Сучасний читач, можливо, навіть здивований і вражений фактами, поясненнями й висновками автора, хотів би, і я переконаний у цьому, сподіватися, що жертви Другої світової війни були недаремними, що вони ніколи більше не повторяться. Не один раз різні народи, уведені в оману своїми урядами, були втягнуті у несправедливі війни. Та жоден народ ніколи не починав війну просто заради вбивства й грабежу. Ці якості величезною мірою характерні і німецькому народу, якого спритно обдурили Гітлер і геббельсів-ська пропаганда. Його підло втягнули в боротьбу за новий порядок у Європі, за визволення Росії від більшовизму.
Що ж насправді готували нам Гітлер і його банда, дізнаємося з откровень фюрера під час застольних бесід у ставці «Вовче лігво» (в районі Растенбурга), записаних його референтом Генрі Піккером: «Туди [на окуповані території. — Ф. М.] не повинен прийти жоден учитель, не слід уводити для завойованих народів ніякої обов’язкової шкільної освіти. Знання росіян, українців, киргизів та ін., їх уміння читати і писати нам тільки на шкоду. Адже це дало б змогу більш здібним серед них умам виробити певне знання історії, а тим самим прийти до деяких політичних ідей, вістря котрих постійно спрямовувалося би проти нас.
Значно краще встановити в кожному селі радіо-гучномо-вець, щоб таким чином розповідати людям усякі новини і давати їм розважальний матеріал, ніж робити їх здатними до набуття політичних, економічних і подібних знань. Тому нікому і в голову не повинно прийти повідомляти підкореним народам по радіо будь-які відомості про їх попередню історію: ні, по радіо треба передавати музику і знову ж таки музику!...<sup>1</sup> А якщо люди можуть багато танцювати, то це навіть із нашого досвіду часів системи [тобто Веймарської республіки. — Укл.] вітається поголовно всіма» (Адольф Гитлер. Из «застольных бесед» в ставке фюрера; август 1941 г. — июль 1942 г.//Откровения и признания: Нацистская верхушка о войне «Третьего рейха» против СССР: Секретные речи. Дневники. Воспоминания/Пер. с нем. и сост. Т. Я. Рудой. — М.: Терра, 1996, с. 139).
Так міркував головний фашистський виродок за вечерею 14 квітня 1942 року, коли готував свою армію для походу на Сталінград, захоплення Північного Кавказу і Баку.
А ось що він виробляв над радянськими людьми, коли вермахт, зазнавший ряду розгромних поразок, відступав на захід.
Найближчий виконавець нелюдських наказів Гітлера рейхсфюрер СС, імперський міністр внутрішніх справ Генріх Гіммлер вимагає тотального знищення Донбасу і всіх інших областей України.
Ось його наказ:
«Всім вищим чинам СС і поліції України.
7.09.1943 р.
Генерал ІІІтапф видав кілька спеціальних наказів, що стосуються Донецького басейну.
Терміново встановіть з ним контакт. Покладаю на вас обов'язок всебічно взаємодіяти з ним. Необхідно при нашому відході з тієї чи іншої області України не залишати там жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної залізничної рейки, жодного цілого будинку, жодної шахти або рудника, не зруйнованих на роки, жодного неотруєного колодязя. Ворог повинен отримати тотально спалену землю. Негайно обміркуйте ці питання зі Штапфом і зробіть для виконання вказаних заходів усе, що в людських силах» (Тайны истории. — М.: Терра, 1996, с. 268).
Гітлер, Гіммлер, Геббельс, Борман та інші вищі нацистські чини вимагали від командирів німецьких військ, поліції й державних чиновників при відступі залишати після себе «спалену землю»: «жодного цілого будинку», «жодного неотруєного колодязя», «при відході з тієї чи іншої області України не залишати там жодної людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців.
Подібним чином до України та українців ставився і наш «вождь».
За що, за які вигадані гріхи тиран Сталін розпорядився видати мерзенний наказ: вважати їх зрадниками, виселити в Сибір усіх, хто знаходився на окупованій ворогом території. Оскільки окупована була вся Україна, то депортації підлягали всі українці. Зараз дехто намагається «довести», що такого наказу не було.
Сталін підло брехав усьому світові, що більше двадцяти тисяч польських офіцерів, священиків та інтелігенції в Хатині й інших місцях знищили німецькі фашисти. Навіть була створена надзвичайна комісія з авторитетних радянських учених, які «обгрунтовано довели» вину гітлерівців за розстріл безневинних поляків. І світ, крім польського народу, вірив цій брехні. І ось у дев'яностих роках, через півстоліття після страшного злочину Сталіна і його банди, президент Росії Єльцин знаходить в архіві Політбю-ро ЦК КПРС і обнародує надсекретні документи, підписані Сталіним, Берією, Молотовим про знищення поляків.
Адресую читача до моєї книги «Переорані покоління», в якій цитую розповідь міністра внутрішніх справ України генерала Рясного, котрий мав цей надсекретний документ про депортацію українців і користувався ним у роботі. У главі «Сталінсько-гітлерівський геноцид проти українців» наводжу факти і документи — накази Сталіна і Гітлера, згідно з якими нищилось населення України, яке з вини «вождя» знаходилося на окупованій фашистами території.
І ось тепер, після повернення наших, після звільнення від ворога, Сталін хоче вислати всіх українців у Сибір. За що? За те, що українці? За те, що рятували свій народ?
У «Комсомольской правде» за 3 лютого 1990 року С. За-воротний і Т. Положевець у статті «Операція голод» повідомляють: «В Ялті, за спогадами Едварда Сттеніуса, Сталін довірливо бідкався Рузвельту, що його становище на Україні тяжке, ненадійне. Що приховувалося за цими словами, стало відомо пізніше. Виявляється, Сталіну було недостатньо голодомору. На черзі стояло виселення всіх українців у кінці або відразу після війни. Сталін довго потім жалкував, що йому так і не вдалося втілити в життя свої плани. За словами Хрущова, Сталін був прикро вражений тим, що неможливо виселити всіх українців — не вистачало ні місця для поселення, ні потрібної кількості транспорту».
Коли ж ви, сьогоднішні шанувальники «вождя», ті, що носите в колонах його портрети, зрозумієте, якого душогуба прославляєте?!
Вам давно пора зупинитись, обдумати і дати ту оцінку, якої він заслужив, за допомогою Гітлера організувавши світову бійню, за погром українського й інших народів.
