Пане... — запитав Глава, нахиляючись і набираючи в жменю трохи попелу з снігом, щоб не сковзалось у руці топорище.— Може, дасть бог, що я швиденько впораюсь з оцим прусським шмаркачем, то чи можна мені буде якщо не рубонути хрестоносця, то принаймні підчепити його топорищем і звалити на землю?
Боже тебе борони!— вигукнув Збишко.— Ти вкрив би ганьбою себе й мене.
В цей час сурма подала третій сигнал. Зачувши його, зброєносці, швидко й запально скочили один до одного, а рицарі пішли один проти одного повільніше й розважніше, як того вимагали до першої сутички їх звання й гідність.
На зброєносців мало хто звертав увагу, але ті з досвідчених воїнів і челяді, котрі на них дивились, одразу зрозуміли, яку величезну перевагу над своїм супротивником, має Глава. Сокира в руках, німця ходила важче, а щит рухався повільніше. З-під панцера видно було його ноги, довгі, але кволі й не такі пружні, як сильні ноги чеха. Чех напав так нестримно, що ван Кріст з самого початку мусив відступати. Одразу стало видно, що один із супротивників налетів на другого, як буря, що один напирає, натискає, тне, як блискавка, а другий, відчуваючи над собою смерть, тільки обороняється, щоб якось віддалити від себе страшну мить. Так воно й було насправді. Цей хвалько, який взагалі ставав на бій лише тоді, коли вже не було іншого виходу, зрозумів, що зухвалі й необачні його слова привели до боротьби з страшним силачем, якого він повинен був уникати, як своєї погибелі; і тепер, коли німець відчув, що кожен удар супротивника міг би звалити вола, він остаточно злякався. Він навіть забув, що недосить відбивати удари щитом, а треба їх і завдавати. Бачив над собою зблиски сокири й гадав, що кожен з них — останній. Підставляючи щит, мимоволі заплющував очі з почуттям страху та сумніву, чи розплющить їх ще раз. Зрідка він сам завдавав удару, не сподіваючись дістати супротивника, і тільки все вище підіймав щит над головою, щоб ще і ще раз захиститись.
Нарешті він почав знесилюватись, а чех бив та й бив усе дужче. Як під високої сосни під сокирою лісоруба відскакують великі тріски, так під ударами чеха почали крушитися й відпадати шматки панцера німецького зброєносця. Верхній край щита прогнувся і тріснув, нараменник з правого плеча з перерубаним і вже закривавленим ременем упав на землю. Волосся на голові ван Кріста наїжилось — і його пойняв смертельний жах. Він з усієї сили вдарив ще раз і другий по щиту чеха, але впевнившись нарешті, що від страшної сили супротивника немає порятунку і що врятувати його може тільки якесь незвичайне зусилля, раптом усією вагою тіла й панцера кинувся під ноги Глави.
Вони обидва впали на землю й почали боротися, качаючись і перевертаючись на снігу. Але чех незабаром опинився зверху, якусь хвилину ще перемагав відчайдушні зусилля супротивника, нарешті придавив коліном залізну Сітку на його животі й витягнув з-за паска коротку тригранну мізерикордію.
— Змилуйся! — тихо прошепотів ван Кріст, дивлячись чехові в очі.
Але той замість відповіді витягнувся на ньому, щоб легше дістати руками до його шиї, і, розрізавши під підборіддям ремінну застібку, двічі вдарив невдаху в горло гостряком у напрямі грудей.
Очі ван Кріста закотилися під лоб, руки й ноги засовались по снігу, немов зчищаючи з нього попіл, а за хвилину він витягнувся й завмер, тільки ще видималися запінені червоною піною губи та цівкою била з горла кров.
Чех устав, обтер об одяг німця мізерикордію, підняв сокиру і, спершись на неї, почав спостерігати тяжчу й упертішу бійку, свого рицаря з братом Ротгером.
Західні рицарі в той час уже звикли до вигід і розкоші, тимчасом як дідичі в Малопольщі, Великопольщі та в Мазовії жили ще суворим і простим життям, через що навіть у чужих і неприязних до них людей викликали подив фізичною силою та витривалістю в усякій праці. Тому й зараз всім здавалося, що Збишко переважає хрестоносця міццю рук і ніг, так, само як зброєносець переважав ван Кріста, але здавалося також, що він, як молодший, поступається перед Ротгером вправністю.
