Циклон - гігантский атмосферний вихор із зниженим тиском повітря всередині (“око бурі”), із складною системою вітрів, що дмуть проти годинникової стрілки в Північній півкулі і за годинниковою - в Південній. Циклони охоплюють величезні райони планети. Розвиваючись, часом досягають ураганної сили, спричиняються до наслідків катастрофічних. Причини виникнення цих явищ остаточно ще не з'ясовані. З довідника
Вина анала, що всі ближчі дні чи й тижні буде лише відблискам чийогось життя: життя, що розквітло ось під таким небом, мало потім витатуйований концтабірний номер на руці, пізніше стало пучечком світла… Жменькою кремаційного попелу стало. Димком із труби. А перед тим жило, буяло пристрастями, в образі красуні дівчини з'являлося літньої місячної ночі ось.на такому ж острові серед ріки, де був лазарет хворих коростявих коней. Не фантастичні витвори народної міфології, а земні, реальні русалки, русалки тужних окупаційних ночей, нажахані облавами, кидались у глибінь плавнів через броди, через річку нічну, потім хтось бачив, як вони ловлять, обіймають на острові і нещасних, скалічених шкап. Пречистим тілом юності тулились до виразок лазаретних, щоб набратись від них корости, лишаїв, знівечити себе, скалічити свою вроду й здоров'я раніше, ніж стануть на медогляд перед комісіями по набору до райху.
Тим життям житиме вона, Ярослава. Збиралась внутрішньо до наступної напруженої роботи. Знала, що не щадитиме себе в ім'я воскресіння того чийогось життя, жадала спрагло, щоб зі всіх екраніїв світу, як сама совість, глянули в принингклі людські натовпи очі української дівчини-полонянки, оті налляті скорботою очі-вінки. Щоб виповіла всім вона правду своїй короткого й простого земного шляху: з першим коханням… з Перемишлем, де їх, мов тифозних, остригли брутальні есесівки. З середньовічним замком. Й коротко - подальшу історію - з підземним заводом, з підкопом у таборі, що здійснювався за рішенням інтернаціонального штабу в'язнів-антифашистів. Остання акція для них кінчилася полум'ям кремаційної печі.
Ярослава почувала, що грати їй все це буде нелегко, допуститися легкості, вдовольнитись рівнем екранової пересічності було б соромно, майже непристойно, - дорученій ролі надавала значення виняткового. Героїню мусила внутрішньо відтворити в собі, з силою, на яку тільки здатна, все це пережити ще до екрана, переболіти знову чийсь той давно відболілий біль. Бо людське життя не повинне ж розвіятись жменькою попелу! Якщо воно вартісне, змістовне, достойне, якщо таким чистим спалахом здатне було сяйнути, то має ж воно перейти й до живущих бодай скромним якимсь промінцем? Ожити для інших хоча б в екранній миттєвості, знесмертитись у метаморфозі мистецтва, якщо взагалі людина може говорити про безсмертя серйозно, без сумовитої усмішки…
Коли заходять думки аж про такі речі, одразу ж Ярославі - в ролі опонента - постає перед очима Сергій-оператор, цей лантух, напханий інтелектом, милий цей Сергійко, який, вона здогадується, потай трохи закоханий в неї і не в спромозі цього приховати, скільки б не прибирався в шати отієї розвалькувато-богемної байдужості. Вона ж, Ярослава, відповідала йому… принаймні добрим ставленням. Жартливою, але по-справжньому щирою дружбою.
- О мой, мой! Лайдаку! Вже день, а ти спиш! Запух, як вуйко десь між смереками в лігвищі!…
Такими словами будить його вранці, забігши після річки до чоловічого “куреня”, і хоч “лайдак” відвертається, невдоволено щось мимрить спросоння, гнівиться удавано, проте як не помітити, що для нього візит Ярослави безсумнівно приємний. Сергій потайки навіть жде цих розбуркувань, щоб ще раз почути Ярославипе вранішнє співучо оце “мой, мой”. Сповнене якоїсь музики пречистої, нагадувало попо Сергієві один ринок, - може, найпрекрасніший у житті: почував у гирлі великої міжнародної ріки, в лебединому заповіднику серед безкраїх очеретів, і вранці, хоч міцно спав, був розбуджений. співом птахів. Клекотом лебединим!
Музики тої не передати нічим. Відтоді, коли чує дискусії про щастя, думає так: “Щастя - це коли ти розбуджений клекотом пташиних голосів па світанні”. В тому ж ключі сприймає він і це Ярославине життєрадісне “мой, мой”… Хай навіть жартома сказане, воно, проте, відповідно барвитиме Сергієві настрій впродовж цілого дня.
“Освоєння натури” - існує такий кіновислів. Цим поки що й заклопотані. Бівуак їхній у приміщенні початкової школи, де ще зовсім недавно навчалися діти, а віднині розташується тут, може й на ціле літо, їхня мандрівна кіпогрупа. Ярославі відвели вчительську, чоловіки зайняли під свій “курінь” одну з класних кімнат, сплять просто на підлозі, розсунувши парти. Решта ж кімнат поки що тільки жде своїх квартирантів, які мають незабаром прибути з головними обозами експедиції, - десь їх уже рихтує в дорогу всемогутній і вседістаючий чоловічок, котрий свого часу буде позначений в титрах як директор картини. Тісно буде, гамірно, метушливо, а поки що - ні апаратури, ні кабелів під ногами, ні юпітерів межи очі…
Ярославі трохи навіть полещує становище, в якім вона опинилась. Все, що тут затівається, - це ж, власне, заради неї, ну, принаймні вопа тут у ролі прими, чи що… Ради неї вибирають ландшафт, добирають натуру, для Ярослави підшукали і з нею зафільмують отой острівець на річці замість такого ж острівця, який справді існував реально десь на Середньому Дніпрі, але тепер уже залитий штучним, з бетонними гідроспорудами морем. Створять їй відповідне оточення, зрихтують курінь, стануть під юпітерами звідкись добуті коні, - вони теж гратимуть, оті четвероногі артисти: художники-декоратори понамальовують їм рани та струп'я, понаводять уявну коросту, лишаї…
Вуйна Домініка, кухарка з місцевих, теж розуміє, що Ярославу треба оточити увагою, треба створювати добрий настрій “пані Ярославі” (так вуйна спершу зверталась до неї), цій привітній, симпатичній кіноактрисі, яка.вуйні ще й тим не байдужа, що вийшла з колиби, тутешня. І хоч у надто куцій спідничині, але роль свою, видно, знає, всі нею дорожать, - задля Ярославиної праці, може, найперше й збирається тут цей увесь кіноярмарок!
Прихильність, загальна увага, зичливе ставлення звідусіль… Але і в цій атмосфері Ярославі не забракло глузду й тверезості зостатись самій собою, не докучати товариству різними примхами, як це часом трапляється серед молодих кінозірок. Природне почуття гумору, воно, здається, найбільше допомогло Ярославі по втратити життєвої рівноваги навіть і в цій такій спокусливій для дівчини ситуації. Навряд чи й сама Ярослава добре усвідомлювала що належить до тих глибоких натур, які свое нанружено інтенсивпе внутрішнє життя майже інстинктивно приховують, оберігають як щось інтимне, збуреність почуттів ста раються притамувати, якось елегантно прибираючи їх в одежу зовнішньої безтурботності, жарту чи навіть трохи модної тепер легковажності. Якщо вже треба виставляти себе напоказ, “демонструвати”, то Ярослава воліла частіш виставляти себе іншу якусь, несправжню, в полегшенім “дублі” грайливості.
Снідають під старою дикою черешнею на подвір'ї, і за сніданком знову порушується тема ведмедя, бурого вуйка з гір, життєпис якого тітуся Домініка виповідає зі всією докладністю, бо мас в горах рідню і все їй відомо з перших уст. Отже, цей вуйко бурошерстий, що нині, як живий, стоїть на задніх лапах в природничому кабінеті школи, зовсім недавно ще розгулював по лісах Чорногори і розгулював би, певне, й досі, якби не був такий завзятець до меду та не була подана на нього, за всією формою, скарга до народного суду. Відомо ж бо, що забити ведмедя в тутешніх горах ніхто зараз не має права, і лише коли буде доведено, що він завдав колгоспові шкоди - розорив пасіку раз і вдруге, тобто став на шлях криміналу, лише в такому випадку народний суд, розглянувши скаргу на смакуна-медолюба, видає мисливцям ліцензію, і бідолаха стає наочним приладдям у шкільному куточку живої природи.
Вуйна Домініка, кругленька, вузликувата особа, могла б підійти на роль однієї з отих традиційно ласкавих сільських матерів, що мають постійну прописку в наших фільмах. На обличчі, в очах - безмежжя доброти. Здається, вся життєва місія її в тому й полягає, щоб іти ради когось на самопожертву, робити комусь послуги, приємнощі, за кимось доглядати. До Ярослави ставиться, немов до рідної дочки, яка виросла біля неї та, несподівано злетівши кудись на мистецькі верхи, лише оце тимчасово повернулась до матері… Навіть до ведмедя в тітки Домініки знайшлася іскра співчуття:
- Бурого судять, дух випустили й тирсою набили, а чого ж тому, вашому, ніхто нічого не скаже? Що позаторік фільмував старовинну церковцю в Климівцях та й богів покрав!
Не вперше вона заводить про це. Не може втямити, й край. При нагоді щоразу підкине, як той позичив богів ні бито для картини, розписку в сільраді лишив, що все новорне, мовляв, ще й подякує красно, а де то все?
- Ні іконечок, ні того стогокрада…
- Він гарну картину зробив, - заступається Ярослава.-А богів прихопив, мабуть, з любові до мистецтва. У вас вони струхлявіли б у невідомості, а він зробить їх набутком широкого мистецького загалу… Присвоювати деякі речі, скажімо, гарні книжки, - це в нашому середовищі не вважається злочином.
- Захисти-но його, захисти. - Вуйна з легким докором поглядає па Ярославу.
- Розписку ж залишив, чого вам ще? - втручається Сергій-оператор. - Ведмедя теж судили не за те, що вулики тягав, а що розписки на пасіці не залишив… Не оформив як слід. Та й взагалі, чи не звели на товариша ведведя, попросту кажучи, наклеп?
З заклопотаним виглядом оператор, як на експертизі, починає зіставляти факти, виважує всі “за” і “проти”, розглядає явище то під кутом зору пасічника, то з позицій ведмедя, намагаючись в усій цій ведмежій історії дошукатися істини, аж поки Ярослава заходиться сміхом:
- Ні, серденько, в тебе це таки схоже на манію справедливості!
- Явне намагання обілити ведмедя, виставити його в ролі праведника, - схмурює лоб Колосовський.
Він для них тут - в ролі Головного. І частіш не Колосовський, а просто Колос - подобається їм утинати прізвища, які здаються задовгими. Якщо Хемінгуей - Хем (принаймні для близьких), то чому ж цей не може бути без свого “-овський”?
Ляси точити - Головний до цього не надто охочий. Ще тільки ранок, а він уже схмурюється, в погляді сумовита задума. Може, й про ведмедя завели, щоб трохи його розважити…
Чомусь більше суворий, аніж веселий. Часто - замкнутий, і Ярославі хотілось би знати: чому?
- Головний наш поринув у мінори, - каже Сергій і, ніби Колосовського тут нема, пояснює Ярославі: - Очевидно, досі мучить його, чи не впав у гріх, що своїх ближніх зробив об'єктом мистецтва… Але ж всі так робили… Класики навіть! Чому ж ти не маєш права вивести на екран своїх Решетняків, Прісю, Шаміля? Тільки тому, що були тобі надто близькі? Але ж це якраз і дає тобі право…
- Не це зараз мене мучить, - каже Колосовський - Думаю: кого візьмемо на роль астронома?
Народний артист, якого він мав брати на цю роль - і вже, власне, домовився, проби зробив, - звалився з інфарктом. Увечері, просто зі спектаклю, забрала карета швидкої допомоги. Тепер народний, очевидно, вийде з ладу надовго. Вони всі троє добре знали його, захоплювались ним, любили. Якої душі людина! Широка натура, лицар мистецтва, він для них взірець справді артиста народного. Вийшов із самої гущі трудового люду, в юності був вантажником на дніпровських пристанях, грав у гуртках, а потім революція вивела його на велику сцену. Народний був для Ярослави першим наставяиком, вона, впиваючись, слухала його лекції в інституті, і він же, цей сивогривий корифей театру, перший напророкував їй непересічне мистецьке майбутнє. Колосовський бачив народного незадовго перед інфарктом; повертався з поїздки і випадково зустрів артиста на трасі, в одній із придорожних чайних: старий сидів у шубі за столиком, заставленим кухлями пива, в товаристві шоферів із рейсових автобусів і читав їм якийсь монолог, здається, з Шекспіра… Кращого на роль астронома було не найти. Мислив. Горів! І тепер - відгорів…
Сергій назвав іншого. Молодшого. Коли добре загримувати, цей теж потягне роль звіздаря.
Ярослава підтримала:
- Він розумний.
- Але мене цікавить не всякий розум, - заперечив Головний. - Я ще хочу знати: куди той розум спрямований? Що він несе людям?…
І знову поставав перед ним образ народного артиста. Жив на сцені, як у постійному бою, витрачав себе щедро, самозабутньо. Вважав, що коли маєш дар, успадкований від матері, від рідної пісні, від народу, то обов'язок твій - народові його й повернути! З повною самовіддачею, ще в більшій довершеності почуття й мислі… Мистецтво, воно легке лише для того, хто судить про нього з відстані, мав про нього уявлення приблизне. Майже заба'ва. Насолода постійна. Слави ужинки… І мало хто знає про твої ночі без сну, ночі ловитви невловного, гіркоту розлетілих ілюзій, опісля ж - години нових напруг, коли збурена кров у голову б'є, коли збудженням горить кожен нерв! Хто знає про оті безлічні знахідки, в яких по хвилі ти геть розчаровуєшся, вже їх відкинув і ринувся в новий пошук… Чи багатьом знані виснаги твої до падання з ніг, до розпачу і знемоги, і той сум розставання з роботою, коли радість звершення знову кінчається відчуттям спустошеності й порожнечі, коли здається, що це вже все: вичерпався до дна, пустизна в душі, більше ні на що не будеш здаїен. А потім, оживши, знову - у вир, у студійні клопоти, у життя!…
Оператори, художники, актори, статисти… Ти мусиш об'єднати увесь цей строкатий колектив, запалити, злютувати в одну творчу волю… “і досягти”. Колосовсвкий несамохіть зітхнув.
Підгірський затишний, майже ідилічний край. Не видно Чорногори звідси. Тільки бистрінь річок цього краю, вільгість та паркість повітря вказує на близькість гір. Десь там вони, на заході, стали кряжами в небі, і циклони, йдучи, подеколи розбиваються об них, проливаючись заливними дощами. Інтенсивно густа червнева зелень повсюди: світ зеленої повені! Світить річка, блукаючи заплавами, зникаючи в маревах небосхилу.
Ярослава - уродженка майже цих країв, проте чимало часу не була тут, і тепер смакує повітря дитячих літ, нади'вляє рідні ландшафти, і все їй тут любе: блиск річки, зелень лукіа-пасовиськ і хвиляста, плавка, як мелодія, лінія пагорбів далеких, за якими часом ходять по обріях дощі чорноброві…
Дикі гіллясті черешні, висока трава по підгір'ю навпереміш із квітами раннього літа - все в цім краю таке соковите, таке зелене: зеленіше, ніж будь-де! Можливо, будуть знімати тут і ландшафти тієї Європи, що за колючим дротом була, з бруквою для східних невольників, з таборами та бараками… І стає аж боляче, що ця твоя рідна земля тільки тому, що чимось схожа на прирейнські ландшафти, повинна буде ввійти у фільм землею неволі, образом чужини.
Все давнє в цім тихім краю підбескиднім. Колись була ген на тому пагорбі одна із княжих столиць, а зараз - навіть не райцентр, всього лиш бригада колгоспу: історія вільна переставляти столиці. Поп'ялись чепурні хатки по підгір'ю, з густими вишняками, з латочками городчиків, що ледве помітні серед буйного квітучого різнотрав'я. Десь тут велися розкопки на валах, і люди п'ють воду з княжої криниці (струмочок-джерельце прозоро видзюркує під горою), а на узвишші є місцина, що в народі й досі зветься: Золотий Тік.
Надвечір вони йдуть утрьох па гору оглядати історичні місця. Колос ступає попереду пругким своїм солдатським кроком, на Ярославу в таких випадках він мало звертає уваги, а їй, як завше, приємно бачити його смаглявий профіль з посрібленою скронею і високу розгонисту постать, не позбавлену “елеганції двометрової”, як часом іронізує Сергій.
Якщо хочеш вивести Головного із звичайного для нього стану зосередженої мовчазності, запитай його що-небудь про князівські чвари або про Осмомислів саркофаг, що був нібито знайдений тут, - зачепи, торкни цю струну - і тебе одразу буде помічено, одразу стапеш співбесідницею; і Ярослава час від часу охоче користується цим психологічним ключиком. Те, що Колос досі зберіг свою студентську закоханість в історію та археологію, надає йому в Ярославиних очах якоїсь зваби, бо ж завжди радісно відкрити, що людина бережно носить в собі щось від юності, що й звідти їй проблискує світильничок якийсь, не погашений темними вихорами пережитого. Ах, ті його темні вихори - для Ярослави теж е в них своєрідний чар. Скільки разів оті гіркі карби на мужньому обличчі, сліди не знаних тобі втрат, а може, мук і страждань, викликали гаряче бажання в ній підійти до нього, припасти, спитати: “Де був? Що довелося зазнати тобі? Чого так часто буваєш присмучений? І чому ніколи де шукаєш співчуття чийогось?”
- Так оце він і є, Золотий Тік? - каже оператор, мовби трохи розчарований побаченим.
Трава, і все. Кілька черешень… Читають таблицю, складену якимось поетом-краєзнавцем, вчитуються, і ця гора закипає іншим життям, пахтить іншими часами. На цьому ось місці, де зараз буяють молоді картоплі в скромному біленькому цвіті, не так уже й давно, як для вічності, вирував гомін княжої торговиці, укладались контракти, серед прийшлих зі Сходу і Заходу, сап'янові чоботи топтали тут брук, від якого й сліду нема, - трава зеленіє… Все шуміло, вигравало: шаленіли натхненням давні музики, яскріли шовки й дорогі оксамити, прянощі й вина спокушали люд, ішли з рундуків у торг ікони богомазів, осипані смарагдами та крпвавцями, і книги краснопйсців, лицарські кольчуги, панцирі та шаблі дамасської сталі - “все тут можна було купити, - як пише цей невідомий патхненець-поет: - золоті прикраси й соболині шуби, молодого ятвязького раба й красуню половчанку”!
- В майбутньому фільмі виджу тебе в ролі красуні половчанки, - жартує Сергій, чомусь посумнілим поглядом обіймаючи Ярославину постать.
- А тебе - в ролі молодого ятвязького раба, - в тон йому зауважує Головний і торкає рукою обважніле похиле плече оператора.
На городчику ліпній ґазда підгортає картоплю
- Бараболя буде? - гукає до нього Сергій. Газда випроставсь, обіперсь на сапилно.
- Двіці лияли аж надто. І повтір, що будуть. А коли тінщів маєм багато, бараболя може збуйпіти… Вся піде в бадилля, а в коріннях - там ніц… А ви з району?
- З району.
- То би сказали, аби нам тут, на бригаді, книгозбірню відкрили… В селі маєм клуб, молодь туди бігає, але ж старші люди не побіжать… А тут би й ми пішли - газети, книжки би почитали.
- Ще є люди, які книжки читають, - підморгнув Сергій до своїх. - А я не пригадую, коли й тримав у руках друковане слово… Романи вживаю тільки екранізовані…
Золотий Тік… Бувало. Вирувало, шуміло, а зараз тиша, смарагдова тиша, і чути, як ростуть картоплі і як роса капле, перекаплюючись між листям на могутній розложистій черешні,.що стоїть якраз серед Золотого Току, царює над ним, оздоблена живими рубінами дрібоньких своїх угідок, що ранньо вже де-ис-до жевріють угорі.
- Ви обіцяли нам щось показати? - звернулась Ярослава до Головного, коли вони рушили далі. - Дб ті розкопки?
- На розкопках поки що нічого цікавого, - відповів Колосовський. - І зовсім не для того прийшли ми, Славо, сюди. Хочу, щоб ви надихались цього повітря. Перш ніж стати під юпітери, перш Сергій ось візьме вас у кадр з вашими нереалістично довгими віями. Спробуйте ввібрати в себе цей досі відчутний дух давнини… Осмомисл і дружинники його, вони мусять постати для вас живі… В усій реальності, з ясністю галюцинацій ви чуєте хропіння їхніх коней, брязкіт зброї, сама ви, вжахнена, сповнена спротиву до неволі, метаєтесь в тривожній веремії Золотого Току, бачите, як уже переправляється з того боку монгольська кіннота, - он там, уплав через річку! - і напружений слух ваш ранить перший посвист монгольської стріли… Ви вся - в контексті тієї тривоги, вся у вировищі страшного народного лиха. Втікаєте отим ярком, за спиною наближається кінський тупіт, над вами.вже перегнувся з сідла переслідувач, бачите обличчя в хижому прижмурі косих очей, чуєте смердючий дух його поту…
- Вона гратиме не ті часи, - нагадує оператор.
