Гітлерівським планом «Барбаросса» передбачалося ведення блискавичної й переможної війни проти Радянського Союзу, швидкий і повний розгром Червоної Армії в прикордонних боях. Німецькому командуванню ставилося головне завдання: розгромивши основні сили Червоної Армії, швидко просунутися на схід і захопити Москву в серпні або не пізніше вересня. Гітлер створив три могутні військові угруповання: «Північ», «Центр» і «Південь».
Головнокомандуючому групою армій «Північ» генерал-фельдмаршалу фон Леєбу наказувалося в липні вийти на підступи до Ленінграда; головнокомандуючому «Центром» генерал-фельдмаршалу фон Боку — в середині липня оволодіти Смоленськом, а головнокомандуючому угрупованням «Південь» фон Рундштедту — до того часу захопити Київ.
При досягненні цих дуже важливих цілей війни фон Ле-єб зобов'язаний був негайно штурмувати Ленінград і швидко оволодіти містом, щоб відкрити своїм і фінським військам шлях на Москву з північного заходу й півночі; фон Бок повинен був дати команду танковій армаді генерал-полковника Гудеріана разом із сотнями тисяч озброєних до зубів і запалених легкими перемогами перших тижнів боїв піхотинців, посаджених на автомобілі, форсованим маршем ринутися на Москву, до якої від Смоленська, наголошую, 340 кілометрів гарної автомобільної дороги.
Фон Рундштедт, у разі оволодіння Києвом, у липні отримував чудову перспективу швидких походів і оволодіння Харківським промисловим районом, Придніпров'ям, Донбасом. А там рівнинними степами рукою подати до Ростова, Кавказу, азербайджанської нафти. Саме заради цих стратегічних цілей добре спланованого бліцкригу натужно ревіли мотори бомбовозів люфтваффе, розкидаючи свій смертельний вантаж над фронтом, містами й селами Радянського Союзу, саме заради цієї мети того літнього часу, майже не змовкаючи, стріляли гармати й строчили кулемети танкових армій Гудеріана, Гепнера, Клейста, Готта та багатьох інших німецьких командирів, сіючи смерть у шеренгах наших воїнів і наводячи жах на мільйони й мільйони мирних біженців, котрі прагнули втекти від фашистів на схід.
Та, на наше щастя, план «Барбаросса» зірвався, точніше, його зірвали воїни армій Кирпоноса, населення України і жителі Києва.
Групи німецьких армій «Північ» і «Центр» свої завдання до середини липня виконали: впритул підійшли до Ленінграда й узяли Смоленськ. Тільки за перші два дні боїв, до 24 червня, авіація противника знищила на наших аеродромах понад дві тисячі військових літаків, тисячі танків і гармат; фашисти розгромили багато дивізій і корпусів, узяли в полон сотні тисяч наших солдатів. Неймовірно, але факт, — оволоділи непошкодженими мостами й переправами на ріках прибалтійських республік і Білорусії. Танкова група Готта стрімким маршем вийшла до річки Німан і захопила найважливіші переправи. Танки Гепнера також з ходу оволоділи мостами через водні перешкоди. Коли Гудеріану доповіли, що його танкісти, які рвуться до Мінська, оволоділи мостами через Буг, він одразу навіть не повірив цьому.
Німецькі танки за перший день наступу легко проходили 60—70 і більше кілометрів. Вони мчали повз сотні і тисячі наших зачохлених танків і літаків, бронею і гусеницями трощили наші артилерійські дивізії і полки, які не мали снарядів і не були готові до відсічі, мимо покинутих напризволяще піхотних дивізій.
Танкові дивізії і корпуси Гудеріана і Гепнера успішно громили наші захоплені зненацька війська, а ввечері відпочивали, рахуючи неймовірні трофеї у вигляді тисяч танків і літаків, десятків тисяч гармат, сотень тисяч солдатів, гір боєприпасів і десятків тисяч тонн пального.
