35208.fb2 Хрестоносці - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 76

Хрестоносці - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 76

Данфельд звернувся до присутніх і спокійно та виразно промовив:

— Беру всіх присутніх за свідків, а надто тебе, Зігфріде з Інсборка, і вас, побожні брати, Ротгере й Готфріде, що, зважаючи на слово й обіцянку, віддаю ту дівку, про яку побиті нами розбійники казали, ніби вона — дочка Юранда із Спихова. А коли це не вона, то тут немає нашої провини, це швидше воля господа нашого, який таким способом захотів віддати Юранда в наші руки.

Зігфрід і два молодших брати схилили голови на знак того, що чують і в разі потреби можуть засвідчити. Потім хрестоносці знову швидко перезирнулися,— все це було більше, ніж вони могли сподіватись: схопити Юранда, не віддати йому дочки і влаштувати видимість додержання обіцянки, хто інший міг би так зробити!

Але Юранд упав навколішки і став заклинати Данфельда всіма реліквіями Мальборга та кістьми його батьків віддати йому справжню дочку й не чинити, як ошуканець і зрадник, який ламає присягу й порушує обіцянки. В голосі його було стільки розпачу і щирості, що декотрі почали догадуватись про обман, а декотрі подумали, що, може, якийсь чарівник і справді змінив образ дівчини.

—Бог бачить твою зраду! — благав Юранд.— В ім'я ран господніх, в ім'я твоєї смертної години віддай мені мою дочку!

Підвівшись, він пішов до Данфельда, зігнутий удвоє, немов хотів обійняти його коліна. Очі його блищали, як у божевільного, в голосі вчувався то біль, то тривога, то розпач, то погроза. Данфельд, слухаючи в присутності всіх обвинувачення в зраді й ошуканстві, став задихатися від гніву, що полум'ям шугнув йому в обличчя, і, бажаючи остаточно розтоптати нещасного, підійшов до нього і, нахилившись до самого вуха, прошепотів крізь зціплені зуби:

—Якщо я й віддам її, то з своїм байстрюком...

В ту ж мить Юранд ревнув, як бик, і, схопивши Данфельда обома руками, підняв його вгору. В залі розітнувся жахливий зойк: «Змилуйся!», потім тіло комтура з такою страшною силою вдарилось об кам'яну підлогу, що мозок з розтрощеного черепа забризкав Зігфріда й Ротгера, котрі стояли поблизу.

Юранд скочив до бічної стіни, під якою стояла зброя, і, вхопивши великого дворучного меча, ринув, як буря, на остовпілих від жаху німців.

Були то люди, звиклі до боїв, різанини й крові, проте й їхні серця завмерли; коли ж остовпіння їх минулось, вони почали відступати й розбігатися, як розбігається череда овець від вовка. В залі залунали перелякані голоси, затупотіли ноги, посипався й забряжчав битий посуд, завили слуги, заричав ведмідь, що вирвався з рук блазня й почав дертися на високе вікно. Почулися розпачливі вигуки людей, що закликали брати панцери, щити, мечі й самостріли. Нарешті заблищала зброя, і кілька десятків мечів та списів було спрямовано на Юранда, а він, не зважаючи на це, напівбожевільний, сам кинувся на них, і почалась боротьба — дика, нечувана, схожа більше на різанину, ніж на збройну сутичку. Молодий і запальний брат Готфрід перший заступив дорогу Юрандові, але той блискавичним ударом меча одбатував йому голову разом з рукою й лопаткою; потім від його руки поліг капітан лучників і замковий економ фон Брахт та англієць Х'юг, який хоч і не зовсім розумів, про що йдеться, проте співчував стражданням Юранда і видобув зброю вже після того, як був забитий Данфельд. Інші, бачачи страхітливу силу й шаленство Юранда, збилися в купу, щоб боронитися разом, але це спричинилося до ще більших втрат: з наїжаченим волоссям, з безумними очима, весь облитий кров'ю і кров'ю дихаючий, ошалілий, несамовитий, Юранд ламав, трощив і розтинав страшними ударами меча цю щільну купу, валячи на залиту кров'ю підлогу людей, як буря валить кущі та дерева. І знов настала хвилина жахливої тривоги, коли здавалось, що цей страхітливий мазур сам один витне й винищить усіх цих людей і що як та гавкітлива зграя собак без допомоги мисливців не може подолати поодинокого дикого кабана, так і ці озброєні німці не можуть зрівнятися з Юрандом силою і шаленством, і боротьба з ним несе їм тільки смерть і загибель.