В усякому разі Збишкові пощастило в тому, що супротивник вибрав для бою сокири, тобто зброю, якою не можна було фехтувати. Коли б вони билися на довгих або коротких мечах, де треба було знати різні прийоми боротьби та захисту, німець мав би значну перевагу. Проте і Збишко, і глядачі з рухів та орудування щитом і так зрозуміли, що перед ними небезпечний і досвідчений супротивник, який, очевидно, не вперше виступає в боротьбі цією зброєю. На кожен удар Збишка Ротгер підставляв щита, і в ту мить, коли сокира спадала на нього, трохи відтягав його назад, через що найсильніший розмах втрачав силу й не міг. ні розрубати, ні розтрощити гладенької поверхні. Він то задкував, то наступав, роблячи це спокійно, але так швидко, що ледве можна було добачити його рухи. Князь злякався за Збишка, а обличчя рицарів спохмурніли, бо їм здалося, що німець ніби навмисне грається з супротивником. Інколи він навіть не підставляв щита, але в ту мить, коли Збишко завдавав удару, робив півоберта вбік так, що лезо сокири розтинало лише повітря. Це було найстрашніше, бо Збишко міг втратити рівновагу й упасти, і тоді загибель його була б неминуча. Чех, що стояв над зарізаним Крістом і спостерігав бійку, також занепокоївся й подумав: «Клянусь, якщо пан загине, то гепну німця обухом межи плечі так, що він тут і простягнеться».
Проте Збишко не падав: він мав надзвичайно сильні ноги і, широко розставляючи їх, міг втримати на кожній з них всю вагу тіла й силу розмаху.
Ротгер одразу зрозумів це, і глядачі помилялися, думаючи, що він з супротивником грається. Навпаки, після перших ударів, коли, незважаючи на все уміння відтягати щит, рука ного затерпла, він зрозумів, що з цим юнаком йому буде не легко, й коли не звалить його якимось хитрим способом, то боротьба може бути довга й небезпечна. Ротгер сподівався, що після удару в повітря Збишко впаде на сніг, але коли цього не сталося, він почав непокоїтись. З-під сталевого козирка він бачив стиснуті губи й поменшені ніздрі супротивника, а часом блискучі очі, і гадав, що від запалу той захопиться, забуде про пильність і, засліплений, більше думатиме про те, щоб завдавати ударів, ніж про те, щоб боронитися, Та він помилився і в цьому, Збишко не вмів ухилятись від ударів півобертом, але не забував про щит і, підіймаючи сокиру, не відкривав себе більше, ніж потрібно. Увага його подвоїлась, і, впевнившись у досвідченості і вправності супротивника, він не тільки не захоплювався, але став ще більше зосередженим і обережним, його щораз страшніші удари стали обміркованіші — і це вже була не запальність, а холодна упертість.
Ротгер, який брав участь не в одній війні і не в одному загальному бою і герці, з досвіду знав, що бувають люди, як хижі птахи, створені для боротьби й особливо обдаровані природою, вони ніби чуттям угадують все те, що іншим дається цілими роками вправ, і одразу збагнув, що має діло з одним із таких. Вже з перших ударів Ротгер зрозумів, що в цьому юнаку є щось яструбине, а яструб у своєму супротивнику бачить лише здобич і думає тільки про те, як би її схопити пазурами. Знаючи свою силу, він також спостеріг, що Збишко за нього дужчий, і якщо він, Ротгер, знесилиться раніш, ніж завдасть супротивникові вирішального удару, то боротьба з цим страшним, хоч і менш досвідченим за нього підлітком може скінчитись для нього загибеллю, Подумавши про це, він вирішив битися з найменшою витратою сили, притиснув до себе щит, не дуже наступав і не дуже задкував, обмежив рухи, зібрав усі сили душі й рук для одного вирішального удару і чекав слушної хвилини.