- Але їй все це треба, - наполягає Колос. - Вона особа не позаісторична. Коли її ловитимуть шуцмани, тягнутимуть до ешелону, колії вона опиниться в райху - не на становищі остарбайтсрки у Рітмайстера, а займе місце на нарах барака серед в'язнів, серед своїх подруг чорногорок та француженок, - по ній і там має бути видно: хто вона? Звідки? Яка історія за її спиною? Який народ? В найтоншим виразі її обличчя, в її задумі, у відкритім погляді очей мусить світитись, що вона не тупа, безрідна рабшія, що за нею - віки звитяжного й трудного життя її народу.
- Мені здасться, я це зможу відчути, - тихо мовила Ярослава.
Сергій-оператор цього разу теж підтримав Головного, став розвивати його думку:
- Золотий Тік, і хори Бортнянського, і поеми Одержимої, які ти, гадаю, сумлінно штудіювала в дев'ятому класі, - все це не забудь, стаючи під юпітер. Бо мені не лялька потрібна перед об'єктивом…
- І як батько твій там чи дядько поневірявся у Манітобі та на бельгійських шахтах, - напружено роздумував Головний, - як село ваше зустрічало червоний вересень тридцять дев'ятого - вересень визволення. Все, все не забудь. Тоді глибше ввійдеш у світ героїні, дочки народу…
- Мені не потрібна лялька перед об'єктивом, хай навіть вродлива, як чорт, - ще раз попередив Сергій-оператор. - Вимагатиму людину з природним почуттям гідності, людину правдивого жесту, одухотвореного обличчя, на якому я прочитав би справді щось значно… глибоке, глибинне… profundis…
- Браво, маестро! - засміялася Ярослава. - Це щось із латинян?
- Авжеж, звідтіля - се і означає глибинний, - скромно пояснив Сергій.
- Браво, браво! Такий лінтюх - і завчив!
- Боюсь, що на цьому й вичерпується його золотий запас, - повеселіло сказав Колосовський, з симпатією глянувши на оператора.'
Зійшли на вал, що ледь помітно вигорблювався своїм контуром: всуціль зарослий травою, корови на самім валу і в ровах пасуться. За ровом ще один вал, і теж майже зниклий, розмитий часом, і тільки уява режисера-історика здатна будувати там густий частокіл, ставити вежі з бійницями, люд розставляти по валах, до яких уже пришельці повзуть он звідти, ізнизу, в гостроверхих своїх монгольських шапках… Сумно щипають соковиту траву корови, пастушата визиркують із-за валу, чути їхні перемовин:
- Ото вона, кінозірка… Файна яка! А той високий, він старший у них… А тлустому постригтись би не вадило - віхті з-поза вух стирчать…
На долину, мимо княжої криниці, збігає стежечка. Якийсь подорожній - бородатий дідуган - нахилився, ловить губами джерельцо-чуркало, що вибиває просто зі схилу, з-поміж трави. Неподалік подорожнього лежить його ноша - вовняна тайстра, повна різьблених дерев'яних орлів: мабуть, несе кудись наївним туристам на продаж.
- Не люблю цих орлів, - сказала Ярослава, взявши Головного під руку. - Примітивне, грубе мистецтво. Затрачати вміння, щоб різьбити стандартних хижаків отаких… Просто несмак. Дідуньо мій ніколи їх не різьбив. Академій не кінчав, проте він мовби інтуїтивно почував, де безкриле кустарництво, а де можна видобути з бука справжні художні речі…
Подорожній довго смакував водою, а вони зацікавлено за ним стежили. Сергій, наблизившись, безцеремонне розглядав старого, мов чудернацьку річ яку-небудь. Поруч з тайстрою лежить костур і чорна хламида, схожа на рясу… Розстрига-чернець із скиту? Чи який-небудь новітній Сковорода?
Втершись ребром долоні, мандрівник сів біля джерела, широколиций, зарослий дрімучою сивиною:
- З таких джерелець ріки народжуються… - і, дивлячись на Ярославу, на мі'ні-спідничку її, наказливо звернувся: - Діво нага, нахились, напийся звідси…
- Ми вже пили.
- Ту, що з пляшок? Що піною б'є? А ви ось цієї, земної, що з самих недровищ… що аж зуби ломить!
Але який сердитий, пронизливий в нього погляд! Погляд віщуна, що вміє читати чужі думки, на телепатії знається… “Якби не оця лютість у погляді, можна було б спробувати на астронома, - подумав Богдан. - Щось небуденне, щось від дервіша в ньому є, хоча й недобре…” Операторові блукала на губах майже глузлива усмішка: “Оце він, твій Мамай придорожній - без коня, без бандури… Повна тайстра незугарних дзьобатих орлів, що не годні літати!…”
Щоб оборонитись від його пронизливої суворості, від цих холодних блакитнавих очей, Ярослава подарувала старому одну з найчарівніших своїх усмішок, але це її невинне професійне кокетство не справило на діда ніякого враження. Рушаючи за товаришами далі, Ярослава минула подорожнього ніяково, з непояснимою розтривоженістю і водночас із полегкістю. Але він знов - суворо й вимогливо - окликнув їх, змусивши всіх озирнутись:
- А вас небо чує?
Ніби під владою гіпнозу, Ярослава прикипіло дивилась в ті юродиво безстрашні врубелівські очі. Старий жестом руки вказав угору:
- А мене воно чує…
Вечірня кава була знов за тим самим столом, що його спорудили з парт під черешнею на подвір ї. Ярослава скаржилась вуйні Домініці:
- Якийсь там, на жебрака схожий, здибався нам біля княжого чуркала. Питав, чи небо нас чує. А погляд - неначе гіпнозом обдав… Так осудливо на моє міці дививсь… Хоч би не зурочив перед роллю.
- Не бійся, Славцю, - заспокоїла вуйна. - То ж той юродивий, що з орлами тут всюди мандрує… Син його, кажуті”, був командиром у військах у Совітів, викинувся над горами з парашутом, і його на батькових очах розтерзали хортисти… Ото відтоді старий помутився розумом і став “небо чути”…
“Чи не розправа над сином, - подумалось Ярославі, - стала причиною, що орли його так хнжо з тайстри виглядають, огидні та кровожерні? Здасться, ладні людину живцем розтерзати!…”
Якісь дівчатка, певне старшокласниці, вишастували, снували поза садком, прозиркували крізь живопліт до кіношників. Вуйна Домініка пояснила з поблажливим усміхом:
- Школярки наші, з гуртка самодіяльності… З села прийшли, хочуть тебе, Славцю, зблизька побачити. Ми ж, кажуть, знаємо її з фільму…
Та Ярослава не кинулась роздавати юним шанувальницям автографи. Одразу після вечері пішла до себе, ввімкнула світло, зачинилась. Розкрила валізу: у валізі її інтимні дівочі речі, зібрані при виїзді похапцем, внакид… Видобула з-під одежі аркуші машинопису, сіла до столу: хотіла ще раз вчитатися в роль…
По якомусь часі під вікном почулось шелестіння в кущах, перемайнуло щось біле. Поклавши рукопис, Ярослава прислухалась в сутінь: чути шепіт, дівчачий, схвильований… Мабуть, ті, з шкільної самодіяльності, що, не менш за тебе хвилюючись, мручи від дебютного страху, виходять на клубну сцену в барвистих народних строях. І почула, цілком виразно, чиєсь до шепоту причаене, палке:
- Це вона! Жива! Така артистка!… Я би хтіла, аби вона ніколи не вмирала!…
- Любі мої! - приливом ніжності відгукнулася їм Ярослава. - Не знаєте ви, що вмирають і не такі, як я. Кінозірки усіх студій світу з часом відцвітають… Не старіють вони лише на колекціях ваших листівок, однакові зостаються там у своїх юних усміхнених позах… Відцвітають і зникають, як рсі… Хіба липі деколи воскресають юними на екранах із своїх напівзабутих юних стрічок…
Мов стрічка, рвучись, безладно летить па екрані, прискорюючись, мигтючо до хаосу, - так щодалі швидше, - в міру того,-як входиш в літа, - відлітають дні, місяці, роки… Змигують прискорені весни, прискорені золоті осені… І чим швидше вони летять, тим щемливіше дорожиш усім, що бачиш, кожним зійденим сонцем, найменшою росинкою життя… Кожну усмішку спиваєш спраглим поглядом, кожній травинці хотів би сказати: “Ти мудра, прекрасна. Тобі нема ціни”.
В пору юності зовсім інша діє теорія відносності: там довгі дні, там інше відчуття часу. Юність певна себе, в блаженному невіданні їй здається, що життя людське безкінечне, дорога життєва стелитиметься попереду рівна, гладенька, а вона тобі судилась - на довгі перегони - вся в бакаях, у вирвищах… А то й зовсім мусив пробиватись по бездоріжжю, тільки почуваючи, що десь там, за смертями, за димом фронтів, повияно ж бути хоч абияке сонце!…
Війну Богдан закінчив у Берліні; продимлений, теж розписавсь в числі інших на колоні рейхстагу, залишив Європі свій гвардійський автограф… Хміль перемоги, колона машин з репараційним устаткуванням, потім той страшний випадок, коли хлопці-водії потай від тебе, від супроводжувача, добули каністру спирту в якогось поганця. Цілу ніч до рапку мали їхати, а вже десь опівночі з'явились перші симптоми нещастя: декотрі з водіїв почали сліпнути. І не признавались. І не могли збагнути, в чім річ. Згодом з'ясується, що пили з тієї каністри отруту, яку ворог навмисне підсунув їм, але поки що кожен утаював свій стан: навіть сліпнучи, водій не випускав керма із рук - попереду ж була Батьківщина… Один з найкошмарніших епізодів твого фронтового життя, досі він час від часу зри.нає напливом: довжелезна колона з репараційним вантажем розтинає ніч, і ніхто збоку й не догадується, що один по одному втрачають зір у ній водії, що ведуть уже ової ваговози наосліп, невідомо як орієнтуючись, невідомо завдяки якій силі тримаються, - може, тільки сила любові, сила інтуїції веде їх, як птахів пічних, крізь темряву до рідних гніздовйщ. У Львові всі опинилися в госпіталі, декому лікарі ще встигли врятувати зір, а команда супроводу ледве не поплатилась тяжко за вояцьку свою безтурботність, якої, правда, немало хто допускався в ті хмільні дні перемоги…
Хотів зняти про це фільм, написав навіть чорновий варіант сценарію. Забракували. Та, може, й слід було?
Пекуча, як рана, зустріч із рідним містом, робота на відбудові, і, нарешті, з руїн Дніпрогесу, зовсім неждано - в робітники-освітлювачі, в товариство документалістів, у цей химерний артистичний світ. Таїна кінотворення, вона вже тоді вабила його.
Таким непередбаченим руслом повернуло життя. Спершу доручали різний дріб'язок: знімав археологічні розкопки, заповідники з птахами та звірами, спуски кораблів на воду… Помітили його після стрічки “Обеліски”, яка задумана була як фільм-реквієм загиблим. Потім на одному з фестивалів відзначили його двочастинного “Овідія”. Сам він “Овідіем” не зовсім був задоволений, хоча там справді щось таки було - добре передано простір, силует нічної фортеці над лиманом, схоплено поезію місячної доріжки, по якій уява поетова мовби веде його із заслання знову на південь, до білих статуй та оливкових гаїв… Успіх постановника заслужено розділив і Сергій, тоді ще випускник: його талановита операторська робота багато що вирішила. Задум фільму належав, звичайно, колишньому студентові істфаку, студбатівцеві, не зовсім, мабуть, критично закоханому в античність, але Сергій цілком пройнявся тоді Богдановим настроєм, цілими днями декламував рядки крамольного поета, що його погнала на Північ Цезарева неласка: Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким, Зрештою нас привітав після набридлих блукань…
Самого Овідія в картині, власне, й не було, була крига Дністровського лиману, що дивувала поета своєю міцністю і здавалась йому мармуром каррарським, та був ще сучасний Овідіополь з золотими коронами соняшників, та замріяна комсомолка з томиком римського поета в руці… Проте хоч сам поет-вигнанець залишився за кадром, але присутність його вдалось передати, образ його існував у фільмі незримо - в самих руїнах римської фортеці, в повільному леті птаха, в гронах виноградних, в силуеті закоханої парочки на'фортечному мурі, над спокійним у місячнім світлі лиманом. Хай не було на екрані самого Овідія, але у фільмі таки жила відчутно його поезія, що крізь товщу віків духовним відблиском пробилась, дійшла до людей іншого часу.
Авторам фільму дехто дорікав тоді за естетство. І першою - після перегляду стрічки в головній проекції - поздоровила їх Ярослава, з якою тоді Колосовський тільки познайомивсь. Гололобі кінозубри солідно хмурились та поки що резервували за собою свої дорогоцінні, невідомо які думки, соломонові рішення, а вона, Славця, з властивою їй безпосередністю допилась, вігала (може, аж надто екзальтоване), - була їй тоді аргументом більше власна схвильованість:
- Сарматський степ, лиман, оту атмосферу античної Колими - вам здорово це все вдалось передати! І мерехтлива місячна доріжка від фортеці кудись у море - в ній стільки підтексту! І дівчата медучилища на мурах, на тих самих, де римські легіонери колись у вовчих шкурах па хуртовині стояли… Надто ж оте самотнє нічне дерево над фортецею у фіналі, що тане, видплива, аж не розбереш: дерево чи сам Овідій зникає в степу…
- Мало дії, - буркнув хтось.
- Але у фільмі є ритм! - вигукнула Ярослава ще запальніш. - У ритмі їхнього фільму щось в від розлогості античних поем! Він плавкий, неквапний, але й не млявий… Невже ви не вловили його внутрішню музикальність, підспудну, приховану енергію?…
Піддавшись настрою, вона, звичайно, перебільшувала, багата уява її домальовувала, находила підтексти, яких, може, й не було в їхній картині. Але це була підтримка, дорога для Колосовського, надто ж у тій ситуації, коли все іце коливалось на терезах невисловлених оцінок. Прямодушне дівча, воно й не підозрювало, як бракувало тоді ще віри в себе цьому похмурому документалістові, навряд чи думала, що смішнуватим своїм дівочим захватом вона додасть йому певності, міцно заронить у душу якісь нові сподівання… Ярослава ніби навіщувала тоді: вийшов на простір, має можливість робити зараз те, що потай давно в собі виношував. Це, власне, буде перша його повнометражна художня річ. “Ставитимеш фільм про війну”. Подолав власні сумніви, переборов Сергієві дикі вибрики, коли знуджений оператор лютився в тому приморському готельчику, шпурляв чиїсь сценарії в куток:
- До дідька вашу війну! Не хочу! Не буду! Краще бджолу, дитину, краплю води на квітці…
Аж поки там, в тім таки ж готельчику, з'явилось тобі зненацька вночі - як осяяння, як одкровення! - просте и наиприродпіше: робити фільм пережитого. Бо чого ж іншого шукати? Нащо вигадувати? Ти ж бачив людей у їхніх зльотах і в занепаді, у величі й ницості, в передсмертних муках і в щасливих сльозах переможців. Правда, надто велике все то було - в жоден фільм не вмістити…
- Відсіяти треба, відібрати тільки найударніше! - гарячкував, захотівшись задумом, Сергій. - Неволя, короста, ешелон - оце передусім! Обіцяю вам геніальні кадри. Юна дівчина-українка, що покохала того військовополоненого кавказця, повінь їхнього кохання, поема, що розквітла в неволі!… Конячий острів, місячні ночі, астроном, дівчата, що з горя обіймають коней коростявих… Та цс ж про них має бути фільм! А на завершення: отой ваш напад на ешелон, напакований невольницями. Бій з вартою. Кулемет, що аж плигає в руках у Байдашного…
- Цього в сценарії ще нема. Це було пізніше.
- Гаразд. Тоді махнем без цього. Все він вирішуй легко, те, що й досі ранить тебе, для нього кіноепізоди, які можна вставляти, викидати, міняти…
- І Холодну гору дознімемо потім, бо де набрати нам стільки дистрофіків!… Сцену з божевільним можна зняти і в павільйоні… А зараз конячий лазарет, острів на річці, полонянок!
І ось ви тут. Шукаєш сну на підлозі сільської школи, де місяць світить у вікна, і кінокамера тьмаво блищить у кутку, і ролики біля неї лежать, схожі на автоматні диски… За відчиненим вікном десь у мокрих лугах невтомно деркоче деркач. Кажуть, екран світить в душу людині без посередників. Але ж спершу треба його засвітити! Нелегку ношу звалив ти собі на плечі. Не просто ж відтворити! Ще один епізод, ще одне екранне видовище… Не для цього взявся. Голосом їхнім має стати ця ваша стрічка… Болем і гнівом воскреслих, свідченням і засторогою… Творення, як завжди, починається з хаосу. Треба всьому дати лад. Дати, але й не стративши при цьому отого найціннішого - вольності вияву, пам'ятаючи, що екранові потрібен не лад “риги замерзлої, а скоріше звихреність буйноцвіття весняного…
Вчора місцеві школярки приходили. Долаючи власну со-, ром'язливість, розпитували про майбутній фільм, а потаємці, мабуть, надіялись: чи не візьмуть і їх хоча б для масових сцен? Що ж, можливо, декотрих відбере. Десятикласниць - “полонянками”. До набору, до ешелонів! Аж дико думати про це. Ще можна взяти їх на роль дівчат із ферми, для сцен, де треба тобі втікачок нічних, що шукали притулку на острові… А ще днем раніш завітав один із райцентру, з Будинку культури - модерняга хлопець, з виду спортсменрозрядник…
- Візьміть мене на роль анонімника, - запропонував свої послуги. - Мені легко ввійти в образ, я вже грав це у нашій драмсекції.
- В мене пема такої ролі.
- То введіть!
- Нема й не буде.
- Гляньті як я його зображу… Ось він, зігнувшись, строчить свої чорні послання. Акуратно знімає з них копії, ще й нумерує… Виходить на вулицю, перестрічас знайомих, але всі сахаються, обминають його. Він нещасний! Серед людей, а самотній. Нема з ким словом перемовитись, цураються всі. Став на майдані перед райрадою, задер голову в небо, але й небо до нього глухе!… Дагледів міліціонера, кинувся навперейми: “Товаришу міліціонер! Та поговоріть бодай ви зі мною! Всі, наче змовились, ігнорують… Хоч про що-небудь поговоріть. Будьте ж людиною!”
І він, той місцевий лицедій, досить-таки виразно передав цю, мабуть, із житія вихоплену сценку.
- Як для проби, ніби нічого, - сказав йому Сергій. - Але ви не Бучма.
- Перепрошую! А навіщо мені бути Бучмою? - розсердився прийшлий. - Він артист, але я теж… Всі ми артисти в житті. Кожен грає свою роль. На кону дійсності!…
Ні, там люди пе грали. Там дожеп був самим собою… “Вистояти. Вистояти! В цьому тепер все. Бо інакше не варто, щоб і серце билось!” Пригадуєш ці слова? Вояи ж були сказані. Вони були твоєю правдою, правдою твоїх товаришів. А чи має твоє мистецтво достатньо сил, щоб її передати? Як багато береш ти на себе, готуючись винести пережито на вселюдський еиран! Чи, може, справді досить цього? Вибухів, крові, смертей… Дехто каже: не сприймається вже… Дайте чогось веселішого, легшого… Я прийшов па сеанс відпочити після втомливого дня праці, після всього, що й так вимордовус мене в цьому прискореному темпі життя, в скаженому алюрі буднів… Але ж і я не прийшов у мистецтво екрана, щоб тільки розважати! Для цього пішов би на циркове коло на руках там ходити (не ображайсь на мене, клоуне, брате мій по мистецтву). Тільки ж я іншу творчу мету собі ставлю: маю обов'язок перед тими, що вже не скажуть про себе. Маю певність таку, що існує в житті естафета людського, яку передано вам і яку маєте іншим передати. Згадай отой весняний ліс війни, ліс нищення, гілля зелене, що падає під шквалом чорного вогню. Все довкола горить, тріщить, ви знову й знову йдете штурмувати дзоти. Свище метал, бійці поприростали животами до землі, тіло не може відірватись від неї, а ви.все ж таки відриваєтесь і кидаєте себе вперед, і все менше стає вас, уже вас надвечір - жменька… А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах. Перерита, просякнута чадом земля, обчухрані голі кістяки дере:в стирчать над тобою, - якийсь мертвий, скам'янілий праліс… Ти йшов кудись, як у трансі. Поміж окопами. Поміж дзизкотом куль, які ще пролітали зрідка… Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, що недавно були що людьми, твоїми товаришами. З голосами були, з живими очима. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло білів страшною святою білістю. Взяв плащ-палатки закривавлений шмат, що валявся поблизу, накрив ним біле й голубе.
Вперше тоді за війну Колосовському захотілося бути вбитим. Стати нічим, зникнути, перейти в небуття. Так, як ці перейшли, ставши землею. Та невже ж - нічогість? Гумус, добриво, і все? І якщо якісь сили втримали тебе у житті, то однією із них була, може, й оця, що не дає тобі зараз заонути. Сила бажання, тоді ще, мабуть, не зовсім визрілого, майже підсвідомого: пройти, подолати, все перебути. Щоб розповісти з екрана комусь, щоб посвідчити перед кимось, хоч би й перед самою вічністю: ні, не гумус… Вогонь, пречистий вогонь горіння людського, що живе, ні на яких не гасне вітрах, не зникає з життя безслідно.