— Розсипатись! Оточити його! Бити ззаду! — крикнув старий Зігфрід де Леве.

Німці розсипались по залу, як та зграя шпаків у полі, коли на неї налітає криводзьобий яструб, але не могли оточити Юранда. В бойовому запалі він, замість шукати місця для оборони, почав гонити їх попід стінами і кого доганяв — той падав, немов вражений громом. Приниження, розпач, надія — все вилилось в жадання крові й подесятерило його страшну природну силу. Немов пір'їною, він орудував одною рукою мечем, якого найдужчі хрестоносці підіймали обома. Він уже шукав не життя, не порятунку, навіть не перемоги, а тільки помсти, і як вогонь, або як річка, що прорвала загату, зносить все на своєму шляху, так і він, страшний, засліплений нищитель — хапав, ламав, топтав, мордував і вбивав людей.

Його не могли дістати в спину, бо не було можливості догнати, а до того ж прості солдати боялися навіть наблизитися ззаду, розуміючи, що коли б він обернувся, ніяка людська сила не врятувала б їх від смерті. Деяких пойняв забобонний страх, що звичайний воїн без допомоги надприродних сил не міг би винищити стільки людей.

Старий Зігфрід, а за ним брат Ротгер вискочили на галерею, що йшла понад великими вікнами залу, й почали гукати до інших, щоб теж бігли туди ховатися. Ті кинулись так швидко, що на вузьких сходах утворився тлум: вони прагнули якнайшвидше дістатись на верх і відтіль бити велетня, з яким усяка інша боротьба здавалась неможливою. Нарешті останній квапливо зачинив двері на хори, і Юранд залишився сам унизу. З галереї залунали вигуки радості й тріумфу, і в той же час на рицаря полетіли важкі дубові стільці, лави й залізні підставки для смолоскипів. Юранда чимось важким влучили в лоб, і кров залила йому обличчя. Одночасно відчинилися великі вхідні двері і, покликані через верхні вікна, кнехти юрбою вдерлися в залу; вони були озброєні списами, алебардами, сокирами, самострілами, рожнами, кілками,— що кому потрапило під руку.

А ошалілий Юранд обтер лівою рукою кров з обличчя, щоб вона не заливала йому очей, напружив усі свої сили й кинувся на юрбу. В залі знову залунав стогін, брязкіт заліза, скрегіт зубів і жахливі зойки вмираючих воїнів.

II

У печері в тому ж самому залі за столом сидів старий Зігфрід де Леве, який після Данфельда тимчасово прийняв урядування Щитном, а поруч з ним брат Ротгер, колишній бранець Юранда рицар де Бергов і двоє шляхетних молодих новаків, які незабаром мали одягти білі плащі. За вікнами вила завірюха, вітер потрясав олов'яні рами вікон, хитав полум'я смолоскипів, що горіли в залізних підставках, і раз у раз виганяв з каміна в зал клуби диму. Серед братів, що зібрались на нараду, панувала тиша — всі ждали слова Зігфріда. А він, спершись ліктями на стіл і сплівши пальці на похиленій голові, сидів похмурий, з затіненим обличчям і з чорними думками.

— Про що маємо радитись? — спитав нарешті брат Ротгер.

Зігфрід підвів голову, подивився на нього і, збудившись від задуми, сказав:

—Про поразку, про те, що скажуть магістр і капітул, і про те, щоб наш вчинок не заподіяв Орденові шкоди.

Потім він знову замовк, але через якийсь час подивився круг себе й повів носом:

—Тут ще тхне кров'ю.

—Ні, комтуре,— відповів Ротгер,— я наказав вимити підлогу й обкурити сіркою. Це тхне сірка.

