Німецькі групи військ «Центр» і «Північ» план «Барбаросса» виконували успішно. Але зовсім не так розвивалися бойові дії могутнього німецького угруповання «Південь». Командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Кирпонос, маючи заборону Сталіна приводити війська в бойову готовність напередодні війни, на свій страх і ризик дав команду терміново готуватися до опору в разі нападу противника. У результаті, з першої години агресії німецько-фашист-ські війська одержали відсіч на багатьох ділянках фронту.
Я знав учасників боїв за Перемишль, яким німці спочатку оволоділи, а 23 червня були розгромлені нашими контратакуючими військами під командуванням генерала Власова, які відбили це старовинне місто у ворога. По всьому фронту зав'язувалися тяжкі бої, наші відчайдушно захищалися, завдаючи противнику втрат і стримуючи натиск танкових колон Клейста.
Німці, кидаючи в бій все нові й нові дивізії та корпуси при підтримці великої кількості авіації, хоча й просувалися вперед, але темпи були значно нижчі від запланованих. Під Бродами, в районі Дубно й Луцька зав'язалися тяжкі кровопролитні танкові битви й артилерійські дуелі. Ви-муштрувані німецькі вояки нічого подібного не знали ні в походах по Польщі, ні в боях у Франції.
Наведу тут надзвичайно цікаві, точніше, вражаючі повідомлення М. С. Хрущова, котрий у той час перебував на фронті у військах Кирпоноса:
♦На ділянці КОВО (Київський Особливий військовий округ) у перші дні війни склалося тяжке, але зовсім не катастрофічне становище. Ми мали в резерві два танкових корпуси, а армія Конєва повинна була ось-ось почати розвантажуватися. За вказівкою Ставки ми вирішили завдати контрудару по наступаючих німецьких військах, кинули туди наші механізовані корпуси. Мені не було відомо, хто командує німецькими танковими з'єднаннями, але ми вважали, що на ті два механізованих корпуси справляться з ними і ми відновимо становище.
У цей час прибув Конєв у КОВО, його армія розвантажилася, ми були дуже раді, що одержали резерв. Цю армію ми зараз же націлили в напрямку на Броди. Проте, як тільки його армія ввійшла у зіткнення з противником, надійшов дзвінок від Сталіна: ♦Негайно повантажити армію Конєва і сприяти якнайшвидшому відправленню в розпорядження Москви». Тут я став просити залишити армію Конєва нам. ♦Якщо армія Конєва залишиться, то в нас є впевненість, що ми стабілізуємо становище в напрямку Броди і тим самим змусимо противника перейти до оборони. А може, нам удасться його і розбити». Так, ми думали тоді скоро розбити німців. Це було не просто бажання, ми вірили в Це. А через деякий час — знову дзвінок від Сталіна: ♦Негайно повантажте армію Конєва». Вона вже вела бойову операцію, але відданий наказ, і вона відбула» (Н. Хрущев. Воспоминания. — М.: Вагриус, 1997, с. 96—97).
В цій же книзі Хрущов детально описує, що Сталін у травні і червні на тривалий період «прив’язав» Хрущова і першого секретаря ЦК Компартії Білорусії Пономаренка до Москви. Усім складом Політбюро йшли багатотижневі, безперервні, безпробудні щоденні пиятики. Генштаб Червоної Армії був надійно привчений вірити Сталіну абсолютно в усьому, в тому числі, що війни з Гітлером не буде.
Нашим історикам давно пора сказати народу правду: керівництво партії й держави пиячило, а Генштаб і багато вищих військових чинів підлабузнювалися до Сталіна і байдикували. А тим часом німецьке командування проводило неймовірну роботу для підготовки своїх військ до агресії, уважно спостерігало за нашими прикордонними військами й арміями в глибині радянської території.
І ось грянула війна.
Танки, артилерія і піхота Гітлера атакували наші війська по всій лінії кордону. Фашистські літаки бомблять Львів, Мінськ, Ригу, Севастополь, Київ і сотні інших міст Радянського Союзу, а Сталін вимагає «не відповідати вогнем». Хрущов цю поведінку вождя пояснює по-своєму: «Це була дивна вказівка, а пояснювалася вона так: можливо, там якась диверсія місцевого командування німецьких військ або якась провокація, а не виконання директиви Гітлера».
Винятково цікаві повідомлення М. Хрущова і про хід боїв, особливо про дії Сталіна стосовно могутньої армії Конє-ва і танкового корпусу Рокосовського.
Якби Кирпоносу і Хрущову була надана можливість повного використання армії Конєва для атаки (разом з нашими танковими корпусами) армій Клейста, то, поза всяким сумнівом, німецько-фашистські війська були б розгромлені в прикордонних боях — і війна пішла б зовсім по-іншому.