Мокрі кущі блищать під місяцем. Річка внизу жебонить по камінню, смирна, довірлива. З марева лугів випливає постать чиясь. Волосся розсипане, болонья, накинута на плечі, блищить…
- Досі не спите, Славцю?
- Не спиться чогось… Деркач дирчить…
- Той цілу ніч буде на посту. Далеко ходили?
- Росяно дуже в лугах… Там коні пасуться, закортіло глянути, який вони вигляд мають вночі. Мої ж партнери по фільму. - І гіркий усміх торкнув уста, обличчя бліде.
- А я теж приглядавсь… Чи таке освітлення? Чи не помилилися ми, обравши саме цю натуру?… Часом здається, що і місяць, і тиша - все там було інакше.
- Ішла оце й думала: піду завтра до вас і відмовлюсь. Не зможу Я. Нездара я. І нічого інститут мене не навчив, та й взагалі хіба Можна навчити мистецтву? Хто вчив Довженка? Заньковецьку? Замість учити жити, глибоко почувати, нас упродовж п'яти років учать імітувати почуття… І тоді дивуються, що, нічого ще самі не створивши, ми вже ходимо по студії невизнаними геніями, все відкидаємо, на все кривимось…
- Ви сьогодні надто сувора, Славо, впадаєте в крайнощі. Не всі ж такі: і вчителі не однакові і вихованці - теж.
- Звичайно, є справжиі. Але справжні більшу частину життя витрачають на те, щоб переборювати тупість, примітивні смаки, набридлі штампи… Ви ж знаєте, скільки і в нашому середовищі безнадійно дрімучих, заскорузлих, а то ще й гірш - брехливих, кон'юнктурних до безсоромності…
- І на кому те бідне мистецтво тримається… Та ще й на світовий екран іде!
- Хай, може, й згустила я трохи… Ясна річ, що про таких, як народний, не йдеться. І про присутніх теж. Але я вважаю, що в храмі мистецтва не місце жодному цинікові, який здатен при актрисі розповісти пошлий анекдот… І після цього ще він мене на проби запрошує!
- Ваша відмова для багатьох була несподіванкою.
- Іти виображувати йому оту декоративну Ксеню? Серед квіточок на полонині? Дикий Захід, екзотика… Ні, не для мене роль. Ходить довкола тебе, мружиться, як бегемот, оглядає тебе прицінливим оком… Та хіба його цікавить моя душа, мій ідеал, мій погляд на світ? Я ж бачу: найперше цікавиться, чи достатньо я довгонога, чи зуміє це кіностворіяня видавлювати з ока сльозу крупним планом… Фальшивий сам, і на екран жене фальш. А тоді ще й домагатиметься за неї першої категорії… І такому - в храмі мистецтва? Де корифеїв ще вчуваються голоси?
- Люблю вас слухати, Славцю, коли ви отак розбурхаєтесь… Не хотів би потрапити під стріли ваших сарказмів.
- Не думаю, що ждете компліменту, адже вам це не потрібно. У вас і в Сергія я повірила з перших кадрів, ще тоді, на перегляді. Буває таке… Іноді за один кадр можна в людину закохатися…
- Жаль, що Сергій цього не чує.
- Прошу не жартувати. Є і в житті, і в мистецтві такі речі, що жарти до них не кладуться.
- Згоден.
- Заздрю сам деколи. У вас є певність, визначеність, мета. Почувається, прийшли ви в мистецтво з наміром серйозним і маєте що сказати. За спиною такий досвід життя… А я? Що я знаю? Я навіть кохати по-справжньому не встигла - не можна я; вважати коханням п'ятихвилинні романи студентських вечірок або яке-небудь студійне захоплення… - І все ви повинні будете грати закохану. Натуру глибокого почуття…
- Оце мене й тривожить. Грати закохану, творити нашу українську Офелію з тих не знаних мені окупаційних ночей… Оце чисте юне кохання, що так трагічно розквітло в неволі…
- Не встигло й розквітнути.
- Так. Тільки змигнуло… Читаю, намагаюся вжитись, заглибитись… Для мене ця роль справді затяжка. Може, мені бракує фантазії, уяви?
- Не наговорюйте на себе. І не розкисайте: вам це не личить.
- Ходила оце по лугах, і відчай мене терзав… Гіркого доходжу висновку: не під силу мені ця роль. Щось я не вловлюю істотне… поверхова я, неглибока.
- Оце сюрприз кіногрупі.
- Так, неглибока я і просто ненавиджу себе таку!… Чомусь іншому треба було присвятити життя. В інститут ішла з наміром віддатись науці… Цікавила мене історія мистецтва, зокрема народні вироби: писанки, різьба по дереву… Так би й було, якби одного дня - ще тоді першокурсницею - не спокусили в інститутському коридорі отим магічним запитанням ваші кіномефістофелі: “Хочете зніматись?” Ще б пак! Яка дівчина встоїть перед можливістю покрасуватись з екрана… Але чи артистка я?
- І це говорити вам, відзначеній на міжнародному фестивалі? За першу ж роль?
- Боюсь, що й то випадкове - за волоокість, мабуть…
- Ваша іронія, самоіроиія, Славо, свідчить, що не все втрачено і артистка жива. Просто хвилинне зневір'я. А такі збурення не дають крові застоюватись. Для митця невдоволення собою - скоріш норма, ніж відхилення від неї. Хто заспокоївся, тому нема чого робити в мистецтві. Серед стихії творчості затишкі'в не шукай, паруси напинай крутобокі… Така вже сама природа, мистецтва. Тут белсбепь, вічний пошук, жага… Тут - хто більший, хто менший - але вісі невтоленні, усі як фаусти…
- Але ж як боляче буває!
- А іншим не боляче?
В голосі його вчулась суворість, схожа на докир. Ярослава здивовано глянула на нього. Зійшли на місточок. Схилившись на бильце, дивились униз, де кожен камінчик виставив свою тінь і вода в прудкій текучості місячно переблискувалась.
- Ох, знаю цей настрій, Славо… Коли отак непевність бере. Коли б'єшся, шукаєш-шукаєш і не знаходиш. Повно клекоту в грудях, а не здатен висловити його: без'язикий, німотою скуті вуста. А потім таки ж надходить ота мить всемогутності, коли почуваєш, що все можеш, все підвладне тобі, на верхи ясновидства зносить тебе якась сила… Щоб кинути знов у провалля сумнівів, у лабіринти шукань, до навпомацки далі йтимеш… Такий уже наш хліб.
- Іванну б сюди. От вона зіграла б. Це ніби для неї роль…
Так, але ж Іванни псма. За третім, чи п'ятим, чи яким там дублем кинулась в охоплені полум'ям декорації мосту умовного, що пашіли зовсім не умовним вогнем… Що її погнало туди? Чи тільки бездушність пиката, жорстокість націлених камер? Чи власна ота невтоленна жага досконалості, її артистичне бажаніш, хай навіть життям ризикуючи, добути ще один дубль, ще один, може, нечуваний, найрідкісніший, в якому вона таки сягне недосяжного, перевершить саму себе? Такі, як Іванна, знають творчості шал… Актриса виняткового обдаровання, і Ярослава близька їй чимось - він певоп цього. Дві зірки сходиля одночасно…
- Чомусь сьогодні вона мені весь вечір з'являється… Перед очима стоїть, сміється… Під час останніх зимових канікул ми з нею поїхали в гори. Все-їй давалось, вона й на лижах ходила чудово - літала з трамплінів, як'птиця… Пригадую, зайшли після хуртовини в ліс, зупинилися під смереками… Ви бували серед смерек узимку, в день сонячний?
- Ні.
- Все фантастичне. Справді казковим стає ліс, прибравшись у снігові шати… Дятел постукує, якась пташина зимова цівкає, ще більш відтінюючи глибоку первісну тишу навкруги. Сніг облітає з дерев тихо, лагідно. “Який зодчий, Славцю, годен зрівнятися з природою, - казала тоді вона, - які хороми, палаци з танучого мармуру невідтворне вибудувала за ніч хуртовина…” Образи птахів якихось, звірів, чудиськ химерних оточували нас. Ніби тільки там стало зрозуміло, як народжувались в народі казки, з чого витворювалась паша народна міфологія… “З оцього білого, хуртовинного, Славцю, що хоч і тане, але красою споріднене з мармурами Мікеланджело…” І потім, сміючись, вдарила палицею по гілці, струснула цілу шапку снігу - сонячна холодна курява окутала нас…-Ярослава помовчала, ніби й ці місячні серпанки за річкою ще курилися, мерехтіли їй тим сонячним снігом, струшеним десь у горах подругою.
Після того, як Іванну обвуглену видобули з-під уламків нодотлілих декорацій, Ярослава більше тиж'ня прохворіла вдома у рідних. Мати благала: “Кинь те кіно, бо й тебе спалять!” Але саме тоді Ярослава сповнена була рішучості, більшої ніж будь-коли… “Не кину. Нe відступлюсь”. Батько теж схвалював її вибір: “Доросла, їй вільно робити, що вибрала… Лишилася без подруги, то нині за двох най до прані стає…”
Пішов, погув у небі літак нічним своїм рейсом. Прислухались до нього обоє. Прислухались і до далекого шосе по підгір'ю - чи но чути звідти колони студійських машин? Десь уже рухаються, не дасть і вночі їм спати Ягуар Ягуарович, “генеральний обозний”.
- “Горить-тремтить ріка - як музика…” - Обоє задивилися у місячну воду, у її струмування мерехтливе.-Скрябін пробував нотними знаками світло передати… Цікаво, що він закодував у те своє тайнописне, загадкове Люче?
“А оця ріка, що біжить попід нами, в ній, мабуть, теж щось закодоване? Ріка невгасного текучого світла, що, примхливо в'ючись, - то між гір, то долинами, - світить пілотам в отакі ночі, місячним сяйвом та зоряним всесвітом галактик поблискує штурма'нам знизу, з планети… Дочка гір, струмлива невтомниця, де бере вона початки свої і аж де перестане бути собою? Зафільмувати б коли-небудь в образі ріки саме людське життя - від його витоків до гирла…”
- Як гарно співає хтось на заріччі…
- Тут ще співають. Ще пісню транзистор не з'їв. Ярослава помітила, як він, вслухаючись, ніби аж здригнувсь. Та сама пісня звідкись виринала… Решетнякова, госпітальна:
Над річкою над бистрою Там журавка купалася…
Тут, у цих краях, служив колись Решетняк на кордоні, звідси й пісню, як із вогню, виніс…
Співало наче на острові десь чи ще нижче, на околиці комбінату… Десь там купалась журавка…
- І яка ясна ніч!
Замуровані снігом шибки, виття зав'юги сибірської…
Густе оранжерейне тепло палати.
Дуже отут Довгі ночі. Стогнуть вві сні товариші, скрикують, горять у нічному жару, і сам тупо гориш на вогні власного болю. Ллє дивне створіння людина! Навіть і крізь ці стогони й скрики, крізь скошмарену маячню та зав тогу нічи та й з'явиться Решетнякові з сонячпих далей якась тиха доріжка польова, заблищить соломинка, розплескана колесом, попливе стернями гребка з тихим своїм передзвоном… Дівча на гребці сидить, карий зблиск ока дівочого бачиш і повний колосок, що застряв між сталевими зубцями гребки… Крізь хурдельну ніч, крізь біль золотіє тобі смагляво той колосок далекий, і тим золотим снить уже до ранку душа!…
А вранці з'являються “вутки” та “гусаки”, пройдуть юрмиськом лікарі, почаклують біля тебе, котрийсь обмацає, придавить у найболючішім місці, а старший кине на прощання свою неодмінну примовку:
- До весілля заживе.
Коли підуть, закінчивши свій обхід, “білі ведмеді” (так їх називає палата), лежаче воїнство переходить цілковито під владу Капи. Є таке білолице створіння Капа, юна, як цвіт, сибірячка, - це якраз вона найчастіше приносить ягід їм із тайги. Може, що вміє вже хмуритись і пухкеньке підборіддячко виставляв вперед якось по-школярському вперто, а очі, повні синього, при цьому проймаються твердістю, владу Капи визнають навіть найкаверзніші, навіть обидва горлодери-танкісти, що їм і ліки не такі, і в боки завжди мулько.
Капа частенько забігає до їхньої палати, іноді навіть так, без видимого діла. Особливо ж відтоді, як у них на додатковому ліжку біля самих дверей з'явився ще один, що його привезли просто з операційної: чорний, як циган, худий, довгий, ледве на ліжку вміщався. Він ще видихав наркоз, марив, стогнав, кудись поривався, згадував Харків, - завжди певний час мучишся, коли видихаєш наркоз. Капа-сестра була при ньому невідлучно, цілу ніч слухала його маячню, нерозбірливу белькотню про Харків, з сумною терплячістю вислуховувала все і лише час від часу легенько, кінчиками пальців, вимокувала йому чистою марлиною краплистий піт із чола. Що тільки вимокає, і знову на лобі, крутому, смаглявому, блищить рясна, крапелиста роса. Решетпякові з його ліжка добре видно, як світяться росинки на юнацькому лобі, як голубливо торкається їх сестра клаптиками марлі, і, диво, навіть та нещасна росинка здатна вишпурнути Рошетняка з цього затишного палатного раю і перенести в іншу реальність - в сатанинські ночі війни, в її чорні кошмарища…
А коли той, харківський, став одужувати іі треба було йому міняти книжки в бібліотеці, то це теж взяла на себе Капа. Міняла акуратно, діставала для нього потрібну літературу десь аж в міській бібліотеці, що виявилась досить багатою, і все він поглинав жадібно, розлучався з книжками лише після відбою, коли в палаті вимикали світло.
Вранці Капа з'являється в палаті я градусниками в руці, усміхнена, ще свіжа з морозу, в росинках розтанулого інею на волоссі, легко йде по палаті, і вологі, ще росяні кілечка в'ються біля маленького гарного вуха, як сережки, - цо личить їй. Колії підходить до харків'янина, то не може приховати сяйва очей, а, присівши біля нього й ждучи, доки він поверне градусник, дивиться на свого пацієнта так пильно, вивчально, ніби хоче проникнути в душу. Чула часом голосні жарти палатників, що вона, єй же єй, не байдужа до цього Колосовського, зведе він таки сестру з ума, чула і не звертала уваги, було таке враження, що зараз вона вирішує щось надто важливе для себе, здавалось, зріє у ній якийсь незвичайний намір.
- Хочеться мені вас про щось запитати, Колосовський…
- Питайте.
- Ні, мабуть, пізніше.
- Чому не зараз?
- Та так… Хай пізніше.
Одного разу він ділився з нею думками про прочитане, показував їй із старого фоліанта, нею ж і принесеного, чудові ілюстрації під цигарковим папером.
- Гляньте, Капо, які вони, ці хеттські рельєфи по базальту… Чудо ж, правда?
- Та гарно.
- А хіба не чудо, що ми з вами ось дивимось на цих хеттських жінок, смаглявих молбдих азіаток, і зовсім реально чуємо, як вони сміються… їхній живий сріблястий сміх чуємо, що дзвенів десь там, під хеттськимії скелями, за багато сторіч до нашої ери!…
Нічого не відповіла на це Капа, сиділа ніби ж трохи ображена. І в книжку не стала більше дивитись. Встала, пішла з якоюсь тінню сухості на.обличчі. Того дня, заходячи в палату, була підкреслено стримана, мовби демонструючи, що вона тут лише на службі, лише з обов'язку. Скупе слово, чіткі рухи, по-діловому випнуте ображене підборіддячко, - знайте, мовляв, ви їй пацієнти, вона вам - медична сестра, і не більш. А щодо сміху хеттських красунь, то він їй тут просто ні до чого.
Колосовський, звичайно, помітив зміну в її настрої, але не міг навіть збагнути, якої він припустився безтактності, чому образилась Капа, адже наче ж не було для цього ніяких підстав. Був певен, що незлагода скоро мине, та й не надавав цьому значення, Суло йому про інше що думати після відбою, коли особливо чутіго ставало, як виє, шаленіє за вікном пурга. Відвіває в'юга в минувшину цей страшний сорок перший, що в його, Богданових, думах суцільно живе як рік пожеж, боїв, оточень, подвигів німих і смертей безвісних, відомих тільки небу й вітрам… Ще й тут не міг до кінця вийти з тих напруг, небезпек, з кошмару ночей оточенських, із болю втрат, коли зникало здмухнуте з планети чиєсь, може, геніальне життя.
Перед Новим роком в госпіталі вирішено було влаштувати концерт, і тих, котрі вже починали ходити, Капа опитувала: хто який має талант. Спитала й Решетняка, чи в ньому не криється щось. Спитала ніби жартома, з півусмішкою, і він, звичайно, відповів відмовою - який там у нього талант, а коли зостався сам, мимоволі замисливсь: талант? Звідки в людині береться? Згадав, що співав колись, казали, що має гарний до співу голос, чули його коні ночами на пасовищі, і Катря чула, і з хлопцями на кордоні під настрій виказував цей материн вроджений дар… Коли то було! Востаннє з батарейцями на кордоні співав, а потім уже було не до того, тепер, може, й голосу нема, розгубив, може, і цей скупий скарб, коли, розпалений боем, гинучи від спраги, пив грязюку з калюж, із боліт.
З їхньої палати викликався на виступ лише один кавалерист, що володів нібито мистецтвом художнього свисту та вмів показувати фокуси з гривеником у хусточці. Готувалися ж до концерту всі, заздалегідь добували дозволи в лікарів, приміряли милиці, - в палатах, ясно було, зостануться лише ті, що лежать у важкому гіпсі.
Зажадав милиць і той чорний, довгов'язий Колосовський, що йому книжки в бібліотеці міняє Капа. Решетняк просто дивувався, скільки може поглинати книжок людина - цілими днями читає, до палатних анекдотів йому байдуже. Цікаво було Решетнякові спостерігати також і те, як Капа біля нього в'ється. Навіть будучи в іншім кутку, часом не втерпить, озирнеться до нього, черкне миттєвою усмішкою. Коли принесе книжки, чи з градусником прийде, чи й просто так, то неодмінно пристоїть коло студента, і видно, що їй не хочеться звідси йти. В самій атмосфері з'являється іцось невловиме хвилююче. Жваво розмовляють, буває, навіть сперечаються, і весь час вона то шаріється, то блідне, схвильовано ходять груди під білим халатом, і па обличчі нема суворості, службової. застиглості - блукає усміщка щаслива. “Яке це диво - людська усмішка, - спостерігаючи за ними, думає Решетняк. - з усього живого тільки людині природа дала цей дар - сміятись, сяяти, промовляти очима… Людині - і більше нікому!”
Цього дня Капа була особливо збуджена, вона з дівчатами прикрашала ялинку в залі і щоразу й до палати забігала розшаріла, ніби щойно від вогню, ялиновими гіллячками оклечала й вікна в палаті, щоб і лежачим було чути зелений дух тайги, було видно, що наближається Новий рік. Найбільше її хвилював концерт. Вона й свого підопічного енергійно умовляла виступити:
- Колосовський, ну, прочитайте хоча б оте: “О, верю, верю, счастье есть!…” Це ж у вас виходить чудесно.
Колосовський не піддавався на умовляння, весело казав, що лірику можна читати тільки пошепки, з кимось наодинці… І хоч і самій Капі ясно було, що його не вмовити, але вона, присівши край ліжка, все-таки жартівливо-вимогливо просила дати згоду, зазирала у вічі, один раз рука її навіть на його руці опинилась і, торкнувшись ласкаво, затрималась довше звичайного, - Решетняк і це помітив своїм зірким оком артилериста.
Чим ближче до вечора, пожвавлення наростало, чепуруни підстригалися, неголені голилися, в палатах і в коридорі гуркотіли милиці - вчилися ходити, хто не вмів.
На концерт потяглися всі, хто тільки спроможний був ледь-як пересуватись. Худі, знекровлені, з обережно піднятими “аеропланами” наглухо загіпсованих рук, інші натужно кульгаючи, гуркочучи милицями, ще хтось з забинтованою, мов у чалмі, головою, - всі туди, від нудоти ліків, від своєї безпомічності - в життя, в обійми свята.
На сцені - знизу й кудись аж під стелю - вишикувався рядами хор, - добровільні трударі мистецтва все там були, люди з персоналу, знайомі сестри, лікарі, санітарки, але їх ледве впізнавали, такі вони були святково-небуденні цього вечора, і Капа була серед них розсяяна, грала своїми променисто-синіми, її, видно, переповнювала радість щасливого якогось передчуття - все прикушувала губу, щоб не розсміятись. Гімнастьорка на ній нова, гарно перехоплена поясочком, кіски по-піонерському стирчать на боки, і це їй також личить, і ніяк не вдається їй бути серйозною, ніяк не може стримати, внутрішню усмішку радості: тремкі губенята кусає весь час.
Блиском, сонцем, красою завихрилося те, що всіх разом заполонило: пісня зродилась, почався концерт.
