...Як повітря, як цілюща вода, потрібні Україні сучасні Бояни, Сковороди, Шевченки, Гоголі, Короленки, Франки, Лесі Українки, Довженки, Гончари, які б мудрим і рішучим словом показали людям всю підлість тих політиканів, що сіють розбрат і чвари, намагаються розпорошити народ на своїх електоральних прихильників, розірвати його по паралелях і меридіанах. Сепаратисти — на «бандерівців» і східняків, олігархи — на багатіїв-приватників і бідняків, незліченні партійці — за членством-нечленством, безбатченки — за мовною ознакою, безвідповідальні провокатори — на проро-сійських і проєвропейсько-НАТОвських... Підступні всі, хто розводить українців по різних окопах, але особливо небезпечні — ті, що сіють розбрат між українцями і росіянами.
Згадаємо великого Гоголя, який вустами Тараса Бульби говорив: «Знаю, подло завелось теперь на земле нашей: думают только, чтоби при них были хлебные стоги, скирды, да конные табуны их, да были бы целы в погребах запечатанные меды их. Перенимают черт знает какие бусурманские обычаи; гнушаются языком своим; свой со своим не хочет говорить; свой своего продает, как продают бездушную тварь на торговом рынке. Милость чужого короля, да и не короля, а паскудная милость... магната, который желтым чеботом бьет их в морду, дороже для них всякого братства».
О, Гоголь, ГогольІ Як же ти далеко дивився! Як же ти багато бачив! Назвіть мені ще такого пророка, який більш 150 років тому написав би так правдиво про наших героїчних прадідів і про наших сучасних єдинокровних, своїх падлюк і паразитів-п’явок, що присмокталися до нас. Замінимо гоголівські «стоги», «скирды», «табуны», «бусурманские обычаи» на безкінечні череди газуючих отрутою «іномарок», що захарастили вулиці сучасних міст, на багатомільйонні й мільярдні рахунки добутої обманом і крадіжками валюти, схованої в «тінь» або за межами України, вдивимося у фальшиві фізіономії тих, сьогоднішніх, хто «гнушається мовою своєю», вдумаємося у всеохоплюючу правду Гоголя — і побачимо в його особі Великого Українського і Всесвітнього Пророка. І хай якнайшвидше станеться й те, що він пророчив «останній падлюці» вустами Тараса Бульби : «...Ударится он, горемычный, об полы руками, схватит себя за голову, проклявши громко подлую жизнь свою, готовый муками искупить позорное дело...»
Мене доля чимало поводила країною у війну і протягом трудового життя. Але де б не був — у Казахстані, Росії чи Киргизстані, всюди пам’ятав, звідки родом, і постійно туди прагнув. Глибоко шаную й люблю, мов рідного брата, кожного росіянина, казаха, киргиза, німця, узбека, таджика, єврея, представника кожної національності, котрий самовіддано любить свій народ, свою країну і нічого не шкодує для процвітання своєї Батьківщини. Лише на таких людей можна завжди покластися, адже вони з високим моральним обов'язком ставляться до кожного народу, як до свого кровного, бажають усього доброго кожному народу, як своєму.
Самовіддано люблю свою Україну. Вона для мене — батько й мати, моя сім'я, мої діти, онуки й правнуки, вона
— моя надія і опора. Неймовірно радію всьому доброму, що йде від мого народу, і стає прикро, коли йому погано, коли він дозволяє різним своїм дурникам і недотепам творити підлість і шкоду. Разом із тим, абсолютно впевнений, що кожний українець повинен прагнути до вірної дружби з Росією, однак, особливо підкреслюю, цей процес має бути взаємним, точно так само слід ставитися до України.
Я народився і виріс на Донбасі, звідки пішов солдатом на фронт. Наш рід з діда-прадіда — донецький. Батько і мати поховані на цвинтарі села Іванівка Червоноармій-ського району. Моя старша сестра Марія всю війну пройшла медсестрою в прифронтових військових госпіталях. Мій старший брат Володимир, фронтовий офіцер, усі груди в орденах, останні роки свого життя працював начальником пожежної команди міста Костянтинівки — день і ніч у бойовій тривозі. У 1991 році загинув і похований на міському кладовищі в Костянтинівці...
Узимку 1940 року комсомольська організація Гродів-ської середньої школи направила мене в райком комсомолу у місто Червоноармійськ на предмет мобілізації для навчання в профтехучилищі шахтарського профілю. В райкомі побачив сотні таких же, як і я, сільських хлопців. Коли підійшла моя черга, звертаючись до членів бюро райкому, сказав, що шахтарської праці не боюсь, і якщо буде рішення, то його виконаю. Однак прошу, якщо можливо, врахувати, що з дитинства мрію бути агрономом, готую себе до цієї справи. І мій дід Феофіл Тимофійович Мойко, слюсар Червоноармійського залізничного депо, почесний громадянин міста Червоноармійськ, колишній моряк, учасник повстання на броненосці « Потьомкін », думку якого я надзвичайно ціную, настійно радить мені стати агрономом. Тому буду дуже вдячний, якщо дасте можливість закінчити середню школу і вступити до сільськогосподарського інституту. Це прохання задовольнили. Однак більшість юнаків нашої сільської округи постійно поповнювала ряди шахтарів. Багато моїх земляків і рідних трудились
і трудяться на шахтах імені Димитрова, Центральній, Ро-динській та інших.
Коли у вересні 1939 року Сталін всадив ніж у спину спливаючій кров'ю Польщі і ввів війська в західноукраїнські області, українське населення зустрічало нашу армію з невимовною радістю. Люди сподівалися, що після багатовікового поневолення прийшли визволителі. Але згодом, через мі-сяць-другий, почалися масові репресії, арешти, відправки до тюрем і таборів багатьох сотень тисяч людей. Без суду і слідства арештовували національну еліту — освітян, юристів, духовенство, заможних селян, а особливо українських вчених, письменників і поетів. Історикам відомо, що тільки в 1940 році було репресовано понад мільйон осіб. Усі в'язниці, розташовані в областях Західної України, були переповнені взятими під варту без суду і слідства людьми.
Коли 22 червня 1941 року фашистська Німеччина вчинила «раптовий напад», радянські каральні органи арештованих не евакуювали, а масово розстрілювали у камерах, слідчих ізоляторах, у дворах тюрем, і зовсім не дивно, що вцілілі старі батьки, жінки і діти цих безвинно знищених жертв сподівалися, що в особі німецької армії отримають визволителів від більшовицького насилля. Тому-то чимало з них і вітали прихід німецької армії. Але незабаром і фашистський режим, гестапо зі ще більшим озвірінням почали здійснювати терор проти жителів Західної України. І знову — полон, тюрми, знущання і масові розстріли безвинних людей.