Зігфрід оглянув присутніх якимось дивним поглядом і сказав:

—Дух світлості, змилуйся над душами брата Данфельда і брата Готфріда!

Вони зрозуміли, що Зігфрід просив божого змилування над тими душами, бо при згадці про сірку йому спало на думку пекло,— зрозуміли, здригнулися й відповіли всі разом:

—Амінь! Амінь! Амінь!

Якийсь час знову було чути лише завивання вітру та деренчання віконних рам.

Де тіла комтура і брата Готфріда? — спитав старий.

В каплиці. Священики правлять над ними панахиду.

—Вони вже в трунах?

—В трунах, тільки у комтура закрита голова, бо череп і обличчя у нього розміжчені.

—Де інші трупи? Де поранені?

—Трупи покладено на снігу, щоб захололи, потім будуть пороблені труни, а поранені вже перев'язані в шпиталі.

Зігфрід знову сплів пальці над головою:

—І все це наробив один чоловік... Дух світлості, оборони Орден, коли дійде до великої війни з цим вов-

чим плем'ям!

Ротгер звів очі вгору, ніби щось пригадуючи, і сказав:

—Чув я під Вільною, як самбійський війт казав своєму братові, магістрові: «Якщо не розпочнеш великої війни і не винищиш їх так, щоб і згадки про них не лишилось,— тоді лихо буде нам і нашому народові».

—Дай боже таку війну, щоб зустрітися з ними! —і сказав один з шляхетних новаків.

Зігфрід подивився на нього довгим поглядом, немов хотів сказати: «Ти міг би вже й тут зустрітися з одним з них», але, бачачи миршаву й молоду постать новака, а може, згадавши, що й сам, славетний і відважний, не хотів іти на певну смерть, вирішив не докоряти і сказав:

Хто з вас бачив Юранда? — Я,— відповів де Бергов.

Живий він?

—Живий. Лежить у тій самій сіті, в яку ми його заплутали. Коли опам'ятався, кнехти хотіли добити. його, але капелан не дозволив.

— Добивати не можна. Він знатна серед своїх людина, зчинився б страшенний галас,— заперечив Зігфрід.— Мабуть, не вдасться також приховати того, що сталося, бо надто багато було свідків.

—Як же ми маємо говорити і що робити? — запитав Ротгер.

Зігфрід задумався, а потім сказав:

— Ви, шляхетний графе де Бергов, поїдете в Мальборг до магістра. Ви були у Юранда в неволі і є гостем Ордену. Як гостеві, котрому не обов'язково тримати сторону Ордену, вам повірять швидше. Кажіть, що бачили, як Данфельд, одбивши у пограничних розбійників якусь дівчину і гадаючи, що то Юрандова дочка, повідомив про це Юранда, а той прибув до Щитна, і... що було далі—самі знаєте...

—Вибачте, побожний комтуре,— сказав де Бергов.— Тяжкі муки терпів я в неволі в Спихові і як гість ваш завжди хотів би свідчити на вашу користь, але для спокою мого сумління скажіть мені: невже в Щитні не було справжньої Юрандівни і чи не Данфельдова зрада довела до шаленства її страшного батька?

Зігфрід де Леве на хвилину завагався. Він глибоко ненавидів польський народ, був жорстокий, може, навіть жорстокіший за Данфельда, і хижий, коли йшлося про Орден, і пихатий та зажерливий, але він не любив дрібного крутійства. Найбільшою гіркотою і прикрістю його життя було те, що останнім часом дрібне крутійство через безкарність і сваволю дуже поширилось і вкоренилося в Ордені. Тому запитання де Бергова зачепило цю найболючішу сторону його душі, і він довго мовчав, перш ніж відповісти:

Данфельд стоїть перед богом, і бог його судитиме, а ви, графе, коли спитають вашої думки, кажіть, що хочете: якщо спитають про те, що ви бачили на власні очі, то скажете, що, перш ніж ми обплутали сіткою оскаженілого воїна, бачили дев'ять трупів, крім поранених, а поміж ними трупи Данфельда, брата Готфріда, фон Брахта і Х'юга, і двох шляхетних юнаків... Дай їм боже царство небесне. Амінь!