіли, щоб приниження Юранда бачило якнайбільше людей, тому що крізь бічні двері, які вели до інших кімнат, заходив, хто хотів, і незабаром майже половина залу наповнилась озброєними людьми. Всі вони з незмірною цікавістю споглядали Юранда, голосно розмовляли й робили про нього всілякі зауваження. А він, зваживши це, пройнявся надією і подумав: «Якби Данфельд не хотів додержати обіцянки, то не скликав би стільки свідків».
Тимчасом Данфельд махнув рукою, щоб присутні замовкли, і дав знак одному із зброєносців, який підійшов до Юранда і, схопивши рукою за мотузок, що обвивав шию, підтягнув його на кілька кроків ближче до стола.
Данфельд з тріумфом глянув на присутніх і сказав:
Дивіться, як могутність Ордену перемагає злість і пиху.
Дай боже, щоб так було завжди! — відповіли присутні.
На хвилину знов усі замовкли, потім Данфельд звернувся до бранця:
—Кусав ти Орден, як скажений пес, тому бог дав, що тепер, як пес, стоїш перед нами з мотузком на шиї, ждучи пощади і змилування.
—Не рівняй мене з псом, комтуре, — відповів Юранд, — цим ти применшуєш честь тих, хто зі мною бився й поліг від моєї руки.
Почувши це, озброєні німці загомоніли: невідомо було, чи їх розгнівила сміливість відповіді, чи вразила її слушність.
Але комтурові не сподобався такий поворот розмови, і він сказав:
—Дивіться, він ще й тут плює нам у вічі своєю гордістю й пихою.
А Юранд, піднявши руки вгору, як людина, котра закликає в свідки небо, відповів, киваючи головою:
— Бог свідок, що моя гордість залишилась за брамою вашого замка. Бог свідок, і він судитиме, чи не зганьбили ви самі себе, зганьбивши мою рицарську гідність. Рицарська честь єдина, і кожен пасований повинен її шанувати.
Данфельд нахмурив брови, але в цю мить замковий блазень почав бряжчати ланцюгом, на якому тримав ведмедя, і закричав:
—Проповідь! Проповідь! Приїхав проповідник з Мазовії! Слухайте! Проповідь!..
Потім звернувся до Данфельда:
—Пане! Коли дзвонар завчасно розбудив графа Розенгейма на проповідь, той наказав йому з'їсти геть усього мотузка від дзвона; у цього проповідника також мотузок на шиї — накажіть йому його з'їсти, перш ніж він скінчить проповідь.
Сказавши це, він трохи занепокоєно глянув на комтура, бо не був певний, чи той засміється, чи накаже відшмагати його за несвоєчасне втручання. Але орденські брати, лагідні, згідливі й навіть покірні, коли не відчували за собою сили, були незмірно жорстокі до переможених. Тому Данфельд кивнув блазневі головою, даючи знак, що дозволяє знущатися, та й сам вибухнув такою нечуваною грубістю, що на обличчях декотрих молодих зброєносців позначилося здивування.
—Не нарікай, що тебе зганьблено, — сказав він,— бо коли б я тебе навіть зробив псарем, То й псар орденський ліпший за вашого рицаря!
Блазень обісмілився і почав кричати:
—Принеси шкребло та вичеши мені ведмедя, а він тобі за те патли лапою розчеше!