Страшна боротьба надмірно затяглася. На галереях залягла мертва тиша. Лише час від часу лунали дзвінкі або глухі удари лез та обухів об щити. І князеві з княгинею, і рицарям, і придворним паннам знайомі були такі видовища, проте цього разу якесь жахливе почуття ніби кліщами стиснуло серця присутніх. Всі розуміли, що йдеться тут не про виявлення сили, вправності, мужності, що в цій боротьбі набагато більше, ніж звичайно, запеклості, розпачу, невблаганної люті й глибини помсти. З одного боку страшні кривди, любов і безмежний жаль, з другого — честь цілого Ордену й глибока ненависть стали на цьому бойовиську перед судом божим.
Тимчасом блідий зимовий ранок прояснився, сіра запона туману стала прозорою, і сонячне проміння осяяло блакитний панцер хрестоносця і сріблястий міланський — Збишка. Задзвонили в каплиці, і з першими звуками дзвону зграї галок знову зірвалися з замкових дахів, лопочучи крильми й голосно каркаючи, немов раділи, бачачи кров і труп, що нерухомо лежав на снігу. Під час бійки Ротгер раз і другий позирнув на нього й відчув себе страшенно самотнім. Всі очі, що дивилися на нього, були ворожі очі. Всі молитви, побажання й тихі обітниці жіноцтва — були за Збишка. І хоч хрестоносець був цілком певний, що Збитків зброєносець не нападе на нього підступно ззаду, проте близька присутність цієї грізної постаті мимоволі непокоїла його так, як непокоїть людей вигляд вовка, ведмедя чи буйвола на волі. І він не міг подолати цього почуття, тим більше, що чех, спостерігаючи бійку, переходив з місця на місце й опинявся то збоку, то позаду, то спереду, нагинаючись і придивляючись зловісним поглядом крізь шпари в залізному забралі шолома, а часом ніби мимохіть підіймаючи закривавлене лезо сокири. Хрестоносець нарешті почав знесилюватись. Раз за разом він завдав два короткі, але страшні удари, влучаючи в праве плече Збишка, але той відбив їх щитом з такою силою, що топорище захиталося в руці Ротгера, і він мусив швидко відскочити назад, щоб не впасти. І з цього часу він уже тільки відступав. Вичерпувались не тільки його сили, а й спокій і терплячість. Бачачи його відступ, кілька глядачів з тріумфом вигукнули, і це збудило в ньому лють і розпач. Удари сокир почастішали. Піт заливав обох супротивників, а крізь зціплені зуби з грудей їх з хрипом виривалося дихання. Глядачі перестали зберігати спокій, і тепер, раз у раз лунали чоловічі й жіночі вигуки: «Бий його!.. Суд божий! Кара божа! Боже тобі поможи!» Князь махнув кілька разів рукою, щоб вгамувати галас, але не міг нічого вдіяти. Гомін ставав усе голосніший, подекуди на галереях заплакали діти, і, нарешті, коло самої княгині якийсь мододий жіночий голос крізь плач вигукнув:
— За Дануську, Збишку! За Дануську!
Збишко й так знав, що б'ється за Дануську. Він був певний, що цей хрестоносець доклав рук до її викрадення, і б'ючися з ним — бився за її кривду. Але бувши молодим і войовничим, тепер тільки й думав про бійку. І раптом цей вигук нагадав йому про його втрату й нещастя. Любов, жаль і помста налляли вогнем його жили. В серці занила болюча рана, і його пойняв шалений запал боротьби. Його страшних, бурхливих ударів хрестоносець не міг уже ні приймати на щит, ні відбивати. Збишко з такою нелюдською силою вдарив щитом об його щит, що рука німця раптом отерпла й безвладно впала. Він з жахом одскочив і перехилився назад, а в цю мить в очах його щось блиснуло, і лезо сокири, мов блискавка, впало на його праве плече.
Присутні почули тільки несамовитий крик: «Ісусе!..» — і Ротгер ступив ще крок назад і навзнак упав на землю.