Але Сталін відібрав у Кирпоноса армію Конєва і корпус Ро-косовського і перекинув на Західний фронт до Смоленська. А що із цього вийшло? Війська доставлялися туди багаточис-ленними залізничними військовими ешелонами, які німецькі штурмові бомбардувальники знищували в дорозі.
Таким чином, Сталін знекровив Кирпоноса і нічим не допоміг Західному фронту — він підставив наші війська під німецькі бомби на обох напрямках (!?).
Я знав багатьох учасників боїв у Західній Україні, котрі зі знанням справи стверджують, що коли б Конєв і Рокосовський одержали команду атакувати зухвалих фашистів під Бродами, то війська Клейста були б розгромлені. Більш того, наші армії могли б розпочати успішний наступ на північний захід і північ, зайти в тил угруповання «Центр». Цей маневр, безумовно, врятував би наш Західний фронт, а німці дістали б розгромну поразку ще в липні 1941 року. Наші армії змогли б зупинити гітлерівські війська на території областей Західної України, а потім прорватися в Польщу і зайти в глибокий тил німецькій групі військ «Центр», що рвалася на Смоленськ, Вязьму і Москву.
Командування вермахту такого варіанту боялося, як вогню, і кидало в бій усі свої резерви, розраховуючи закріпити успіх, одержаний від раптового нападу на світанку 22 червня.
У публікаціях німецьких генералів, які мені випало читати, відзначалася серйозна заклопотаність у зв'язку з небаченими для них втратами техніки й людей на Київському напрямку. Не на жарт захвилювалися генштаб і сам фюрер, котрий підганяв своїх генералів уперед і вперед. Та рішучих успіхів вони не мали на жодній ділянці цього фронту. Частини Червоної Армії билися за кожний населений і опорний пункт, хоча й зазнавали величезних утрат, але відходили організовано, після тяжких оборонних боїв. У німецьких штабах відверто говорили, що в противника, котрий діє проти групи армій «Південь», «відчувається тверде й енергійне керівництво», яке вміло підтягує з глибини резерви й зриває наступальну могутність гітлерівських військ. Клейсту та його генералам довелося пережити чимало тривожних днів, втрачаючи в кровопролитних боях величезну кількість танків, гармат і піхоти, вони набагато пізніше, ніж планували, захопили Львів, Дубно, Броди та інші міста.
Закінчився липень — місяць, у якому німці планували захопити столицю України, та їх плани не збулися. Наші війська зупинили ворога.
Кияни масово вийшли на спорудження оборонних об'єктів. Сотні тисяч чоловіків і жінок рили протитанкові рови, копали окопи й траншеї, споруджували бліндажі, розставляли різні надовбні й перепони. Величезна кількість жителів міста добровольцями записувались у лави воїнів-захис-ників, одержували гвинтівки й боєприпаси, вчилися користуватися зброєю.
Столиця України, старовинний Київ, — колиска трьох братніх слов'янських народів, укотре вже за свою багатовікову історію готувалася стояти на смерть перед настуйаю-чим ворогом. Кияни знали, яких страшних воєнних і територіальних втрат зазнала країна, що ворог — біля стін Ленінграда, оволодів Мінськом, Вільнюсом, Каунасом, Ригою, захопив близький українському серцю Смоленськ, і добре розуміли, що саме тут, на берегах Дніпра, його потрібно зупинити. Кияни та війська Південно-Західного фронту також чудово розуміли, що погляди всіх народів Радянського Союзу звернені на них, як до останньої надії все ж таки вистояти, змінити хід подій цієї страшної війни. Усі захисники Києва діяли вищою мірою відповідально, самовіддано й патріотично, не шкодуючи себе, робили все, аби країна не потрапила в рабство.
Такого впертого опору Червоної Армії та українського народу гітлерівці не чекали.
С. Мітчелл, автор книги «Фельдмаршали Гітлера та їх битви», відзначає:
«Тільки за перші шість днів Клейсту довелося відбити контратаки 9-го, 19-го механізованих корпусів росіян. 10 липня танкова група Клейста відбила атаки 4-го, 15-го, 16-го механізованих корпусів Червоної Армії. Того ж дня радянська 5-а армія, підсилена підрозділами 9-го, 19-го і 22-го механізованих корпусів, перерізала, наступаючи з південного боку прип'ятських боліт, головну комунікацію, якою здійснювалося постачання танкової групи.
Рейхенау, котрий слідував за Клейстом зі своєю піхотою, довелося виділити крупне формування для очищення дороги. І так тривало весь липень і серпень. З 22 червня по 10 липня танкова група проходила за день лише 10 миль, а після 10 липня темпи її просування ще більше сповільнилися. Все це було зовсім не схоже на бліцкриг, на який Гітлер покладав такі надії» (С. Митчелл. Фельдмаршалы Гитлера и их битвы. — Смоленск: Русич, 1998, с. 130).
