За хвилину опинився на замковому дворі, де вже було зовсім темно, і йшов повільно по рипучому снігу до загону, який в'їхав через браму і спинився неподалік від неї. Там уже стояв великий гурт людей І світило кілька смолоскипів, що їх встигли принести солдати. Побачивши старого рицаря, кнехти розступилися. В світлі смолоскипів видно було тільки тривожні обличчя та чувся тихий шепіт у темряві:
— Брат Ротгер...
—Брат Ротгер убитий...
Зігфрід підійшов до саней, на яких лежало на соломі вкрите плащем тіло, і підняв край плаща,
—Дайте сюди світло,— сказав він, скидаючи каптура.
Один з кнехтів нахилив смолоскипа, і при його світлі старий хрестоносець побачив голову Ротгера й біле як сніг обличчя — змарніле, обіпнуте чорною, зав'язаною під підборіддям хусткою, мабуть, для того, щоб рот не залишився відкритим. І все обличчя його так зморщилось і змінилося, що його не можна було впізнати. Очі були заплющені, а навколо них і коло скронь шкіра пойнялася блакитними плямами. На лицях виблискував іній.
Серед загального мовчання: комтур довго дивився на труп, А присутні дивилися на комтура, бо знали, що він був для небіжчика немов батьком і любив його, як сина. Проте жодна сльоза не спливла з його очей, тільки обличчя стало ще суворіше, ніж звичайно, й ніби застигло в зловісному спокої.
—Так вони його одіслали! — промовив він нарешті. І трохи згодом звернувся до економа замка:
— Нехай до півночі зроблять труну й поставлять тіло в каплиці.
Залишилась одна труна з тих, що робили для побитих Юрандом, — відповів економ.— Я тільки накажу оббити її сукном.
І прикрити його плащем,— сказав Зігфрід, закриваючи обличчя Ротгера,— не таким, як цей, а орденським..
Через якийсь час він додав:
—А віком не прикривати.
Люди підійшли до саней. Зігфрід знов насунув каптура на голову, щоб іти, але, видно, пригадав ще щось і запитав:
А де ван Кріст?
Також убитий,—відповів один із слуг,— але його мусили поховати в Цеханові, бо почав гнити.
—Добре. Сказавши це, він одійшов повільним кроком, а повернувшись до кімнати, сів у те саме крісло, в якому його застала звістка, і сидів нерухомо, з закам'янілим обличчям, так довго, що хлопчик-слуга занепокоївся і все частіше став заглядати в прочинені двері. Минала година за годиною, в замку завмирав звичайний рух, тільки з каплиці долітав глухни стукіт молотка, а потім уже ніщо не порушувало тиші, крім перегукування вартових.
Було вже десь опівночі, коли старий рицар немов прокинувся й гукнув слугу.
—Де зараз брат Ротгер? — спитав він.
Але хлопець, прикро вражений тишею, подіями і безсонням, не зрозумів його, глянув на нього тривожно й відповів тремтячим голосом:
—Не знаю, пане!...
Старий хмуро усміхнувся й лагідно додав:
Я тебе, дитино, питаю: він уже в каплиці?
Так, пане.
—Гаразд. Скажи Дідеріхові, щоб прийшов сюди з ключами й ліхтарем і щоб чекав, поки я не повернусь. Нехай візьме також і казанок з жаром. В каплиці вже засвічено?
— Коло труни горять свічки.
Зігфрід надів плаща і вийшов. Прийшовши в каплицю, він коло дверей обдивився, чи нема нікого, потім старанно зачинив їх, підійшов до труни, одставив дві свічки з шести, що горіли коло неї у великих мідних свічниках, і впав навколішки.
Губи його не ворушились, він не молився. Якийсь час тільки дивився на застигле, але ще гарне обличчя Ротгера, немов хотів спостерегти на ньому сліди життя.
Потім в тиші каплиці залунав його приглушений голос:
— Синку! Синку!
І замовк. Здавалося, він жде відповіді.
Далі простягнув руку, засунув сухі, мов пазури, пальці під плащ на грудях Ротгера й почав їх обмацувати: шукав всюди, посередині і з боків, понижче ребер і коло ключиць, нарешті намацав крізь сукно рану, що тяглася від правого плеча аж до пахви, заглибив у неї пальці, провів ними по всій довжині й заговорив голосом, в якому немов бриніла скарга:
—О-о!.. Який нещадний удар!.. А ти казав, що твій супротивник — просто хлопчик!.. Ціле плече! Ціле плече з рукою! Скільки разів він підіймав цю руку на поган, захищаючи Орден! А тепер її одрубала польська сокира... От і кінець! От і край! Не благословив тебе Христос, бо, може, не піклується про наш Орден. Залишив він і мене, хоч я служив йому довгі роки.
Слова поступово завмирали, губи його стали тремтіти, і в каплиці запанувала глуха тиша.
—Синку! Синку!
Тепер в голосі Зігфріда вчувалося прохання, він говорив ще тихіше, немов допитувався про якусь важливу і страшну таємницю.
—Якщо ти тут, якщо чуєш мене, дай знак: ворухни рукою або розплющ на мить очі, бо серце моє ниє в старих грудях... Дай мені знак, я ж тебе любив, обізвися!..
Спершись руками на край труни, він втупив свої яструбині очі в закриті повіки Ротгера і ждав,
—Та як же ти можеш говорити,— сказав він нарешті,— коли від тебе віє холодом і мертвяком. Але якщо ти мовчиш, я сам скажу тобі дещо, а твоя душа нехай прилетить сюди, на ці свічки, і слухає.
З цими словами він нахилився до обличчя трупа.
—Пам'ятаєш, як капелан не дав добити Юранда і як ми присягнули йому, що не зробимо цього. Гаразд: я додержу присяги, але тебе порадую, де б ти не був.
Сказавши це, він одступив від труни, поставив назад свічники, накрив труп плащем і вийшов з каплиці.
Перед дверима кімнати міцно спав зморений хлопчик-слуга, а в кімнаті Зігфріда чекав Дідеріх.
Це був низький, кремезний чоловік з кривими ногами і квадратним звірячим обличчям, частково закритим темним зубчастим каптуром, що спадав на плечі. Одягнений був у каптан з буйволячої невичиненої шкури, підперезаний також буйволячим паском, за яким стриміла в'язка ключів і короткий ніж. У правій руці тримав залізного, затягненого міхуром ліхтаря, в лівій — мідного казанка і смолоскипа.
— Ти готовий? — спитав Зігфрід.
Дідеріх мовчки вклонився.
—Я казав, щоб у казанку був жар. Кремезний чоловік знову нічого не відповів, тільки
показав на палаючі в каміні поліна, взяв коло каміна лопатку й почав вигрібати в казанок жар, потім запалив смолоскипа і став чекати.
—А тепер слухай, собако,— сказав Зігфрід.— Колись ти проговорився про те, що звелів тобі зробити Данфельд, і комтур наказав вирізати тобі язика. Але тому, що ти можеш все розказати капеланові на мигах, то я попереджаю тебе, коли хоч одним рухом покажеш йому те, що зробиш з мого наказу, я звелю тебе повішати.