Бо таки посол. До того ж він в Ордені визначний чоловік, до порад якого прислухається сам магістр і майже ні в чому йому не відмовляє. Може, це бог так дав, що його не було в Мальборзі, коли туди приїжджав ваш небіж, бо Ліхтенштейн, хоч і знатного роду, але, кажуть, злопам'ятний і мстивий. Він упізнав вас?
— Навряд чи міг впізнати, бо мало мене бачив. На тинецькій дорозі ми були в шоломах, а потім я лише раз був у нього в Збишковій справі, але ввечері, бо мені було ніколи, й раз бачились у суді. З того часу я змінився на обличчі й борода моя значно посивіла. Помітив я зараз, як він дивився на мене, але, мабуть, тому, що я довго розмовляю з вашою милостю, бо потім дивився в інший бік зовсім спокійними очима. Збишка б він упізнав, мене ж не запам'ятав. А про мою обітницю, може, й не чув, йому треба думати про кращих за мене.
— Про яких це кращих?
—Викликати його дали обітницю і Завіша з Гарбова, і Повала з Тачева, і Мартин з Вроцімовиць, і Паніко Злодій, і Лис з Торговиська. Кожен з них, милостива пані, й десятьом таким дав би ради, а їх же цілий гурт! Краще б йому було не родитися, ніж мати хоч один такий меч над головою. А я не тільки не нагадаю йому про свою обітницю, але й постараюся здобути довір'я.
—Навіщо це?
Обличчя Мацька відразу зробилось хитре, як морда старого лиса.
Щоб дав мені якого-небудь листа, з яким я міг би безпечно їздити по орденських землях і в разі потреби допомогти Збишкові.
Хіба це гідно рицарської честі? — з усмішкою запитала княгиня.
Гідно,— рішучим голосом відповів Мацько.— Коли б я, наприклад, у бою напав на нього ззаду й не гукнув, щоб він обернувся, то, звісно, вкрив би себе ганьбою, але в мирний час хитрістю підчепити на гачок ворога — цього не посоромиться жодний справжній рицар.
В такому разі я вас познайомлю,— відповіла княгиня.
І, кивнувши до Ліхтенштейна, вона познайомила з ним Мацька, подумавши, що коли б Ліхтенштейн його і пізнав, то нічого особливого не сталося б.
Але Ліхтенштейн не впізнав Мацька, бо справді бачив його на тинецькій дорозі в шоломі, а потім лише один раз розмовляв з ним, та й то увечері, коли Мацько приходив до нього просити подарувати Збишкові провину.
Проте хрестоносець вклонився досить гордо, і тільки побачивши за рицарем двох вродливих, багато вбраних слуг, подумав, що такі можуть бути не в абиякого воїна, і обличчя його трохи прояснилося, хоч він і не перестав гордо випинати губи, що робив завжди, коли мав діло з особою не князівського роду.
А княгиня промовила, показуючи на Мацька: — Цей рицар їде до Мальборга, і я особисто здаю його на ласку великого магістра, але він, почувши про вашу впливовість в Ордені, хотів би мати від вас листа.
Сказавши це, княгиня одійшла до епіскопа, а Ліхтенштейн, втупивши в Мацька свої холодні сталеві очі, запитав:
З якого ж приводу ви хочете, пане, відвідати нашу побожну і скромну столицю?
У мене чесний і побожний привід,— відповів, підіймаючи очі, Мацько.— Якби було інакше, милостива княгиня не ручилася б за мене. Але, крім доконання побожних обітниць, я хотів би побачити й вашого магістра, який підтримує на землі мир і є найславетнішим на
світі рицарем.
—Той, за якого ручиться милостива княгиня, наша пані й добродійка, не нарікатиме на вбогу гостинність Ордену. Щодо магістра, то вам його трудно буде побачити— він уже місяць тому як виїхав до Гданська, а звідти мав вирушити в Кролевець і далі до границі. Бо хоч магістр і прихильник миру, проте мусить захищати споконвічні орденські землі від підступних зазіхань Вітольда.
Почувши це, Мацько так одверто засмутився, що Ліхтенштейн, від погляду якого ніщо не могло сховатися, сказав:
Видно, ви так само хотіли бачити великого магістра, як і виконати свої побожні обітниці.
Хотів, дуже хотів! — швидко відповів Мацько.— Значить, війна з Вітольдом за Жмудь — справа вирішена?
