—Хто там?
Відповіді не було, тільки сопіння почастішало.
Зігфрід був людина безстрашна: він не боявся смерті, але тієї страшної ночі його відвага й самовладання вже були вичерпані. У нього майнула думка, що дорогу йому заступив Ротгер, і волосся його наїжилось, а на лобі виступив холодний піт.
Він позадкував майже до самого виходу.
—Хто там?-—ще раз запитав Зігфрід здавленим голосом.
Але в цю мить щось штовхнуло його в груди з такою страшною силою, що старий, зомлівши, вилетів крізь відчинені двері і впав навзнак, навіть не застогнавши.
Запанувала тиша. Потім з вежі висунулась якась темна постать і згинці почала втікати до стаєнь, що містилися коло цейхгаузу по лівий бік двору. Дідеріхів собака мовчки побіг за нею. Другий собака також побіг за ними і зник в тіні під стіною, але незабаром з'явився знову з опущеною до землі головою, немов відшукуючи слід. Він наблизився до нерухомого Зігфріда, уважно обнюхав його, потім сів і, піднявши вгору морду, завив.
Він вив довго, немов сповнюючи новою скорботою і жахом цю моторошну ніч. Нарешті в заглибині великої брами заскрипіли двері, і в дворі з'явився воротар з алебардою.
— Здох би ти! — сказав він. — Я тобі покажу, як вити ночами!
І він хотів був штовхнути собаку алебардою, але в ту ж мить побачив, що коло відчинених дверей вежі хтось лежить.
—Herr Jesus! Що це таке?..
Нахилившись, подивився в обличчя лежачого чоловіка й почав кричати:
—Сюди! Сюди! Рятуйте!
Потім кинувся до брами й почав з усієї сили смикати за мотуз від дзвона.
Хоч Гловач і поспішав до Згожелиць, але не міг їхати так швидко, як би йому хотілось, бо дорога була надзвичайно важка. Після лютих морозів і великих снігів, що позасипали цілі села, настала сильна відлига. Всупереч своїй назві місяць лютий зовсім не був лютим. Спочатку піднялись густі, непроглядні тумани, а далі пішли заливні дощі, від яких на очах танули високі замети, а в перервах між дощами віяв такий вітер, який звичайно віє в березні,— поривчастий і раптовий. Він купчив і розганяв на небі важкі хмари, а на землі завивав у заростях, шумів у лісах і жер сніг, під яким ще недавно в зимовім тихім сні дрімали дерева. Одразу почорніли бори. На луках широко розлилась і брижилась під вітром вода, збутніли струмки і ріки. З такого стихійного розливу раділи тільки рибалки, натомість вся інша людність сиділа по хатах, немов на прив'язі, і нудьгувала. В багатьох місцях від села до села можна було дістатися лише човном. Правда, крізь бори та мочари не бракувало збудованих з колод та обаполів доріг і гребель, але тепер греблі порозмокали, а колоди в низовинах загрузли в багнах, і їхати ними стало небезпечно або й зовсім неможливо. Особливо трудно було чехові просуватися в озерній Великопольщі, де розливи щовесни траплялись більші, ніж в інших місцевостях країни, а тому й дорога, надто для вершників, була важча.
Через те чех мусив часто зупинятися й цілими тижнями чекати в містечках та по селах у дідичів, які за звичаєм гостинно приймали його разом з людьми, охоче слухали оповідань про хрестоносців і платили хлібом-сіллю за новини. Таким чином, поки чех опинився поблизу. Згожелиць і Богданця, минула більша частина березня і весна вже добре встановилась.
Чех думав про те, що незабаром побачить свою пані, і серце його сильно билося. Хоч він і знав, що Ягенка для нього так само недосяжна, як зірка на небі, проте обожував її і щиро любив. Незважаючи на це, він вирішив заїхати спочатку до старого Мацька, по-перше, тому, що до нього був посланий, а по-друге,—вів з собою людей, які мали залишитися в Богданці. Після перемоги над Ротгером Збишко забрав його почет, який за правилами Ордену складався з десяти вершників. Двоє з них одвезли тіло вбитого до Щитна, а решту, знаючи, як жадібно старий Мацько шукає поселенців, Збишко одіслав з Гловачем дядькові в подарунок.