Вельмишановний українцю і представник будь-якого народу чи нації колишнього Радянського Союзу, а тепер СНД! Вдумайся, будь добрий, у поведінку і долю українців, яких називаю на цих сторінках, у долю мого народу. Підкреслюю і звертаю твою увагу, що так, як вели себе під час організованої Сталіним і Гітлером Другої світової війни Свдокія Бабич, Ганна Дробот, Марія Пархоменко (про подвиг цих українок у війну розповідаю в книзі «Куди йдеш, Україно?»), Іван Кожедуб, генерал Кирпонос, лейтенанти Ільченко і Берест, Меланка Семінько, мої батьки, тітка Марія й Іван Дем'янович Пишний, так, як чесно і героїчно вели себе росіяни і всі без винятку народи і нації колишнього Радянського Союзу, в тім числі радянські німці, чеченці, інгуші, кабардино-балкарці, калмики, кримські татари і всі, кого кривавий «вождь» депортував до Сибіру, так само чесно і героїчно вели себе в лиху воєнну годину всі мої земляки.
Чоловіки-українці призовного віку були мобілізовані в Червону Армію, на смерть боролись проти фашистської навали. Жінки, яким випала така доля, як вищеназваним, вчиняли так само, як Свдокія Бабич, Ганна Дробот і Марія Пархоменко. Українські трактористи, комбайнери, шофери залишали свої сім'ї і гнали техніку на схід, щоб не дісталася ворогу. Українці — жителі всіх міст, робітники заводів і транспорту, яким випадала доля за наказами місцевих органів влади демонтувати заводи і фабрики, відправляли їх на Урал і в Сибір, чесно і самовіддано виконували цю роботу, залишали свої хати і квартири, залишали на поталу ворогу дітей, жінок та стареньких батьків і везли станки й інше заводське обладнання і там часто просто неба на снігу, у морози лаштували його до роботи, виробляли зброю і техніку для Червоної Армії.
Командуючий Південно-Західним фронтом, українець, генерал-полковник Кирпонос і тисячі офіцерів, його побратимів — росіян, українців і з інших народів, сотні тисяч воїнів — синів усіх народів Радянського Союзу організовують не знаний до цього на фронтах Другої світової війни опір гітлерівцям, стоять на смерть, захищаючи Україну і древній Київ. Саме вони більше, ніж інші фронти, зривають бліцкриг, рятують Москву від захоплення Гітлером у 1941 році.
Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб, тисячі й тисячі відомих героїв-українців — пілотів, танкістів, артилеристів, матросів, мільйони невідомих українців-піхо-тинців разом із синами всіх народів Радянського Союзу захищали Батьківщину на всіх фронтах — від Мурманська до Москви, Сталінграда, Кавказу.
Ці факти поведінки синів мого народу у війні наводжу в зв'язку з тим, що Сталін постійно торочив: «українці зраджують... погано воюють».
Рятівник Москви, генерал-полковник Кирпонос, як епічний герой, гине в бою в урочищі Шумейкове Лохвиць-кого району Полтавської області 21 вересня 1941 року, а через два тижні, в жовтні, Сталін у своєму кремлівському кабінеті говорить першому секретареві Далекосхідного крайкому партії Боркову і командуючому Далекосхідним особливим військовим округом генерал-полковнику Опа-насенку: «Люди Берії припускають, що Кирпонос переметнувся до Гітлера і вже працює на німців. Я цього теж не виключаю. Українці взагалі погано ведуть себе, багато здаються в полон, населення вітає німецькі війська» (Ф. Моргун. Перепаханные поколения. — Бєлгород: Облтипогра-фия, 1988, второе издание, с. 453; Ф. Моргун. Проклятие войне. — Полтава: Полтавський літератор, 2001, издание четвертое, переработанное и дополненное, с. 101).
Чи можна після цього дивуватися, чому Сталін викреслив зі списку представленого до присвоєння звання Героя Радянського Союзу українця лейтенанта Ільченка, який захопив у полон фельдмаршала Паулюса, і чому він так підло вчинив, позбавивши високої нагороди за встановлення прапора над рейхстагом молодшого лейтенанта українця Береста?
Шановний читачу!
Якщо ти уважно ознайомишся з внутрішньою і зовнішньою політикою Сталіна у 30-і, 40-і роки, то побачиш:
1. Сталін активно допомагав Гітлеру пробратися до влади. Це той самий Сталін, який найпершим у Радянському Союзі уважно прочитав книгу Гітлера «Майн Кампф» зразу ж після її виходу. Це того самого Гітлера, який у своїй книзі поставив головну мету — знищення слов'ян, і в першу чергу українців, поневолення України Німеччиною.
2. Сталін активно допомагав Гітлеру озброїтися і розпочати Другу світову війну.
Згідно з Версальським договором Німеччина не мала права озброюватися. І тут виручає Сталін. На радянських заводах під завісою особливої секретності вироблялися для німців літаки, танки, підводні човни, багато видів зброї, в тому числі й хімічної. В наших військових училищах навчалося багато фашистських льотчиків, танкістів, артилеристів, серед яких і майбутні фельдмаршали.
До цього часу в Росії опубліковано багато робіт учених, істориків і публіцистів, які доводять особливу запопадливість Сталіна в озброєнні Гітлера. Найбільш докладно цю тему висвітлюють доктор історичних наук Ю. JI. Дьяков і кандидат історичних наук Т. С. Бушуєва в своїй капітальній праці «Фашистский меч ковался в СССР» (М.: Советская Россия, 1992, 382 с.).
3. Сталін свідомо брехав радянському урядові, командуванню Червоної Армії і народу, що Гітлер у 1941 році на СРСР не нападе. Цим самим створював Гітлеру ідеальні умови для успіху в перші місяці війни.
Раніше, в своїх книгах «Безсмертна душа України. Задовго до салютів», «Борозна», «Переорані покоління», «Прокляття війні», посилаючись на заяви начальників Генерального штабу Червоної Армії маршалів Шапошникова, Жукова і багатьох інших авторів, я зазначав, що вже на початок 1941 року в Радянському Союзі було понад 20 тисяч танків. Згодом мені вдалося ознайомитися з новою, більш повного, інформацією. Вище в цій книзі наводжу документальні дані, подані відомим російським письменником та істориком Вітчизняної війни Каремом Рашем, який стверджує, що «до початку війни в СРСР було більше танків, ніж у всіх державах світу разом узятих — понад ЗО тисяч одиниць».
Та ось зовсім недавно, вже після того, як була підготовлена до друку ця робота, в Москві придбав книгу «Загадка века» (М.: Изд-во «Вече», 2005). Автори — маршал Ф. I. Голіков і доктор історичних наук В. А. Анфілов. Так-так, той самий Голіков, котрий перед війною був начальником Головного Управління Розвідки Червоної Армії і котрий постійно інформував Сталіна, що Гітлер у 1941 році на Радянський Союз не нападе. Так ось у цій книзі маршал Голі-ков уперше заявляє, що в нього не було жодних підстав передбачати, що Гітлер не повалить на нас війною, а інформацію про його «миролюбність» він посилав особисто Сталіну, минуючи міністра Тимошенка і начальника Генштабу Жукова, знаючи, що саме таку інформацію хотів одержати від нього вождь.