Колосовський сидів поруч з Решетняком у першім ряду і, спираючись на милицю, не зводив очей зі сцени. Так, це була поезія співу. Може, як па інші виміри, цо й по було щось видатне, співали, певне, далеко не на рівні капел професійних, а хірурги грали па балалайках, мабуть, кахливо. В університеті на студентських вечорах Богдан, мабуть, поіронізував би з такого виконання, а тут цей простуджений, невідшліфований, тільки й того, що дружний спів, оте зворушливе старання виконавців і їхнє простодушне натхнення - все діходило до самих глибин зголоднілих вояцьких душ, збурювало, хвилювало, відроджувало до життя. Ні, то все були таланти на сцепі, чисті, високі. Колосовський чув поруч себе напружене дихання Решетнякове, за ним жадібно впивалися поглядами в сцену ще чиїсь обличчя, до невпізнання змінені хвилюванням, в напливі почуттів вони то їжились, як від холоду, то поривчасто витягувались вперед, - таке побачиш тільки в бою. Очі затуманювались - тут можна було дати собі волю, можна було не соромитись своїх сліз. Виходив потім ще жартун-конферансьє з дотепами на госпітальні теми, висміював якогось каверзупа, якому все “вутка” не така. Виходили солісти, з-поміж них і Капа, яку оголосили Капітоліною, і це вразило, викликало подив у Решетняка:
- О! Так би й не знав, що наша Капа - Капітоліна…
Під супровід балалайки Капа співала тоненьким, майже дитячим голоском, якого, видно, й сама трохи соромилася… Соромилась, шарілася, проте співала, виявилась у ній до співу відвага.
Апофеозом концерту став виступ комісара госпіталю, який несподівано з'явився па сцені з своїм заткнутим за ремінь порожнім рукавом і оголосив щойно одержану вість про Калугу, очищену від противника.
- Оце пісня! - не стримавшись, гукнув хтось із задніх рядів, і це розвеселило весь зал.
Того вечора ніякий режим не міг позаганяти людей до палат.
Схвильовані, ще довго юрмились після концерту по коридорах, гомоніли, співали, і навіть -коли на деякий час погасло світло, то й це сприйняли як святкову розвагу, бо тут це не страшно було, до того не раз таке вже траплялось - бураном десь обривало дроти.
Гомін не вщухав, пісня зринала то в однім, то в другім кінці коридора - тепер з-поміж поранених повно виявилось талантів. Решетняк, стоячи проти вікна неподалік своєї палати, мовби пробуючи голос, стиха теж загув давньої, прикордонної, яка й тут його, над Єнісеєм, знайшла:
Над річкою над бистром
Там журавка купалася…
Ось так, стоячи в коридорі госпіталю біля замурованого снігом вікна, стиха, мовби в забутті, озвався піснею до того, що зосталося десь за зимами, за фронтами… За співом і не чув, як підійшла Капа з свічкою в руці, нахилилась з-за плеча:
- Що ж ви приховували свій талант, Решетняк! Тепер неодмінно запишемо вас у самодіяльність.
- Та що ви… Та куди мені, - ніяково відмагався Решетняк, і приємно було йому дивитися на сестру, що вся ще світилася збудженням.
- Решетняк! У вас така мова гарна… Скажіть, коли у вас дівчина, наприклад, обере кого-небудь… Вперше, розумієте? То як назвати по-вашому того, до кого вона має таке… ну, перше своє почуття?
Решетняк аж лоба наморщив, думав:
- Та як… Перволюб по-нашому буде.
- Перволюб… Перволюб… - тихо повторила вона, аж ніби трохи сумовито.
І відійшла, шукаючи місця, де б примостити свічку.
Невдовзі бачив її Решетняк уже в товаристві Колосовського: за фікусом стояли в кутку, він на милицях, а вона, стрункенька, випроставшись перед ним, задерши підборіддячко, дивилася вгору на свого пацієнта, і обличчя її було вже знову веселим.
За вікном буран гуркотів. Вслухаючись у грізні концерти хурделиці сибірської, думав Решетняк: “Нам гарно, у нас співи, а як тим, що на фронті? Не один там чийсь перволюб в таку ніч розпрощається з світом…”
Капа-сестра все ще стояла з Колосовським у кутку за фікусом. І хоч людно було в коридорі, поводилась так, наче були вони тут одні, стояла одверто щаслива, обдавала Богдана своєю сяючою відданістю. А коли на мить погасло світло і хтось жартома подав по коридору команду: “Цілуйтесь!” - Капа в якомусь хвилинному засліпленні враз пригорнулась до нього, і вже й самі незчулися, як злилися диханням, як стався той пекучий гріх поцілунку… Милиця одна з грюкотом впала на діжку, Капі довелося її й піднімати в темряві, та в цей час світло з'явилося знов і вже не гасло, і хоч обом було соромно, Капа, ніби випробовуючи свою волю, силу свого почуття, все не зводила з Колосовського паморочного погляду, пила його тим поглядом, і що там було їй зараз, що хтось побачить, що це не дозволено…
“Хіба я не маю права на це?” - наче питали її хмелем кидиати довгопони очі.
Власне, він мав цього ждати. Хіба ж можна було не помітити по її розсяяних очах, усмішках, навіть по спалахах наївних скороминучих образ, до чого воно йдеться, не помітити, як день відо дня визріває в пій вже не тільки сестринське почуття. Знав, що нічим це не могло закінчитись, хіба тільки болем марно враженої душі, і все ж був би нещирим з собою, якби сказав, що її хвилювання були йому неприємні, що не зігрівала і його сердечність її, довіра, чистота. Якось, правда, пробував дати їй дещо зрозуміти, щоб стримати, припинити розвиток її почуття, та все ж, мабуть, невдало чи й неохоче це робив…
- Скажіть мені, Богдане… Що то за Таня, що ви все марили нею? - спитала з смутлпвим неспокоєм в очах.
Не було ревнощів в її голосі, - по могла ж вона собі цього дозволити, та й па якій підставі? - і все-таки це не була й просто цікавість.
Найінтимніше, найдорожче було те, про що вона питала. Колосовський почував, що давно мав би їй про це розповісти, почував, як солодко йому було зараз про це розповідати…
- Нікому не розповідав, а вам розкажу, Капо… Поглинутий розповіддю, і не помічав, як дівчина, слухаючи, міниться з лиця, кусає губи, все нижче опускає голову. Вислухавши, мовчала деякий час, потім сказала:
- Щасливий ви. - І відсторонившись, сухо додала: - Ідіть у палату.
Наступного дня замість Капи чергувала інша сестра. Ще два дні пе з'являлася Капа, і вже в палаті стали турбуватися, чи пе захворіла, а коли запитували санітарок, то не могли почути у відповідь нічого певного. З'явилася Капа аж на третій день, по обіді забігла до них без халата, в гімнастьорці новенькій, в спідничці, в чобітках. З дивним якимось усміхнено-гіркуватим виразом на обличчі наблизилась до ліжка Колосовського, подала йому книжку-томик Єсеніна.
Тільки Колосовський взяв книжку, з неї випала записка. Записка була з одним тільки словом: “Люблю”.
Капа, зашарівшіїсь, стежила, як він читає то слово, потім квапливо стала прощатися, побажала всім одужувати ні видше…
- Що з вами, Капо? - запитав хтось, і почули у відповідь:
- Виїжджаю на фронт.
Зблідла, постояла мить і, ще раз глянувши на Колосовського, з очима повними сліз ппбігла в коридор. Палатники мовчали, ошелешені.
Мніте час, і не один із них, опинившись знову на фронті, в кожній постаті дівчини-медсестри вгадуватиме Капу, не одному ввижатиметься1 вона і на Дніпрі, і на Віслі, і десь за Дунаєм, в угорських туманах…
Така ясна ціч! Місяць уповні. Крізь віття дерев біліє клуб серед села-як. писанка, розмальований. Ніби той славетний Воронець десь у передгір'ї Сучави… Пливе то в пилюці, то по шпоришу тінь огрузькуватої постаті. Сергій-оператор, закудланий, ніби щойно з сіновалу, неквапом кружляє довкола клубу, обникув, оглядає його то з фасаду, то з причілка. Не часто бачиш таку писанку, та ще цей творчий процес нічний, коли гілля своїми тінями домережує, домальовує кимось із смаком покладений по білому орнамент. Мав би розглядати цю писанку не сам, а з тією, що звечора пішла й зачинилась. Від неї першої він і почув про цю писанку.
…Була в тутешнього голови колгоспу улюблена сорочка, пипіита мамою. Йдучи з дому, тільки і взяв її. Коли після війни повернувся, сама манишка зосталась: сорочка зотліла й розлізлась, хоч була лляна. Мами вже не було, тільки розповідь вислухав син про те, як бандитня по-звірячому замордувала її. Зосталась манишка та, що мама вишила, коли ще юнаком проводжала в Іспанію… І коли недавно стали будувати клуб, голова зажадав, щоб мамин орнамент з манишки майстри перенесли на клуб. І яскравіє тепер серед садків прекрасний будинок-писанка, весь у художній оздобі. І всі кажуть:
- То сорочка нашого голови!…
“Ганяючись за Кафкою та Бергсоном, чи не прогавлюємо ми чогось важливого поблизу, - роздумував оператор. - Ось життя чиєсь перецвітає творчістю… Життя перейшло в мистецтво, а мистецтво знов проростав в життя - так воно тут коловоротиться. Сучасне переплелось із минулим - пе відділити… А послухай декотрих схоластів на обговореннях… Якомусь гладкому продюсеру, може, й не сподобається, що ми знов повертаємось у вчорашнє. Але ж дистильовано сучасної теми нема! Наш нинішній день наскрізь пґрстканий тим, що було… І думка, і вчинок, все життя наскрізь переткане пережитим… І тим ми й себе вимірюєм теж…”
Роса блищить на листі, па шпориші. “Росиця, - каже вуйна Домініка. - Небесна роска!”
Ще одна тінь напливає по росянім шпоришу майдану. З рушницею на плечі сторож нічний… Місячне сяйво сторожує людина… Це добре..
- Ти, певне, із тартака? До любки приходив? Чи до кіна?
- Я сам роблю кіно.
- О мой, то з тих сси? А я думаю, хто тут батярує…
- “Батярує…” це що значить?
- Батярувати - гультяювати - волоцюжитись - то все єдно… Про що ж буде ваша картина?
- Про життя. Про дух солідарності людей перед лицем зла.
- То є добрий намір. Люди мають ближчати між собою, а не віддалятись… Кольоровий буде?
- Ні, чорно-білий. Як те життя. Я хотів би зробити його ще й німим. Дати на екрані світ знезвучений. Люди кричать, а крику не чути. Крик очима. Самим дівочим лицем… Німий мав свої переваги.
- Панові видніше. Німий - то й німий.
- А ви що - байдужі до мистецтва?
Сторож добув пачку зім'ятих сигарет. Операторова рука несамохіть потяглася за сигаретою, - обкурився за вечір.
- Прошу, прошу… У нас при лісництві в загорожі ведмідь жис… з ведмедицею, - вони теж сигарети люблять. З вогнем жують, - туристи привчили…
“Старий має чуття гумору, - це вже дещо”, - всміхнувся в думці Сергій. Бо чогось особливого не ждав він від цього інтелектуала нічного. Сергій не з тих, які ганяються за народними дідами, сподіваючись в кожному неодмінно відкрити.філософа. Оператор вважає, що за плечима має різних філософій торбу і скорше сам міг би пригостити цим зіллям стрічного, хоча б і цього неквапливого на слово дідка… На екрані вже він вибурунював би, цей ходячий колодязь мудрості, сипав би прислів'ями, а тут мовчить. Чи, може, дотямнв дідусь, що в наш час неможливо вже бути філософом для всіх, постарайся бути філософом хоча б для себе…
- Наташку, ви, мабуть, не любите кіно?
Старий поправив на плечі традиційну, ніби з кінобутафорії взяту берданку, що віісіла ціпкою впнл, у землю.
- Зілі мунали. Є ті картину під назвиськом: "Люди в кутях”. Бо все менше лишастгіся тях, що пороптали сісан. Що могли б розповісти всю правду…
- І ви теж… бачите оксаті?
- А то. Ураган нас мало не потопив… Тріщало все… Матері з дітиськами кричали від жаху - бо ж лячно…
“Перед тими атланлічіними ураганами - що тої урагани та смерчі мистецтва?… І що всі ті філософії перед збезумілим криком матері, що її дитину - на очах - акули рвуть, розшматовують за бортом…”
Було таке життя, коли змізерований хлоп мусив іти світ за очі. Мусиш, коли вдома мелють кору із дереві, щоб пекти а неї хліб, і люди ходять висохлі, як гаки… А по селах на розвішаних всюди плагатах - великі люксусові кораблі, які швидко доправлять тебе за океан, до заробиш торбу долярів 1 вернешся знопу під найлснішого цісаря, бо ніде краще, як під його короною, тільки що люд пухне, збирає лободу попід плотами…
І людина цілує поріг, птахом стає, жене світами за працею. Десь у Трієсті ждуть із шифкаргами кораблів, виглядають обіцяного на плакатах: будуть вам гарно уряджені каюти, “кімнати з музикою”, “салон для пань”… Потім приходять старі смердючі кораблі: на них доставляють худобу в європейські порти, а звідси беруть “людей у кожухах”…
- Замість худоби тепер туди нас?
- А то.
Обдурені агентами, на струхлій соломі, в антисанітарії, а хворими дітьми, - екзотичні, недолею гнані за океан “люди в кожухах”, конквістадори новітні… Замість меча - коса, загорнута в ганчірочку, замість бомби - зернятка пшениці, та маку, та всякого насіннячка, що десь там буде посіяне на краю світу…
“Кетл пен” - загорода для худоби в порту прибуття. Сюди людей. На лікарських екзаменаціях чужі руки вивертають тобі повіки - тукають трахому. Найбільше горе тому, в кого очі червоні… А ми ж пливли на такому холоді через океан. В неї очі червоні, бо плакала, а в мене - що на палубі стояв, під дужим вітром!
Ждуть їх ліси перозкорчовані, залізниці непрокладепі, гомстеди та вугільні шахти, що виберуть з них здоров'я до решти. Знатимуть їх біржі праці всього континенту, саме життя навчить їх чуття солідарності… Першими із-за океану вони вітатимуть Леніна, привітають червоні прапори на рідній землі…
- Зробіть про це фільм. Бо щодалі нас менше стає. Навіть ті, яких тоді малими, нелітніми дітиськами розгойдував океан, нині дідами поставали… Не можу без праці: зробив оце чотири колеса в лісництво і обкував… Кілько годен. Двох синів маю: один інженер на комбінаті, другий у лісництві. Кажу їм: “Бережіть те, що маєте здобуте… Тільки порівнявши - оціните… Вмійте дорожити…”
Похвалився, що ось небіж його має грати весілля, доведеться випити чарку.
- Багато вже не п'ю, щось ту мені в грудях бракує… - показав на груди. - Старість. О, якби то ся життя обертало, щоб зі старого знов молодий наставав…
“Наступна стрічка буде про них, про “людей у кожухах”, - під враженням почутого розпалено думав Сергій, повертаючись луками до свого бівуака. - Ярославі дамо головну роль… Сільська дівчина в постолах - на палубі серед хвиль океану… Вона ж дочка цього середовища, цього краю, ніхто краще неї не передасть почуття молодої людини, що її життєва буря, відірвавши від рідного порога, жене кудись на зарібки за океан… Ось вона у трюмі читає односельцям Франка… Ось відкидає лицяння матросів з команди… Потім погляд її на океан, на всесилля й безмежжя стихії…”
Ярослава - це те, про що йому і солодко, й боляче думати. “О лайдаку! О мой, мой!” Що означають її жарти, її розважання? Здається, вона не вважає тебе здатним на сильне, глибоке почуття. А й справді, чи здатен? Інтелект за тобою всі визнають, маєш розум гострий, може, трохи цинічний. А який силою пристрасті, що її так цінують дівчата,? От Головний, той, безперечно, носить у собі прихований вулкан, Ярослава певна цього, її очі тануть при одній згадці про свого кумира. “Я вірю, вірю його життю, його посрібленим скроням!…” - вона здатна вигукнути це десь у студійному коридорі. Та чи не опускаєшся ти, хлопче, до ревнощів часом?
Луки парують озерцями, по-нічному куряться, невидимі серед трав. Коней силуети. В місячнім диму-паволоці віддалено їхні силуети пасуться… А далі поміж кіньми біле щось стоїть - дівчина якась? Дивиться сюди, на тебе і раптом розганяється, мчить просто навстріч операторові (якби камера - влетіла б у камеру!), і вже ось… відірвалася від землі. Лелека! Летить низько, безстрашно, за вимахом крил величезних на мить зникає місяця диск… Мабуть, видно їй з льоту кудлату задерту голову оператора і його освітлене місяцем кругле бальзакігісьне воло…
Пролетіла. Над озеречком протягла свою тінь, віддзеркп.ііілась між лілеями, що біліють, мов гусенята, на незрушині воді.
А коли наблизивсь до річки, ще здалеку помітив: двоє стоять на мосту і, схилившись, дивляться в місячну воду.
- Вона ж його коханка, вся студія це знає… - почув перед, від'їздом про Ярославу оператор, і його це тоді просто приголомшило.
- Наклеп! Брехні міщанські! - вигукнув, повен обурення, і потім, знервовано заїкаючись, мимрив щось неврозумливо, а та, від якої це чув, сміючись повторювала:
- Коханка, звичайна студійна коханка, і всі знають… Не знаєш тільки ти.
Вона не залишала йому місця для сумнівів, хотіла, щоб він прийняв цю звістку як факт доконаний і не такий, що мусив би дивувати.
- Коханка, ну то й що? Тільки тому, що він одружений, вона не має права закохатися в нього? Ти ж ось у мене закоханий, в заміжню жінку?
І міряла зі сміхом його ведмедкувату постать в картатім довгополім костюмі грубого сукна, кудлату велику голову і чимось пригнічені плечі. Що був Сергій у неї закоханий, тяжко, до безтями, - була це правда. І саме це дико спалахнуло й беззахисне його почуття давало їй, заміжній жінці, весело-іронічну оту перевагу, необмежену владу над ним, якою, вона знала, може скористатися будь-коли і будьяким чином.
Що вона до нього була теж не байдужа, принаймні деякий час, - в цьому він певен і зараз. Навіть ініціатива знайомства належала їй. Сталося це на одному з переглядів, після якого оператор пішов проводжати її додому. Дощ, і тумак, і жовтки ліхтарів - такий був вечір.
- Що відтоді мріяла з вами познайомитись, - казала Агнсса, - як ви не захотіли до мого чоловіка в групу… - Чому ви відмовились?
- Не хочу бути мулом, запряженим в гарбу ремісництва.
- Мій чоловік - непогана людина.
- Можливо, але йому не треба було братись за фільми. Лгнесі подобалась така різка одвертість молодого оператора.
- Боюсь, що ви маєте рацію. Навряд чи жде його золота пальмова віть… Шлюб мій із пим, власне, випадковість. Була я тоді ще студенткою, вір взяв мене на один епізод, а потім обом “щось здалося”, що було сприйняте за “ото саме”… Разом поїхали у відпустку на море, ну й тепер… з мамою живу. Він на одній студії, я на другій, часом в гості приїздить і навіть ревнує… Все, як годиться.
- До мене теж ревнуватиме? - спитав Сергій.
- О, до вас, мабуть, найбільше. Бо про вас тільки й чуєш: талант! Тут ревнощі будуть подвійні.
- Ніколи не думав, що опинюсь в такій ролі…
- Яка ж роль? Що проводжаєте шлюбну жінку? Що під одною парасолькою з нею? Але ж дощить!
І вона сама тулилась до нього пругким своїм станом, і Сергієві було любо слухати рівний перестук її каблучків по асфальту. Щось майже неймовірне було в тому, що вона, така ставна, ефектна, звернула на нього увагу і навіть побажала зазнайомитися з ним, дарма що був того вечора навіть неголений, одягнутий з видимим недбальством, прокурений міцними кубинськими сигаретами. Неймовірно було, що саме її веде він під руку серединою бульвару і хвацьковито демонструє перед нею свою похмуркувату дотепність, грубуваті богемні штучки, критикує бронзового коня, що, втиснутий між тополями, затулив хвостом всю перспективу бульвару, - і хоч дотепи були не найвищого гатунку, однак Агнесі вони припадали до смаку.
- З вами весело, з вами цікаво. Хочете мати мій телефон?
І дала йому номер свого домашнього телефону. Перш ніж зникнути в парадному, рука в білій рукавичці потріпотіла в повітрі з теплотою і приворожливістю, пальчики, віддаляючись, кілька разів ворухнулись в якомусь майже інтимному жесті.
Ледве діждавшись.наступного ранку, Сергій уже телефонував пальчикам. Рівно о дев'ятій. Ніхто йому не відповів, гудки в трубці були якісь майже насмішкуваті. Може, вона ще спала, а мама була на базарі? Чи з ним просто не хотіли розмовляти, знали, що втьопався, що телефонуватиме о дев'ятій нуль-нуль. І десь там весела особа якраз, може, іронізує глумливо, що ковтюх цей зважився, що посмів…
Десь о дванадцятій йому все ж таки вдалося почути Агнесу. Сергій почув її диханпя, швидке, схвальоване, аж ніби трохи злякане, потім був голос, інтимно-стишений:
- Цо ви?