Він сам її почав, всупереч присягам подавши бунтівникам допомогу.
Вони замовкли.
—Що ж, нехай бог поможе Орденові, як він того заслуговує! — сказав нарешті Мацько.— Як не зможу побачити магістра, то хоч виконаю обітниці.
Але, всупереч своїм словам, він сам не знав, що йому робити, і з почуттям величезного збентеження ставив перед собою одне запитання:
«Де ж мені тепер шукати Збишка, і де я його
знайду?»
Не важко було зрозуміти, що коли магістр залишив Мальборг і подався на війну, то нема чого шукати в Мальборзі й Збишка, а треба, в усякому разі, зібрати про нього докладніші відомості. Старий Мацько засмутився ще більше, але як чоловік кмітливий, вирішив не гаяти часу й завтра вранці рушати в дорогу. Одержати листа від Ліхтенштейна з допомогою княгині Олександри, якій комтур безмежно вірив, було не важко. Таким чином Мацько дістав рекомендацію до бродницького старости й до великого шпитальника в Мальборзі, за що подарував Ліхтенштейнові великий срібний кубок вроцлавського виробу, що їх рицарі мали звичай ставити на ніч коло постелі, аби мати в разі безсоння і ліки, і втіху. Мацькова щедрість трохи здивувала чеха, який знав, що старий рицар не дуже охоче роздається подарунками, особливо німцям.
Я віддарував його тому, — сказав Мацько,— що дав обітницю викликати його і мушу з ним битись, і мені було б ніяково зазіхати на життя людини, яка зробила мені послугу. Бити добродійника — це не наш звичай.
Але гарного кубка шкода! — трохи перекірливо відповів чех.
Мацько на це відказав:
—Я нічого не роблю, не подумавши, не турбуйся! Бо якщо господь милосердний допоможе мені звалити німця, то я одіб'ю і кубка і ще багато хороших речей здобуду.
Потім вони обидва разом з Ягенкою почали радитись, що їм робити далі. Мацькові спало на думку залишити її й Сецехівну в Плоцьку під опікою княгині Олександри, тому що у епіскопа зберігався абатів заповіт. Але дівчина противилась цьому всією силою своєї незламної волі. Правда, їхати без них було б зручніше, бо на нічлігах не треба було б шукати окремих кімнат та додержувати звичайності, а також думати про небезпеку та інші обставини. Але ж не для того вони виїхали із Згожелиць, щоб сидіти в Плоцьку. Якщо заповіт у єпіскопа, то він ніде не дінеться, а щодо дівчат, то, коли вже треба буде, їм краще залишитись у княгині Ганни, ніж у Олександри, бо при тому дворі ненавидять хрестоносців і люблять Збишка. Правда, на це Мацько сказав, що то не жіночого розуму річ і що дівчині не личить «розводитись» так, ніби вона справді має розум, проте не противився рішуче і незабаром погодився цілком, коли Ягенка одвела його вбік і з слізьми на очах почала говорити:
— Знаєте що?.. Бог бачить моє серце і знає, як я щоранку і щовечора прошу його про ту Данусю та про щастя Збишка! Бог на небі найкраще це знає! Але ж ви з Главою кажете, що вона вже загинула й ніколи не вирветься з рук хрестоносців. А коли це так, то я...
Ягенка трохи завагалася. Сльози повільно покотились по її щоках, і вона тихо закінчила:
—То я хочу бути близько коло Збишка...
Сльози і слова дівчини зворушили Мацька, проте він сказав:
—Якщо Дануся загине, то Збишко з горя й не гляне на тебе,
—Я й не хочу, щоб він на мене дивився, тільки хочу
бути коло нього.
—Ти ж знаєш, що й я хотів би цього, але він з горя
може тебе ще й вилаяти...
Нехай навіть вилає,— сумно усміхнувшись, відповіла Ягенка.— Але він не зробить цього, бо не знатиме, що то я...
— Впізнає...
—Не впізнає. Ви ж не впізнали. Скажете йому, що то не я, а Ясько, він же обличчям зовсім схожий на мене. Скажете йому, що він виріс, та й усе, і Збишкові навіть на думку не спаде, що то не Ясько...