Заїхавши до Богданця, чех не застав Мацька вдома: йому сказали, що старий пішов з собаками й самострілом у бір. Але Мацько повернувся ще за дня і, довідавшись, що у нього спинився якийсь чималий загін, поспішив привітати і пригостити прибулих. Він не одразу впізнав чеха, а коли той вклонився йому і назвав себе, в першу мить страшенно злякався, вдарив самострілом і шапкою об землю й вигукнув:
—Ради бога! його вбили? Кажи, що знаєш!
—Не вбитий він,— відказав чех.— При доброму здоров'ї!
Почувши це, Мацько трохи засоромився й почав сопти, нарешті глибоко зітхнув.
—Слава господу Ісусу! Де ж він тепер?
— Поїхав до Мальборга, а мене з новинами прислав сюди.
А чого до Мальборга?
За дружиною.
Бійся бога, чоловіче! За якою дружиною?
—За Юрандовою дочкою. Буде про що розказувати цілу ніч, але дозвольте, шановний пане, трохи відсапатись, бо дуже стомився в дорозі — від самої півночі їхав без відпочинку.
Мацько на деякий час перестав розпитувати, головним чином тому, що здивування одібрало йому мову. Трохи охолонувши, гукнув слузі, щоб той підкинув Дров у вогнище і приніс чехові їсти, а сам почав ходити по кімнаті, вимахуючи руками та розмовляючи сам із собою:
— Вухам не ні риться... Юрандова дочка... Збишко Жонатий...
— І жонатий і нежонатий,— сказав чех.
І він почав, не поспішаючи, розказувати, що і як було, а Мацько жадібно слухав, коли-не-коли перебиваючи оповідача запитаннями, бо не все було йому зрозуміло в розповіді чеха. Гловач, наприклад, не знав точно, коли Збишко одружився, бо не було ніякого весілля, проте впевнено твердив, що вінчання було і що сталося це з допомоги самої княгині Ганни Данути, а виявилось лише після приїзду хрестоносця Ротгера, з яким Збишко, викликавши його на суд божий, бився в присутності всього мазовецького двору.
— А-а! Значить, бився? — блиснувши очима, вигукнув страшенно зацікавлений Мацько.— Ну, і як?
—Розрубав німця, надвоє, та й мені бог поміг із зброєносцем упоратись.
Мацько знову почав сопти, цього разу вже від задоволення.
—Ну, — сказав він,— з ним не жартуй. Останній з Градів, але богом присягаюся, що не гірший. Взяти хоча б сутичку з тими фризами?.. Ще ж підлітком був...
Він раз та другий пильно глянув на чеха і говорив далі:
— Але й ти мені до душі. І, видно, не брешеш. Я брехуна і крізь стіну бачу. Зброєносець — то не яке велике діло, а от що тому псявірі руку скрутив і тура звалив, то гідні вчинки.
Потім несподівано спитав:
—А здобич? Також гідна?
—Взяли ми панцер, коні й десять хлопів, з них вісім молодий пан вам прислав.
Аз двома що зробив?
Одіслав з тілом.
— Не міг князь своїх слуг послати? Ті два вже не повернуться.
Чех усміхнувся на жадібність Мацька, яку він часто виявляв у розмові.
—Молодшому панові нема чого на це зважати,— сказав він.— Спихов — великий маєток.
—Еге, великий! Ну та й що? Але ж не його?
А чий же? Мацько аж устав.
Балакай! А Юранд?
—Юранд у хрестоносців в підземеллі, і на нього чигає смерть. Бог його знає, чи виживе, а коли й виживе, то чи повернеться. А хоч би й вижив та повернувся, однак ксьондз Калеб читав його заповіт і всім оголосив, що дідичем має бути молодий пан.