Того дня вони обідали разом в заміській корчмі, де все було під модернізовану староізііну: важкі дубові столи й такі ж впжкі різьблені стільці, - свого вона ледве могла зрушити з місця, щоб підсунутись ближче до Сергія. Під майже заздрісними поглядами інших компаній бавилась дерев'яною ложкою, дарувала своєму кавалерові чарівні усмішки, потім, нахилившись близько, слухала, що він їй скаже. А він, щасливо-засліплений, що вона з ним, що вона біля нього, признавався, скільки мук зазнав за ті години, доки висів на телефоні, слухаючи у відповідь насмішкуваті гудки.
- Чому ви не брали трубку?
- Набридають дзвінками… Не сподівалась, що це буде від вас. Що, власне, так швидко. Ми ж перед тим ніби тільки розстались.
- А для мене то була вічність. Ну хай, думаю, но буде слів… Один би лише подих у трубку, золота секунда мовчанки, і все… І вже людина щаслива.
- Ну ось тепер ми з вами в корчмі. І я не спішу. Я буду слухати вас.
Досі соромно за те закохане белькотання, оголювання почуттів, за той відвертий стриптиз душі, що був би смішним, якби не був таким дитинно щирим.
Розповів їй навіть те, що рідко кому розповідав у житті. Як партизани підібрали його, малого, десь біля попелищ того поліського Лідіце. Мов пуцепя здичавіле, до людей но” йшов, зубами відгризався… Приручив його лікар партизанський, взяв шефство над хлопчиком. Вночі вириє дучку в сіні: лізь, ховайся від вітру… Але ж ноги хлопцеві замерзають, особливо прострілена… Якось вночі, коли дуже холодно стало, лікар закотив на собі спереду сорочку: “Клади ногу до тіла! Грій!” І так грів малого цілу ніч, а сам- у черевиках. Треба було гіпсу, а гіпсу нема. Глину! Перекип'ятив глину, щоб була стерильною, домішав спирту, і задубів “гіпс”! Але в дорозі ламається. Тоді лікар набрав на скипидарнім заводі тирси в коша, посадив туди майбутнього кінооператора і так у тирсі возив…
- Але як завелись у ній блохи!… Так довго возив. Аж я розбалувавсь. - І сльози блищали в Сергія на очах. Агнеса гріла його своїм співчуттям:
- Дивно, як із тих руйнівних туманностей війни іскоркою проблиснуло чиєсь життя… Життя, що ніби зародилось спонтанно і вже мало в србі гспи виняткової обдарованості…
- Лестощі не приймаються, - сказав Сергій. Агнсса засміялася, потім заговорила з довірливою відвертістю:
- Я не люблю свого чоловика. - І це можна було розуміти ще й так: “Отже, я вільна покохати будь-кого іншого, ну хоч би й вас…” - Та й він, знаю, не палає до мене любов'ю… Для нього я власність, просто красива власність, яку він боїться втратити…
- Що ж вас єднає?
- Мабуть, звичка. Та й не можу ж я бути одна. - Вона всміхнулась. - Актрисі бути одній якось не личить, хіба не так? З'являється одразу табун лицяльників, і кожен хитрує, як би зробити з тебе коханку…
Обоє були в доброму настрої, багато жартували того дня. На якійсь уже стадії раптом сказала Агнеса, розблискотівшись очима:
- Але все це неправда, не вірте всім оцим сповідям… Не було спокушань наївної дівчини, не було обіцянок, що станеш кінозіркою через гріх… Був несмачний роман молоденької студентки з.немолодим уже режрсером, яку він взяв спершу на епізод, а потім у жони, розірвавши свій попередній шлюб… Тепер і ми з ним далекі одне одному. Але ж хіба я перед ним винувата? Мусить бути чуття винуватості, що з вами ось тут веселюсь, розважаюсь?
- Закохані не можуть бути ні перед ким винуваті!… А ми правдиві в своїх почуттях, - аж на таких нотах він тоді говорив.
- Вам добре, вас визнано, вас називають надією нашого кінЬ, а як мені жити, майже неудачниці? Кажуть, красива, але роль поки видереш… До того ж молодші підростають, падають режисерам в обійми… Може, в мене вдача погана? Зухвала, різка і навіть небезкорислива…
- Це, певне, передалось від нього?
- Ні, це не від нього… Вірніш, не тільки від нього… Але й цьому не вірте, це все наносне, оце пір'я цинізму. Облетить, і зостанеться щось малече, беззахисне, непристосоване…
- Це я помітив.
- А я теж помітила… що я вам подобаюсь! І зараз це бачу… Скажіть, ви взяли б мене хоч на будь-яку роль, хоч статисткою… Щоб курила сигарети… На озері купалася - в освітленні виграшнім і спокусливім… Гляньте, які ноги! Правда ж, гарні? На студії небагато знайдеться таких. - І сміялася вільно, розбишакувато.
Прощаючись із ним, уже в таксі вона черкнула його летючим поцілунком, опалила, і після того він, здається, уже зовсім втратив був розум. Надто ж коли вона полетіла на деякий час до чоловіка, а повернувшись, неохоче відповидала на телефонні дзвінки: взяла звичку лише дихати в трубку - схвильовано й мовчки. Провідувати себе теж йому но дозволяла, хоч нібито нездужала.
- Я незабаром сама тобі зателефоную, - сказала якось вона, і це “тобі”, вимовлене майже змовницьким тоном грішниці, вчувалось йому потім цілісіньку ніч.
До неї після того не міг додзвонитись. Не міг дочутись, що там. А там, здається, бушували спустошливі бурі. І, здається, мама, тобою й не бачена, керувала тими стихіями, і щось віддалялось од тебе, рівноцінне життю, а ти був у тому стані, коли неприязний телефонний гудок переживається як катастрофа. Щось віддалялось, полишаючи по собі руїну й спустошення… Храм світла й радості, що його вже встигла вибудувати фантазія, розвалювався, про це кричали йому передчуття.
Кілька тижнів минуло так.
Згинув би, напевне згинув, якби не робота, до якої залучив його Колосовський. Сказав Сергієві у хвилину довірливості:
- Мистецтво потребує закоханих, приймав навіть закоханих нещасливо… Воно і горе, і біль твій перетоплює в творчість.
Ягуар Ягуарович, видно, теж догадувався про душевний стан оператора, бо час від часу підкидав йому втішні сентенції у своєму стилі:
- При найкращих устроях, при найдосконаліших конституціях людина може бути нещасна, ось у чім проблема проблем… Хіба ні?
Агнеса згодом таки сама подзвонила. Призначила побачення. На тому самому бульварі між тополями. Сергій піщов на побачення з найрішучішим наміром домогтися від неї нарешті ясного слова. Він ладен був іти на будь-які крайнощі, ладен був втратити все, аби лиш здобути те, чому й ціни нема і що зветься коханням. Якщо вона має до нього хоч якесь почуття, то це надасть їм обом відваги, і ми подолаємо все, все, тільки ж треба, щоб ніякі перепони, найтрудніші труднощі не стримали нас! “Треба жити відважно, - так він їй скаже під час побачення, - жити відважно, кохати відважно, в цьому спасіння! Не піддатись обставинам, умовностям, пересудам, інакше вони зроблять з нас напівлюдей! Тільки відважно, нарозхрист! В цьому перемога”. Весь смисл життя йому враз прояснився; студія з її пристрастями, професійні клопоти, суперечки, дискусії - все враз відступило на десятий план, стало мініатюрним порівняно з можливістю бути з коханою жінкою, порівнями з щастям, щохвіїлшш бачити її, чути голос з ласкавим отим придиханням, торкнутись рукою її високої шиї, плеча. З жахом думав, що могла б вона виїхати кудись і він міг би з нею не зустрітись, розминувся б назавжди у вирі життя, як перед тим розминався в багатолюдді студії. Благословляв той вечір, що випадково звів їх, і той дощ, що загнав їх під одну парасольку…
Ще був день, і на алеї не та була публіка, що виходить па побачення. Пенсіонери-чепуруни з розгорнутими газетами, молоді тати, що прогулюють у візочках своїх потомків, всебачачий міліціонер у будці неподалік. Сергій прийшов на побачення в стані збудження і знервованості. Стороннім неважко, звичайно, було догадатись, чого цей кудлатий дивак у замшевій куртці, з недбало кинутим круг шиї кашне нетерпляче снує по алеї туди й сюди. Бліде розповніле обличчя ніби заспане, а в очах повно неспокою… То розженеться майже бігцем униз, бо здається, що то вона з'явилась в кінці алеї, то раптом повернеться і закрокує вгору, раз у раз озираючись назад, бо не знає, звідки вона мусить з'явитись. Один силует щойно розчарував, і одразу приваблює інший: ото ж ніби хтось схожий на неї сидить край алеї па лавці - може, вона? Підійшов - зовсім незнайома дама апельсин їсть. Відщипує дольками і кидає и рот. Аж розсердився на той апельсин. А молоді тати, здасться, пересміхаються, їм розвага, кожен реагує посіюсму: той співчуває, а тому по губах повзе ледь сюмітна іронічна усмішка: що, мовляв, не вийшла? Заставила нести вахту? Нічого… буває… Нашому братові на цій стадії тільки терпи… А може, й зовсім вона не вийде. Ясно, по вийде. І серед велелюддя міста найсамотнішим себе відчув, і така туга враз огорнула душу, що й власне життя після цього, здалося, буде позбавлене сенсу, втратить будь-який смак і доцільність.
Все ж Агнеса прийшла. В плащику імпортному, в рожевій косинці, що так гарно тримала волосся. Наблизилась, бліда після недуги і від того ще гарніша, ще дорожча йому.
- Пробач, що спізнилась, - сказала м'яко, подаючи руку в рукавичці. - Мама не пускала.
- Ти в неї питалася дозволу?
- Аякже, це ж мама. В мене від неї нема таємниць. Чи я мусила б приховати?
Йому здалося, що саме в цьому причина всіх утруднень і віддаленостей, що виникають у їхніх взаєминах. Але ж тепер ти нарешті біля мене, тепер я тебе не відпущу! І, не відпускаючи її руки, сказав з невміло затамованим болем:
- Нікого не треба було посвячувати в наші почуття, бо ыааряд чи хто збагне їх у справжності, навіть мама рідна… Адже для цього, їй треба бутп б самій в стані закоханості… Горітії в оцім кострищі, що спалює… Сналює принаймні одного з нас, - глянув на неї, чекаючії доповнення, проте Агнеса відбулась мовчазною усмішкою. Тоді сказав уже з запалом, з внутрішньою певністю: - У коханні нема суддів, нема порадників, е лиш закохані. Щасливі або нещасні.
- Мабуть, це неминуче, - згодилась вона. - “Хто з любов'ю не знається, той горя не знає…” - ось вона, мудра діалектика почуттів.
Вона наче знала, чим солодко поцілити в саме серце його, закоханого в красу рідної пісні, в оті солов'їні канти, про які він якось їй говорив.
Довго блукали вулицями того дня, заходили в якісь парки, на безлюдні алеї, і Агнеса весь час тулилася до нього, ніби від холоду чи й справді-таки промерзала. Збоку вони могли б видатись цілком благополучно-щасливою парою, одначе розмова чомусь була важка, кострубата, раз у раз опинялись ніби над урвищем, здавалось Сергієві, ще крок, ще півкроку - і крах. Це тоді вона кинула на адресу Ярослави оті приголомшливі, схожі на звичайнісіньку плітку слова, які, проте, не раз останнім часом навертаються Сергієві на думку: “Не коханка? А звідки ти певен?” Саме тоді знімали проби, повинно було вирішитись: кого брати на головну?
Агнеса вже чула про їхній майбутній фільм, і кілька разів у розмові вона ніби жартома заторкувала делікатну тему: чи не взяли б вони її на головну роль? Оператор знав, що це неможливо, і пробував теж відбутися жартом, але вона все настійніше домагалася якоїсь обіцянки чи навіть гарантії:
- Ти ж можеш вплинути на свого Головного. Попросити. Чи навіть наполягти. Адже він тобою дорожить… Звичайно, цс буде нелегко, бо до мене він має чомусь неприязнь, може, тому, що я не належу до числа його поклонниць… За ним же декотрі так упадають! Якась, кажуть, психопатка, що її брали статисткою, тепер щоразу підстерігає його біля студії, полює, засипає листами, на профком подала заяву, що він чорнокнижник, ваш Колосовський. Приходить до неї вночі в образі пекельника і спокушає, бо заради успіху свого фільму нібито уклав угоду з самим дияволом, як зроби к це колись доктор Фауст.
Щось таке Сергій уже чув, це його розважало:
- Не знаю, як щодо тих спокушань, а от заради фільму… То хто з нас не пішов би на угоду навіть із самим сатаною… Щоб тільки впіймати мить… Впіймати справді геніальний кадр!
- Всі, ви такі. Одержимі. Хіба для вас щось існує, крім фільмів? І ваш отой… може, він чорнокнижник і є? Чого він такий похмурий у вас? Непідступний, суворий. Все істину шукає? Скажіть йому, що всі істини давно знайдені.
- О ні! Шукати й шукати - цього па всіх вистачить…
- Шукайте жіночих усмішок, Сергію! І йому це порадьте.
- Якби йому на вибір: усмішку Лоллобріджіди чи зблиск істини - він, мабуть би, вибрав останнє… Одоржимии - це вірно. Людина, яких у пас на студії небагато. Я почуваю просто гордість, що працюватиму з ним.
- От візьміть і мене до групи. Наполяжте. Зрештою, ви це можете поставити йому як свою неодмінну умову. Він змушений буде… Хіба я гірша за ту вашу західнячгку? Не розуміщ, чим вона всіх вас вчаровує? Що з Гуцулії, що мамалигу з дитинства їла?
- Здасться, Ярослава якраз не з гуцулів, а з бойків… Бойківна!
- Один чорт! На кожному кроці хизується, кокетує своїм походженням, вона, бачте, із роду лісорубів та різьбярів… Куди ж пак! Франко до її дідуня в хату заходив.
- Будьмо ж справедливі, Агнесо.
- От і будьмо. Я теж хочу вийти на екран, поки зморшки не вкрили… Я ж знімалася. Подивіться мене у фільмі, хоч у тому короткому епізоді…
“Я вже дививсь, - так мусив би їй відповісти. - Бачив, як ти посилала з екрана свої роблені усмішки, весь час манірилась-під світлом юпітера, не могла не думати про те, що тобою мусять милуватись, що ти мусиш подобатись… І як мені боляче було від твоїх фальшивих жестів, від того, що ти дерев'яна, роблена, що ти не артистка. За один кадр можна полюбити і… розлюбити можна за один кадр, люба моя!…”
Але він цього їй не сказав, він не хотів ранити її самолюбство, розвіювати її самообман. Бо хоч вона й не артистка, і ніколи не буде, проте вона не переставала хвилювати його й пробуджувати в ньому жагу близькості.
Ссргієву мовчазну ухильність Агнсга витрактувала на свій лад:
- Чи ти теж віддаєш перевагу Ярославі? Теж заполоронпй, засліплений нею? Всі ви побожеволіли там…
- Проби показали: Ярослава саме та! Артистка милістю небес…
- А для чого ж тоді я тобі? - її очі примружились хііжувато і голос став холодний. - Для корчми? Для розваги? На одну ніч? Ні, вибачай…
Згадуючи пізніше цю сцену, Сергій віддавав належне Агнесі: вона таки здорово в ній зіграла! З щирим пафосом, з благородним обуренням!… Навіть оті богемні вульгаризми додавали пікантності!
- Я не з тих, що на одну ніч! Вибирай між нею і мною.
Такими були її завершальні слова.
Не прийняв її ультиматуму. Йдучи на це побачення, ладен був - і це не перебільшення - пожертвувати ради неї своїм життям, але пожертвувати мистецтвом… Ні, цього він не міг. Виявилось, що такий він у цих речах.
- То хто ж гратиме?
- Гратиме Ярослава.
- І це остаточно?
- Так.
Своєю вимогливістю, категоричністю Агнеса мовби сама зруйнувала себе в його очах, змусила протверезитись, прозріти.
Оператор був майже радий своєму тяжкому розчаруванню. При всій гіркоті, воно все ж повертало йому свободу, давало сили й можливість знову з головою пірнути у творчість, прагнучи бути тим, ким він найбільше бути хотів би- лицарем мистецтва.
Як кожен закоханий, я жив тоді в ірреальному світі, - думав він пізніше. Буря фантазій несла мене, сп'янілого й запамороченого жіночими звабами, аж поки під холодним ударом її слів чари зійшли, злетіли, і ти відчув голос її справдішній, з зарядом недоброї практичності, корисливого розрахунку, голос, що чогось вимагав, ставив якісь умови… Не так навіть ті умови були страшні, як скалки прицінювання в очах, отой холодок практицизму й душевної черствості, що враз усе зруйнував, розвіяв, оголив у неприкритості, і ти вгледів, змоторошнівши, що кохав лише витвір власної уяви, вмирав за ілюзорний ідеал жінки, що його так буйно й самозабутньо, самим лише поривом душі витворила твоя фантазія.
Пережита драма не пройшла для нього безслідно. І якщо його дух не занепав, якщо сам він не опустивсь, то, може, ще й тому, що його мовби оздоровлювала сама творча атмосфера групи і отой високий взірець двох закоханих, що їх він мав фільмувати, на плівці мав відтворити їхнє чисіе, мов яблуневий цвіт, кохання. В найтяжчі хвилини Сергій знаходив у ньому для себе моральний еталон, взірець-емоційної шляхетності.
Вдосвіта прибули машини. Двожильні студійні водії пригнали майже форсованим маршем фургони із спорядженням, привезли бутафорію, тонваген, ліхтваген, - Ягуар Ягуарович волів мати свою тут пересувну електростанцію
Доки Ярослава неприкаянно блукала цілу ніч, розтерзувана сумнівами - грати чи не грати, йти па майданчик чи таки відмовитись, - машини тим часом десь рухались нічною колоною, кіновиробництво владно насувалось своїми планами, вимогливістю, неминучістю, воно не хотіло знати Ярославиних сумнівів та вагань планами студії вагання твої не передбачені!
Техніки по апаратурі, освітлювачі, гримери, костюмери, бутафори… Колектив людей, які все вміють, майстри на всі руки, людей, які не шкодують себе, не рахуються з часом, коли наступає спека кіножшів. Колосовський і Сергій-оператор були задоволені своїм здруженим, кваліфікованим колективом, Ярославі теж приємною була перспектива працювати з такими людьми.
Привезли купу студійних новин. В цеху друкування те, а в монтажному те, того “пробили”, а тому довелось перезнімати триста метрів, а того, здається, покладуть “на полицю”… І ще новина: був процес. Відбувся нарешті суд над тим студійним типом, що погнав Іванну в огонь, погнав її за п'ятим чи десятим дублем для свого бездарного фільму пі'д претензійною назвою: “Ми проти тебе, Прометею”… Винуватець дістав належне, і ніхто йому зараз тут не співчував: загиблу актрису на студії любили.
З прибуттям тилів експедиція закипала життям, діставала змогу розгорнутися силами. Щоправда, час найсуворіпїого режиму ще попереду, коли не буде для них ні дня, ні ночі, коли зганятимуть всіх о 5-й ранку, а за найменше запізнення Ягуар Ягуарович не даватиме нікому пощади. Ще попереду ті хвилини священнодійства, коли режисер на майданчику при ніби ритуальній затихлості всіх відкличе актрису вбік, щось шепне їй, майже інтимно, як напуття перед польотом, і вона кивне на знай згоди:зрозуміла, мовляв, а потім, внутрішньо перетворюючись, вона нійдо и світло, в те силове коло камер та юпіторіп, і оператор, що часто перед тим ходив ніби сонний, якийсь нібп закупялий на ходу в своїх думках, тепер з виглядом Чапая на полі бою, в дикій своїй розкудланості випростається, зиркие сюди, глянс туди, миттю оцінить все. “Промінь лівіше, промінь правіше!” - чутимуть освітлювачі владні його команди і викопуватимуть їх швидко, уміло, з готовністю.
Завтра-почнеться битва за те, що зараз поки що перебуває в стадії становления, ще майже безформне, подібне до тієї первопочаткової глини, з якої праотець колись щось там.виліпив, сформував… Із пошуків, із дискусій, з палких візій, доробок, переробок, із хаосу готувань і виношувань! мусите витворити той світ, що з монтажного цеху вийде потім на екрани, до людей.