Ось тоді багато патріотів України були змушені піти в ліси, взятися за зброю і боротися з фашистськими окупантами. Це
— головна причина появи Української повстанської армії. Гірка доля змусила її у нерівних боях боротися за незалежність України спочатку з фашистськими військами, а затим і з більшовицькими спецзагонами НКВС. Однак офіційна сталінська пропаганда поставила на трагедії обездоленого народу смерті подібне антирадянське тавро — «бандерівщина».
Я з боями пройшов усю Україну — від Донбасу до Карпат. Усюди населення зустрічало визволителів із великою радістю. Але такого тріумфу, тепла, як на Західній Україні, не було ніде. Забувши про те, що з ними витворяли «совєти» у 1939—1941 роках, вони ділились із нами останнім, що мали.
Старі згадували, що і в Першу світову війну воїнів царської російської армії вони зустрічали також з усією щирістю. Виховання, бойовий дух, тверезий спосіб життя (у царській армії був сухий закон, котрий бездоганно виконувався) і обмундирування російської армії вони ставили набагато вище, ніж австро-німецької. Але і в 1944 знову отримали від визволителів «бандерівщину», погроми, розстріли та виселення.
Після тяжкого поранення на Дуклинському перевалі в Карпатах восени 1944 року я потрапив у рідні краї на лікування (в госпіталі міста Донецька). Кістки на перебитих руках зрослися, після виписки із госпіталю був комісований, визнаний придатним до нестройової і зарахований для проходження служби у місцевому запасному полку. Ми приймали молодих новобранців, навчали.
У березні 1945 року в нашій частині з'явився незнайомий капітан. Посадив за стіл мене і моїх товаришів по службі, вручив папір і олівці. Диктував, а ми записували. Забрав листки із записами, проглянув, показав на мене пальцем і сказав нашому командирові, що цього сержанта він забирає для подальшого проходження служби в іншому армійському підрозділі.
Так я став... секретарем військового трибуналу гарнізону міста Сталіно (нині Донецьк). Мій почерк і грамотність, які виявилися кращими, ніж у моїх товаришів, незбагненним чином привели мене у військовий трибунал, де у мої обов'язки входило протоколювання допитів, котрі проводив капітан, який мене відібрав, — він виявився його начальником.
Такий-то, такого-то року народження, уродженець таких-то місць і далі — хід допиту, а потому — вирок, як правило, до розстрілу чи до 20—25 років тюремного ув'язнення — ось нехитрий зміст моїх записів.
Зараз не пам'ятаю ні прізвища капітана, ні прізвищ нещасних, котрі потрапили під скорий і неправедний суд. Не велось ніякого слідства, про адвоката не могло бути й мови. Далеко не завжди тверезий капітан виносив вироки, нерідко по декілька десятків за день.
Але на все життя запам'ятав, що жертви, всі до однієї, а мені довелось оформляти протоколи на багато сотень засуджених, були уродженцями Західної України, головним чином учителі, лікарі, юристи, священики, спеціалісти різних галузей, котрі служили в повстанській армії і були або взяті в полон, або здались добровільно. їхній вік — 20—ЗО років.
На «суд» їх привозили з в’язниць у «воронках», зазвичай в синцях, з вибитими зубами, доведених до повного виснаження і знесилення. До цього часу не можу збагнути причин їхнього транспортування через всю Україну. Арештованих було так багато, що карателі західних областей не справлялись? Чи вже тоді сталінською національною політикою закладалась ненависть східних українців до західних, східні залучалися до кривавого молоху сталінських репресій проти західних? Формально допускалось прохання засуджених про пом'якшення вироку чи помилування. Не пам’ятаю випадку, щоб хтось ним скористався, але добре пам'ятаю, що підсудні поводилися стійко і мужньо. Звинувачення у зраді Батьківщині категорично відкидали. «Ми боролися проти поневолення України, за свою вільну і незалежну Батьківщину», — була їхня відповідь.
Майже всі засуджені після оголошення нелюдських вироків вигукували: «Хай живе вільна Україна!»
Мені весь час хотілося відвідати архів військового трибуналу гарнізону міста Сталіно, але не вдавалось. Нині ж обнародую той страшний епізод моєї військової служби у надії, що знайдуться рідні тих постраждалих і розшукають сліди своїх близьких, якщо вони ще збереглися.
У серпні 1945 року мені вдалося демобілізуватися, я прибув до батьків у село Іванівна Червоноармійського району і у вересні 1945 року вступив до сільськогосподарського інституту. У 1946—1947 роках в Україні панував черговий поголовний голод, організований Сталіним. Від недоїдання пухли і вмирали дорослі й діти. Я в цей час навчався у Дніпропетровську. Більшість студентів нашого інституту страждала на дистрофію, деякі не витримували і кидали навчання. Я і багато студентів, товаришів по нещастю, на дахах товарних вагонів добиралися в села Тернопільської, Дрогобицької, Львівської областей і обмінювали мануфактуру та різні товари на зерно, картоплю, інші продукти харчування. Гроші ми заробляли на розвантажуванні вагонів, барж у Дніпропетровському порту.
Маю особливо підкреслити, що жителі Західної України ставилися до нас по-братськи, ділилися буквально всім. Я разом зі своїми товаришами здійснив десятки таких ходок, і ми ніколи не поверталися без нічого, навіть і в тих випадках, коли нам уже нічого було запропонувати місцевим селянам.
Доставленими із Західної України продуктами ми годували студентів, скалічених на війні, і дівчат. Цією гуманітарною допомогою західних українців я врятував від голоду і своїх батьків, з котрими жила на Донбасі й моя молодша сестра Варвара.
Центральна, Східна і особливо Південна Україна страшенно голодували, і десятки тисяч таких, як я, постійно прибували до Західної України за продовольством. Потерпаючи від чергових сталінських репресій, жителі Західної України рятували від голодної смерті мільйони українців центральних і східних областей.
У той же час, в 1946—1947 роках, партійні і радянські органи повернулися до примусової колективізації західноукраїнських селян. Ми купували продукти ще у селян-од-ноосібників. Звичайно, знаходилися люди, котрі виступали проти колгоспів. Хочете бути колгоспниками — отримаєте голод, як у Совєтській Україні (так «західники» називали інші регіони країни). Неважко зрозуміти, чому в ті роки повстанська армія, бандерівці підтримувались місцевим населенням.
Якось на комсомольських зборах у дискусії я став на захист західних українців. Що тут почалось! Скінчилося тим, що за «політичну незрілість» і схиляння перед «бандерівцями» мене мало не виставили з третього курсу Дніпропетровського сільгоспінституту.
