І скажіть також,— додав Зігфрід,— що хоч Данфельд і хотів притиснути ворога Ордену, проте ніхто перший на Юранда меча не підняв.
Казатиму тільки те, що бачив на власні очі,— відказав де Бергов.
А опівночі будьте в каплиці, куди прийдемо й ми молитися за душі померлих,— відказав Зігфрід.
Він простягнув де Бергову руку, щоб подякувати і разом попрощатись, бо йому хотілося зостатись і порадитись лише з братом Ротгером, котрого він любив, як може любити батько єдиного сина. В Ордені з приводу цієї незвичайної любові ходили різні здогади, але ніхто нічого напевне не знав, тим більше, що рицар, якого Ротгер вважав за батька, жив ще в своєму невеликому замку в Німеччині й ніколи не зрікався сина.
Коли де Бергов вийшов, Зігфрід випровадив також і двох новаків під тим приводом, що вони мали простежити за спорудженням трун для побитих Юрандом простих кнехтів; як тільки двері за ними зачинилися, він одразу звернувся до Ротгера і сказав:
— Слухай, що я казатиму: є тільки один спосіб, аби жодна жива душа ніколи не довідалась, що справжня Юрандівна була у нас.
Це буде не трудно,—відповів Ротгер,—бо про те,що вона тут, ніхто не знав, крім Данфельда, Готфріда, нас двох та тієї орденської служки, яка її доглядає. Людей, котрі привезли її з лісового палацу, Данфельд наказав понапувати вином і повішати. Серед залоги були такі, котрі про щось догадувались, але їх спантеличила ота дівка-недоумок, і вони тепер самі не знають, чи то ми помилились, чи якийсь чарівник справді підмінив Юрандівну.
Це добре,— сказав Зігфрід.
Я вже думав, шляхетний комтуре, оскільки Данфельд мертвий, чи не звалити всю провину на нього...
І визнати перед усім світом, що ми під час миру й переговорів, з мазовецьким князем викрали з його двору вихованку княгині і її улюблену придворну панну? Ні, цього не може бути!.. При дворі нас бачили разом з Данфельдом і князівський лікар, і князівська рідня, вони знають, що ми завжди все робили разом... Якщо ми оскаржимо Данфельда, то вони почнуть мститися за його вчинок...
—Подумаймо про це,— сказав Ротгер.
—Подумаймо і знайдімо добрий спосіб, бо інакше лихо нам буде! Якщо ми віддамо Юрандівну, то вона сама розкаже, що ми не від розбійників її одбили, а що люди, котрі її викрали, завезли її просто до Щитна.
—Це так.
Я думаю не тільки про відповідальність. Князь поскаржиться польському королю, і їхні посланці не забаряться зчинити галас при всіх дворах про те, що ми насильники, що ми зрадники, що ми злочинці. І скільки шкоди від цього може бути для Ордену! Якби навіть сам магістр знав про це, то й він наказав би нам приховати цю дівку.
А якщо вона зникне, то хіба нас не обвинувачуватимуть? — запитав Ротгер.
Ні! Брат Данфельд був обачна людина. Ти пам'ятаєш, що він поставив Юрандові умову: щоб той не тільки сам з'явився в ІЦитно, але й оголосив перед ним та написав до князя, що їде викуповувати у розбійників дочку і знає, що її у нас нема.
Це правда, але як же ми в такому разі виправдаємось за те, що сталося в Щитні?
Скажемо так: ми знали, що Юранд шукає дочки, а в цей час відбили у розбійників якусь дівку, котра не могла сказати, хто вона, і дали про це знати Юрандові, гадаючи, що то могла бути його дочка. А він, прибувши і побачивши її, підбурений нечистою силою, так ошалів і пролив стільки невинної крові, скільки не проливається в жодній збройній сутичці.
Воістину,— одказав Ротгер,— вашими устами говорить розум і досвід. Якби ми звалили провину на самого Данфельда, злі вчинки його однак обернулися б проти Ордену, потім проти нас усіх, проти капітулу й самого магістра. А так виявиться, що ми не винні, і все спаде на Юранда, на польську лють і на їх зв'язок з нечистою силою...
—І нехай тоді нас судить, хто хоче: чи папа, чи римський імператор!
—Так!
Вони на хвилину замовкли, потім брат Ротгер спитав:
То що ж робити з Юрандівною? — Подумаймо.
Віддайте її мені.
Зігфрід подивився на Ротгера й відповів:
—Ні! Слухай, молодий брате! Коли йдеться про справи Ордену, не потурайте ні воїнові, ні жінці, але не потурайте й самим собі. Данфельда скарала рука господня, бо він хотів не тільки помститися за кривди Ордену, а й задовольнити свою хтивість.
— Погано ви про мене думаєте! — сказав Ротгер,
—Не потурайте собі,—перебив його Зігфрід,—бо ослабнуть і зніжаться наші душі й тіла, і той жорстокий народ колись так надавить коліном на ваші груди, що ви більше не встанете.
І він втретє похмуро сперся головою на руки, але, видно, розмовляв тільки з своїм сумлінням і думав тільки про себе, бо через деякий час сказав:
—І на мені тяжить багато людської крові, багато мук, багато сліз... І я, коли йшлося про справи Ордену і коли знав, що самою силою нічого здолати не зможу, не вагався вдаватись до інших способів. Але коли стану перед господом, якого шаную і люблю, скажу йому: «Я робив це для Ордену, а собі залишив тільки страждання».
Він ухопився руками за скроні, звів очі вгору й вигукнув:
—Зречіться втіх і розпусти, загартуйте ваші тіла й серця, бо я бачу в повітрі пір'я білого орла і його пазури, почервонілі від крові хрестоносців...
Далі мову йому перебив такий страшенний порив вітру, що вікно вгорі над галереєю з грюкотом розчинилося, і весь зал сповнився виттям, свистом хуртовини і снігом.
—В ім'я духа світлості! Яка страшна ніч! — сказав старий хрестоносець.
— Ніч нечистої сили.— відповів Ротгер.— Але чому, пане, замість: «В ім'я боже», ви кажете: «В ім'я Духа світлості»?
Дух світлості — то бог,— відповів старий, а потім, наче для того, щоб змінити розмову, спитав:
А над тілом Данфельда моляться священики?
Моляться...
Господи, помилуй його!
І вони обидва замовкли. Потім Ротгер покликав слуг ї наказав їм зачинити вікно та поправити смолоскипи, а коли вони пішли, сказав:
Що ви зробите з Юрандівною? Заберете її відціля до Інсборка?
Заберу її до Інсборка і зроблю з нею те, чого вимагатиме користь Ордену.
А що я маю робити?
Чи є у тебе в душі відвага?
Що ж я такого зробив, що ви сумніваєтесь?.
Я не сумніваюся, бо знаю тебе, а за твою мужність люблю тебе більше, ніж будь-кого іншого в світі. Тоді їдь до двору мазовецького князя й розкажи йому все, що тут сталося, так, як ми з тобою договорились.
Я повинен іти на певну смерть?
Якщо твоя смерть буде на славу хреста й Ордену, то мусиш це зробити. Але ні! Тебе не жде смерть. Вони не чинить гостям кривди: хіба, може, хто захоче викликати тебе на бій, як зробив отой молодий рицар, котрий викликав нас усіх... Він або хтось інший, але це ж не страшно...
Дай то боже! Але все-таки вони можуть схопити мене й посадити в підземелля.