Голіков знав, що якби він доповідав правду про наміри Гітлера, то він наклав би головою. Він краще за інших своїх колег був поінформований, який погром вищих і досвідчених військових кадрів учинив Сталін, практично обезголовивши Червону Армію — від кращих командирів Генерального штабу, командуючих військовими округами, арміями, корпусами, дивізіями до командирів полків, батальйонів, рот і взводів. Офіцерську честь цей догідливий воєначальник, який пізніше одержав від Сталіна вище воїнське звання маршала, мав зовсім іншу, ніж генерал-полковник Кирпонос, котрий загинув з вини Сталіна і Голіко-ва, що берегли свої шкури і, як вважає багато знаючих учених, свідомо потураючи Гітлеру, згубили майже 40 мільйонів радянських людей, допомогли «фюрерові» вчинити погром могутньої держави до Ленінграда, Москви, Воронежа, Сталінграда і Кавказького хребта.
Шановний читачу і особливо мій ровеснику, привчений Сталіними, голіковими та їм подібними вірити в величезну перевагу фашистської Німеччини в танках, літаках, гарматах — у техніці і живій силі (і в цьому нібито була головна причина поразок Червоної Армії, загибелі і полону багатьох мільйонів наших воїнів у 1941 році) — приготуйся до потрясіння, яке не можеш не пережити, дізнавшись про те, як же було насправді.
У книзі маршала Голікова і доктора історичних наук Анфілова на сторінці 194 повідомляється: «12 лютого Жу-ков представив урядові новий мобілізаційний план МП-41, який після ретельного розгляду був затверджений. Розробку документів щодо мобілізаційного плану наказувалося розпочати негайно, з розрахунком закінчення всіх робіт як у центрі, так і на місцях до 1 липня 1941 р.
За мобілізаційним планом МП-41, з урахуванням наступних поправок, збройні сили намічалося розгорнути у складі: 303 дивізії (із них: стрілецьких — 198, танкових — 61, моторизованих — 31, кавалерійських — 13), 346 авіаполків, 5 управлінь повітряно-десантних корпусів, 10 окремих протитанкових артилерійських бригад РГК, 94 корпусних артилерійських полки, 72 артилерійських полки РГК. Окрім того, передбачалося розгортання відповідної кількості частин бойового забезпечення та обслуговування військ армій і фронтів.
Після мобілізаційного розгортання чисельність армії повинна була становити 8,9 млн. чоловік. У її складі мало нараховуватися 32628 літаків (із них 22171 бойових), понад 106 тис. гармат і мінометів, майже 37 тис. танків, 10679 бронеавтомобілів, біля 91 тис. тракторів, 595 тис. автомобілів».
Тепер, шановний читачу, зістав ці цифри з тим, що, напавши на нашу країну, Гітлер мав усього лише 3200 танків (якісно гірших, ніж наші), коло 4 тисяч літаків, набагато менше гармат і живої сили.
Але величезна перевага через зрадницьку політику Сталіна, підлу поведінку таких воєначальників, як Голіков, була зведена нанівець.
Армія і держава фатальний для народу час — напад Гітлера 22 червня 1941 року проспали. Наші танки і літаки були без пального, боєприпасів, без танкістів і льотчиків, які знаходились у відпустках або на риболовлі, екскурсіях, тільки не в своїх підрозділах. Саме з вини Верховного
Головнокомандуючого Сталіна Гітлер, маючи значно менше техніки і живої сили, вчинив страшний погром нашим військам і радянському народу.
Мені довелося читати значну кількість коментарів радянських авторів відомого повідомлення ТАРС від 14 червня 1941 року, складеного Сталіним. Його зазвичай глибоко не аналізують, а головним чином розмірковують про причини впевненості Сталіна, що Гітлер не збирається воювати проти нас. Сталін за довгі роки безпрецедентно жорстокого правління здійснив багато злочинів і підлостей. «Документ» від 14 червня за масштабами підлості переважає все. Увесь світ, у тому числі воєначальники наших західних військових округів, радянські люди знали, що війни з фашизмом не уникнути, що Гітлер ось-ось нападе, і в цей надзвичайно тривожний час з’являється «Повідомлення ТАРС», що присипляло всіх: адже слуги Сталіна привчили народ, що наш вождь усе знає, не помиляється, він пророк і добродій, день і ніч трудиться на благо народу, що він завжди має рацію, і цього разу теж. Повірили — і виявилися жорстоко покараними.
Якби він був тим, за кого видавала його пропаганда, то він 14 червня від імені уряду і радянського народу, відповідно до міжнародної обстановки, замість підлого, догідливого «Повідомлення», яке обілювало головного фашиста, зобов’язаний був відкрито на весь світ заявити: «Ми (Радянська держава) мирні люди, наша мета — благо для свого і всіх народів світу, ми категорично не хочемо війни. Але бачачи, як до наших кордонів підведена величезна армія — майже 200 дивізій, будуються аеродроми і бази забезпечення військ боєприпасами, вважаємо, що на нас збираються напасти. Тому відкрито заявляємо, що Червона Армія одержала наказ бути готовою до відсічі агресії*. Гітлер не гірше за Сталіна знав силу і міць нашої армії. Отримавши таке попередження, він підібгав би хвіст і скавучи відповз би в свою шакалячу нору під Растенбургом, яку Геббельс для залякування назвав «Вовче лігво».
Проте у Сталіна, як і в Гітлера, була інша мета: зав’язати затяжну, кровопролитну Другу світову війну, і вони її «успішно» виконали.
4. Червона Армія була в багато разів могутніша за гітлерівську армію і, незважаючи на величезні втрати у результаті зради Сталіна, у перші дні війни (в червні і липні 1941 року) могла розгромити агресора. Та Сталін завадив цьому, забравши у Кирпоноса потужну армію Конєва, яка вже фактично вступила в бій, і танковий корпус Рокосовсько-го. Якби танкові корпуси Кирпоноса плюс армія Конєва і танковий корпус Рокосовського вдарили по арміях Рунд-штедта одночасно, як того хотів Кирпонос, а не в різний час, як це змусив зробити Жукова Сталін, то без усякого сумніву 2400 танків Кирпоноса, якісно кращих за німецькі, розгромили б 600 танків Клейста, рухнула б уся група «Південь», фронт Рундштедта, а війська Кирпоноса отримали б можливість зайти в тил фашистських армій групи «Центр», що рвалися до Смоленська і Москви, і вчинили б Гітлеру повний розгром. Але у результаті злочинного втручання Сталіна у тактику боїв перших днів танкова група Клейста громила наші танкові корпуси поодинці у різні дні, тобто, не маючи ніяких переваг, а, навпаки, маючи всі шанси на повний розгром, Клейст виявився врятованим Сталіним і отримав можливість розбити наші роздроблені танкові корпуси.