Для чого ці трагічні епізоди нашої історії і моєї біографії відтворюю сьогодні? Для того, щоб мої земляки на Донбасі, і не тільки там, і не тільки земляки, а всі ті, кого до цього часу лякають бандерівцями, дізнавшись про ці факти з перших рук, змогли розібратись у причинах національно-визвольного руху в Західній Україні.
Побиті міллю ярлики «бандерівщини», «дикого націоналізму» західних українців витягли з арсеналу сталінської пропаганди деякі «чорні політтехнологи» декотрих кандидатів у президенти на щойно відшумілих президентських виборах. Особливо стараються декотрі лідери так званих прогресивних соціалістів і комуністів. Давайте, нарешті, висловлюючись народною мовою, «роззуємо очі» і придивимося не до політагітації, а до дійсності, котра нас оточує.
І ми побачимо, що золоті руки майстровитих західних українців працюють у всіх регіонах України, Росії, Казахстані, країнах Заходу. Всюди, де б я не зустрічався з бригадами «західників», до них не треба було приставляти ні комсорга, ні парторга, ні профорга, вони самі демократично й справедливо вирішували всі проблеми організації своєї праці, побуту, розподілу заробітків. Якщо серед нас, східняків, виявилось багато безбожників, котрі піддались на тотальну атеїстичну пропаганду, то вони у своїй більшості — глибоко віруючі люди, які не вміють пиячити, лаятись, глумитися над жінкою, чинити не по совісті. У народі називають таких людей праведниками, на котрих тримається земля.
Пізніше, працюючи протягом п'яти років у Полтавській області до направлення мене на Казахстанську цілину (1949—1954), а потім — 15 років першим секретарем Полтавського обкому партії (1973—1988), добре знав, що, починаючи з 1943 і всі післявоєнні роки, а особливо в 50—70-і — українська молодь, хлопці й дівчата з усіх областей України комсомольськими і партійно-господарськими органами відправлялись на шахти Донбасу. Більшість матерів-українок, часто солдатських удів, віддавали своїх старших дітей на післявоєнну відбудову і подальший розвиток цього гігантського індустріального регіону країни. Залишаючись із молодшими, не завжди нагодованими дітьми, в хатах, які опалювались краденою соломою, — у колгоспах за трудовий день ставилась паличка (трудодень), котра не отоварювалася грішми, а лише в малій кількості хлібом, — селяни жили надголодь. Нинішні трудівники і жителі донецьких і луганських міст, шахтарських і заводських селищ — переважно нащадки тих українців, котрі за оргнабором чи самостійно поповнювали трудову армію Донбасу.
Працюючи першим секретарем Полтавського обкому, будучи членом ЦК Компартії України, знав, що всі аграрні області України направляли в плановому порядку свою сільськогосподарську продукцію в основному на Донбас і для забезпечення Радянської Армії і Флоту. Полтавська область виробляла велику кількість зерна, цукру, м'ясо-молочної продукції. На цукор, м'ясо і м'ясні вироби, вершкове масло, сири, згущене молоко та інші продукти, що випускались нашими підприємствами, фонди для забезпечення населення області Держпланом практично не виділялись. Все добро йшло для забезпечення Донбасу, і полтавці, як і жителі інших українських областей — донорів сільгосппродукції, добросовісно, з почуттям поваги до важкої праці шахтарів та металургів ділилися з ними продовольством, як мовиться, до останнього. Обласні органи питання забезпечення харчуванням своїх регіонів змушені були вирішувати за рахунок виробництва тваринницької та іншої продукції переважно в індивідуальному секторі — на селянських подвір'ях і присадибних ділянках.
Селянки Полтавщини, як і їхні подруги з усіх центральних, північних, західних, східних і південних областей України, від зорі до зорі трудилися на бурякових, овочевих і зернових полях, на свинокомплексах і молочних фермах, отруюючись дустом, гексахлораном, аміаком і випарами інших шкідливих речовин. Все це сповна знайоме нашим сільським трудівникам, багато з яких від важкої фізичної праці та отрутохімікатів у 35—40 років ставали беззубими бабами. Основні кошти держбюджету України направлялись у першу чергу для будівництва й експлуатації шахт, заводів, житла, доріг, соцкультпобуту Донбасу та інших промислових центрів.
Знаючи і переживши все це, восени 2004 року я був буквально приголомшений заявами і діями декотрих народних депутатів України, глав адміністрацій Донецької, Луганської і Харківської областей, котрі поставили питання про автономію, федералізацію, аж до виходу зі складу України східних регіонів. Не пам'ятаю прізвища молодого депутата Верховної Ради України із Луганської області, котрий, виступаючи з трибуни вищого законодавчого органу країни, пихато заявив: «У нас — могутня індустрія, заводи, фабрики і шахти з новітніми технологіями, величезні прибутки, багато коштів, валюти і4висококваліфіковані кадри. Відділившись, ми будемо процвітати, а ви [і він перейшов на державну мову. — Ф. М.] «залишайтесь зі своїми цукровими буряками і смереками» (!?).
Шкода й до болю прикро, що не знайшлося в сесійній залі депутата-патріота, зокрема з Полтавщини, котрий тут же взяв би слово і дав гідну відсіч цьому горлодеру.
Я уважно стежив за ходом і виступами учасників зібрання в Сєвєродонецьку. Там не було шахтарів, металургів — справжніх трудівників Донбасу, котрі своїми титанічними зусиллями прославляли і прославляють цей український індустріальний край. У президії і в перших рядах величезної зали сиділи, як мені здавалося, не відповідальні керівники, а жирні «коти», котрі не вміють ловити мишей, від'їлись на чужому салі і прибули на цей шабаш у дорогих джипах. Як же паскудно все це виглядало! Український народ, вся Україна віддавали своїх дітей, засоби — все, що могли, для процвітання Донбасу. І раптом знайшлись «діячі», котрі розпочали нахабну авантюру розколу держави. Декотрі договорилися навіть до погрози приєднання Донбасу... до Росії.
...Володимир Мономах заповів нашим предкам жити дружно, берегти народ і землю: якщо пересваритеся — втратите все! Не послухались, затіяли чвари, поділили Київську Русь на уділи, чим скористались татаро-монгол и. Скінчилося 300-літнім ярмом!
...1918 рік. Нарешті відновили державність. Замість дружби й укріплення українства почалися чвари і сварки між Петлюрою, Винниченком, Скоропадським, котрі так і не знайшли загальнонаціональної ідеї. І знову — крах!
На слуху ходове: Донбас — російськомовний край. У жовтні 1943 року 127-а Чистяковська стрілецька дивізія, в якій я служив, знекровлена у боях під Мелітополем, декілька тижнів поповнювалась у Луганську новобранцями, і молоді бійці, городяни, з якими довелося спілкуватися у звільненнях, говорили українською мовою.