А поки що Ягуар Ягуарович, вірний принципам гуманності, дає людям можливість перепочити з дороги, і Сергіїв друг - чудовий бутафор шостого розряду - поспішає до річки із спінінгом, допитуючись, де тут місця риб неполоханих…
Сергій-оператор, голий до пояса, кинувши рушник через плече, теж прямує.до річки, до того свого улюбленого каменя, куди він щоранку ходить зарядитись бадьорістю. Видно, що оператор в доброму гуморі, бо, йдучи, наспівує щось латинське, з усього можна розібрати одне лише “аве”, повторюване на різних регістрах. Очевидно, цим “аве” хлопець співає хвалу чудовому літньому ранкові, річці і рожевому сонцю, небесному цьому рефлекторові, який дає таку повноту освітлення всього довколишнього - не зрівняти із тим, що дають діги… Річка шумить, як і всю ніч шуміла, рівно, співучо, є в її шумі своя водяна музика. Попід кущами оливково-темна миготливість води. Шум течії заспокійливий. З музикою води не дисонує віддалений щебіт дитячих таборів, розкиданих по берегу, де смаглявіють школярі та дошкільнята, вивезені сюди з різних підприємств району. Хто в наметах, а хто влегких дощатих будиночках, оздоблених візерунчато-білими наличниками. Вище по течії ще один табір будує вагоноремонтний завод, будівництво почали з того, що поставили величезну арку, крізь яку могли б пройти римські легіони з усіма своїми гладіаторами… З таборів часом з'являються стихійні делегації піонерчат: “Дядю, що ви будете знімати?” - “Зніматимем річку”. - “Оцю річку? А чим вона знаменита?” - “А тим, що в ній точе мудра, жива вода з гір… І що з пої оленятка пили, в пій їхні мордочки віддзеркалились… Хіба ви її помітили?”
Каміння після ночі холодне, вода наскрізі прозора, оператор забродить у неї по коліна; нахиліївшіїсь, обхлюпує себе до пояса, насолоджується, - його бадьорить ця вранішня крижана купіль.
- Слава Йсу!
Це товариш Пищик, редактор фільму, наблизившись з рушником, милом, зубною щіткою, так жартома вітається до оператора за місцевим звичаєм.
- Навіки слава! - відповіда Сергій своєму колезі - реально існуючому редакторові ще неіснуючого фільму.
Натоптуватий симпатичний товстунець, геть облисілий на чесній студійній службі. До блиску відполірована голова, чорненькі вусята, губки рожевим пуп'янком - це і є товариш Пищик, або Малюпусінький, як його в сентиментальні хвилини голубливе називає Сергій. Малюпусінький буде їх тут редагувати. Життєлюб, ерудит, сто штанів протер на студійних стільцях, сто директорів пережив, ця людина знає якісь секрети студійного довголіття.
Редактор дивиться на воду розчулено.
- Так оце, Сергію, вона і є, ота філософська вода, в яку не можна двічі вступити?
- Вона самісінька. Якраз з оцього каменя помітили колись, що все на світі тече, все міняється.
Пищик, присівши на гранітовій брилі, пробув зачерпнути водиці в пригорщу, але це йому не одразу дається - пузце заважав.
Сергій гримає басовито:
- Лізь у воду!
- О ні…
- Пушкін крижані ванни приймав. Після того йому добре писалось.
- В цьому ми не схожі з Пушкіним: де для нього поезія, там для мене - нежить. Хронічний катар. А редактор мусить берегти себе, щоб не посиротити вас на самому початку сходження до вершин.
Пищик, бавлячись, торкає воду пальцем і одразу ж відсмикує, рожеві пуп'янки губенят в'яжуться в тиху усмішку:
- Яка прозорість… Ось про кого я з певністю міг би сказати: як редактор, я тебе наскрізь бачу. Читаю твій текст і підтекст. Он аж із дна просвічують камінці.
Сергій, натершись до червоного рушником, теж присів біля нього.
- І ти справді певен, що бачиш її наскрізь? Оцю античну воду, в яку всі мудреці дивились і тільки й дійшли до висновку, що “я знаю те, що нічого не знаю”? Справді, яка красива вода! Люблю саму фактуру води… Оцей її шум гармонійний, її вранішні бліки… А весняні потоки ти бачив? Коли йде сила весни, наливає, заповнює всі виямки, вирівнює всі кривизни, наближає все до ідеальних форм… Підкрадається непомітно, де вузьке місце - з'являється бистрінь… Об щось зачепилась - пеньок чи гілка - і вже там іскриться, вирчик зробивсь, мерехтить прискорена течія… До вчора був бережок - в ньому торішнє під водою різьблене листя дубів. Залізне. І з-під нього травиця жива, золенюсінвка, водичка її ворушить… А вода росте, росте! Уже розлилась, парує… Тіні дерев стоять у водяній тиші… Пахне життям!
- Просто панегірик на честь аш-два-о!
- Ти ж тільки вдивись… Це не просто аш-два-о… Яка енергія потоку! Цей його вічний плин, сповнений ідеальної пластики, хвильова динаміка світла, що в своїх блікахпереблпскуваннях несе зараз саму чистоту і свіжість життя…
Сергій ще раз шугнув у воду, обдав нею себе, забризкав редактора, аж той відскочив, ойкнувши. Оператор, вибравшись із потоку, став на камені, ще раз міцно терпужить себе рушником, тіло горить, Пищик зауважує похвально:
- А ти моцний, Сергію. З задатками атлета середньої ваги… Я гадав, на тобі значно більше накопичень…
- Саме залізо м'язів, - Сергій, згинаючи руку, демонструє біцепси. - Апаратура дає. Хочеш; візьму тебе апаратуру тягати? Всебічно корисне заняття.
- А хто ж редагуватиме вас?
- Ах так, я про це й не подумав. Без вашого ж.брата мп пропали… Слухай, який у тебе стаж? По-моєму, ти редактор із сповитка. Виник, мабуть, раніше, ніж студія?
- Відколи народилась вона, відтоді виник і я. І вовіки перебудемо так, нерозлучні. Ти і я. Як позитивний і негативний заряд, що існують тільки в єдності, поокремо їх природа не знає.
- Ти, звичайно, позитивний?
- Чув, як орнітологи класифікують птахів? Є корисні, є шкідливі. Ще є шкідливо-корисні і корисно-шкідливі… Так от я, здається, належу до останніх: згодься, що від моііе таки більше користі, аніж некористі.
- За це тебе й любимо.
- Що б пак! Якби могла ваша вдіківська мафія, вона б мене в оцій річечці мілководній втопила. Я для вас “персона нон грата”. Але що ви без мене? Пусти вас на волю стихії, ви б ніколи б не закінчили фільм. З'їдали б самі себе в дискусіях, сто разів на день переробляли б, міняли та викидали і знову вставляли…
- А може, це і є творчість?… Вирування оце, пошуки безкінечні… Ти помітив: навіть робітник-декоратор іноді, працюючи без ескізів, вносить щось своє, оригінальне…
- Багато галасу даремно - ось що у вас без мене було б… Бо ви ж як діти. Люди настрою, хвилинних реакцій, миттєвих спалахів…
- Ясно: ти єдиний між нас втілюєш тверезий голос розсудку.
- Мислення ваше імпульсивне, хапливе, вам нема коли зосередитись… Що побачив, що його вразило, - уже цим засліплений, уже захмелів; що досі було - те не так, те все до дідька, давай новий епізод, нову сцену, він уже й забув про те, куди мусить вести всіх вас надійна, тверда і затверджена сценарна дорога.
- Але ж наш Головний - людина цілеспрямована, цього, сподіваюсь, ти не станеш заперечувати?
- Цілеспрямованість його визнаю. Особливо, коли стає до монтажного стола…
- Так, у монтажі він - бог. З нашого брата не кожен, на жаль, пам'ятає, що монтаж - це не просто склеювання, що з безлічі можливих варіантів мусиш знайти один найвірніший - непохибний удар пензля художника! Крім знання, тут потрібна інтуїція, дар передбачення, дар ясновидця. Саме тут і розкривається, хто ти: митець чи ремісник. Ставиш поруч два кадри, віддалені простором і часом, визначаєш.їхнє художнє сусідство і мусиш безпомильно, отим надчуттям відгадати, які асоціації це сусідство викличе, якщо викличе взагалі… Навіть добрий кадр тут може вмерти або подесятеритися силою… Тут ти композитор, і від тебе залежить, чи бурю викличуть твої кадри, чи промайнуть як непомітність, нікого з глядачів не торкнувши, пропливуть сіризною сліпої холодної стрічки…
- Сподіваюсь, наша стрічка такою не буде. Маєм добротну сценарну канву, хоча…
- Що - хоча? Ще якісь привіз зауваження?
- Запам'ятай, Сергію: немає на світі сценарію, до якого б редактор не зумів підшукати бодай кількох - до того я: слушних - зауважень. Інакше який був би сенс мого ієну ванпя? До навіть вдало, пораджу зробити що краще. Вдо сконаленню немає меж.
- Що ж ти порадиш нам цього разу?
- Головний до мене, на жаль, но дужо дослухається. А я порадив би йому викинути один епізодичннй персонаж. Ну, скажи, навіщо йому отой Верещака? Тіш давно розвінчаний і висміяний нагниє кіно, відпрацьовашій, зашрпиі… Так затявся ж, і хоч ти йому що… А я ж із приязні зауважую, щораз намагаюсь бути тактовним…
- Такт за тобою визнаю… І все ж Верещака не.зайвий для фільму персонаж.
- Но зовсім су'іасна природа конфлікту. А вам треба наголосити іна основній конфронтації сил, адже ие лірична лінія, а головна боротьба незмиренностей - це контрапункт фільму, його рушій, його двигун. Ви ж па передній план весь час Шаміля та Прісю… Хоча як для мене… Ну, ще одна пара з безлічі різних Ромео і Джульетт, що зараз по всьому світу блукають з екрана на екран.
Оператор дивився на Пищика із смутком здивування, майже із жалем:
- Людино, невже душа твоя оббита звуконепроникною ватою? Невже ця трагічна історія двох закоханих аніскільки не торкнула тебе?
- Я не сказав цього, не перебільшуй.
- Скільки на світі емоційно приглухуватих чп й зовсім глухих, і ти, о святе мистецтво, не можепї достукатись в бетонові бункери їхніх душ… Контрапункт! Конфронтація! І це ти будеш редагувати життя, кимось пережите, і моє сприйняття ного?! Справді б утопити тебе в оцих музикальних водах…
- Не вийде. Редактори не тонуть. А що ти, такий нспостійливий, досі ие розчарувався у вашому задумі - це на тебе навіть не схоже… Радий буду, якщо добудеш іскру з попелу минувшини.
- Те, що було, ніколи не стане для мене попелом минувшини. То все чиїсь муки и страждання.
- Але ж тії дитя іншого часу…
- Так, я людина, іншого часу, при мені земний житель вперше побачив свою планету з космічного льоту, побачив збоку, майже відчужено, боготворно, у вінку голубого сяйва… Це щось попе, і я вже не можу мислити старими категоріями, вдавати, ніби не сталося змін у моїй психіці. Я асам часом немов бачу свою планету з польоту, дивлюся на візерунки її материків і океанів і при цьому відчуваю щось прекрасне до смутку, рідне до щему… і коли дивлюсь, щоразу не можу не думати про те, що було і що буде.
- За ті трудні думки вам понаднормова оплата?
- Жарт недоречний. Міщанської дешевизни жарт. Я справді прийшов у кіно для того, щоб мислити, а по тільки щоб покрикувати: “Стоп! Мотор!” Мистецтво - це роздум про людину, роздум насамперед, інакше воно позбавлене глузду.
- Та не тільки ж це.
- Звичайно, в цьому лише одна з його якостей, хоча й дуже важлива, може, корінна. Можна глянути ще й під іншим кутом зору. Сьогодні вночі питаю одного теоретика мистецтва: “Як, по-вашому, для чого воно, мистецтво?” - “А для чого дерево цвіте?” - так він мені відповів. По-моєму, геніально!
- Хто ж цей теоретик?
- Сторож сільський.
- Один з отих кінематографічних дідів?
- “Для чого дерево цвіте”… Здорово. Вхопив саму суть мистецтва… Виквіт життя, цвітіння життя, і роздум під його кроною, і хвала йому - все тут синтезом, і він має знайти належний вияв у фільмі… Так, хотів би й себе висловити в отих полонянках та полонених, в їх незмиренності, в їх солідарності, в самому мотиві кохання, що виквітло навіть перед лицем зла… В усьому цьому хай буде наша полеміка з тим мистецтвом, яке втрачає відчуття кореня й цвіту, втрачає смак до відтворення людини, перестає бути поетом людського…
- О-о! Тут я згоден, це мені імпонує… Тисігу руку!
- Це більше стосується Головного. Його думки.
- І його в цім пункті обіймаю…
- Фінал фільму я дам крупним планом: взаємні обійми режисера й редактора… Це буде нечуваний “хепі енд”! Ав'тор і редактор цілуються під завісу, доводять до сліз розчулених глядачів.
- Давай, давай, не заперечую, - засміявся Пищик, зручніше виставивши до сонця своє пузце: дискутуючи, він не втрачав моменту вловити певну дозу вранішніх ультрафіолетів.
Незчувся, як навшпиньках підкралася із-за спини Ярослава, сміючись, вона погладила своєю красивою рукою редакторське відполіроване тім'я:
- Малюпусінький! О мой, мой! Дози сонця приймаєш?
Пищик розцвів. Це дівча вміє пожартувати приємно. З неприхованим захватом дивився товстунець на Ярославу, на гнучкостанну усміхнену музу в махровім куценькім халатику. Ранковою свіжістю, веселою доброзичливістю віє, від неї. Сама присутність цього юного, досконалого створіння мовби робить тебе молодшим, відроджує в тобі бажання кому-небудь па світі таки сподобатись хоч трішечки! Це ж просто щастя, що на студії в сузір'ї кіноактрис з'явилась вона, дочка гір, що має не лише зовнішні дані, оці ідеальні пропорції ніг, іалії, шиї, а й душею приваблює теж… Після того, як той дикун спалив на дублях загальну улюбленицю, одну з найяскравіших зірок екрана, деякий час було нібії порожньо в павільйонах студії, і тепер ось землячка її приходить на зміну загиблій подрузі… Редактор з заяснілим обличчям дивився на Ярославу, і погляд його теплішав, мовби зігрітий промінчиками її веселої доброзичливості.
- Гляди ж не перегрійся, Малюпусінький… Бо й незчусшся, як обгориш, шкура облізе, а в новій… чи будеш ти такий великодушний?
Сергій обірвав цю лірику, хмуркувато звернувшись до Ярослави:
- Малюпусінький каже, що тебе треба підредагувати.
- О! В чому саме?-Дівчина грайливо оглянула. себе, струнконогу.
- Неправдоподібно великі очі. І неправдоподібно блакитні.
- Дякую за ранковий комплімент. Я так їх рідко чую від тебе, Сергійку.
- Не комплімент, а лиш робоче уточнення. Помічено неправдоподібність. Відхилення від норми.
- Не знаєш чому? Спеціально для твоїх крупних планів… Хочеш, після сніданку підем на луки? Там, кажуть, з'явилось коняче поповнення завдяки турботам Ягуара Ягуаровича.
- Ягуар… Ну й прозвиська ж ти людям вліплюєш, - глянувши на Сергія, зауважив Пищик. - І дивно, що Ягуар пасі і не ображається.
- Бо мислитель, - сказав Сергій. - По-моєму, він замаскований геній. Це ж він недавно видав афоризм, який я викарбував би на воротях нашої студії: “Круглі колоди носимо, а квадратні качаемо”…
Підійшов до річки ще цілий гурт фільмотворців на чолі з Головним, якому Ягуар Ягуарович саме щось запальне доповідав на ходу, тягнучись через плече аж до вуха. Ярослава не могла стримати усмішки, дивлячись, як виказує темперамент цей милий їхній Ягуар Ягуарович, годувальник і діставальник, людина, для якої не існує в житті неможливого. Він, здається, тільки тим і живе, щоб кинути себе на якесь завдання, щоб роздобути з-під землі, щоб і з свого боку в будь-який спосіб, а теж прислужитися високому мистецтву. Скажіть, що потрібен для фільму слон, - і назавтра побачите бенгальського слона, що пасеться отам понад Бистрицею.
- Якщо треба, можу домовитись додатково про коней із цирку, - говорив Ягуар Ягуарович до Колосовського. - Розумні, дресировані, все вміють: лягати, вставати.
- Мені таких не треба, - відсміювавсь Колосовський. - Досить оцих, що ви добули: звичайних, працею затяганих шкап.
- Мав клопоту… Зараз легше дістати гладких, циркових або іподромних, аніж лазаретних… І взагалі коня витискає техніка. А ми допускаємо, що він мовчки, не оцінений сходить зі сцени життя.
- Маєте рацію, Ягуаре Ягуаровичу! - гаряче підтримав його Сергій. - Якого друга втрачає людина! Сама приручила, сама виховала, і тепер… З усіх створінь природи - вірніш, природи й розуму людського - кінь створіння, по-моєму, найкрасивіше. Не кажу вже про роль конячої особи в історії. Чого варті всі ваші тамерлани та наполеони без коня? Він законний співавтор усіх їхніх подвигів, для мене, правда, сумнівних… Кінь був вірним товаришем і козакові в поході, і якому-небудь ідальго іспанському, що під сталевими латами ніс образ своєї прекрасної дами серця!… Анаша червона кіннота! Оті тупоти в степах! Я певен, що кінь знає'хвилини натхнення. Скільки в ньому пластики, артистизму! Скільки дужої грації, коли повітря рве на льоту копитом, а груди та стегна м'язами грають…
- Одне слово, геніальне створіння, - підкольпула Ярослава Сергія.
- А що? Побачиш, крім твоїх вій, я дам на весь екран також прекрасні кінські очі у їхньому розумі, у відданості людині. Хай побачать сноби… Хай подумає господар планети: кого я втрачаю…
Всі задивились на річку, вже денну, сонячну. Шумить вода, хвиля світла мерехтить, виграє течія. Луки рутвяно зеленіють. Небо велике.
Ярослава, розчулившись, поклала Пищикові руку на плече:
- Редакторику, любий, не скорочуй тільки небо оце! 1 річку не редагуй, і луки…
- Редагують уже, - буркнув Сергій і, звертаючись до художника-декоратора, кивнув на розкинутий перед ними ландшафт: - Хіба ж не в стані натхнення природа була, коли творила нам вічну оцю декорацію світу?
Ярослава, пекваїюм ступаючи з каменя па камінь, пішла вздовж течії донизу і, не доходячи містка, зупинилась, і Сергій, мабуть, пошкодував, що нема з ньому камери: так виграшно стоїть освітлена сонцем дівоча постать на камені, дивиться на воду в задумі, наче нитає: “Що ж всетаки закодовано в тобі, в твоєму мигтючому бистроплинному світлі?”
Двоє луками йшли, як діти цього неба й цього рутвянолеленого підбескидського літа. Метелик синій летів, мов трансатлантичний лайнер: рівно, спокійно - понад своїм океаном квітучим.
- Кожна нова книга повинна бути як сповідь, - казав він до неї. - Кожен новий фільм - як заповіт… Вкладай себе до кінця, до вичерпу… По-моєму, в цьому вся суть…
Квітують луги! І коні, що вночі, здавалось, були всі однаково темної масті, тепер, під рефлектором сонця, стали гнідими, вороними,' буланими… Деякі для зйомок уже не згодяться: віднаслись, стегна лисняться, перекочуються м'язи під шкірою. Треба буде вибракувати гладких - вони не для фільму. Інших доведеться підмалювати. Накласти конячий грим. Щоб були дохляки. Закошлатілі, худоребрі. Щоб рани гноїлися, як у т и х… Подіставали, поназганяли звідусіль їх, щоб був лазарет. Різні вдачею: ласкаві в, довірливі. Є хитрі. Підходиш, а воно прищулює вуха, і око, звузившись, блиснуло білком - сердиться. Інше, старечо вгнувшись хребтиною, стоїть у своїй конячій зажурі, і очі сумовито дивляться па тебе: зовсім бузкові!… І всі чомусь попутані, хоча куди їм звідси тікати? Пута - з фабричної брезентової стрічки…
Художники-декоратори споруджують курінь для знімань. Загалом непогано виходить. Сіном укритий. Тільки в сіно квіточок багато навтикали штучних, що їх зі студії привезли; один з декораторів просить їх берегти, бо він несе за них матеріальну відповідальність. Діти з таборів ідилічними зграйками розбрелись по луках, щебечуть то тут, то там. З сачками за чимось ганяються - синього метелика ловлять… Оператор ще раз оглядає берег, зважуючи, що зайве. Оці ідилічні гуртики дітей в щасливому щебеті серед ласкавості літа і ряди піонерських будиночків, що вишикувались понад річкою, в зелене фарбовані, біліють візерунками наличників, - їх треба остерігатися: дивись, щоб не потрапили в кадр, не внесли фактуру іншого життя, прикмети іншого часу. І далі йдуть.
- Так, хай мислення моє імпульсивне і відповідно цьому сприйняття світу, але хіба ж не властива ця імпульсивність якраз самому нашому мистецтву, що в силу своєї специфіки і дає життя розкадроване, в динамічних частковостях… Не хто інший, як саме цей буйний нервовий вік, і став батьком такого бурхливого мистецтва десятої музи! Воно - наймолодше з мистецтв, але й воно лише переддень з'явлення якогось ще новішого, ще несподіванішого мистецтва, яким дивуватимуть людей амфітеатри майбутнього… Вони будуть антично відкриті і споруджені будуть серед океану…
- Дожити б, - усміхнулася Ярослава, а Сергій, бредучи в траві, вів далі:
- Чудо кінематографа з'явилось після тривалого затишшя, після століть генетичної стабільності в усіх давнішніх мистецтвах, які хоча й знали оновлення, але не витворювали нового виду. І ось зродилося диво екрана, зродилось, звичайно, з блискучих досягнень техніки, але не лише завдяки їй: була потреба духу, потреба часу, і якщо брати фільмову творчість в її кращих виявах, то це ж таки справжнє мистецтво з усіма притаманними лише мистецтву властивостями. Воно навчилось творити поезію екрана, мислити каскадами образів, воно здатне одухотворювати людей… Людське обличчя в безкінечних можливостях його емоційних виявів, найтонших нюансів, сила слова, світла, музики, кольорів - все поєдналось тут під верховною владою митця… Могутню владу дає тобі екран, але ж він і диктує. Володарі, творці, ми водночас і підлеглі свого мистецтва, бо художні закони його для нас понад усе.