5. У лютому і березні 1943 року Червона Армія мала повну можливість не лише розгромити армію Паулюса у Сталінграді, а знищити все півторамільйонне угруповання Манштейна і переможно закінчити війну, та Сталін знову виручає Гітлера — війна триває ще два роки.
6. Виконуючи волю Сталіна, ставка видала наказ № 0428 від 17 листопада 1941 року, відповідно до якого вимагалося: «в тилу німецьких військ знищувати і спалювати дотла всі населені пункти... використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи», знищувалося населення на окупованій фашистами території. А оскільки Україна була окупована вся і часто міста і села переходили із рук у руки по кілька разів, то українці від цього страшного сталінського наказу страждали більше за всіх — саме цього Сталін і хотів. Такі ж накази Гітлера, за якими вимагалося від німецьких військ і поліції при відступі залишати після себе «спалену землю», «жодного цілого будинку», «жодного неотруєного колодязя», при відході з тієї чи іншої області України не залишати там «жодної живої людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців. А тих, хто вцілів, Сталін хотів зіслати в Сибір. Немовби ці злодійські накази Сталіна і Гітлера готувалися в одному і тому ж штабі. І мета в них була одна — знищити населення України.
Шановний сучаснику! Шановний українцю! Вдумайся в поведінку і дії цих душогубів нашого народу.
Гітлер і його банда вимагали від своєї армії знищення нашого народу за те, що не підкорився, не співпрацював з окупаційними фашистськими властями, боровся проти них, чекав повернення своїх і визволення з окупації.
Сталін і його банда звинувачували українців у гріхах, яких вони не робили, збиралися вислати з України в Сибір всіх, що знаходилися на окупованій фашистами території. За що? За те, що вціліли і вистояли у фашистському полоні?
Убивці типу Сталіна — організатори геноциду проти мого народу — розраховували, що вони вічно будуть при владі і їхні злочини залишатимуться вічною таємницею. Але в світі рано чи пізно торжествує правда, і сьогодні мільйони убієнних жертв кістлявими пальцями показують на вбивцю Сталіна і його банду. Це і є судний день і він завжди відбудеться над усіма вбивцями, організаторами геноциду, також і над тими, хто зараз готує або веде війни, чинить убивства.
Сьогоднішні комуністи, які носять по майданах і вулицях портрети цього душогуба українського народу, подумайте, для чого він нищив ваших батьків?
Спеціально підкреслюю, що більшість німецьких фронтових воєначальників і командирів нелюдських наказів Гітлера про поголовне винищення населення України, яке проживало на окупованій території, свідомо не виконувала. В результаті за 1943—1945 роки в основному за рахунок контингенту 1924—1927 років народження на Україні було мобілізовано та відправлено на фронт понад 3 мільйони чоловік (В. Гриневич, кандидат исторических наук. Воєнная мобилизация в Украине 1943—44 годов. — Газ. «Зеркало недели», 2005, 3 сентября). Чи мала таку кількість живої сили в той час уся німецька армія на Східному фронті?
Сьогодні, як ніколи, вимагається для історії відкритий, суворий і невідворотний справедливий суд над усіма призвідцями війни! Необхідно суворо виявити своє відплатне презирство до всіх, хто за своїм політичним обов'язком владних керівників країни не вберіг народ від війни. І хай знають усі, кому народи довірили владу, що, якщо вони допустили втягнення людей у війну, їх чекає всенародна ненависть і нещадна, сувора кара.
Професор А. Мокренко в газеті «Сільські вісті» за 1 червня 2001 року «Де ми, українці, поділись?», коментує книгу групи ленінградських учених за редакцією А. А. Шиба-нова, де повідомляється, що в 1929 році українці були най-численнішим народом у Радянському Союзі — нас було 81 мільйон 195 тисяч.
Рівно через півстоліття, в 1979 році, також був проведений Всесоюзний перепис населення. У довіднику «Населення СРСР» наведені такі дані: росіян — 137 млн. 397 тис., українців — 42 млн. 347 тис. (це вже із Західною Україною, Буковиною й Закарпаттям). Росіян, білорусів, татар збільшилося за півстоліття вдвічі; узбеків, вірменів, таджиків — втричі, а українців стало... у два рази менше?
Що ж із нами трапилося і що відбувається зараз? Хто й коли розкриє істинні причини біди, в якій опинився мій народ?
Дехто з моїх земляків намагається пред'явити претензії за такий стан до Росії, російських людей. Категорично не згоден! За роки так званої «інтернаціоналізації» і створення єдиної «спільноти радянських людей» багато втратили всі народи колишнього Радянського Союзу, також і російський. «Обвал» 1991 року виявився не випадковим. Він — наслідок, у тому числі, багаторічної недалекоглядної національної політики правлячої верхівки, а не вина російського народу. Без знання цієї правди неможливо зрозуміти інші важливі події нашого життя. Зокрема, правди про громадянську війну 1918—1920 років, про підготовку до Другої світової війни і хід цього побоїща народів, організованого Сталіним і Гітлером...
Більшовицько-сталінський режим був бандитським. Він свідомо поділив змучених Першою світовою війною людей на «буржуїв» і «пролетарів», на білих і червоних, створив ситуацію для кровопролитної громадянської війни і знищення народу. Лише деякі офіцери колишньої царської армії уникли розстрілів. Сорок тисяч офіцерів і солдатів Врангеля, які здалися в полон Червоній Армії в Криму, були без суду і слідства розстріляні за наказом Троць-кого, а ЗО тисяч офіцерів — знищені під Ленінградом за наказом Зінов'єва... Ленін, Сталін і Троцький — виконавці геноциду проти донських козаків. Тільки на території Війська Донського знищена половина населення (ж. «Наш современник», 1996, М 8, с. 136).
Ігор Родін у газеті «Киевский телеграф» у публікації «Звичайний більшовизм» повідомляє: «Денікінська комісія з розслідування діянь більшовиків у період з 1918-го по 1919 рік в узагальнюючому нарисі про «червоний терор» нарахувала понад 1700000 жертв. Є і статистика щодо класової приналежності, що була опублікована в англійській газеті «The Scotsman» у листопаді 1923 року: 28 єпископів, 1219 священиків, 6000 професорів та вчителів, 9000 лікарів, 54000 офіцерів, 260000 солдатів, 70000 поліцейських, 12950 землевласників, 355250 інтелігентів і професіоналів, 193290 робітників і 815500 селян, а всього 1776737 чоловік.
Член колегії ВЧК Мартин Лаціс писав 1 листопада 1918 року в газеті «Червоний терор»: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв словом чи ділом проти Рад. Перше запитання, яке ви повинні йому запропонувати, — до якого класу він належить, якого він походження, виховання або професії. Ці питання і мають визначити долю звинуваченого. У цьому смисл і суть червоного терору».