Добре пам'ятаю довоєнні і післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ, але й міст Донбасу — Червоноармійська, Костянтинівни, Артемівська, Друж-ківки, Краматорська, Ясинуватої, Авдіївки, Мар’їнки, Селідо-ва, Волновахи і багатьох інших — говорили рідною українською мовою, тому що вони, в основному, — українці. На великий жаль, сьогодні не тільки в містах, а і в багатьох донецьких селах, в яких живуть переважно українці, рідної мови майже не чути. І причину занепаду рідної мови і культури треба шукати не за межами Донбасу і України. Винні, повторюю, ми самі, і вже точно — люди типу тих жирних «котів», котрі влаштували ганебне зібрання у Сєвєродонецьку.
Ці зажирілі і знахабнілі типи не доросли до розуміння того, що Богом і історією визначено Росії бути великою і процвітаючою світовою державою, і що це можливо лише за умови, коли процвітаючими будуть культури і мови всіх народів, які входять до складу Російської Федерації.
Україні не треба претендувати ні на роль великої держави («матері городів руських»), ні на роль Малоросії, ні на роль молодшої сестри. Богом, історією, надрами, талантом і працелюбством народу приречено Україні бути державою процвітаючою. Але для цього належить, як зіницю ока, берегти і примножувати нашу культуру, мову, пісні,
— все наше унікальне українство. І, звичайно ж, для цього треба зміцнювати нашу державність, територіальну цілісність і економіку.
Згадаймо геніального Миколу Гоголя, який нас об'єднує: «Нема уз святіших за товариські!»
Як коріння могутніх віковічних дубів скріплює в моноліт грунт, що живить ці дерева-гіганти і не дозволяє його вітрам видувати, а дощам вимивати, так і ми, слов'яни, повинні міцно триматися своєї ідеї вірності й дружби. Лише при такому становищі нам і нашим дітям гарантоване майбутнє. Маючи вічну дружбу з Росією, Україна може нічого не боятися. Стверджуючи це, я маю на увазі не військову могутність і воєнне протистояння з якимись іншими державами, а міць та успіхи економіки, красу і чарівність російської й української культур, привабливість способу життя — категорії, що були би бажаними як для громадян наших держав, так і для інших народів світу.
Території, незліченних багатств надр, лісів, вод і родючості земель вистачить нашим працелюбним, мудрим і добросердечним народам на багато віків і тисячоліть. Зберегти та примножити це добро, зробити для людей життя благополучним, заслужити глибоку повагу європейців, американців, китайців, японців, індусів, пакистанців, усіх людей планети
— ось благородна мета, до якої ми повинні прагнути, а не до збільшення озброєння і військового протистояння.
Не можна мовчати, гріх не вчинити активні дії проти тих злочинних сил, які під прикриттям «свободи слова», «демократії», «прав людини» з теле-, кіно-і комп'ютерних екранів, зі сторінок газет і журналів тиражують брехню, насилля, садизм, хамство і розпусту. Телепередачі і кінофільми цілодобово тиражують «легке життя» Голлівуду, насилля зарубіжних бойовиків. Швидко засвоїли ці не кращі приклади російські та українські теле- і кіностудії, рекламуючи пияцтво, наркоманію, розпусту, бандитизм уже на вітчизняному грунті.
Не можна терпіти тих, хто систематично нехтує мораллю, свідомо калічить душі наших дітей, відлучає їх від навчання і роботи, намагається перетворити в нероб і не-вмійок, бандитів та вбивць.
Звідки взялися і звідки прийшли ці виродки, носії розладу і багна? Люди, які кровно пов'язані з Україною, які люблять свою Батьківщину, повинні негайно відкинути цього гада і вжити рішучих заходів для виховання у наших дітей і молоді відданості, поваги до праці, до своєї рідної мови і культури, до мови і культури інших народів, до всього того, що веде до прогресу і розквіту цивілізації, до братерства між народами і націями. Коли юнацтву навіюється брехня, що видається за правду, воно позбавляється розуму і таланту. Життя вимагає в усіх засобах інформації, в школах, вузах, у сім'ях дати зелене світло тим, хто викриває брехню, аморальність і беззаконня.
Руйнівники людських душ зайшли так далеко, що справа вже не у відповідальності окремих осіб, навіть високопоставлених, а в тому, що гряде загроза істині, українським ідеалам, суспільству України в цілому. Рани, отримані Вітчизною, кожний з нас має відчувати власним серцем. Любов до Батьківщини — перша чеснота цивілізованої людини.
Вітчизну люблять не за те, що вона велика, а за те, що вона своя. І коли брати Клички висловлюються проти жіночого боксу, я погоджуюся з ними не з чоловічої солідарності, а тому, що жіночий бокс — це не тільки руйнування здоров'я жінки, не тільки загроза продовженню їхнього власного роду, це ще й виховування нації у войовничо-руй-нівному дусі. А людину, виховану в такому дусі, дуже легко, незалежно від статі, зробити «гарматним м’ясом» проти кого завгодно (іншої людини, нації, держави, раси, конфесії і т. ін.).
Те ж саме стосується і цноти в інтимному житті. Колись
О. Довженко, аналізуючи радянську партійну літературу, зазначив: «...Немає ні кохання, ні пристрасті нема». Цю ж оцінку можна дати і сьогоднішньому «голому сексу».
Ми повинні негайно припинити сатанинський танок садизму, який налетів в Україну «зі сторони». Замаскувавшись, засів у теле-, радіоцентрах, у багатьох редакціях газет і журналів, у кінопрокаті, у так званій мас-культурі й «майстерно», високопрофесійно популяризує принади алкоголю, тютюну, наркотиків, неробства, гульбищ і розбещеності.
Треба негайно повернути на телеекрани та в інші засоби масової інформації України геній Шевченка, Сковороди, Гоголя, людинолюбство Вернадського і Короленка, правду Франка і Лесі Українки, мораль Макаренка, Су-хомлинського і Захаренка, народність і доброту Гончара, Загребельного, Ліни Костенко, Василя Симоненка та інших діячів мистецтва, чиї твори сіють добро, зігрівають душі, закликають любити труд, свободу, честь, совість, вірно служити своєму народу.
Упевнений — як протягом минулих віків українка рятувала своїх дітей, берегла народну пісню і рідну мову, так і в найближчому майбутньому вона за всенародної підтримки виведе на вірний шлях нашу молодь у XXI столітті. В цьому жінці-матері повинні допомогти дитячі дошкільні заклади, школи, нормальні умови роботи, надійний заробіток чоловіка і її самої.