Гудеріан наступав з групою армій «Центр» і рухався на Мінськ, Смоленськ і головну ціль — Москву.
А ось як відбувалися бої в перші дні війни в групі армій «Північ», які рвалися до Ленінграда, описує фельдмаршал Манштейн, котрий тоді командував танковим корпусом:
«У перший день корпус просунувся на 80 кілометрів углиб і оволодів мостом через ріку Дубісі. Другого дня війни, вклинившись на 170 кілометрів углиб ворожої території, корпус залишив далеко позаду себе не тільки своїх сусідів, а й ворожі частини, розташовані в прикордонній області.
За 4 дні і 5 годин, ми подолали опір противника, зробивши 300 кілометрів (по прямій) у безперервному рейді» (Э. Манштейн. Утерянные победы. — СПб.: Изд-во «Москва», 1999).
Таким чином, танкісти Манштейна протягом перших чотирьох днів війни, громлячи частини Червоної Армії, щоденно проходили понад 80 кілометрів. Цей успіх німецьким арміям забезпечив Сталін, створивши ідеальні умови Гітлеру для «раптового» нападу.
Незабаром Гудеріан, Манштейн, Готт, Рітгофен і багато інших німецьких командирів одержать найвищу нагороду — дубові листки до рицарського Хреста. І майже в той самий час хоробрий і досвідчений воєначальник, командуючий Білоруським фронтом генерал армії Павлов і його найближчі помічники отримають найвищу міру покарання — розстріл. Це так підло Сталін перекладав свою вину на інших.
До 22 червня Сталін категорично забороняв командувачам військових округів збивати літаючі над нашою територією німецькі літаки-розвідувачі, військам — займати оборону. Він усіх переконував, що Гітлер не нападе. За цю підлість вождя наша армія заплатила страшну ціну в перший же день війни, а потім ця сама біда спіткала і весь народ.
Всупереч хвастовитій сталінській демагогії, яка запевняла, що Червона Армія легко і блискавично розіб'є агресора в перші ж дні затіяної буржуями війни і скрізь буде зустрінута з розкритими обіймами, цього теж аж ніяк не сталося. Навпаки, німецька армія глибоко вклинилася в нашу територію, повсюдно — в Прибалтиці і Білорусії.
У наступні дні й тижні групи армій «Центр» і «Північ», які рвалися до Смоленська, Москви і Ленінграда, темпи наступу ще більш прискорили, знищуючи тисячі наших літаків, танків, десятки тисяч гармат, убиваючи і захоплюючи в полон мільйони наших воїнів, підставлених під цей розгром Сталіним.
...Другого дня війни німці опинилися в Вільнюсі, Каунасі, а 28 червня — через шість днів від початку наступу — оволоділи столицею Білорусії Мінськом. Більшість наших бомбардувальників і винищувачів у Прибалтиці й Білорусії, не здійснивши жодного бойового вильоту, були знищені на аеродромах.
У перший же день війни тільки в порту Лієпаї німці захопили три чверті запасів пального Балтійського флоту. Загальні втрати наших боєзапасів становили біля 25 тисяч вагонів. Без них і трофейного пального Гітлер не зміг би наступати.
В перші тижні і місяці війни Гітлер знищив не тільки кадрові дивізії Червоної Армії й авіації, не лише захопив стратегічні запаси, але й території, де знаходилися найновіші заводи Наркомату боєприпасів. Німецькі війська захопили 303 радянських порохових, патронних, снарядних заводи, які мали річну продуктивність — 101 мільйон снарядних корпусів, 32 мільйони корпусів артилерійських мін, 24 мільйони корпусів авіабомб, 61 мільйон снарядних гільз, ЗО мільйонів ручних гранат, 93600 тонн пороху, 3600 тонн тротилу. Це становило 85 відсотків усіх потужностей Наркомату боєприпасів (Н. А. Вознесенский. Воєнная экономика СССР в период Отечественной войны. — М., 1947, с. 42). На додачу до всього, на снарядних заводах були зосереджені мобілізаційні запаси найціннішої сировини: свинцю, латуні, легованої сталі. Все це дісталося Німеччині й було використано проти Червоної Армії.