Ярослава ішла ніби й весела, і в той же час він помічав: невесела. Збирала дзвіночки, складаючи їх один на одного. І оператор догадується, для кого вона збирає цей пасторальний букетик… Понесе і поставить йому в склянці з водою на вікні.
- Дивно, що коли принесеш їх додому, щоразу помічаєш, що зовсім вони там стають не такі, як тут серед трав… І не • тому, що прив'януть, a будто, мабуть, том, що вони ростуть тут в самій природі своїй, живуть в її настрої і, зірвані, вже не повернуться в цю просторінь, в цей день. Трохи сумно, що ніщо не повернеться: ні цей день, ні дзвіночки, ні промені на траві… Все, все в однім змигку життя, дублів нема, дублів життя не знає!…
Йдучи поруч із Сергієм, вона усміхається - очима, устами, і почуває він, що всміхається не йому, уявляє зараз того, іншого біля себе… Але веселість її чомусь сумна. Чи помічали ви, що в погляді дівчини, коли вона з ніжністю дивился на свого коханого чи думає про нього, завжди є щось скорботне?
- Кажуть, що людина, яка була на фронті, стріляла, вбивала, - це зовсім не та, якій не довелось зазнати цього, як ти гадаєш, Сергію? Між такими людьми буде колосальна різниця у психіці?
- Не знаю.
- Війна, певне, полишає невитравний слід у душі. В очах у декого з них - ти помічав? - смуток, що ніби скипівся. Вугіль, що став антрацитом. Так іноді хочеться підійти й запитати: оцей іній, що сріблиться па скронях… з яких він зим?
Сергія вона ні про що не питає. Віддалено чула про його нещасливе кохання, але причиною розриву ні разу не поцікавилась. Може, з делікатності: адже в цій сфері ніхто не може бути суддею, зона заборонена. І він теж, звичайно, не розповів їй, як захищав Ярославу перед претенденткою на її роль, якою ціною відстояв святий для нього принцип, мистецтва. Рану ту ніби вдалося загоїти, але чи не з'явилась натомість інша? Сергій навіть перед собою соромився думати, що в нього може спалахнути почуття до провідної актриси фільму, що й тут ще дістане одкоша, опечеться, одначе щодалі частіше йому хтось ніби глумливо нашіптував уночі: “Закохавсь!” Ще відтоді, як знімавїї на пробах, в тій сцені, де вона латає сорочку Шамілеві, а потім невідривно дивиться на нього, поглядом питаючи: хто ти і звідки? Мабуть, тільки в особливих натур буває стільки ласкавості - в очах, на устах, в голосі такого теплого тембру… То були прекрасні кадри. Коли Сергій переглядав Їх, його не полишав настрій святковості, жадібно вивчав вирази її обличчя, цятки світла на очах, і в їхніх переливах читав самі порухи душі, глибокої, щедрої.
- Ось завтра почнемо знімати, Славо, тебе… Це добре, що він вирішив розпочати зйомки сценою на острові.
- Боюся цієї сцени. І отих обіймів, і тих розиущених кіс…
- На цій деталі якраз я наполіг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всій окрузі…
- Боюсь.
- Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фільму, lie мріємо про успіх, про славу, про гран-прі в яких-небудь Каннах… Але ж не тільки це? Існує щось набагато пише цього.
- Ає. Може, тому й тривоги?
- Ввійди в настрій, в ситуацію, будь сама собою від тебе нічого не вимагається…
- Хочу бути правдивою.
- А це головне! Адже в мистецтві пі від чого по сховатися, воно пайнещадніший проявник, з хімічною точністю проявить тебе, хто ти є насправді. Якщо дрібна душа, так і постане - дрібна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболівати за піших, не лише за себе, то в найпростішому, навіть у паузі мимовільній розкриєшся своєю справжністю.
- А яка ж я?
- Ти… Якось тобі вдається, що тебе всі люблять… Майже всі. Злагідлива, вмієш лисицею до кожного підкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя… Ну, та це пе ґандж, скоріш - навпаки… Тільки оце, що власної ролі полохаєшся…
- Валерій теж переживає (Валерій - молдаванин, артист, що гратиме Шаміля). “Я, - каже, - про фронтову людину знай не більше, ніж про людину снігову, гімалайську…”
- Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всі оті індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, інтелекти, що кожен із них носив у собі макрокосм!
- Від дітей чула, що десь тут геологи ходять, і серед них жінка одна… П'ятизначний номер у неї витатуйований па руці. Я б хотіла з нею познайомитись…
Здається, всі цікавлять її, крім нього одного. Спитала б:? “Що то за драма, яку ти пережив, які рани, що, свіжі ще,' носиш у собі?” Ти ж прониклива, чутлива, тонка натура. Чому ж тут пін не почує від тебе оте незрівнянне ранкове: “О мой, мой”? Ти ж його вмієш вимовляти якось особливо,. з якимось солодким внутрішнім виспівом, воно ніби й жартівливе в твоїх устах, і в той же час будить почуття, серйозне…
- Мрійливість часом находить, - це, здається, погано? Хотіла б, щоб зняв хто-небудь мене у фільмі дитячої чистоти, де гудуть мені дзвони великодні, а я маленька, і садки цвітуть, і трава блищить у воді зелена-зелена. А все повітря ряхтить, вібрує тихим розлунням тих дзвонів, і все небо ними грає, співа…
Знав він багато про неї, до яскравих реальностей уявляв її дитинство: виростала в стихії творчості, сказати б, в атмосфері народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Різьбилось. Пензликом но воску малювалось…
Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташиної чіт звіриної подобніни, в речах ужиткових проймалося настроєні гумору чи трагізму. Батько, здається, вже не різьбить, фахом він - шляховик, прокладає дороги в горах для лісовозів, то в долинах ррмоптує траси, будує мости, а дідуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, він у неї знаменитий майстер: художні вироби його побували на великих виставках…
- Радіють ваші, що Славця їхня - артистка?
- Йой! Вся рідня за мене переживає - і тут, і за океанам… І за все я вдячна… ти знаєш кому… з вами по-справжньому повірила в себе, відчула, що здатна таки на щось…
“Ти відчула владу своєї краси, силу таланту відчула… Ось що таке любов!”
- Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
- Мабуть, що так. Але певна, що світ при цьому щось особливо втрачає і не е вже тоді суцільно прекрасним… Без кохання, мабуть, стає він буднем звичайним… І день цей стане просто день, а сонце світитиме… ніби без променів.
“Сонце без променів…” Який страшний і водночас точний образ…”
- Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав і щастя, яке передує драмам?
- Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрібним, а для тебе той стан… Коли навіть збираючись телефонувати їй - мимовіль чепуришся… Якось ненароком вловив себе " на цьому: ось який ти, брате, сьогодні! Вічність перед тим не сміявсь, а то, почуваєш, усмішка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, і ти вже не в змозі сховати її, невдаха нещасний, бо вона лише відблиск того, що робиться десь там, у надрах душі… Наївняк, ще нічого не знаєш, ідеш в рожевих замріяних своїх окулярах, відроджений, повен буйної сили, і легко ступати тобі по землі, і відчуваєш за спиною крила оті, що їх колись класики описали… Та, здасться, тобі, Славцю, усе це знайоме?
Вона зупинилась серед трави:
- Що ти маєш на увазі?
Сергій шваркнув рукою по стебелині кінського квасцю:
- Він, здається ж, у тебе закоханий? І ти - кохаєш?
Ярослава дивилась йому просто в вічі:
- Так. Він той, кого я хотіла б кохати.
Рефлектор сонця змінився нічним світильником Ягуара Ягуаровича, горішні села, Золотий Тік і дитячі табори понад річкою давно вже поринули в сон, а вони все знімали й знімали. Ніхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут праці віддавались не згірше, ніж десь у гарячім цеху, - для цих людей характерна була самовіддача. Радісно й дружно починався їхній перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вірять, без розбитої яа щастя тарілки не розпочнеться робота над фільмом). Всі - від тих, які священнодійствували біля апаратів, і до тих, котрі, зробившії своє, стояли напоготові осторонь, - почували, що ця робота не піде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освітлювачі витрачають сьогодні електроенергію на щось справді вартісне, значне і хвилююче, і якщо виникнуть потім труднощі, то хіба що при монтажі, коли вибиратимуть, який із дублів буде найкращий. В останній момент вирішено було дещо змістити події; знімали сцену побачення Прісі та Шаміля. Видно було, що Шаміль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, білозубий, бравий у своїй полатаній гімнастьорці, він знаходив вірні інтонації, тримався з природною гідністю, зовсім натурально (як той Шаміль) блискав симпатичною широкою усмішкою, а що ж до Ярослави, то вона, здається, не грала - жила. Коли ввійшла у світло, очі, й до того великі, тепер стали як вінки. Два сині вінки не блідизні схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюванні, слухаючи, як вона всією правдивістю почуття питала свого коханого: “З яких ти гір? Як тебе звати насправді? Яких пісень тобі мама співала в дитинстві?” Здається, ця воскресла Пріся зовсім не почувала на собі світла юпітерів, не чула стрекоту апаратів, вона жила в тій недосяжній для інших сфері свого кохання, яке робило її, перволюбку, і щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволі, де сувора, неприязна ніч могла в будь-яку мить задушити його. Ні, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес і поправляти, щось підказувати їй, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тієї простої й глибокої мистецької істини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!
- Надбання! Справжнє надбання для студії! - шепотів Пищик на вухо Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарешті розкривається.
- Зірка! Зірка, і все! - аж захлинавсь від бурхливостей Ягуар Ягуарович.
І якщо навіть були тут перебільшення, то їх не обривали, вони не вважались гріхом в цій атмосфері творчого піднесення, де знахідки з'являлись не раз при емоційній підтримці всіх і загальновизнаним було, що праця має'вестись па отих самих позитивних імпульсах.
Головного не покидала серйозність, брижі напруги не сходили із зрошеного потом смаглявого чола, іскрився росою тій на скронях. Почувалось, однак, що й Головний у душі віддає належне артистці, яка в своїй грі, уже в початкових кадрах, зуміла взяти вірний тон, з проникненням увійти у внутрішній світ першообразу, воскрешаючи безоглядну в своїм почутті Шамілеву кохану.
Коли ж нарешті юпітери погасли і можна було дати волю своєму збудженню, то навіть Сергій-оператор, людина зовсім не схильна роздавати похвали тим, кого він знімає, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:
- Ти знаєш, що ти сьогодні робила?
- Ярославе, це було надзвичайно! - вигукнув редактор.
- В тім-то й річ, що це було звичайно, - заперечив Сергій, - звичайно до геніальності.
- О мой, мой! - втомлено мовила Ярослава і торкнулась своєю ще загримованою щокою колючої операторської щоки. - Ти добре затямив, що актори найкраще працюють на позитивних емоціях… Дякую за всі перебільшення!
Однак оператор цього разу, видно, був певен своєї об'єктивності, бо, звертаючись до асистента, що саме вкладав добутий кінонектар у коробки, застеріг:
- Ти ж пильнуй цю скарбівню! Нічого подібного ще не було в наших касетах… Я ж казав: будуть геніальні кадри! Вже вони є.
- Я за стриману діловитість, - відповів асистент. - Не будем дочасно засліплюватись.
- А я засліплений! І вітаю своє засліплення. З цих негативів з'являться речі - дай бог… Там є один кадр, що його іґе соромно було б винести на суд худради в епоху майстрів Високого Відродження…
Постановник не осипав Ярославу 'компліментами, він іііс.тя роботи тільки потиснув їй руку, але цей мовчазний потиск руки був для неї дорожчий за слова. Вловила в ньому почуття ндячності, і віри, й підбадьорення на майбутнє. Отже, віп схвалює її ілгпровізації перед камерою! Він не боронив їх, навпаки, ще заохочував, бо це була її творчість, її зоряні часи!… Поїлося добро, що під ціого тобі не повинна наморочитись голова, мусиш сприймати це скоріш як і стимул для себе й для колективу, перед яким ще така величезна робота… Попереду ще буде всього, не один, може, ро| лик полетить достобіса в корзину, але сьогодні ти таки маєш р право пережити бодай хвилинне відчуття перемоги, творчої радості.
Ярослава була втомлена до краю, здавалось, тільки добреде до школи, впаде й засне одразу як убита. Але нервове збудження давалося взнаки, від світлових опіків очі різало, ніби в них попало піску, і хоч завтра мав бути день не менш напружений, ніж сьогодні, Ярославі не клалось до сну. Голова горіла, кожен нерв трепетав, - актриса ще не могла отямитись від пережитого перед кінокамерою. Розбурхана уява шукала й знаходила все нові й нові відтінки інтонацій, жести, якими слід було б скористатись, відтворюючи на знімальнім майданчику чиєсь почуття, що віднині стало твоїм.
“Здається, Сергій мав рацію там, па луках, - думала, влаштувавшись на своїй розкладайці в учительській. - Своїм запитанням, може, трохи навіть ревнивим, він, здається, допоміг тобі зрозуміти саму себе, розібратися в своїх почуттях… Невже я таки закохалась? - думала півжартома і всміхалась у темряву. - Ще цього мені бракувало - закохатись на зйомках! Спалахнути почуттям до того, хто навряд чи дозволить собі відповісти на твоє почуття взаємністю”.
Вікно відчинене, високий місяць пливе у хмарах, - де вони взялися, ті хмари? На ґанку чути гомін, хлопці не сплять, курять, там ще точаться жваві розм.ови, там ще - наїзд камери!… Веду панораму за нею… вона в кадрі в мене крупно… у візирі бачу її справді натхненне обличчя… там ще - касети та дублі, перший та другий плани, а їй це вже далеко, насторожилась тільки, коли Ягуар Ягуаровнч назвав ім'я претендентки, - виявляється, вона знов атакувала їх перед виїздом, зачула звідкись нібито, що Ярослава збирається відмовитись від ролі, “забоялася, що не потягне”…
“Тепер не забоюсь! Тепер почуваю, що зможу, все зможу!” Дугпа Ярославі аж сміялась від щастя, що переповнювало зараз її, бо що, коли і в тебе хто-пебудь закохався сьогодні? За те, що сяйпула талантом, що не підвела їх усіх… Ні робітників-освітлювачів, ні того смішного Ягуара Ягуаровича… Що була правдива. Що знайшлися в тобі якісь незнані поклади, родовища емоцій, раніше не відомі й тобі самій. Не манекен ти була під світлом юпітерів, не лялька, що її мусять навчати, як ступнути, як видавити з ока штучну кіносльозу… Була ти справжня, була ти артистка, А хіба ж за це не варто в тебе й закохатись?!
Ось так приходить до людини почуття щастя, ні з чим ие зрівияпиа насолода творчості й самовизнання. “Те, що раніше було, то скорше забавки театральні, період студійпості, - дозволяла вона собі думати й так. - З цим покіичеио. Від сьогодні починається артистка, і з екрана вам таки буде що подивитись, дідько б вас не взяв! А могло ж і не статись. Могли б тебе й не відкритії, як цей відкрив? Отак би й жила, і звикла б до всього, призвичаїлась би до штампів, перебігала б із фільму до фільму, так і не відчувши лету натхнення, щодалі зменшуючись у відведених тобі ролях, а жорна буднів спокійно й байдуже перемелювали б твоє життя… Ніколи б і нe знала, що кущі жасмину за вікном можуть бути такі прекрасні під місяцем і що холодний вітерець, дмухнувши з лугів, зовсім не холодний, він просто цілує тебе в розпашіле лице…
- О мой, мой!… - В солодкій знемозі самі шепотіли уста. Мамі б хотіла дякувати за те, що вона тобі дала, що в душу вклала тобі, ще маленькій. З дитинства в хаті жила повага до мистецтва як до чогось серйозного, значного в людському житті. Карб естетичний лежав на всьому, що оточувало тебе, все несло на собі знаки творчості: і колиска, в якій тебе колисали, і піч кахляна, і різьблена ложка з дерев'яним кілечком, і мамині писанки, підвішені на ниточках попід мисником… Весь рід мовби зійшовся в тобі своєю творчою снагою, своїми піснями-співанками, дідуневим умінням вирізьблювати в шматку дерева свої фантазії і маминим вишиванням на всі способи - то хрестиком, то низинкою, а надто ж отією красивою гладдю: по білому тлу ніжним плавким музикальним контуром… Писанчарка, вишивальниця, мамця сама вишила портрети Шевченка й Франка, і скільки Ярослава себе пам'ятає, висять вони в хаті під рушником… Ял була малою, щоліта забирав її дідуньо до себе в гори, на полонину, учив її варити в казані кукурудзяну мамалиґу - улюблену їжу гірських пастухів та лісорубів, що вони її називають: пулента… Неквапливий, роздумливий, сяде й подовгу дивиться кудись. “Нанашку, що робите?” - “Нине роблю, лем позирам…” І діівиться на гори. Годинами. І пони все інші для нього. Вже й студенткою бувши, любила слухати його: “Якби не ми стримали моголів, нікого з вас, нинішніх, не було б! Пішли би вони десь аж до Португалії… Люд їх пашту перепинив”.
Скільки чула що змалку родинних переказів про поневіряння людей свого краю, ігро шифкарти оті, про агентів обманників, що правили кудись у скотячих невольничих кораблях твоїх тіток та дядьків, “людей у кожухах”… Покотом у трюмах задушних, на трухлій соломі… Хвороби, згасання дітей, що їх потім акули розтерзують за бортом серед хвиль океану… Дядько Яцько, що, з горя напившись, у вивернутім кожусі буйнує на палубі, поривається до штурвального: “Дай колесо! Я поведу! В мене чіфкарта! Поведу вас в таку країну, де щастя є, а не доляри ваші…” Потім манітоби та саскачевани, біржі праці, батракування та непривіття прерій, де чоловік і жінка, нещасні гомстедівці, впрягшись у борону, волочать свої акри, щоб посіяти на них зернятка пшениці з домашніх вузликів… А коли народжується дитина, то й там їй, у преріях, кажуть: “В тебе далеко є рідний край. З садками вишневими, з солов'ями, з хатинками білими…” Доля народу - хіба ж не відбилась вона в тобі самій, у новій твоїй судьбі? І хіба ж те все, що було, не допомагало тобі сьогодні відтворювати перед об'єктивом гіркоту і смуток неволі? З усіх тих джерел ти пила, вся трагічна поезія народу тебе напувала, і це теж тобі дало силу сьогодні розкритись у творчості…
Тільки заплющила очі - бачила сонцем залитий луг, луг квітчастий, повен життя, в багатющій гамі кольорів - білих, васильково-сині.х, бузкових, лілових, що з дивним художнім смаком переткались, переплелись на тлі соковитозеленого (природа має такий гарний смак!), і дзвіночки, і навіть кінський квасець, піднявшись над повінню трав стрункістю своїх стебел-суцвіть з їх ніби припаленою, теракотовою смагою, - ніщо не порушувало гармонію барв. “Творчість-це любов, найперше любов!-думала вона пристрасно. - Головне - треба бути здатним любити! І відтоді, як я це відчула, як я полюбила, - я стада артисткою! Мені тепер під силу творити справжнє, може, навіть довговічне!… Але яка ти сьогодні! Як багато на себе береш! Для тебе зараз нема недосяжного…”
Над лугом сонце, синій метелик по небу, як лайнер, а в квітчастих травах, заплутавшись у них, немов у горосі, двійко дошкільнят з числа Ярославиних друзів - Півтрик і Наталя з сусіднього табору. Він злякався якогось там жучка чи оси, ще трохи - й запхиче, а дівченя соромить його:
“Який же з тебе буде вояк? Там скажуть: бери гвер, лізь попід дротом, припадай до землі, а там всюди оси, гусінь… Що тоді скажеш: лячно?”
Засміялася в напівсні Ярослава. Спалахнула враз, як образ самого сонця, велика рожева квітка з золотими обрійками. Де вона бачила таку? В пелюстковій чаші, вся в пилку трудиться бджілка. Всюди радість розлита, нектарний дух творення, дух життя… “Перед сіюм щоразу віікліікатиму в уяві цей сонячний луг квітчастий і двійко маленьких людей, що заплутались по плечі у квітах…”
І сама вже брела в ту сонячну повінь лугів, тонула у квітах, у щебеті жайворонковім, в гудінні бджолят, і хтось, схожий на вітер-легіт, пестив її, обіймав, обціловував, і навіть уві сні почувала, як все тіло тане їй, ніби спіг під сонцем, тане вся, стає безтілесна… “З яких ти гір? Хто ти є? І яке твоє ім'я насправді?”