Саме цьому, в першу чергу, повинні приділити свою максимальну увагу українські ЗМІ, а не тиражувати брехню, насилля, садизм, пиятику і розпусту. Треба підтримати зусилля Президента Віктора Ющенка, Верховної Ради і уряду, спрямовані проти тих, хто систематично плюндрує мораль, свідомо калічить душі наших дітей, відлучає їх від навчання і праці, намагається перетворити у ледарів і недотеп. Кожен українець як особистість і всі українці як народ зобов'язані відродити справжню демократію, що призведе до небаченого розквіту рідної мови, нових яскравих творів у літературі, поезії, мистецтві — призведе до небаченого розквіту культури і глибокої поваги до нас, українців, усього світового співтовариства. «Заговори, щоб я побачив тебе», — казали древні. Настав час побачити у самих собі українців, і — як українці — ввійти у широкий світ!
Сатанинськими силами була здійснена пекельна робота для втягування провідних народів і держав у Другу світову війну, в якій найбільших жертв зазнали Білорусія, Україна, Росія, а також Польща, Югославія, Німеччина, Японія та Китай.
Події, що мали місце під час війни, після неї і нині, засвідчили, що життя без честі й совісті, без визнання суверенного права кожного народу, без справжньої повнокровної свободи нічого не варте.
Настав час урядам усіх держав, насамперед провідних країн світу, остаточно переконатися, що є тільки один засіб позбутися загрози нової світової війни, та й локальних також. Засіб цей — згуртованість усіх вільних народів, довіра і взаєморозуміння. Вони необхідні ще й тому, що перед усіма народами сьогодні стоїть глобальне завдання — врятувати нашу прекрасну планету й земну цивілізацію від екологічної катастрофи. Людям пора зрозуміти й визнати, що життя на планеті у величезній небезпеці. Ми всі на межі, яку переступити не можна. Необхідно визнати й інше: підвели нашу планету до згубної межі так звані передові індустріальні країни Європи, Північної Америки, Радянський Союз, Японія, Китай та інші держави, які влаштували гонку непродуманого матеріального збагачення і нарощування згубних засобів війни.
Прошу читача зрозуміти мене й мої тривоги за стан навколишнього середовища, за долю людства. Зрозуміти правильно, адже мої життєві струни завжди дзвеніли в такт тому, що бачив на полях, у лісах і повітрі, в містах і селах. Мій досвід і знання, надбані на посаді голови Державного комітету СРСР з охорони природи, зобов'язують постійно звертати увагу на тяжкий стан природи. Саме тому свою позицію я і виклав у книзі «Кінець світу? Чи...», виданій у Києві в 1991 році і другим виданням — у Москві в 1994 році, третім і четвертим в Бєлгороді. Справжня свобода сьогодні — це глобальна політика урядів світового співтовариства на ліквідацію смертоносної ядерної зброї, недопущення війни й прийняття адекватних заходів щодо збереження природи й навколишнього середовища. Саме цій меті повинні присвятити свою роботу і своє життя в найближчі роки провідні політики світу, і цим вони завоюють визнання і глибоку повагу народів.
Люди не повинні допустити появи таких політичних пройдисвітів, як Гітлер і Сталін. Сьогодні, як ніколи раніше, кращі уми людства повинні потурбуватися про появу лідерів, які б любили всі народи, про прихід на грішну Землю пророків і апостолів, які б мали виняткову творчу силу й високе почуття відповідальності, які б були здатними виправдати прагнення і сподівання згорьованих людей усіх рас і національностей.
Настав час, коли кращі уми людства повинні допомогти всім людям підняти свідомість жителів планети — як окремих людей, так і цілих націй — до загальносвітової свідомості. Хоча це і не означає, що кожна окрема нація повинна відходити від власних традицій, культурного спадку, від національних ознак. Навпаки: це передбачає, що при збереженні власної національної культури кожна нація сприйме кращу культурну спадщину інших націй. При цьому відбуватиметься не процес нівелювання, який згладжує особливості націй, а процес зростання, який дає націям можливість розвиватися, незважаючи ні на які державні кордони.
На очах мого покоління відбулося страшне забуття Бога, відчуження від прародительки всього сущого — природи, відхід від принципів порядку до руйнівної ідеї класової боротьби. Так звані пролетарські вожді досить уміло й не без успіху втовкмачували в голови людям однієї шостої частини планети, що ми — краща частина людства, її революційний авангард, і маємо право вчити всіх. Так, ми дійсно ні в чому не гірші за інших, але реальне життя засвідчило, що нам є чому повчитися в багатьох народів і держав так званого капіталістичного світу. Незалежність і свобода, яку здобули народи колишніх союзних республік СРСР, серед них і мій український народ, вимагають ще більшої віддачі, самокритичності й відповідальності в розвитку економіки й культури нових держав.
Нинішнє покоління і наші нащадки повинні вічно дякувати тим, хто бився в Другій світовій — Великій Вітчизняній війні за ідеали свободи і своєю невтомною працею продовжити цю боротьбу, відстоюючи ідеали добра, гуманізму й справжнього братерства між людьми.
Це наш святий борг перед тими, хто впав у боротьбі за ідеї добра, справедливості і гуманізму в минулому, і священний обов'язок перед нашими дітьми, дітьми всіх народів, кому випаде доля жити і творити в новому, третьому тисячолітті, двері в яке відчинило нам провидіння — в надії на нашу ретельність і розум.
Уряди всіх країн, у першу чергу індустріальних, повинні вжити дієвих і рішучих заходів, аби розв'язати найважливіші екологічні проблеми сучасності. Сьогодні це найперша турбота керівників і політиків, тобто тих людей, котрим народи довірили керівництво в наш час. Вони зобов'язані усвідомити важливість свого становища, відчути всю глибину сподівань змучених народів, прийняти виклик епохи і невідкладно приступити до вирішення проблем, поставлених самим життям.
Громадяни, які обирають державних і політичних лідерів! Пам'ятайте, що якщо ваші обранці на найвищі державні і партійні пости не ставляться до питання охорони природи як до найважливішого питання, то вони не заслуговують вашого довір'я.
Для успішного вирішення проблем охорони довкілля на всій планеті необхідно всього лише 7—8 відсотків бюджету індустріально розвинутих держав. Ось над чим слід добре подумати урядам провідних країн світу — і здійснити відповідальні кроки, а не продовжувати нищівну гонку виробництва зброї тотального взаємознищення.
Полтавці, бєлгородці, українці і росіяни. Слов'яни, германці, романці, китайці й японці, індуси і пакистанці, християни і мусульмани, євреї й араби, всі народи, раси і племена! Ми повинні, ми зобов'язані стати братами і відвернути екологічну катастрофу, що насувається, масштабів якої ще не знала історія людства.