Перед визволенням Києва військами Денікіна більшовицька агонія була жахливою. На додачу до місцевих катів Москва прислала заступника голови ВЧК Якова Петерса. Хвиля терору обрушилася на мирне населення» (газ. "Киевский телеграф", 2004,17—23 грудня).
Далі автор, посилаючись на документи, перераховує кількість жертв, розстріляних без суду і слідства в Києві, Таганрозі, Криму, в містах і станицях Кубані. Тільки в цих регіонах з 1918 по 1919 рік бандитський більшовицький режим знищив понад 1 мільйон 700 тисяч людей — еліти українського і російського народів.
Кожний, хто зможе прочитати цю публікацію в газеті повністю, побачить, з якою жорстокістю більшовицькі садисти розстрілювали свої жертви, як гвалтували молодих дівчат у Краснодарі, чинили мерзенні розправи.
Революція і громадянська війна коштували Росії величезних жертв. За період 1917—1921 років загинуло вісім мільйонів чоловік, а обсяг промислової продукції в 1920 році склав лише 13,8 % від царського, довоєнного 1913-го. (Иоанн, Митрополит Санкт-Петербургский и Ладожский. — ж. «Молодая гвардия», 1997, № 8, с. 29). У листі членам Політбюро Ленін вимагав: «Зараз, коли панує повсюдний голод, слід якомога більше розстрілювати представників церковної ієрархії». І розстрілювали масово. Від ста тисяч дореволюційних священиків уже до 1921 року залишилося всього сорок тисяч (Там само, с. ЗО—31).
Злигодні, що роздирали російський, український і білоруський народи після жовтневого перевороту і громадянської війни, примусили мільйони громадян колись багатої й могутньої держави (до початку хитро спланованої змови проти Росії, результатом якої була братовбивча війна в 1918—1920 роках) покидати Батьківщину і шукати порятунку від загибелі і приниження за кордоном. На потягах, гужовому транспорті, а в основному пішки суходолом, пароплавами по морях і океанах мільйони біженців покидали рідні міста, села, станиці і хутори. Наші сучасники практично не знають і не відають, що більшість жителів Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст або загинули в громадянську війну, або вимушені були тікати за рубіж. Чому це трапилося? Хто жив до революції в цих містах?
Ті, хто був ближче до царської сім'ї або знаходився на військовій, урядовій службі, а також дворянство, козаки, вчені, інтелігенція, купці та інші верстви населення — всі масово переслідувалися більшовицьким режимом. Тому більшість «нових москвичів», які заполонили столицю, являли собою поріддя, що не вірило в Бога, не вміло і не бажало працювати на заводах і фабриках. Багато з них опинилися в ЧК, НКВС, стали чиновниками міністерств, охоронниками «керманичів революції», Кремля тощо. Сучасне покоління не знає, що до 1920—1922 років практично повністю поновилось населення Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Ростова, Севастополя, Одеси і багатьох інших міст, бо корінних жителів поглинуло ненажерливе черево революції і війни, голод і терор, розпалювані владою. Найбільш активна, освічена і дієздатна частина населення — еліта народу — викошувалась найжорстокішим терором.
Полярні порти Мурманська і Архангельська винесли у світ північну хвилю сотень тисяч емігрантів, які розсіялись по всій Європі. Південна хвиля, пройшовши через залиту слізьми і кров'ю Україну і розорений Крим, ринулась на турецькі береги і Балканський півострів. Західна хвиля, переваливши через фронти братовбивчої бойні, звалилася на Прибалтику, Польщу, Чехословаччину, Югославію, Німеччину, Францію. На Далекому Сході прокотився через Сибір багатотисячний потік біженців, який затопив Маньчжурію, Китай, Корею та Японію.
До 1920 року тільки в Німеччині зібралося близько 560000 російських емігрантів. Близько 100000 оселилися в Маньчжурії, десятки і сотні тисяч дісталися до США, Канади і в інші далекі краї. Десятки і сотні тисяч політиків, журналістів, адвокатів, лікарів, інженерів, комерсантів, промисловиків, священиків, чиновників цієї еміграції були химерно перемішані з мільйонами офіцерів, солдатів, козаків, звичайних селян, які тікали від більшовицького терору і голодної смерті.
У борделях Пекіна і Сінгапура в 20-х роках кількість російських повій, гнаних у притони нуждою, зросла до таких розмірів, що на жаргоні злачних місць Харбіна та Шанхаю будь-яка біла повія стала називатися «російською дівчинкою» (Митрополит Иоанн. Закат Европы. — ж. «Молодая гвардия», 1997, № 2, с. 147—149).
Та повернемося у Крим. Як Короленко в Полтаві, в той час видатний російський поет Максиміліян Волошин робив у Криму те ж саме: рятував від розстрілів і червоних, і білих. Волошину вдалося встановити страшну статистику більшовицького терору в Криму: «Взимку 1920 року було розстріляно 96 тисяч на 800 тисяч усього населення, або через восьмого. Якщо не враховувати сільське населення, яке не постраждало, то міського в Криму — 300 тисяч, тобто розстрілювали через другого. А якщо залишити лише інтелігенцію, то виявиться, що розстрілювали двох із трьох» (Т. П. Проколов. До сих пор не расстрелян. — газ. «Книжное обозрение», 1997, № 44, 4 листопада).
Що ж це, як не свідчення того, що більшовики свідомо винищували цвіт населення Криму, а Сталін у 1944 році продовжив геноцид проти корінного населення, висилаючи в Сибір поголовно татарів, вірменів і греків, безпідставно звинувативши їх у Зраді радянській владі. Під репресії потрапили і сім’ї фронтовиків, що воювали в Червоній Армії, в тому числі й Героїв Радянського Союзу.
Проти селян Тамбовщини, котрі повстали проти пограбувань і звірств революційних властей, застосували артилерію, авіацію, їх масово отруювали газом, стирали з лиця землі цілі села. Жителі однієї з найбільших на Кубані станиць — Полтавської — під час насильницької колективізації були репресовані всі до одного, в тому числі старики й діти зіслані в Сибір, а станиця знищена.
І немає кінця-краю фактам більшовицько-сталінського терору...
Чесний, неупереджений аналіз політики Леніна, Сталіна і більшовизму дозволяє винести їй безжальний вирок. Знищення основних верств Росії: дворянства, купецтва, офіцерства, селянства, козацтва, духовенства, ув’язнення в тюрми без суду і слідства багатьох мільйонів ні в чому не винних людей, масові розстріли — ці дії злочинні.
Бандитський більшовицько-сталінський режим, починаючи з 1918 і до 1953 року, війнами, класовою боротьбою, голодоморами і терором нищив наш народ і, в першу чергу, обезкровив його масовими розправами над елітою українців. У 20—30-ті роки були розстріляні або на десятки років засуджені більшість українських письменників, діячів науки, релігії, учителів, технічної інтелігенції, офіцерів.
