Провідник їхав на кілька десятків кроків попереду, за ним верхи Мацько з Ягенкою, потім, досить далеко від них, чех з гарненькою Сецехівною, а ще далі, з самого заду йшли вози в супроводі озброєних слуг. Був ранній ранок. Рожева барва ще не зійшла з неба на сході, хоч сонце вже палало, перетворюючи краплі роси на деревах і травах на опали.
—Ти не боїшся їхати в Щитно? — спитав Мацько.
Не боюся,— відповіла Ягенка.— Бог мене захистить, бо я сирота.
Там нікому не можна вірити. Правда, найгірший пес був отой Данфельд, котрого Юранд знищив разом з Готфрідом... Так казав чех. Другим після Данфельда був Ротгер, котрий поліг від Збишкової сокири, але залишився ще старий кат, який продав чортові душу... Люди напевне нічого не знають, проте я думаю, що коли Дануська загинула, то від його руки. Була чутка, що з ним також щось трапилось, але княгиня казала мені в Плоцьку, що він викрутився. В Щитні нам і доведеться мати з ним діло. Добре, Що у нас є лист від Ліхтенштейна, бо псявіри-хрестоносці нібито бояться його більше, ніж самого магістра... Кажуть, що він має величезну вагу і значення, а до того ще й дуже мстивий. Не дарує найменшої кривди... Без того листа не їхав би я так спокійно до Щитна.
А як той старий зветься?
Зігфрід де Леве.
— Дасть бог, ми справимось і з ним.
—Дасть бог!
Мацько засміявся й через деякий час заговорив:
—Каже мені княгиня в Плоцьку: «Ви все скаржитесь, скаржитесь, як ягнята на вовків, а з тих,—каже,— вовків три вже неживі, бо їх ягнята подушили». І, правду кажучи, так воно й є...
—А Дануська? А її батько?
Це саме я й казав княгині. Але в душі я радий, бо виходить, що й нас кривдити небезпечно. Ми таки знаємо, як ухопити в руку топорище та гарненько махнути сокирою! А щодо Дануськи і Юранда, то це правда. Я гадаю так само, як і чех, що їх уже нема на світі, але насправді цього ніхто напевне не знає... Того Юранда мені також жаль, бо й за життя він за дівчину багато намучився, і якщо загинув, то тяжкою смертю.
Коли при мені хто-небудь про нього згадає, я так одразу й подумаю про татуся, якого теж на світі нема,— сказала Ягенка.
Кажучи це, вона підняла вгору свої зволожені слізьми, чудові оченята. Мацько похитав головою і відказав:
—Він напевне в бога на пораді й у вічному раюванні, бо кращої за нього людини не було, мабуть, в усьому нашому королівстві...
—Ой, що не було, то не було! — зітхнула Ягенка. Дальшу розмову їм перебив хлоп-провідник, який
раптом спинив свого коня, повернув його назад, галопом підскочив до Мацька й вигукнув якимось дивним, зляканим голосом:
—Ради бога, подивіться, пане рицарю, хто це йде до нас з пагорка?
—Хто? Де? — вигукнув Мацько.
— А он де! Якийсь велетень, чи що...
Мацько з Ягенкою зупинили коней, подивились туди, куди показував провідник, і справді побачили на гребені пагорка, за півстадії або й більше, якусь постать, котра значно перевищувала звичайні людські розміри.
—Він правду каже, що чоловік великий,— буркнув Мацько.
Потім скривився, раптом плюнув набік і сказав:
—Цур йому!
— Чого ви заклинаєте? — спитала Ягенка.
Бо я згадав, як такого самого ранку ми із Збишком побачили на дорозі з Тинця до Кракова отакого самого ніби велетня. Тоді казали, що то Вальгер Вдалий. А потім виявилось, що то був пан з Тачева, проте нічого доброго з того не вийшло. Цур йому!
То не рицар, бо йде пішки,— придивляючись, сказала Ягенка.— Я навіть бачу, що при ньому нема ніякої зброї, тільки палицю держить у лівій руці...
І мацає нею поперед себе, немов уночі,— додав Мацько.
І ледве ступає. Сліпий, чи що?
Сліпий, їй-богу, сліпий!
Вони рушили кіньми й через деякий час спинилися перед стариком, який надзвичайно повільно сходив з пагорка, шукаючи перед собою костуром дороги.
Це був справді чоловік величезного зросту, хоч зблизька й перестав здаватися їм велетнем. Вони також впевнились, що він був сліпий. Замість очей у нього були дві червоні западини. У нього не було також кисті правої руки, на місці якої теліпався вузол з брудного ганчір'я. Біле волосся спадало йому аж на плечі, а борода сягала до пояса.
—У бідолахи нема ні поводатаря, ні собаки, і він сам помацки шукає дороги,— озвалася Ягенка.— Боже мій, ми ж не можемо залишити його без допомоги. Не знаю, чи зрозуміє він мене, але я заговорю до нього по-нашому.
Сказавши це, вона хутко зіскочила з коня і, підійшовши до старика, почала шукати грошей в шкіряному гаманці, який висів у неї на поясі.
А той, почувши перед собою кінський тупіт і розмову, витягнув поперед себе костура й підняв угору голову, як то роблять сліпі.
—Слава Ісусу Христу! — сказала дівчина.— Дідусю, ви розумієте по-християнськи?
Почувши її молодий, ніжний голос, старик здригнувся, по обличчю його пробіг якийсь дивний проблиск хвилювання і зворушення, він закрив повіками свої порожні западини й раптом, кинувши костур, впав перед нею навколішки й підняв руки вгору.
—Встаньте, я й так допоможу вам. Що з вами? — здивовано спитала Ягенка.
Але він нічого не відповів, — тільки дві сльози покотились по його щоках, аз уст вирвався схожий на стогін звук:
А-а! а!
Господи милосердний! Він німий, чи що?
А-а! а!
При ньому він підняв руку; спочатку зробив нею знак хреста, потім став водити лівою долонею по губах.
Не зрозумівши Його, Ягенка глянула на Мацька, який сказав:
Здається, він показує, що йому одрізали язика.
Вам одрізали язика? — спитала дівчина.
—А! а! а! а! — кілька разів повторив старик, киваючи головою.
Після цього він показав пальцями на очі, далі простягнув праву руку без кисті, а лівою ніби рубонув по ній.
Тепер його зрозуміли обоє.