На галереях в одну мить все зароїлось і зашуміло, немов на пасіці, коли пригріті сонцем бджоли починають ворушитись і дзижчати. Рицарі цілими юрбами збігали по сходах, челядь перескакувала через сніговий вал, щоб подивитися на трупи. Всюди лунали вигуки: «Оце і є суд божий!.. Є у Юранда наслідник! Слава йому й дяка! Оце хлопець так орудує сокирою!» А інші кричали: «Дивіться і дивуйтеся! Це ж і сам Юранд краще не вдарив би!» Навколо трупа Ротгера зібралась ціла юрба цікавих, а він лежав горілиць, з білим, як сніг, обличчям, з широко розкритим ротом і закривавленим плечем, розрубаним від шиї до самої пахви, так що трималося воно лише на кількох волокнах. Декотрі казали: «От був живий і гордо ходив по землі, а тепер і пальцем не ворухне!» При цьому одні дивувалися з його зросту, бо він займав на бойовиську багато місця і по смерті здавався ще більшим, другі — з його павиного султана, що різнобарвно мінився на снігу, треті — з панцера, що коштував стільки, скільки коштує ціле село. Але чех Глава підійшов з двома Збитковими слугами, щоб зняти з небіжчика панцер, і цікаві обступили Збишка, вихваляючи його до небес, певні, що слава його осяє все мазовецьке й польське рицарство. Щоб допомогти йому, у нього взяли сокиру й щит, а Мрокота з Моцажева відстебнув йому шолом і покрив спітніле волосся червоною сукняною шапкою. Збишко стояв, немов остовпілий, важко дихаючи, з блискучими ще очима, з блідим від напруження й озлоблення обличчям, тремтячи від хвилювання і втоми. Його схопили попід руки й повели до князя і княгині, які чекали на нього в теплій кімнаті коло каміна. Там Збишко став перед ними навколішки, і коли ксьондз Вишонек поблагословив його і проказав вічну пам'ять за душу померлого, князь обняв молодого рицаря і сказав:
— Всемогутній господь розсудив вас і направив твою руку, за що хай буде благословенне ім'я його, амінь!
Потім, звернувшись до рицаря де Лорша та інших, додав:
— Тебе, іноземний рицарю, і всіх тут присутніх беру за свідків і сам свідчу, що вони бились на підставі закону і звичаю і що суд божий тут відбувся так само по-рицарськи й по-божому, як відбувається всюди.
Місцеві воїни дружним хором підтвердили слова князя, а коли їх переклали панові де Лоршу, він встав і оголосив, що не тільки свідчить, як усе відбулося порицарськи й по-божому, але коли б хтось у Мальборзі чи при якомусь іншому дворі насмілився в цьому сумніватися,— він, де Лорш, одразу викличе його на піший або кінний бій, хоч би то був не тільки звичайний рицар, а й велетень або чорнокнижник, що переважає магічною силою самого Мерліна.
Тимчасом княгиня Ганна Данута, коли Збишко вклонився їй у ноги, нахилилася до нього й сказала:
—Чого ж ти не радієш? Радій І дякуй богові, бо коли він, милосердний, врятував тебе від такої небезпеки, то й надалі не залишить і приведе до щастя.
А Збишко відповів:
Як же мені радіти, милостива пані? Бог поміг мені перемогти й помститись хрестоносцеві, але Дануськи як не було, так і немає — і не ближче мені до неї, ніж було раніше.
Найзапекліші вороги — Данфельд, Готфрід і Ротгер уже мертві, — відповіла княгиня, — а про Зігфріда кажуть, що він справедливіший за них, хоч і жорстокий. Слав же милосердя господнє й за те. А пан де Лорш казав, що коли хрестоносець загине, то він одвезе його тіло, а потім одразу поїде до Мальборга і вимагатиме Дануську у самого великого магістра. І, звичайно, вони не посміють не послухати великого-магістра.
Дай боже здоров'я панові де Лоршу, — сказав Збишко,— я теж поїду з ним до Мальборга.
Княгиня так злякалася цих слів, ніби Збишко сказав, що беззбройним поїде на вовків, які зимою в Мазовії збиралися в глухих лісах у величезні зграї.
—Для чого?—вигукнула вона.— На певну загибель? Одразу після цього герцю тобі не поможуть ні де Лорш, ні листи Ротгера, які він писав перед бійкою. Ти нікого не врятуєш, а себе занапастиш.