Керівники держав і політичні лідери! Уважно придивіться і прислухайтесь: ви побачите і почуєте, що змордована природа і діти Землі стукають у двері ваших кабінетів, волають до вашої совісті і серця. Не бійтеся бути святими! Не залиште без уваги ці заклики, використайте владу, щоб урятувати планету, природу і людей.
Над Землею ніколи не згасне благовіст свободи і спасіння. В які б тоги не вбиралися слуги сатани типу Гітлера і Сталіна, їм не знищити надії всіх людей світу бути братами.
Настав час нам, нині живущим, оголосити війні, її організаторам і паліям — анафему!
Віднині і на віки вічні...
Шануймо полеглих. Шануймо живих. Шануймося в ім'я тих, хто повинен народитися...
Полтава, листопад 2005 р.
Після підписання ганебного договору в серпні 1939 р. Вожді радіють... Тоді Сталін проголосив тост за здоров’я Гітлера і за успіхи фюрера у досягненні своїх цілей. А його головну мету вождь добре знав, бо у Радянському Союзі Сталін був найпершим і найуважнішим читачем маніфесту головного фашиста «Майн Кампф», в якому Гітлер з цинічною відвертістю писав про знищення слов’ян, захват України та інших земель на Сході Європи.
Отримавши текст договору, підписаний у Москві, Гітлер, в екзальтації, несамовито кричав у оточенні своїх наближених соратників: * Тепер світ біля моїх ніг!!!» |
Реакція народу. Радянські люди слухають повідомлення про початок війни. 22 червня 1941 р.
Генерали і маршали, командуючі фронтами радянських військ (зліва направо): маршал Конєв, маршал Толбухін, маршал Василевський, маршал Ма-линовський, маршал Жуков, маршал Говоров, маршал Рокосовський, генерал Єрьоменко, маршал Мерецков, генерал Баграмян.
Такий вигляд мав Сталінград у січні 1943 р. |
Гітлер з представниками генералітету (зліва направо): начальник верховного командування вермахту Кейтель, головнокомандуючий групою армій «А» фон Рундиїтедт, головнокомандуючий групою армій «Б» фон Бок, рейхс-мар-шал Герінг, Гітлер, головнокомандуючий сухопутними військами фон Браухич, головнокомандуючий групою армій «Ц» Ріттер фон Лєеб, командуючий 12-ою армією генерал Ліс.т, командуючий 4-ою армією фон Клюге, командуючий 1-ою армією генерал Віцлебен, командуючий 6-ою армією генерал фон Рейхенау. 1940 р.
Така доля солдатів вермахту у Сталінграді. Вбитих роздягали ті, хто залишився живим, щоб не загинути від жорстоких морозів.
Під дулами фашистських гвинтівок полонені червоноармійці копають собі могилу. 1941 р.
На шляху до фашистських концтаборів. Після боїв під Харковом у травні 1942 р. |
Колони німецьких військовополонених у Москві. 17 червня 1944 р. |
Академік Т. С. Мальцев (другий зліва) з ветеранами війни села Люджа Сумської області. Тут восени 1943 р. затнув його син — агроном, молодший лейтенант Костянтин Мальцев.
Син автора Володимир з дідусем
— Олізаром Безручком, що обороняв Київ, був поранений під Лубнами, під обстрілом танків Гудеріана вивезений із котла, — біля самохідки, командиром якої О. М. Безручко закінчив Велику Вітчизняну війну в Берліні і був учасником параду Перемоги на Красній площі у Москві. Його спогади також використані автором у цій книзі.
Автор (праворуч) з ветеранами Великої Вітчизняної війни та онуками Ганною, Максимом і Богданом покладають квіти до меморіалу визволителям Полтави.
Замість післяслова
Мені не хочеться повертатися в війну. А вона вперто сниться, мучить кошмарами, катує жорстокою повторюваністю видінь: тільки проти мене одного вся залізна, нелюдська сила Європи і цілого світу, ніби проти мене й на мене знов і знов під пекельне завивання йдуть танки, ніби мене знов і знов кидають за колючі дроти концтаборів і знов розстрілюють, розстрілюють, розстрілюють... Вперше я побачив, як розстрілюють людину, на двадцять перший день після початку війни. Наше Друге Київське артилерійське училище кинули на оборону Києва, ми вкопували свої гаубиці на узліссі над річкою Ірпінь, маскували від німецьких літаків, били по невидимих цілях, а ті «невидимі цілі» били по нас, і тоді несподівано вночі нас, першокурсників, посадили в машини (по дві гаубичні обслуги до одного кузова) і повезли через увесь Київ, неосвітлений, принишклий, мовби на віки вмерлий, через дніпровський міст, далі й далі, за Дарницю, за Бровари, в ліси, в сосни, в нетрі, і ми опинилися на безмежній передсвітанковій галявині, обставленій з боків похмурою літерою «П» такими самими, як ми, необстріляними курсантами Першого Київського арт-училища і Київського училища зв'язку, молоденькими бійцями-піхотинцями. У відкритій частині того каре була свіжовикопана довга яма, яка значилася двома горбиками піску, що білів, як смерть, а перед ямою стояв, понуривши русяву стрижену голову, ніби — червоноармієць, тільки простоволосий, босий, без пояса на гімнастерці, зі зв'язаними за спиною руками. Перед ним вишикувалося відділення бійців, у касках, з гвинтівками, що їжачилися холодними багнетами, осторонь, з одного боку — група генералів, всі якісь високі, страшні й хижі, а з другого — троє ще вищих, ще страшніших, ще хижіших,
— трибунальні. І один із них готувався читати якийсь папір, мабуть, вирок, і в моторошній тиші шелестіння того паперу пролунало, як звук смерті, а на нього невидимою хвилею наповзало ще одне шелестіння, зляканий шепіт тисяч голосів: «Кирпонос... Кир-понос... Кирпонос...»
Сам командуючий Особливим Київським військовим округом, що став тепер Південно-Західним фронтом, генерал-полков-ник Кирпонос зі своїм штабом, з генералами, в червоних лампасах, і полковниками, в рипливому новісінькому реміняччі командирської амуніції, був присутній, особисто керував цим нелюдським уроком, де залякування смертю нібито повинно було загартувати ще незміцнілі молоді серця, вселити в них сталь і мужність. Трибуналець читав. Рядовий такої-то частини, родом із Смоленської області, народився такого-то року, першого дня війни під Рава-Руською перебіг до ворога, добровільно здався фашистам, зрадив Батьківщину, був завербований, пройшов курси диверсантів, був скинутий на парашуті на станцію Дарниця, подавав ракетами сигнали німецьким нічним бомбардувальникам, був затриманий, у всьому признався, вирок: смерть.
