—А тепер іди попереду і веди до Юрандового підземелля.
Кат вхопив своєю величезною рукою казанок за дужку, підняв смолоскипа, і вони вийшли. За дверима пройшли повз сонного слугу і, спустившись сходами, попрямували не до головних дверей, а під сходи, за якими на всю ширину будинку тягнувся вузький коридор, що закінчувався важкою хвірткою, прихованою в ніші стіни. Дідеріх одімкнув її, і вони опинилися під голим небом, на невеликому дворі, оточеному з усіх чотирьох боків кам'яними коморами, в яких зберігалися запаси зерна на випадок облоги замка. Під одною з цих комор, по праву руку, були підземні в'язниці. Тут не було ніякої сторожі, бо коли б в'язень навіть спромігся вирватись із підземелля, то опинився б, у дворі, єдиним виходом з якого була замкнена хвіртка в стіні.
—Жди! — сказав Зігфрід.
Спершися рукою на стіну, він спинився, бо відчув, що з ним діється щось недобре і що йому, бракує повітря, немов груди його були заковані в тісний панцер; Просто те, що він пережив, було над його старечі сили. Він відчув, що на лобі його під каптуром виступає холодний піт, і вирішив трохи відпочити,
Після хмурного дня настала погожа ніч. На небі світив місяць, і весь двір був залитий ясним світлом, під якого сніг здавався зеленуватим. Зігфрід жадібно втягав в легені свіже, холодне повітря. Разом з тим він пригадав, що такої самої ясної ночі Ротгер виїжджав до Цеханова, звідти повернувся його труп.
— А тепер лежиш у каплиці,—пробурмотів він стиха.
Гадаючи, що комтур говорить до нього, Дідеріх підняв смолоскипа й освітив його бліде, страшне, майже трупне обличчя, схоже на голову старого шуліки,
—Веди,— сказав Зігфрід.
Жовта пляма світла від ліхтаря знову заколихалась на снігу, і вони пішли далі. В товстій стіні комори була заглибина, від якої кілька східців вело до низьких залізних дверей. Дідеріх одімкнув їх і став спускатися вниз сходами, в глиб чорної пащі, високо підіймаючи ліхтар, щоб освітити комтурові дорогу. В кінці сходів починався коридор, а в ньому праворуч і ліворуч виднілися дуже низькі двері камер в'язниці.
—До Юранда,—сказав Зігфрід. Заскрипіли засуви, і вони увійшли. В ямі було зовсім
темно, тому Зігфрід, нічого не розрізняючи при тьмяному світлі ліхтаря, наказав запалити смолоскипа і незабаром в ясному його світлі побачив лежачого на соломі Юранда. Ноги й руки в'язня були закуті в кайдани, ланцюг на одній руці був трохи довший, якраз настільки, щоб можна було піднести до рота їжу. Він був у тому самому рядняному мішку, в якому з'явився до комтурів, але тепер у темних кров'яних плямах, бо коли ошалілого від болю й люті рицаря заплутали в сітку, кнехти хотіли його добити й заподіяли йому алебардами кільканадцять ран. Цьому перешкодив місцевий щитнинський капелан. Рани не були смертельні, але з Юранда вийшло стільки крові, що його віднесли у в'язницю напівживого. Всі в замку думали, що Юранд от-от умре, але його залізне здоров'я перемогло смерть, і він лишився живий, хоч ран йому не перев'язали й кинули в страшне підземелля, в якому під час відлиги капало з стелі, а під час морозів стіни вкривалися грубим шаром інею.
Так він лежав на соломі, в ланцюгах, безсилий, але величезний, схожий на якийсь уламок скелі, що набрав людської подоби. Зігфрід наказав світити йому прямо в обличчя і якийсь час мовчки дивився на нього, потім сказав Дідеріхові:
—Бачиш, у нього тільки одне око, випечи його йому. Сказав він це спокійно і кволо, тому цей страшний
наказ здався ще страшнішим. Смолоскип ледве помітно здригнувся в руках ката, але той нахилив його, і на око Юранда почали падати великі палаючі краплі смоли і незабаром залили його від брови до вилиці.