У відповідь старий рицар ще нагадав про коліна всередину, але коліна всередину були іноді й у хлопців, так що це не могло бути перешкодою, тим більше, що Ясько справді був дуже схожий на Ягенку, а волосся в нього відросло довге, й носив він його в понтлику, як усі хлопці шляхетного походження та рицарі. Через те Мацько погодився, і вони стали говорити про дорогу. Виїжджати мали завтра вранці. Мацько вирішив їхати в країну хрестоносців, добратися до Бродниці, там розпитатися, і коли б магістр, всупереч передбаченням Ліхтенштейна, був ще в Мальборзі, то їхати до Мальборга, а як ні, то посуватися орденською границею в напрямі Спихова й по дорозі питати про молодого польського рицаря і його почет. Старий рицар навіть сподівався, що швидше дізнається що-небудь про Збишка в Спихові або при дворі варшавського князя Януша, ніж в іншому місці.
Другого дня вони виїхали. Настала вже справжня весна, так що розливи річок, а саме Скрви і Дрвенци, затримували подорож, і вони аж на десятий день переїхали границю й опинилися в Бродниці. Це було чисте й гарне містечко, але вже при в'їзді в нього можна було відчути суворість німецької влади, бо велика мурована шибениця збудована за містом над дорогою в Горчениці, унизана була тілами повішаних, серед яких було одно жіноче. На сторожовій вежі й на замку розвівалися знамена — червона рука на білому полі. Подорожани не застали самого комтура на місці, бо він з частиною залоги й на чолі околичної шляхти виїхав до Мальборга. Ці відомості Мацькові дав старий і сліпий на обидва ока хрестоносець, який був колись комтуром Бродниці, а потім, звикнувши до місця й замку, залишився тут доживати віку. Коли місцевий капелан прочитав йому листа Ліхтенштейна, він гостинно прийняв Мацька, а тому що жив серед польського населення й добре знав польську мову, з ним легко було розговоритись. Виявилось, що шість тижнів тому він їздив до Мальборга, куди його як досвідченого рицаря викликали на воєнну параду, і тому він знав, що діялось в столиці. Коли Мацько спитав його про молодого польського рицаря, старий комтур сказав, що не пам'ятає імені, але ніби, чув про одного такого, котрий спочатку дивував усіх тим, що був дуже молодий і вже пасований, а потім щасливо бився на турнірі, за звичаєм влаштованому великим магістром для іноземних гостей перед виступом у воєнний похід. Потроху він навіть пригадав, що того рицаря полюбив і взяв під свою опіку мужній і шляхетний брат магістра, Ульріх фон Юнгінген, і дав йому охоронні грамоти, з якими той юнак пізніше виїхав нібито на схід. Ці відомості дуже втішили Мацька, бо він не мав найменшого сумніву, що той молодий рицар і був Збишко. В зв'язку з цим, до Мальборга поки що нічого було їхати, бо хоч великий шпитальник або інші урядовці та орденські рицарі, які там зостались, і могли дати ще докладніші відомості, але де зараз знаходиться Збишко, вони, звичайно, не знали. Зрештою, сам Мацько найкраще знав, де його знайти, бо не трудно було догадатися, що він кружляє десь коло Щитна або, якщо не знайшов там Данусі, то шукає її по віддалених східних замках і комтуріях.
Не гаючи часу, подорожани теж вирушили на схід, до Щитна. Вони їхали швидко, бо густо розташовані міста й містечка були з'єднані битими шляхами, що їх хрестоносці або, краще сказати, купці, котрі проживали в містах, утримували в доброму стані, не гіршому, ніж польські дороги, котрі виникли під господарською і дбайливою рукою-короля Казіміра. До того ж настала прекрасна погода. Ночі були зоряні, дні ясні, а опівдні повівав теплий вітрець, що сповнював груди бадьорістю і здоров'ям. Зазеленіли на полях хліба, рясно за цвіли луки, а соснові ліси запахли духом живиці. За всю дорогу до Лідзбарка, а звідти до Дзялдова й далі до Недзбожа подорожани не бачили на небі жодної хмарки. Аж у Подзбожі вночі пройшла злива з першим Весняним громом, але тривала недовго, і на другий день заблищав такий ясний, рожевий і золотистий ранок, що все навколо, скільки бачило око, іскрилося суцільним бісером брильянтів і перлів, і здавалось, вся країна усміхається до неба й радіє з буйного життя.