Придивись уважно, шановний сучаснику, до історії українського села у тридцяті роки. Розкуркулили мільйони найрозумніших і найроботящіших, найперспективніших багатодітних селян. їх господарства розгромили, а їх самих без чесного суду і слідства поневолили і зіслали на каторгу в Сибір, де вони масово гинули. У селах, як правило, знаходилися порядні люди, які піднімали голос на захист безневинно репресованих, їх тут же хапали, мордували і також заганяли в тюрми. У результаті в селах України був знищений найрозумніший, найдобросовісніший народ. У результаті такої підлої сталінської політики в тридцяті роки керівні посади в більшості сільських рад, колгоспів, радгоспів і інших трудових колективів займали п'яниці, босяки<sup>2</sup> і недотепи — люди без честі і совісті.
Українець Богдан Васильович Різун, батько відомого у світі письменника Віктора Суворова (Різуна), який пройшов усю Вітчизняну війну фронтовими дорогами і закінчив її в чині капітана, повідав мені у 1995 році у Черкасах такий потрясаючий епізод. У 1931 році, проживаючи в селі у Запорізькій області, він вступив до комсомолу. Прийшов додому, поділився новиною в сім'ї. Батько запросив до хати і сказав йому таке: «Ти вже дорослий і маєш право вибору своїх дій, але хочу дати пораду — не користуйся своїм комсомольством на лихо людям, як це вже роблять твої ровесники у селі, коли відбирають у голодних сімей останній клунок зерна». А подумавши, додав: «Знай, що нами зараз керують бандити й босяки, не опинися одним з них». На запитання, а де ж бандити, а де босяки, батько упевнено відповів: бандити у Москві і Києві, а босяки тут, у нашому селі і скрізь по інших селах.
Цей історично-документальний факт наводжу на додаток до інших вищенаведених фактів, які характеризують бандитське обезправлення нашого народу сталінським режимом, у результаті якого на керівних посадах опинилися пройдисвіти, і вони немало зробили лиха нашому народові.
Зараз стають відомими нові потрясаючі факти більшовицької політики щодо українців.
«Одразу після утворення Центральної Ради більшовики знищили всіх офіцерів-українців, котрі поверталися з фронтів Першої світової війни. На кількох вузлових залізничних станціях польсько-білоруського кордону, де зупинилися ешелони з військами, було арештовано і розстріля-но понад тридцять тисяч офіцерів українського походження. Одночасно від більшовицьких куль впали дев'ять тисяч українців — курсантів військових училищ у Саратові і Харкові» (А. Паламар. Третя Руїна. Роздуми над недолею.
— K., 1998, с. 48). Сталіністи, виконуючи волю вождя, провели злочинну колективізацію, знищили голодом і терором десятки мільйонів кращих селян, розстріляли напередодні Другої світової війни тисячі досвідчених військових: від командирів батальйонів, полків, дивізій, корпусів, армій — до більшості маршалів.
Свідомо у котрий раз повторюю, щоб у кінці кінців зрозуміли і найупертіші сьогоднішні сталіністи, що Сталін довів країну, де була найкраща в світі армія, до жахливого розгрому в 1941 році, полону німецько-фашистськими військами в перші тижні і місяці війни більше п'яти мільйонів наших воїнів, окупації ворогом величезної території з населенням 85 мільйонів жителів. І цей терор проти росіян, українців і всіх інших народів Радянського Союзу, проти командирів і воїнів Червоної Армії Сталін проробляв після заяв Гітлера про необхідність знищення слов'ян та інших радянських народів, про похід війною на Схід. Фашистський фюрер у своїй книзі «Майн Кампф» говорив відверто про те, яку страшну долю готував українцям, росіянам, білорусам, євреям і людям інших національностей.
Виконуючи волю Сталіна, радянська пропаганда напередодні війни невпинно твердила про порядність Гітлера і відсутність загрози з боку тепер уже «дружньої» нам фашистської Німеччини. Командирів і солдатів Червоної Армії, котрі сумнівалися в тому, вважали панікерами і ворогами народу. Напередодні війни, знов нагадаю, були роз-с-тріляні практично всі високопоставлені воєначальники, командири корпусів, дивізій, полків та батальйонів. Армія залишилася без досвідчених кадрів, була обезглавленою.
На десятки й сотні попереджень наших розвідників і друзів з Німеччини про намір Гітлера напасти на нашу країну в Сталіна була лише одна відповідь — провокація, а інформаторів як «провокаторів» розстрілювали.
У мене були дружні і довірливі стосунки із знаним радянським письменником І. Стаднюком, автором відомої книги «Війна». Ми часто зустрічалися в Москві і Полтаві. І багато разів Іван Фотійович упевнено твердив, що Сталін досконало володів німецькою мовою. Про це Стаднюку говорив Молотов, Сталін же знання німецької мови таїв від свого оточення.
А. Паламар у вищеназваній книзі пише: «У Національному архіві СІЛА знайдено документ, підписаний багаторічним шефом ФБР Е. Гувером, який засвідчує: Сталін і Гітлер таємно зустрічалися у Львові 17 жовтня 1939 року». І не треба ні гадати, ні шукати версії про мотиви цієї надсекретної зустрічі, про зміст домовленості. Події світової історії з жовтня 1939 по травень 1945 року краще за найдостовірніші документи викривають сатанинську змову двох злодіїв: вчинити затяжну, кровопролитну Другу світову війну. І це вони зробили геніально, виконуючи плани якоїсь світової закуліси.
Коли ж усі сьогоднішні шанувальники «вождя» зрозуміють, що десятки мільйонів інвалідів і десятки мільйонів убитих на війні — то жертви злочинів Сталіна та його банди? їм не вдалося голодом, терором і репресіями знищити українців і цвіт усього радянського народу. Тому з'явилася підла політика загравання з Гітлером, пакт про дружбу, масові поставки фашистській Німеччині стратегічних матеріалів та продуктів ...і як наслідок — раптовим нападом Гітлера навмисне підставили народ під гітлерівську косу смерті.
... Я не збираюся захищати бездарних носіїв влади, які були біля керма українського корабля в 1990—1992 роках. Однак переконаний, що причини нинішньої демографічної ситуації в Україні закладені давно: злочинним більшовицьким режимом, голодоморами 20-х і 30-х років, масовими довоєнними репресіями селянства, цвіту інтелігенції і особливо загибеллю зі злої волі Сталіна не менше 10 мільйонів українців у Другій світовій війні, а також репресіями у повоєнні роки.
Мудрі люди добре знають, що, як правило, наслідки певної політики і пов’язаних з нею рішень, які приймають вожді тоталітарних режимів, проявляються через 50—100 років і бувають трагічними.