Обличчя Юранда скривилося, русяві вуса Піднялися вгору й відкрили зціплені зуби, але він не вимовив жодного слова, і чи то через знемогу, чи з властивої його натурі страшної упертості навіть не застогнав.
А Зігфрід сказав:
—Тобі було обіцяно, що вийдеш на волю, і ти вийдеш, але не зможеш більше обвинуватити Орден, тому що позбудешся язика, котрим паплюжив Орден.
І знову дав знак Дідеріхові. Кат видав якийсь дивний горловий звук і на мигах показав, що потребує обох рук і щоб комтур присвітив йому.
Старий узяв смолоскипа і тримав його в простягненій тремтячій руці, але коли Дідеріх надавив коліньми на груди в'язня, Зігфрід одвернувся і став дивитися на вкриту інеєм стіну.
Якийсь час бряжчали ланцюги, потім почулося важке дихання, схоже на один глухий суцільний стогін, і нарешті настала тиша.
Далі знову почувся голос Зігфріда:
—Юранде, кара, якої ти зазнав, все одно мала тебе спіткати, але, крім того, я обіцяв братові Ротгерові, котрого вбив чоловік твоєї дочки, вкласти в його труну твою праву руку.
Дідеріх, який був уже підвівся, почувши це, знову нахилився над Юрандом.
Через деякий час старий комтур і Дідеріх. знову опинилися у тому самому дворі, залитому місячним світлом. Пройшовши коридор, Зігфрід узяв з рук ката ліхтаря і якийсь темний предмет, загорнений в ганчірку, і голосно сказав сам до себе:
— Тепер назад у каплицю, а потім на вежу.
Дідеріх швидко глянув на нього, але комтур наказав йому йти спати, а сам, помахуючи ліхтарем, почвалав до освітлених вікон каплиці. По дорозі він думав про те, що сталося. Старий комтур з певністю відчував, що надходить і його кінець і що це — його останні вчинки на землі. Проте його тевтонська душа, з природи більш жорстока, ніж брехлива, під виливом невблаганної потреби так призвичаїлась до крутійства, обману й виправдання кривавих вчинків Ордену, що він і тепер мимоволі думав, як би скинути з себе й Ордену ганьбу й відповідальність за катування Юранда. Дідеріх німий, він нічого не скаже, і хоч може порозумітися з капеланом на мигах, проте зі страху не наважиться щось сказати. То хто ж доведе, що всі ті рани заподіяні Юрандові не в битві? Він легко міг позбутися язика від удару списом у рот; меч або сокира також легко могли одрубати йому праву руку, а око в нього було тільки одне, то що ж дивного, що його вибито, коли він ошалів і кинувся один на цілу щитнинську залогу? Ах, Юранд! Остання в житті радість потрясла на хвилину серце старого хрестоносця. Так, Юранд, якщо виживе, має бути випущений на волю! Зігфрід пригадав, як він колись радився про це з Ротгером, і як той, сміючись, сказав: «Нехай тоді йде, куди очі бачать, а коли не зможе втрапити до Спихова, то нехай спитає дороги». Бо те, що сталося, було вже частково вирішено ними. і тепер, коли Зігфрід знов увійшов у каплицю і, ставши навколішки, поклав до ніг Ротгера Юрандову закривавлену руку, ця остання радість востаннє відбилась, на його обличчі.
— Бачиш, — сказав він, — я зробив більше, ніж було умовлено: бо король Ян Люксембурзький, бувши сліпим, взяв участь в битві й загинув зі славою, а Юранд уже не візьме в ній участі й загине, як собака під тином.