І вже команда, і вже залп — короткий, болісний, різучий, і русявий смоленський хлопець (чи не такого через п'ять років змалює Андрій Малишко в своїй поемі «Прометей»: «О мій русявий Прометею, загублений в ночах війни!...»?) мовчки падає в глибоку яму, а ті троє високі й сухі, як довколишні сосни, підходять туди й по черзі стріляють з пістолетів, контрольні постріли, щоб не ожив, щоб добити, щоб...
Тоді не думалося ні про що, порожньо в голові, порожньо в душі, де ти, що з тобою, на якій землі, на якому небі, чи стояла тоді роса, чи була трава під ногами — не зміг би пригадати й на страшнім суді. Тільки й запам’яталося, що все було залізне, навіть повітря сизе і ніби залізне, і Кирпонос з усіма його генералами і полковниками — теж ніби залізні.
Лише згодом, коли вже пройшов війну і навчився бачити, думати і розуміти, згадуючи той перший страшний урок залякування, жахався: як вони, всі оті генерали і сам Кирпонос, який згодом загинув геройською смертю, як вони могли? Адже той смоленський юнак не був ні зрадником, ні диверсантом, ні парашутистом (безглузде саме припущення, щоб за якихось десять — п’ятнадцять днів простий піхотинець пройшов такий вишкіл), він був безвинною жертвою, бо для генералів (і ще для когось, аж до вусатого кремлівського катюги) конче потрібні були винні, жертви, потрібен був «матеріал» для залякування.
За перші неповні чотири місяці війни, з 22 червня по 10 жовтня 1941 року, за постановами особливих відділів НКВД і за вироками військових трибуналів було розстріляно 10201 чоловік, з них перед строєм — 3321 (це з довідки, надісланої народному комісару внутрішніх справ СРСР Берії комісаром держбезпеки 3-го рангу Мільштейном).
І, напевне ж, не тільки Кирпонос власною особою освячував ті нелюдські, неправедні екзекуції, а й генерали Тюленєв на Південному фронті, Тимошенко і Жуков на Західному, Мерецков на Північному. Кирпонос був, як усі сталінські генерали, не гірший і не кращий, просто його військова доля склалася інакше: він єдиний з усіх радянських генералів такого рангу не був розстріляний Сталіним, не дослужився (на горах мільйонів трупів наших солдат) до маршала, а загинув чесною смертю в бою, за що ми й пам'ятаємо його і згадуємо ось уже понад півстоліття.
Власне, про все це читач довідається з книжки Федора Моргуна*, до якої я пишу це коротке вступне слово, хоч сам матеріал, на якому вона побудована, промовляє сам за себе і, щиро кажучи, ніяких вступних слів не потребує. Про генерала Кирпоноса почали писати десь років через двадцять після закінчення війни. Здається, перша така стаття була в московському «Военно-историческом журнале» в 1964 році. Тоді в Києві вийшла книжка Г. Андреева і І. Вакурова «Генерал Кирпонос», а на Київській кіностудії ім. Довженка був поставлений режисером В. Денисенком за сценарієм В. Земляка художній фільм. Книжка Ф. Моргуна доповнює все відоме про генерала Кирпоноса новими даними не про нього самого, а про тих простих людей, яких генерал покликаний був захищати, а насправді вони самі стали на його захист, у найтяжчу, найтрагічнішу хвилину прийшли на поміч і виручку йому і його війську. Тоді, влітку сорок першого року, на величезних просторах України сталася подія, незнана в історії всіх відомих війн, ніким не відзначена, не зафіксована, не задокументована: не гігантська, до зубів озброєна армія захищала свій народ від ворожого нашестя, а народ захищав свою армію!
Саме про це спробував розповісти в своїй книжці Федір Моргун, у книжці, яка органічно входить до його недавно написаної книги-сповіді «Безсмертна душа України», де ми, як і в багатьох його попередніх творах, знов бачимо Федора Трохимовича людиною високої пристрасті й чесності, вірною своїм життєвим принципам, послідовною у відстоюванні істини і справедливості. Багато років Ф. Моргун був партійним керівником Полтавської області, але на відміну від усіх інших керівників обласного, республіканського і всесоюзного масштабу, не став примітивним службіс-том, що тільки й знає «виконувати план» та «забезпечувати поставки», а проникся до глибини душі долею простих людей, їхнім життям щоденним, долею нашої землі, її захистом і збереженням. Він не обмежився тільки сущим, тільки тим, що сьогодні на землі, а й усім тим, що заховане в ній, що вже пішло в землю, стало нею і стало нашою пам'яттю. Бо на землі й у землі живуть не тільки живі, а й мертві, мертві нікуди не діваються, вони завжди з нами, довкола нас. І ті, в кому не вбита совість, знають це, розуміють і роблять усе для пошанування їхньої пам'яті.
Совість у людях вбивали не тільки фашисти. Більшовики намагалися замінити її марксизмом-ленінізмом. Сьогодні дехто пробує підставити на їх місце так звані ринкові відносини. А що людина без совісті? Згадаймо гіркий монолог Бориса Годунова з пушкінської трагедії:
Ох! відаю: ніщо не може нам
Серед скорбот житейських спокій дати,
Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.
Так, чистою, вона горує завжди Над злобою, над темним поговором.
Та плямина єдина лиш на ній,
Єдина випадково завелася —
Тоді — біда! Немовби від чуми Згорить душа, отрута сповнить серце,
Як молотком заб'ють в ушах докори,
І млосно так, і морок туманіє,
І хлопчики скривавлені в очах...
І втік би геть, та нікуди... як страшно!
Так, горе тим, хто совість заплямив*
Федір Моргун належить до тих небагатьох, хто зберіг у собі совість, у кому вона живе, тривожна, болісна, чесна, і саме совість, а не просто почуття або пусте марнослів'я, диктує йому рядки його пристрасних книжок, водить його пером, велить щодня, щогодини йти на бій, ставати на захист цінностей і святинь. Щоб сказати про цю властивість Федора Моргуна, означити для читача найвищу категорію душі автора цієї книжки, я й написав передмову до неї.
Десять років тому Федір Трохимович прислав мені свою книжку «Поле без плуга», видану в бібліотеці московського журналу «Дружба народов». Дякуючи за книжку, я написав тоді: «Коли б я був диктатором, я б надав вам звання Отця Отечества, Апостола Чорнозему і звелів би поставити ваші статуї на всіх скіфських могилах (з яких археологи і трактористи давно вже постягали скіфських баб) і на ярмаркових майданах українських сіл, селищ і містечок.
Гай, гай! Будемо жити так і боротися далі за свою землю і за народ на ній!»
Залюбки повторюю ці слова і сьогодні.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
У Кончі Озерній під Києвом,
ЗО листопада 1994 року.