Страждання, які винесли радянські люди, в тому числі й українці, за часів сталінщини, і сьогоднішній стан економіки, культури, мови, масове зубожіння народу, жахлива демографія, фізичне ослаблення людей — все це в основному є результатом згубних «сталінських новацій» в індустріалізації, розгрому селянства, інтелігенції, релігійних діячів, погрому, вчиненого над багатьма народами у вигляді депортації, і т. ін.
Безжальний сталінський терор знищував у зародку будь-які спроби обнародування цих злочинів, а тим більш
— спротиву їм. Кожний, хто намагався перечити або протидіяти, опинявся в тюрмах і таборах на десятки років або знищувався. Залізна завіса ізолювала державу від зовнішнього світу, вона розсікала душі сотень мільйонів людей величезної країни, що призвело до фатального витіснення цього ганебного і страшного явища — сталінізму із свідомості народу впродовж більш як 30 років нашої історії: від періоду громадянської війни до смерті тирана в 1953 році. Та й за межами країни більшовицьке варварство, на превеликий жаль, не було усвідомлено й оцінено відповідним чином.
Гірше того, знайшлися «просвітителі* у середовищі відомих усьому світу письменників, котрі з якихось невідомих причин і невідомо за які «пряники» прославляли Сталіна на всіх паралелях і меридіанах. Томас Манн, Ліон Фейхтвангер, Бернард Шоу, Анрі Барбюс, Еміль Золя та багато їхніх колег, які курили фіміам убивці, вільно чи невільно стали дезінформаторами світової громадськості. Недавно прочитав фундаментальну працю Маргарет Тетчер «Мистецтво управління державою», в якій знаходив нові імена і свідчення тих літ.
У період, коли антинародні безчинства сталінщини сягнули вищої точки, «в 1937 р. була здана на виробництво і наступного дня підписана до друку тиражем 200 тис. примірників схвалена Й. В. Сталіним книга німецького письменника Ліона Фейхтвангера «Москва, 1937». Фейхтвангер побував у Москві на початку 1937 р. і кульмінацією перебування в столиці стала його понад тригодинна бесіда зі Сталіним, у якій той цілковито зачарував німецького письменника» (газ. «Московские новости», 2002,19—25 ноября). Судячи з усього, тиран «забув» повідомити гостя про те, що в 1932 році ним була оголошена «безбожна» п’ятирічка, в ході якої він вимагав: до 1937 року ім’я Бога повинно зникнути.
Упродовж багатьох віків українські церкви зводилися всім миром на найвищих, найкрасивіших місцях, які мали здорове біополе. Знаходячись у храмі, православні прихо-жани заряджалися позитивною енергією, що примножувала їхню силу, розум і доблесть. Сталін і його банда це добре розуміли і тому, за своїм злим заміром, руйнували церкви дощенту. Протягом «безбожної» п’ятирічки була вчинена найбільш кривава розправа над священнослужителями.
Жахливі цифри кількості жертв наведені вище. Такі ж переслідування спіткали й українську культуру, дух українства в свідомості людей.
Тому чесний і неупереджений аналіз злочинних діянь Сталіна зобов’язує винести його нелюдській політиці безжальний вирок. Знищення кращих представників усіх верств населення Росії та інших республік (дворянства, купців, офіцерів, учених, письменників, артистів, селянства, релігійних діячів, інтелігенції, козацтва), ув’язнення в тюрми і табори без суду і слідства багатьох мільйонів невинних людей, терор і масові розстріли — це злочини проти людства, яким немає виправдання.
Чи є на земній кулі країна і народ, які тільки протягом останнього століття так безжально винищували? На фронтах Першої світової, громадянської, голодом 1921 року, повоєнною розрухою, злочинною колективізацією, організованим геноцидом 1933 року, постійними сталінсько-бе-ріївськими репресіями — розстрілами та засланнями мільйонів людей у 30-і роки. І врешті десятки мільйонів жителів України загинули в боях, винищувались загороджувальними загонами, проти них організовували каральні операції, вони гинули в концтаборах у війну 1941—1945 років. Наші бездарні радянські історики-підлабузники навмисне занижували кількість загиблих від репресій і у війнах. Чому до цього часу мовчать учені, яким належить заявити, як позначилися на здоров'ї народу, особливо жінок та їхніх дітей і онуків, безкінечні жахи від постійних гарматних і кулеметних обстрілів білих, червоних, зелених, махновців, численних іноземних окупантів у 1914— 1921 роках, а потім — ще нещадніших бомбардувань фашистськими та своїми літаками, грому гармат і вогню всієї тієї зброї, якою випалювалася українська земля, знищувався український народ. Фізичний, моральний і духов-ний терор сіяв постійний страх у людей, і це вростало в гени і не могло не позначитися на здоров'ї жителів України.
Мало хто з моїх земляків народження 1910—1924 років залишився серед живих. Вони загинули на фронтах або у фашистському полоні, в якому опинилися винятково зі злочинної волі Сталіна. Внаслідок цього небаченого в історії людства погрому десятки мільйонів українців, котрі народилися в 30-х — на початку 40-х років, залишилися без батьків, і знову ж таки ті, хто народився в 30-х, 40-х, 50-х і наступних десятиліттях, залишилися без батьків, дідів, братів, а часто і без бабусь, матерів і сестер, найвірніших і найкращих носіїв рідної мови і виконавців рідної пісні, яких також косила коса фашистської і сталінської смерті на війні і на каторжних роботах у Німеччині.
Головна причина нинішньої тяжкої демографічної ситуації в Україні та, що Гітлер і Сталін знищили тих, хто повинен був народжувати дітей, хто жив би й працював на благо українського народу сьогодні. Подумай, шановний читачу, і про те, як все це позначилося на кількох поколіннях нашого народу, вихованих без батьківської уваги та ласки, без допомоги старшого брата, без мудрого діда, а часто і без бабусі та старшої сестри, котру вивезли на принизливу працю в Німеччину або мобілізували на підземні роботи в шахтах Донбасу, Кривбасу чи на лісоповал у Сибіру!
17 листопада 1941 року Ставка Верховного Головнокомандування, виконуючи волю Сталіна, видала вже згадуваний наказ № 0428, у якому ставилося завдання: «У тилу німецьких військ руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти на віддалі 40—60 кілометрів у глибину від переднього краю і на 20—30 кілометрів управо і вліво від доріг; використовувати для цього авіацію, артилерію і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, оснащені пляшками з запалювальною рідиною. Для підриву і підпалювання населених пунктів створити в кожному полку команди «охотников »-добровольців по 20—ЗО чоловік. Знаменитих сміливців за відважні дії по знищенню населених пунктів представляти до урядових нагород» (Кто был кто в Великой Отечественной войне 1941—1945 гг. — М.: Республика, 1995, с. 316). Цим бузувірським наказом нашими ж бомбами і снарядами знищувалися наші люди, які опинилися з вини Сталіна на окупованій території. Спалювалися їхні будинки і подвір'я.