Як і тоді, коли йшов до Юранда, він знов відчув, що йому бракує повітря в грудях, а на голові немов опинився важкий залізний шолом, але це тривало тільки одну мить. Він глибоко зітхнув і сказав:
— Ну, час уже й мені. Був ти у мене один, а тепер нема нікого. Та коли мені ще судилося жити, то обіцяю тобі, синку, що покладу на твою могилу ще й ту руку, котра тебе вбила, або сам загину... Твій убивця ще живий...
Тут зуби його зціпились, тіло так задрижало, що йому одібрало мову, і тільки через деякий час він знов заговорив уривчастим голосом:
—Так... Твій убивця ще живий, але я доберусь до Нього... а перед цим заподію йому гіршої за смерть муки.
І замовк.
Через деякий час він устав, підійшов до труни й заговорив уже спокійним голосом:
—Ну, попрощаюся... Подивлюся тобі в обличчя останній раз, може, побачу, чи радий ти з обітниці. Останній раз!
Він одкрив обличчя Ротгера і раптом поточився назад.
—Смієшся...— промовив старий хрестоносець.— Страшно смієшся...
Тіло під плащем, може від свічок, відтало і з незвичайною швидкістю почало розкладатися — і обличчя
молодого, комтура справді зробилося страшним. Величезні й почорнілі вуха були потворні, а сині надуті губи скривилися ніби в усмішці.
Зігфрід поквапно закрив цю жахливу людську машкару.
Потім узяв ліхтаря і вийшов. По дорозі йому втретє забракло повітря. Повернувшися в кімнату, він упав на своє тверде чернече ліжко і деякий час лежав нерухомо. Сподівався заснути, але його раптом огорнуло дивне почуття: йому здалося, що сон уже ніколи не прийде до нього, а натомість, якщо він залишиться в цій кімнаті, прийде смерть.
Зігфрід не боявся смерті. Надзвичайно стомлений, втративши надію на сон, він вбачав у ній якесь велике заспокоєння, проте не хотів ще вмерти цієї ночі, тому сів, на ліжку і промовив:
—Дай мені дожити до завтра.
І в цей час виразно почув, як якийсь голос шепнув йому на вухо:
—Виходь з цієї кімнати. Завтра буде вже пізно, і ти не виконаєш обіцяного. Виходь з цієї кімнати!
Насилу підвівшись, комтур вийшов. На мурах, з наріжних веж перегукувалась сторожа. З вікон каплиці на сніг падало жовте світло. Посеред двору, біля кам'яного колодязя, гралися два собаки, тягаючи якусь шматину, а взагалі в дворі було безлюдно й тихо.
— Отже, неодмінно цієї ночі? — промовив Зігфрід. — Я безмірно стомлений, але йду... Всі сплять. Юранд, знесилений мукою, може, також спить, тільки я не засну, Іду, йду, бо в кімнаті смерть, а я ж тобі обіцяв... А потім нехай приходить, смерть, якщо не прийде сон. Ти там смієшся, а мені бракує сили. Коли смієшся, то, мабуть, радий. Але бачиш, пальці мої задубіли, немає сили в руках, і сам уже обіцяного не виконаю... Це виконає служка, яка з нею спить...
Говорячи так, він важким кроком ішов до надбрамної, вежі. Тимчасом собаки, що гралися біля кам'яного колодязя, підбігли до нього й почали лащитись, В одному з них Зігфрід впізнав нерозлучного Дідеріхового товариша, про якого в замку говорили, ніби він ночами служить йому за подушку.
Полащившись до комтура, собака разів зо два тихо гавкнув і побіг до воріт, немов відгадав намір людини.
За хвилину Зігфрід опинився, перед вузенькими дверима вежі, котрі на ніч засувалися знадвору. Відсунувши засув, він намацав поручень сходів, що починалися одразу за дверима, й пішов угору. Забувши взяти ліхтаря, ішов навпомацки, обережно відшукуючи ногами східці.