—Є з князем Вітольдом.
—Хвалити бога, що хоч той з ними не панькається... Ех, князь Вітольд, то справжній князь! І хитрістю вони його не подолають, бо він один хитріший за них усіх. Бувало притиснуть його, псяюхи, так, що загибель висить над ним, як меч над головою, а він, як той вуж, вислизне й зараз же їх укусить... Стережись його, коли він б'ється, але ще більше стережись, коли він тебе гладить...
—І він з усіма такий?
— Не з усіма, тільки з хрестоносцями. З іншими він добрий і щедрий князь!
Мацько задумався, немов хотів краще пригадати Вітольда,
— Вій зовсім Інакший, ніж тутешні князі,— сказав він нарешті.— Треба було Збишкові звернутися до нього, з його допомогою в боротьбі з хрестоносцями можна багато чого добитися.
Через деякий час він додав:
— Хто його знає, чи не опинимось ми обидва у нього, тоді й помститися можна буде як слід.
Потім вони знов заговорили про Юранда, про його нещасну долю й неймовірні кривди, яких він зазнав від хрестоносців, котрі спочатку без ніякої причини замордували його кохану дружину, а потім, платячи помстою за помсту, викрали дочку, а самого так катували, що й татари гірш не придумали б. Мацько й чех скреготали зубами, розуміючи, що й звільнення Юранда було новою обміркованою жорстокістю. Старий рицар обіцяв собі в душі про все добре дізнатись і потім віддячити хрестоносцям з надвишкою.
В таких розмовах і думках відбувалась їх подорож до Спихова. Після погожого дня настала тиха, зоряна ніч, тому вони не спинялись на ночівлю, тільки тричі добре погодували коні, ще затемна переїхали границю і в супроводі найнятого провідника перед ранком опинились на спиховській землі. Старий Толіма, очевидно, залізною рукою підтримував там порядок, бо як тільки вони заглибились у ліс, проти них виїхало двоє озброєних слуг, які, однак, бачачи, що це не військо, а невеликий загін, не тільки пропустили їх далі без запитань, але й провели через недоступні для необізнаних людей трясовини та мочари.
В городищі гостей прийняли Толіма і ксьондз Калеб. Звістка про те, що якісь добрі люди привезли пана, блискавкою облетіла залогу. Та коли слуги побачили, яким вийшов з рук хрестоносців їхній пан, зірвалась така буря погроз і обурення, що якби в спиховських підземеллях знайшовся ще який-небудь хрестоносець, ніяка людська сила неспроможна була б врятувати його від страшної смерті.
Верхові «парубки» хотіли одразу сідати на коні, їхати на границю, схопити, скільки вдасться, німців і покласти їх голови до ніг свого пана, але Мацько вгамував їх, бо знав, що німці сидять по містечках і городищах, а сільська людність — це ті самі поляки, тільки що живуть вони під гнітом чужинців. Проте ні гомін, ні крик, ні скрипіння колодязних журавлів не розбудили Юранда, якого перенесли на ведмежій шкурі з воза в кімнату на ліжко. Коло нього залишився ксьондз Калеб, його давній друг, що любив Юранда, як рідного, й почав молитися, щоб Христос повернув нещасному очі, язика й руку.
Зморені подорожні, поснідавши, також пішли відпочивати. Мацько прокинувся вже геть після полудня і наказав слузі покликати Толіму.
Знаючи від чеха, що Юранд перед виїздом наказав усім коритися Збишкові й устами ксьондза віддав йому в спадщину Спихов, він звернувся до старого владним тоном:
—Я — дядько вашого молодого пана, і поки він не повернеться, управлятиму Спиховом.
Толіма схилив свою сиву, трохи подібну до вовчої голову і, приклавши долоню до вуха, запитав:
—Отже, ви, пане, шляхетний рицар з Богданця?
— Так,— відповів Мацько.— Звідки ти про мене знаєш?
—Тут вас дожидав і питав про вас молодий пан Збишко.
Почувши це, Мацько забув про свою поважність, схопився на ноги і крикнув: — Хіба Збишко в Спихові?
Був, пане. Два дні тому виїхав.
Боже мій! Звідки ж він прибув і куди поїхав?
—Прибув з Мальборга, по дорозі заїжджав у Щитно, а куди виїхав — не сказав.
Не сказав?
Може, сказав ксьондзові Калебові?
— Ой господи милостивий! Це ж ми розминулися!— б'ючи себе по стегнах руками, промовив Мацько. А Толіма приклав долоню й до другого вуха:
Як кажете, пане?
Де ксьондз Калеб?
У старого пана, коло його ліжка.
— Покличте його! Або ні... Я сам до нього піду. — Я його покличу! — сказав старий і вийшов. Але перш ніж він привів ксьондза, прийшла Ягенка.
—Иди-но сюди! Знаєш що? Два дні тому тут був Збишко.
Вона вмить змінилась на обличчі, а ноги в тісних смугастих холошах помітно затремтіли.
—Був і поїхав? — спитала вона схвильовано.— Куди?
— Два дні тому, а куди — може, ксьондз знає.
— Треба йти до нього! — рішуче сказала дівчина.
За якусь мить увійшов ксьондз Калеб. Гадаючи, що Мацько викликав його, щоб спитати про Юранда, він, не ждучи запитання, сказав; — Ще спить.
— Я чув, що тут був Збишко? —вигукнув Мацько.
—Був. Два дні тому як виїхав.
Куди?
Він і сам не знав... Шукати... Поїхав до жмудської границі, де зараз війна.
Ради бога, розкажіть, отче, все, що про нього знаєте!
Знаю тільки те, що чув від нього. Був він у Мальборзі, здобув там заступництво магістрового брата, який вважається у них найпершим рицарем. З його наказу Збишко може шукати по всіх замках.
Юранда і Дануську?
Так, але Юранда він не шукав, бо йому сказали, що той уже помер.
Розкажіть усе спочатку.
Зараз, нехай тільки віддихаюсь та опам'ятаюсь, бо повертаюся з іншого світу.
Як так з іншого світу?
З того світу, куди конем не доїдеш, а з молитвою дійдеш. Від ніг Ісуса Христа, якого я просив змилуватись над Юрандом.
Ви просили чуда?.. Маєте таку силу? — з великим зацікавленням спитав Мацько.