Що це значить: нищити дотла бомбами, снарядами і мінометами в глибину від фронту на 40—60 кілометрів і на 20—ЗО кілометрів управо і вліво від доріг? Це значить, що була категорична команда Сталіна знищити всі населені пункти, всі до єдиної хати. А в усіх цих містах і селах, у кожній хаті жили радянські люди: жінки, діти і діди, бо чоловіки військово-призовного віку були в Червоній Армії.
Під нашими бомбами, під нашими снарядами, нашими мінами разом з населеними пунктами гинули ні в чому не повинні радянські люди, сім'ї воїнів Червоної Армії. Шановний читачу! Вияви особливу увагу при аналізі цієї злодійської команди Сталіна.
Фронт на місці довго не стояв. Спочатку наші війська відступали, а потім часто контратакували, відганяли фашистів на сотні кілометрів назад. І так протягом чотирьох років. Бої проходили на території Радянського Союзу, куди прорвалися фашисти, а що стосується України, то вона була окупована повністю і більшість населених пунктів тут переходили з рук у руки по два, три і більше разів. Коса смерті, занесена Сталіним і Гітлером, винищувала українців на всій території України.
Світова історія не знала нічого подібного. Навіть Атті-ла, Чингісхан, Тамерлан не нищили жінок і дітей підкорених народів, не запроваджували суцільної тактики «спаленої землі». До цієї сатанинської акції додумались лише два злодії: Сталін і Гітлер.
Обманюючи свої народи і світову спільноту, виявляючи безмірне лукавство, цинізм і немислиму підлість, Гітлер і Сталін брехали з усих сил і віртуозно звалювали провину на «обставини»: вороже капіталістичне оточення — зовнішні і внутрішні вороги — для Сталіна, комуністи — для Гітлера.
Але якщо більшість сучасних німців розібрались у суті фашистської ідеології та засудили гітлеризм, то багатьом моїм співвітчизникам ще належить розпізнати справжню роль нашого «вождя» і засудити його нелюдський більшовизм.
Проблему злодіянь і засудження більшовицько-сталін-ського режиму я розгорнуто поставив у книзі «Безсмертна душа України», над якою працював у 1989—1990 роках і здав у київську редакцію «Сільські вісті» в червні 1991 року — ще за правлячої комуністичної партії і радянської влади, коли і в голову не могло прийти те, що сталося в кінці 1991 року, — розвал СРСР і заборона компартії. В тій книзі прямо звертався до керівників Комуністичної партії СРСР і України із закликом відмежуватися від політики злочинного більшовицько-сталінського тоталітарного режиму і публічно засудити його, як це було зроблено німцями з фашизмом. Упевнений, що якби керівництво ЦК КПРС вчасно стало на такий шлях, то мільйони чесних комуністів були б захищені від звинувачень у злодіяннях, яких вони не чинили, а демократичні ідеї братерства, свободи, справедливості не були б заплямовані кров’ю мільйонів без вини гнаних, кинутих за ґрати або засуджених на смерть.
У цій та інших своїх роботах, які вийшли за останні 15 років («Борозна», «Переорані покоління», «Селянин — Світова Душа», «Керівники держав, не бійтеся бути святими», «Мертва хватка сталінізму», «Рішуче «ні» — сталінізму і сепаратизму»), я стверджував, що більшість керів-ників-комуністів, котрі прийшли в партію в час «хрущов-ської відлиги» і після неї, були вихідцями з народу, чесно і добросовісно трудилися на своїх постах для блага народу, і немає їхньої вини за злочини, скоєні сталіністами. Доводив, що при Сталіні в Радянському Союзі соціалізм, а тим більше комунізм були всього лише ширмою для бандитського режиму.
За цю позицію був підданий остракізму просталінськи орієнтованими комуністами Октябрського району м. Полтава, котрі в червні 1995 року заочно (я тоді мешкав у Москві) виключили мене з партії (на той час безпартійного пенсіонера) (!?), а книги і радіопередачі за моїми книгами постановили — заборонити (!?). Згодом знаючі люди мене інформували, що команду вчинити цю показову розправу вони одержали від керівництва ЦК Компартії України. Як бачимо, все це — у жахливих традиціях свого кровожерливого натхненника.
Однак історію не можна обманути чи зупинити. Тому з особливим задоволенням зустрів прийняття, хоч і дуже за-пізніле, Парламентською Асамблеєю Європи революції, яка засуджує тоталітарні комуністичні режими. Представники 46 країн 25 січня 2006 року в Страсбурзі (Франція) розглядали представлену на обговорення шведським депутатом Йораном Ліндбландом доповідь під назвою «Необхідність міжнародного засудження злочинних комуністичних тоталітарних режимів». У документі зазначається: «Тоталітарні і комуністичні режими, які панували в Центральній та Східній Європі в XX столітті і досі залишаються при владі в деяких країнах світу, характеризуються масовими порушеннями прав людини» (масові розправи, концентраційні табори, голодомори, депортації, примусова праця і т. ін.). Декларація вимагає від сучасних комуністів засудити дії колишніх однопартійців.
Автори резолюції назвали її «історичною справедливістю», а місцеві комуністи провели демонстрацію протесту передовсім проти ототожнення комуністичних режимів із фашистськими (газ. «Сільські вісті», 2006, 27 січня).
Гадаю, що французьких комуністів, які не мають за своїми плечима гріхів сталінщини, ще зрозуміти можна. Але чому не засуджують, а багато — до цих пір і не визнають (!?) злодіянь проти власного народу — наші доморощені? Та й європарламентарії виявили непослідовність, коли трохи не дотягли до необхідних 2/3 голосів для засудження голодомору-33 як геноциду проти українського народу, в якому винна не Росія і не росіяни (саме на них дехто намагається перекласти всю відповідальність), а злочинний більшовицько-сталінський режим.
Земля України, її все ще багаточисленне й освічене населення, багаті природні ресурси і вигідне географічне положення роблять її дуже важливим для Євросоюзу партнером. Як країна, розташована в географічному центрі Європи, ми разом із Росією, Азією та всіма народами несемо спільну відповідальність за єдність, стабільність і безпеку на нашому континенті і в світі. Дай Боже нашим виборцям у березні 2006 року не помилитися у виборі між крайнощами міжнародної ізоляції та поверненням до статусу «меншої сестри». Найбільш оптимальний результат парламентських виборів в Україні полягає в розумному балансі національних цінностей і спільних інтересів із нашими сусідами, Євросоюзом, Азією та світовим співтовариством.
Чи не цим, мовби виконуючи заповіт фюрера, займається більшість каналів наших ЗМІ? Звертаю увагу шановного читача, що дане питання докладніше висвітлене нижче (див. с. 95—100).
В Україні босяками зовуть ледарів, гультяїв, п'яниць — людей, які не вміють і не хочуть добре працювати, чесно жити.