Згідно з планом «Барбаросса» група армій «Північ» 15 липня повинна була вийти до Ленінграда, «Центр» — оволодіти Смоленськом, а «Південь» — захопити Київ.
Повторюю! При такому ході наступу фашистських військ далі планувалися: стрімкий похід танків Гудеріана на Москву, захоплення столиці (не пізніше вересня); війська Рунд-штедта спрямовуються на Харків, Донбас, Ростов, а там, як здавалося, рукою подати до Майкопа, Грозного і Баку. Командуючі групами «Північ» і «Центр» генерал-фельдмаршали фон Леєб і фон Бок доведені завдання перевиконували: розгромили наші прикордонні армії, полонили понад мільйон червоноармійців, захопили понад 10 тисяч танків, Десятки тисяч гармат, знищили тисячі літаків. Вийшли до
Ленінграда і захопили Смоленськ. А от на півдні Кирпонос по суті зірвав усі плани Гітлера: темпи просування на схід були в 2—3 рази нижчі «планових», ніякого полону, відчайдушний опір Червоної Армії, великі втрати агресора. До середини липня до Києва прорватися не вдалося.
Гітлер буквально скаженів від величезних втрат, повільного просування його військ по Україні, від відсутності тут полонених у перші тижні війни.
У червні й липні німці, хоча й тіснили війська Кирпоноса, але ніде в кровопролитних боях не добилися помітних переваг. Наші війська зазнавали великих втрат, але противник — не менших, а подекуди й більших. Йому до серпня не вдалося накинути зашморг, загнати в котли й оточення наші армії, які з боями відступали. Навпаки, під Бродами, Перемишлем, Львовом, у інших місцях розхвалені танкісти Клейста й інші дивізії німців самі потрапляли в різні пастки й навіть оточення, з яких виходили ціною величезних втрат.
Тож було від чого шаленіти Гітлеру й над чим подумати командуванню вермахту.
Війська групи армій «Центр» 15 липня 1941 року захопили Смоленськ і в багатьох місцях форсували Дніпро.
Оволодіння Смоленськом приводить гітлерівський генералітет і всю верхівку фашистської Німеччини в стан ейфорії. Вони прагнуть оповістити весь світ, що це місто захоплене. Геббельс із цього приводу збирає особливу прес-конференцію, на якій поспішає оголосити: «Смоленськ — це виламані двері. Німецька армія відкрила шлях у глиб Росії. Кінець війни визначений наперед». Німецькі радіо, газети, кінохроніка підхоплюють пропагандистський штамп про виламані двері в Росію.
Танкові армади Гудеріана з повними баками пального, маючи його місячний запас, а також достатню кількість боєприпасів, знову завели мотори своїх сталевих потвор.
Націлені на перемогу, танкісти з нетерпінням чекали команди наступу на Москву. І якби фельдмаршалу Рунд-штедту вдалося розгромити війська Кирпоноса так, як це вдалося його колегам у Білорусії і Прибалтиці, в липні взяти Київ і вийти на рубежі Дніпра, то, поза всяким сумнівом, танкісти Гудеріана одержали б ту команду, котру вони з нетерпінням чекали, намагаючись якомога швидше побачити стіни Московського Кремля. Вони своїм ремеслом володіли й підтвердили це багато разів, спаплюживши гусеницями Польщу, Францію, Бельгію, Голландію, Югославію, а тепер уже й наші дороги аж до Смоленська.
Та бліцкриг не відбувся, багатообіцяючий план «Барбаросса» провалився.
Цей смертельний для радянського народу план зірвали воїни частин Червоної Армії всіх фронтів — від Балтики до Одеси. Але факти свідчать, що найзначніших втрат ворог зазнав від військ Південно-Західного фронту, котрому, не жаліючи себе, допомагав увесь народ України, який дружно став на захист своєї землі.
Героїчна оборона Києва поставила перед Гітлером і його генштабом важливе запитання: що робити? Чи можна продовжувати наступ на Москву, маючи на фланзі могутнє Київське угруповання Червоної Армії, яке вже переконливо довело, що вміє не тільки оборонятися, а й контратакувати? Чи, можливо, слід, змінивши план «Барбаросса», відмінити натиск на Московський напрямок, групі армій «Центр» перейти до оборони, відібрати у неї танкові дивізії й корпуси Гудеріана, посилити їх іншими мото-механізованими артилерійськими частинами, розгорнути на південь і почати могутній наступ через Брянськ на Чернігів, Ромни, Прилуки, до Лохвиці й Лубен в обхід Києва з північного сходу і сходу — і загнати війська Кирпоноса у величезний котел?