Федір Трохимович МОРГУН народився в 1924 році в Донецькій області. Учасник Великої Вітчизняної війни, тричі поранений. У 1949 році з відзнакою закінчив Дніпропетровський сільськогосподарський інститут. Працював на Полтавщині (1949—1954) — агрономом, директором радгоспу, потім у Казахстані на цілині (1954—1966) — директором радгоспу; очолював Цілинне крайове управління сільського господарства. Завідувач сектора Сибіру сільгоспвідділу ЦК КПРС (1966—1969), перший заступник голови Ради Міністрів Киргизької РСР (1969—1973). У 1973 році обраний першим секретарем Полтавського обкому партії. Проводив активну пропаганду і впровадження грунтозахисного землеробства, облаштування сіл і хуторів, категорично виступив проти лінії керівництва Компартії й уряду ліквідувати так звані неперспективні села.
У 1978 році відмовився від пропозиції JI. Брежнєва зайняти вакансію секретаря ЦК КПРС по сільському господарству.
Він сподівався, що на цю посаду будуть призначені відомі аграрії — В. Месяц (міністр сільського господарства СРСР) чи В. Карлов (зав. відділом ЦК КПРС), чи С. Манякін (перший секретар Омського обкому партії), які також були в кадровому резерві. Але пленум обрав М. Горбачова, якого просував Ю. Андропов.
У 1988 році призначений головою вперше організованого Державного комітету СРСР з охорони природи.
У червні 1989 року на засіданні уряду в Кремлі виступив із критикою прийнятої Політбюро ЦК КПРС і Радою Міністрів програми будівництва заводів з виробництва штучного кормового білка з парафіну нафти. Доводив, що білкова проблема буде успішно вирішена тільки за рахунок збільшення виробництва гороху, сої, ріпака, соняшнику і кормів з бобових і багаторічних трав — багатомільярдні кошти треба передати сільському господарству, а не витрачати їх на спорудження економічно витратних і екологічно шкідливих заводів.
За цю пропозицію одержав від Горбачова і Рижкова відставку.
Незабаром усі високопоставлені опоненти в Політбюро й уряді переконалися, що проект учених-мікробіологів — блеф, а Ф. Моргун був правий. Про це детально описано в книзі «Конец света? Или...».
Восени 1990 року, коли голодуючі студенти Києва примусили керівництво України відправити у відставку Голову Ради Міністрів В. Масола, відомий український поет і депутат Верховної Ради СРСР Борис Олійник вніс пропозицію Першому секретареві ЦК Компартії України Гуренку призначити керівником уряду республіки Ф. Моргуна. Водночас секретар Закарпатського обкому партії М. Волощук звернувся з цією ж пропозицією до Голови Верховної Ради України JI. Кравчука. Обидва — відмовили. У книгах Ф. Моргуна «Безсмертна душа України» і «Переорані покоління» читач має змогу познайомитися з програмою дій уряду, яку він підготував на випадок призначення на посаду Голови Ради Міністрів. Вона актуальна і сьогодні.
Опинившись на пенсії, займався творчою діяльністю, вів широку пропаганду впровадження грунтозахисної технології обробітку грунту, переходу на екологічно чисте землеробство в Україні і Росії. З 1995 по 2001 рік — радник глави адміністрації Бєлгородської області, допомагав губернатору Є. С. Савченку замінити плуг на плоскорізну грунтозахисну технологію обробітку грунтів. З 2001 року — радник губернатора Полтавської області.
Доктор сільськогосподарських наук, член-кореспондент Міжнародної Слов'янської академії, обраний членом Української академії аграрних наук. Має нагороди: Герой Соціалістичної Праці, чотири ордени Леніна, два — Вітчизняної війни І ступеня, чотири — Трудового Червоного Прапора, кавалер ордена Миколи Чудотворця, яким нагороджують за примноження добра на Землі. У 1998 році за внесок у сільськогосподарську науку і практику, за значну природоохоронну роботу удостоєний звання Людина року в Росії. У 2004 році за плідну екологічну і публіцистичну діяльність та з нагоди 80-річчя нагороджений Президентом України орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
Прозаїк-публіцист, член Спілки письменників СРСР із 1974 року. Автор книг: «Совхоз в борьбе за хлеб», «Будни целинного совхоза» (1959), «Думы о целине» (1968, 1969), «Хліб і люди» (1973, 1975, 1979; видана українською, російською, узбецькою, вірменською, азербайджанською, арабською, польською, чеською, угорською, болгарською, англійською, французькою, німецькою та іншими мовами), «Поле без плуга» (1981, 1982, 1984), «На землі — господарем» (1976), «Розкажи, поле...» (1981, 1984), «Уроки Мальцева» (1988), «Зависит от каждого» (1987), «Відставка колгоспам...
А навіщо?» (1992, 1993), «Конец света? Или...» (1991, 1994, 1997,1998), «Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса» (1994), «Бессмертная душа Украины» (1994), «Безсмертна душа України. Задовго до салютів: Правда про генерала Кирпоноса» (1995, 1996), «Борозда» (1996), «Перепаханные поколения» (1998, 1999, 2001), «Селянин — Світова Душа» (1999, 2000, сім видань), «Проклятие войне» (2001, п’ять видань), «Порятуймо майбутнє людства* (2002), «Куди йдеш, Україно?» (2003, три видання), «Доля Прометея з України» (2003), «Керівники держав, не бійтеся бути святими* (2003, два видання), «Плугом по... долях дітей* (2003, два видання), «Мертва хватка сталінізму» (2005, два видання); нарисів: «Незатребуваний геній Вернадського» (2002), «Душа світу: українка у війну і після перемоги» (2002), «Степові кургани і ми» (2002), «Винні ми самі. Роздуми про рідну мову* (2002), «Розсварять — згинемо» (2005), «Позбудьмося мертвої хватки сталінізму» (2005), «У полоні нав’язливих химер чи наклепи на замовлення?» (2005).
Багатому на події й досягнення життєвому шляху Ф. Т. Моргуна присвячені: дилогія Миколи Костенка «Епоха Моргуна: хліб і правда» («Письменницькі роздуми про селянського сина», 2000; «Поки селянин у полі є», 2004); нарис Віктора Женченка «Україна ловила Федора Моргуна, та не спіймала» (2002); книги Володимира Моргуна «На захист батька» (1996, 1997, 1998), «Витязь степу» (1999, 2002), «Психохірургія наклепів» (2005).
Художньо-публіцистичне видання Федір Трохпмовпч МОРГУН
В основу книги “Хто і де зірвав бліцкриг?” покладена книга “Задовго до салютів. Правда про генерала Кирпоноса”, передмова до першого видання якої була написана в 1994 році патріархом української літератури XX століття Павлом Архиповичем Загребельним. Вона є післясловом до цієї книги.Переклад Ф. Петрушевського, ім’я якого понад п’ятдесят років було під забороною.