Але він устав, схрестив руки і сказав:
—Клянусь богом, що поїду до Мальборга і хоч би й за море. Хай Христос мене благословить, я шукатиму її до останнього подиху, і не перестану шукати, поки не загину. Легше мені збройному бити німців, ніж сироті стогнати у в'язниці. Ой, легше, легше!
Він говорив це, як і завжди, коли згадував Данусю, з таким хвилюванням і болем, що мова його часом уривалася, ніби його хтось хапав за горло. Княгиня зрозуміла, що даремно було б його відраджувати, що коли б його хто-небудь хотів стримати, мусив би хіба закувати в кайдани і вкинути в підземелля.
Проте Збишкові не випадало їхати негайно. Тодішній рицар міг не зважати ні на які перешкоди, але не міг зламати рицарського звичаю, за яким переможець у герці мусив пробути на побойовиську цілий день аж до півночі, аби довести, що поле бою залишилося за ним і що він готовий до нової бійки, якщо на неї хотів його викликати хто-небудь з рідні або друзів переможеного. Цього звичаю додержували навіть цілі війська, часто втрачаючи ті вигоди, що їх могла їм дати швидкість дій після перемоги. Збишко навіть не робив спроби ухилитись від виконання цього невблаганного закону і, трохи підживившись та надівши панцер і зброю, до півночі никав під хмурним небом по замковому дворищі, дожидаючи супротивника, який нізвідки не міг з'явитися.
Аж опівночі, коли герольди під звуки труб остаточно сповістили про його перемогу, Миколай з Длуголясу покликав Збишка до князя на вечерю, а заразом і на нараду.
Князь перший узяв слово на параді і сказав: — Лихо в тому, що ми не маємо проти комтурів ніяких письмових доказів. Хоч наші підозріння і здаються слушними, та я й сам думаю, що Юрандівну викрали таки вони, але що ж з того? Вони відмовляться. А якщо великий магістр зажадає якогось доказу, то що ми йому скажемо? Навіть лист Юранда свідчить на їхню користь.
Він звернувся до Збишка:
Кажеш, що вони погрозами змусили його написати того листа. Можливо, і напевне так воно і є. Бо коли б справедливість була на їх боці, то бог не поміг би тобі подолані Ротгера. Але якщо вони змусили його написати одного листа, то могли змусити написати й другого. Може, й вони мають, від Юранда письмове свідчення, що не викрадали його дочки. В такому разі вони покажуть його магістрові, і що тоді буде?
Але ж самі вони визнали, милостивий пане, що відбили Дануську у розбійників і що вона у них.
Знаю. Але тепер вони кажуть, що помилилися і що то інша дівчина, і найкращим доказом цього є те, що сам Юранд від неї відмовився.
Відмовився, бо йому показали іншу, через що він, власне, й розлютився.
Так воно напевне.й було, але вони можуть сказати, що це тільки наші здогади.
Їхня брехня,—сказав Миколай з Длуголясу,— як темний ліс. З узлісся ще дещо видно, але чим далі, тим більша гущавина, так що людина може заблудити й зовсім збитися з дороги.
Потім він повторив свої слова по-німецьки панові де Лоршу, який сказав:
— Сам великий магістр справедливіший за них, а його брат хоч і зухвалий, але шанує рицарську честь.
Це так, — погодився Миколай. — Магістр чоловік людяний. Він не вміє стримувати ні комтурів, ні капітулу і неспроможний нічого вдіяти проти неправди, якою живе Орден. Їдьте ж, рицарю де Лорш, і розкажіть йому про те, що тут сталося. Іноземців вони соромляться більше, ніж нас, побоюючись, щоб вони не розказували при інших дворах про їхню, зрадливість та нечесні вчинки. А коли магістр запитає вас про докази, то скажете йому так: «Знати правду — справа божа, а шукати її— людська. Отож, якщо хочеш, пане, доказів, то пошукай їх: накажи зробити трус у замках, розпитай людей, дозволь і нам шукати, бо то дурниця й байка, ніби ту сироту викрали лісові розбійники».