Чому незабаром після публікації цих даних Сталін знищив Вознесенського? Вождь зовсім не бажав, щоб ці приголомшливі цифри стали набутком громадськості. Маршал Якубовський розповідав мені, що Вознесенського знищили тому, що цей чесний і розумний керівник, усвідомивши згубність політики Сталіна, пробував об'єктивно розібратися в причинах наших страшних утрат.
Наші командуючі військовими округами й фронтами в Ленінграді, Прибалтиці, Білорусії, в Україні були досвідченими й відповідальними воєначальниками. Усі вони та їхні штаби задовго до нападу німців ставили питання перед Верховним Головнокомандуванням про приведення військ у бойову готовність. Але Сталін звинувачував їх у провока-торстві й недисциплінованості, віддавав категоричні накази не проводити ніяких підготовчих заходів.
Унаслідок злочинної політики Сталіна наші танки й літаки залишилися не заправленими пальним, без боєприпасів, які зберігалися на базах і не доставлялися екіпажам. Багато командирів були в тривалих відпустках, а льотчики, танкісти й піхотинці на недільний день 22 червня одержали звільнення.
В. Кардашев у своїй книзі «Рокосовський» повідомляє, що «в суботу 21 червня командир 9-го механізованого корпусу проводив розбір командно-штабного нічного корпусного навчання. В неділю, здавалося, можна було б і відпочити. Рокосовський запропонував командирам дивізій зранку відправитись на риболовлю. З цим і розійшлись».
Безвідповідальна позиція Сталіна зв'язала по руках наш Генштаб у Москві й командирів у прифронтових військах.
У цьому була головна причина великих успіхів наступаючих німецьких військ. їхні танки, машини й літаки заправлялись нашим пальним, яке дісталося гітлерівцям після оволодіння нашими базами постачання в перші ж години й дні війни. Гальдер у своєму щоденнику повідомляє, що тридцять відсотків потреби в пальному німці одержали за рахунок трофейного, захопленого в прикордонних районах Білорусії і Прибалтики. Уже через кілька днів командуючий авіацією Білоруського фронту, переконавшись, що його авіація не була піднята в повітря для відсічі ворожим літакам, а практично розгромлена на аеродромах, застрелився.
До 10 липня тільки в Білорусії на Західному фронті німці знищили і взяли в полон 340 тисяч бійців і командирів Червоної Армії, знищили й захопили понад 8 тисяч гармат і більш ніж 4 тисячі наших танків (ж. «Наука и жизнь», 1995, №1,с. 15).
Щоб усвідомити кількість цих утрат, читач повинен знати, що в усій гітлерівській армії, котра здійснила зухвалий напад, було лише 3200 танків, а наша армія мала тільки в західних військових округах понад 20 тисяч танків. Відомий російський письменник-публіцист і історик Карем Раш у газеті «Завтра» (№ 431) у статті «На російському напрямі» доводить, що «перед війною в СРСР було більше танків, ніж у всіх країн земної кулі разом узятих — біля ЗО тисяч одиниць. Більшу частину з них (24 тисячі) німці захопили, а решту підбили». При цьому наші танки і гармати багато в чому переважали німецькі. До початку війни в Червоній Армії було 2 тисячі танків Т-34 і КВ, а у вермахту не було жодного танка такого класу.
Гальдер у своїх спогадах жалкує, що «організувати збір трофейного майна дуже важко через величезну протяжність полів битв і абсолютну недостатність для цього сил і засобів...». Станом на 9 жовтня 1941 року німецькі війська, розташовані в глибоких тилових районах Європи, взяли на озброєння 1110 трофейних танків (С. Ф. Гальдер. Военный дневник. — М.: Воениздат, 1971, т. 3, с. 26).