Латунний місяць летить поміж хмарами в небі, газик брезентовий летить по землі. Бруковицею поміж вербами коренястими, що їм тисяча літ. В газику Ярослава, бліда, розполохана зі сну, поруч неї Ягуар Ягуарович, він сам викликавсь супроводити її. На пошту женуть. Тільки була поринула у сон в тім щасливім екстазі після знімань, як її розбудили. Бронек-дев'ятикласник, син директора школи, стояв з папірцем у руці, нереальний, як прибулець зі сну:
- Вам телеграма.
- Від батьків. Терміново викликали на переговори. І не з дому, з обласного міста чомусь. Що там сталось? Раптові такі телеграми найчастіше віщують недобре. Що там статись могло?
Пролітає ніч тінями верб, мерехтінням води, вогнями поїздів далеких. Не спить планета, газ горить над комбінатом, світяться цехи. Поезія неба, що вабила її з дитинства, зараз насторожувала своєю опівнічною величчю. Майже з тривогою прислухалась, як десь у надрах неба глухо погуркує грім. Чи, може, реактивний десь там, за хмарами, долає звуковий бар'єр? Ні, таки грім: блискавка змигнула в небеснім просторі - сторчова, прострумилась по далекому обрію до землі.
- Підморгує небо, не подобається це мені, - каже Ягуар Ягуарович. - Боюсь, якби не вибило воно нас із графіка… Вчора цілий день напруженої роботи, колектив людей працює до рясного поту, і маємо плівки всього на півтори хвилини екранного часу.
Ягуар Ягуарович і зараз почуває на собі тягар відповідальності. Ніколи б не згодився визнати себе звичайним виконавцем, в усе, що робиться, душу вкладає, і це дає йому відчуття своєї необхідності в групі. Не відпустив би Ярославу в нічну поїздку саму, після вчорашніх знімань почуває ще гострішу потребу берегти тендітний цей скарб, їхньої групи крихкий самоцвіт. Справді, чого її викликають? Може, змушена буде кинути все, і тоді - стоп, робота! - до дідька полетять усі твої графіки. Такою артисткою варто дорожити, її мусиш оберігати, плекати, пантрувати, навіть прислужитися їй не гріх. І хай вибір залежав не від нього, але він певен, що й па його думку було зважено також. А з якою принциповістю відтрутив він ту нахабну претендентку на- її роль! Агнеса в своїх домаганнях не зупинялась ні перед чим, пустила в хід які тільки могла зв'язки… Ягуар Ягуарович тут не визнає ніяких компромісів. Мистецтво - понад усе! Бачив Агнесу, коли вона дебютувала в іншій кіногрупі під протекцією свого чоловіка. Яка вона жалюгідна ставала в оточенні кінокамер! Око об'єктива, здавалось, паралізувало її. Перед тим вузли в'язала із свого законного, командувала ним, як хотіла, а на знімальнім майданчику було її не впізнати, ролі їхні рішуче мінялись: тут уже чоловік над нею владика, принижує, останніми словами взиває публічно, а вона тільки щулиться і сміється якось нерозумно. Не по-своєму. Боязким, ненатуральним сміхом. Брутальнощі його зносить покірно, вони її мовби зовсім не ображають. Отака вона, магія мистецтва: не маючи таланту, жінка тут згодна стати рабинею, аби лише потрапити на екран! Мабуть, тільки талант дає відвагу, впевненість у собі. Всі сумніви, здається, покидають Ярославу, як тільки вона вступає на майданчик. Тут її не побачать розгубленою. Вміти так, як вона, відсторонитися від усього, не чути ревіння ліхтвагенів, 'зосередитись, прислухаючись тільки до свого внутрішнього голосу… Чимраз інша з'являється перед актрисою хлопушка з номером кадра… Ярославу це не обходить, вона живе у своєму. Це ніжне створіння, все зіткане з дівочої ласки й доброти, воно справді володіє силою перевтілення, вже нема сучасних манер, образ набуває настрою, наповнюється пристрастю, сценарний натяк підхоплено, він уже топко, розмаїте й сміливо розвивається в її щедрих імпровізаціях…
Звичайно, Головний веде, для нього важливо не випустити з рук штурвал цього мистецького корабля, кожну мить має стежити за всіма елементами, відраховує метри, хвилини, тримає на оці кожного, контакт його з оператором часом доходить рівня взаємного розгадування думок на відстані. Колектив злагоджешій, люди знають техніку, світло, можливості кадра, і вся ця битва за успіх, вся ця каторжна праця з її несподіванками, імпровізаціями, доробками на ходу мусить потім вкластися в корисні метри, в які-небудь сто десять хвилин ще однієї людської історії… Все можна підрахувати, убгати в ліміти, не піддається обліку тільки те, від чого, власне, й залежить екранне життя фільму. Творчість, - за нею тут перше слово, їй, примхливій часом, невловній, як видиво, тут підпорядковане все. Бо тільки вона й здатна сягнути з екрана в глибини душ, щось людям відкрити, виправдати затрачені на неї зусилля.
Ягуар Ягуарович не з тих, хто применшує свою роль с усіх цих колективних зусиллях. Знає ціпу іншим, але знає ціну й собі. Його девіз: “Нe належу до тих, що круглі колоди носять, а квадратні беруться котити… У нас поширено не, але я сторінник іншого стилю: кругле коти - на те воно й кругле… Мізкуй і мізкуй - на те й маєш у лобі півкулі…” Як приймуть фільм, яку дадуть йому категорію, який манімо припат, - нее це дія нього було зараз не байдужо, і все, власне, започатковується звідси, залежить від пайтонших порухів настрою актриси. Хай нона зараз далека від цих речей, але ж ти й про це думати мусиш!… Всяко буває в їхньому середовищі: перед відповідальними зйомками чиясь заздрість навмисне може розбудити актрису анонімним дзвінком, щоб не виспалась, рознервувалась, втратила творчу форму… Може, й ця телеграма такого гатунку, голос чиїхось підступностей, заздрощів абощо? Має оберігати Ярославу, вартовим її спокою трясеться в газику при ній по бруківці ще цісарських часів.
- Картаю себе: треба було таки заїхати додому… Обіцяла ж…
- Не хвилюйтесь, це головне… Повірте моему досвіду: нічні телеграми, як правило, приносять радісні несподіванки.
На пошті не довелось їм довго чекати. Телефоністка одразу з'єднала Ярославу з її обласним містом. Мамин гблос у трубці.
- Що сталося, мамцю? Як ти в області опинилась?
- Гість у нас із Канади… З готелю телефонуємо… Вся рідня зібралася тут па проводи, тільки тебе нема.
Дядько Яцько гостить у них. Той самий, якого знає Ярослава тільки з листів, що бачив її тільки з екрана, першу артистку в їхнім роду… На схилі віку зібрався провідати рідні місця, витратив, може, на це останні свої заощадження, “так шкодує, що не побачив тебе, хотів твій голос почути…”.
- Як у тебе там, доню?
- Знімаюсь, мамцю! Все добре, чудесно!
- В тебе ж ангіна була… Не пий холодної води, Славцю…
- П'ю, мамо! - сміялася Ярослава. - Все п'ю! І холодне! Й таке, як вогонь!…
- Йой!
- Нині щаслива я, мамо! Знайшла нарешті себе. Ми вам потім привеземо наш фільм, п клубі влаштуємо перегляд, ає? - І одразу ж: - Здрастуй, татунцю! - Чула батьків розважний, лагідний голос… І веселий, захмелілий голос старшої сестри Рузі, і братової Танасі… Чула родаків ближчих і дальших, - скільки їх там зібралось сільською родинною купою в люксусових покоях обласного готелю!… Один по одному підходили до телефону, вигукували щось веселе, котрийсь навіть приспівав: “Ой дрібуча коломийка, дрібуча, дрібуча!…” І нарешті дядько Яцько, той легендарний для неї мореплавець, що буйнував юнаком па палубі серед океану, вирипав стерно та бився з агентами, - екзотична “людина в кожусі”… Було б вчинено розправу над ним на кораблі, якби не стали італійці та серби тоді на його захист, такі ж збідовапі, як і він, шукачі заробітків… Старечо хлипа у трубку:
- Славцю, дитино! Так хтів тебе видіти… Вранці ав'йон, відлітаті маю… Побачитись приїздив… Рідній землі вклонитись… Може, й не доведеться більш…
Ковтав слова, розхвильовано белькотав, як про найбільшу подію:
- Колодязь віідін… І біля нього грушка та сама!… Говорив про се, про те, про родичів кревних, як їх багато та як файно вітали його, і - знои:
- Та сама грушка біля колодязя, та самісінька… А стільки літ зійшло!
Сльози здушували Ярославу. Рідна людино! Кровний голос, ііриліїнулпй з чужини!… Не знаходила сліп, якими б пихлюпнула йому свої почуття… Кинути б зараз все і майпутії? Весь рід численний зібракся, крім гебс. Майнути? Вдатись би до Головного; але чи відпустить? Нізащо. За якісь години знову зйомки, оті самі наймісткіші хвилини екранною часу, наймісткіші, може, з усього твого життя. Та чи й сама згодилась біі пері^іватн потік натхнення, якого так довго ждала і якому нема і не буде нічого рівного! Так, це понад усе! Бо це - для всіх!…
В кінці тільки й спромоглася спитати гостя іздалока:
- Які ж ваші враження? Як вам наше життя? Була пауза довга, знову щось схбжс на схлип, потім відповів:
- Бережіть це життя. Іншого нн не знали, того, що гнало нас із торбами по світу… Тож - бережіть!
Ще і в машині довго іге могла заспокоїтись, погамувати свою розбсіїтеженість. “Бережіть… Бережіть”, - все чулось крізь схлипи старечі і проймало до болю, як підсумок чийогось життя, як заповіт.
Займалось уже па світ, хмари копичились по крайнебу, наче продовження гір. Зачинався новий день праці, напруги, розпалених пристрастей, знахідок і невдач, безкінечних дублів, день тугих екранних хвилип.
Розповідь жінки-геолога (біля піонерського вогнища).
- Я теж була там, в каменоломнях Аджимушкаю. В катакомбовій темряві, що стала нашим буттям, що тяглася кудись в безкінечність. Серед тих, що лише з листочків перекидного календаря дізнавались, що плин часу не зупинився, що й далі триває літочислення днів, які десь там нагорі змінюються сонцем, вітрами, виблискують морем, залишаючи нам тільки ніч, ніч безперервну… Коні, кажуть, сліпнуть у шахтах, а ми не посліпли, ми при скутгах світлячках ще бачили себе, свої муки, лахміття, здичавленість… Тіні підземелля з голосами людей. Була разом з тими, що смоктали камінь, добуваючи вологу. Я теж, божеволіючи від спраги, довготерпляче, по крапелинці, збирала ту вологу з печерних сталактитів для поранених нашого підземного госпіталю.
Аж до того дня, коли по штольнях пролунало страшне, лиховісне: “Гази!”
В підземелля докочувалось якесь ритмічне постукування нагорі, нам і в думку не клалось, що то компресори нагнітають гази. Жіночий зойк полохнув людей: стало видно, як з півтемряви густа хвиля кільчиться, жовтими удавами рухаючись на нас, густішає, здушує груди, - і катакомби вперше від предковічних часів завили виттям нелюдським. Жах збезумив людей, що на твоїх очах задихаються, груди рвуть, синіють, падають, з хрипінням б'ючись у конвульсіях…
“Протигазів! Протигазів!!!”
Масок не вистачало, діти кричали й матері.
Мовби згадавши, що, крім катакомбового, існує ще якийсь інший світ, кинулись потовпом до центрального виходу, шланги били нас по обличчю, вганяли нам газ у бронхи, у душі. Я бігла з чиїмось малям на руках, бігла без протигаза, притискаючи до рота йому і собі зволожене ганчір'я, а коли винесла, воно було мертве… Посиніло, кістляве холонуло в мене на руках те чиєсь задушене життя, - може, майбутній астронавт… Компресори працювали дужо, ритмічно, в напівпритомності я бачила тих - біля компресорів, вони стояли між бурим ніздрюватим камінням і реготали, дивлячись, як ми вискакуєм з нори, із хмари газу - фантастичні, брудні, немиті створіння, недодушені підземні кроти…
Потім - степ у полинах і небо кольору сивого прив'ялого полину. Гірке небо, пригіркле повітря довкола, - я ще видихала із сеое хлор, ще й тут, у степу, він здушував мені груди. Ступала кудись і чула під собою землю, наповнену в надрах живими людьми, їхніми прокляттями, криком та стогоном. Ще перед тим наслухалась, що катакомби тягнуться від Керчі на багато кілометрів, і, здавалось, якраз отут, піді мною зараз вони пролягають, кричать людьми, що, задихаючись, падають в клубовиннях труєва, перед смертю здирають із себе маски не діючих уже протигазів, благають:
виведіть до душників… Вся підземність - в живих людях, у корчах мук, у скриках останніх проклять.
Може, я мусила теж там зостатись? На вірну смерть, на удушшя? Була я молода, як ви оце, Ярославе, тепер, і була закохана, і вірила, що десь живе моя любов у матроській тільняшці… З жінками та дітьми вискочила в безумі, сумління мучило, що страх мене пересилив… Майже тваринний інстинкт погнав, як побачила поранених, що задихнулись на тапчанах, нашу Танго-медсестру побачила розметану біля них на підлозі і лікарку бездиханну, Золотокудру… Може, не треба було б мені вискакувати, може, малодушною виявилась? Так, я не героїчна натура, знаю це. Він би зостався. Як оті чотири молоді лейтенанти, що, обійнявшись, стояли під стіною у штольні й востаннє, востаннє в житті співали “Інтернаціонал”. Той, кого кохала, кого ждала з десантом, в такій ситуації став би поруч із ними п'ятий. А я не спинилась, пробігла, підхопивши чиюсь дитину, зачманівши від газу, вискочила… Брудна, у вошах, добре, що він не бачив мене таку. І ніколи вже не побачить.
Рибальські жінки-керчанки врятували мене, нікому не потрібну тепер медсестру, дали цивільну одежу, і я пішла степами на північ, з жахом озираючись час від часу на це місто кошмарів, на зловісну тепер Мітрідатову гору. Ні, навіть уявити не могли в часи Мітрідата, що тут доведеться пережити людям прийдешніх часів.
На північ кудись ішла, одна під безмежним небом, босі ноги після катакомб незвично ступали по рівному, теплому, серед скупої рослинності: солянка, верблюжа колючка, дюшан… І все мені було таке дороге! Ледве не кричу! Дорогий мені вітер! І цей кущ кураїни, заячий холодок…
Компресори вже не нагнітають газ тобі в груди, п'єш чисте повітря, що його цілий океан розлився під цим високим і вічним небом, над степами та горами таврів. Стільки повітря! Вистачило б його на всіх, а те дитя катакомбове не мало ковтка кисню, в двадцятім сторіччі загинуло від удушшя… Виродки з синіми очима - чиїсь діти, чиїсь сини! - розкарячено стояли над нами біля компресорів-газокачок і, розважаючись видовищем, реготали. Ось це приголомшило мене тоді більше, ніж газ.
Взимку, ще коли ми стояли на Кубані, привезли до нас партію полонених німців, тяжко поранених, пообморожуваних. Особливо чомусь багато було поранених у коліна. Це треба велдких бинтів і зовсім чистих, стерильних, щоб гіпс накладати. А в нас з усім сутужно: ні зайвих бинтів, пі шприців, пі глюкози. І все ж наша Золотокудра каже моїй товаришці, Тані Криворучко:
- Перев'язуй.
- Не буду! - крикнула Таня, і в плач. - І сама не перев'язуватиму і бинтів нікому не дам! Бо он наших бійців везуть з такими самими ранами, своїм не вистачає, а це ж - фашисти… Убивці!
Надвечір, коли своїх уже попорали, підходить до мене Таня:
- Ходімо глянем на тих…
На німців тобто, - вони в сараї лежали. Пішли, а їм тепер стало ще тяжче. Перев'язок уже й не вимагають, видно, розуміють усе.
Тапя каже:
- Давай, Зіно, хоч як-небудь.
Покликали санітарів, принесли, поклали одного їхнього на стіл, оглядаєм рану, а вона безсила, бліда - вже організм не бореться. Дивлюся на нього, а в нього очі повні сліз. Сивуватий, незлий, не з кадрових, видно. Розуміє все і вже ніби змирився, не супротивиться, дуже погано йому. Дивлюсь йому в очі, які ніби прощаються тихо, покірно з життям, і думаю: “А що, як він антифашист?”
Підійшла Золотокудра, каже:
- Треба б зробити переливання… Але спершу спробуємо глюкозу.
Цього разу Таня сама й принесла глюкозу. Але коли стали вводити, він… номер. І тут Таня не витримала: розплакалась. Може, нерви, може, далася взнаки перевтома…
Випадок той згадувався мені потім не раз: на порух співчуття, на сльози, якими обливалася Таня над їхнім пораненим, гурт солдатні відповів нам реготом біля своїх компрссорів-газокачок.
Недодушену, степ тоді мене врятував, що, голий, лисий, без деревця, розстилавсь навкруги. Картала себе, що по героїчна натура, втекла з катакомбів, здатна, здасться, тільки допомагати комусь, та всім співчувати, та ще тікати здатна. Тікати й тікати все життя - до якогось ілюзорного затишку, до любові, яка здавалась тоді ще досяжною. Жага до життя - цей один з найсильніших людських інстинктів, він, мабуть, зостався тоді єдиним з усього, що в мені було ще не вбите. Раділа, що йду, живу, п'ю цілюще степове повітря, що його тільки й не могли відібрати від нас кати, повикурювавши з каменоломень… Що мене втримало тоді? Оті крапелинки, губами насотані з намелю? Оті копита катакомбових коней, що ми їх, коли вже нічого не стало, відкопували у дальніх штольнях і кидали в колективний казан? Чи щось інше втримало на світі? Все тоді, після тих ночей підземелля, відкрилось мені но-повому, здавалось, що все навкруги - від заячого холодка й до блакитної велнчі неба - створене для мене, для мого щастя. Був неймовірно прекрасний кожен вияв життя - і стебло полину, і найменша під ногами мурашка…
Отак добрела до рідного міста. Не впізнала його. Ще на початку війни, коли нолютішалн нальоти, всі білі будинки в місті були зафарбовані в чорне. Графітно-чорним стало твоє світле, в розкошистих акаціях місто над Дніпром. А тепер ще і в руїнах його побачила, в брутальності чужих оголошень, в триво-кній метушні облав. Не знаю, як не розірвалась мені душа, коли якось уранці нашою вулицею гнали полонених матросів, гнали з кайданами на руках, на ногах, і голови їхні були сиві від інею, і голоси їхні кидали увсібіч щось схоже на пісню, хрипке і безстрашно…
Згадка про це, може, і втримала мене потім у таборі, коли виколювали номер оцей на руці, коли навіть ночами на нарах вчувався, бринів отой дорогий мені вітер і вставало наді мною рідне, безмірне у своїй великості небо.
Задощило, і фільмування довелось припинити. Ягуар Ягуарович присмутивсь: засльотило, занегодилось, може, й надовго. Щоправда, причина поважна: з неба лило й лило. Обважніле гілля дерев, зелень кущів, картоплі - все ніби порозбухало водою.
Скориставшись вимушеною перервою, Колосовськнй поїхав у справах до міста. Людей кіногрупи позаганяло в класні кімнати. Накурено. Стукає по кутках доміно. Ярослава, схилившись над партою, грав в шахи з Бронеком-дев'ятикласником. Хлопець виграє вже третю партію підряд, і юного гросмейстера це дивує: адже ж перед цим актриса легко його перемагала. Бронек зсуплює брови, напружує всю силу свого інтелекту, шукаючи якихось пасток, розставлених суперницею. Заклопотаний грою, він і не помічає, в якому настрої зараз актриса, не помічає, що їй на віях весь час крізь удавану веселість тремтять сльози: чимось ображена. А вуйна Домініка хоч тільки коли-не-коли зиркне в цей бік, однак душею почуває: щось із Ярославою не гаразд. Здається, переживає, що Колосовський не взяв її з собою до міста… “Не знаю, донцю, чим тобі й зарадити”.
Сергій розважає асистентів та звукооператорів тим, що загадує їм різні химерні загадки, проводить сеанс під назвою:
“Трохи кабалістики”:
- Лінкольн став президентом у 1860 році, Кеннеді - в 1960-му. Яку маєм різницю?
- Сто років.
- Наступником Лінкольна був Джонсон. Наступником Кеннеді був… Джонсон. Джонсон І народився 1808 року, Джонсон II-1908. Яка різниця?
- Сто років!
- І Лінкольн, і Кеннеді вбиті в п'ятницю. Вбивця Лінкольна Уїло народився в 1829 році. Вбивця Кеннеді Освальд - в 1929-му. Різниця?
- Йой! Сто років!
- Ну й так далі. Як пояснити? Хіба не дивна циклічність?
- Вашу хронологію ще треба перевірити, - зауважує один з асистентів. - Дехто припускає навіть, що на землі бувають інопланетні. Якісь таємничі “санітари” нібито очистили океанські острови, заражені радіоактивністю, і там тепер погнала буйна рослинність…
- Це теж треба перевірити, - висловлює сумнів звукооператор, бородатий юнак, що, як і декотрі тут, не голиться від початку роботи над фільмом. - А ось про “літаючі блюдця” я сам читав в іноземнім журналі… Нібито в Південній Америці, в джунглях, опускались якісь загадкові істоти на і фантастичних апаратах і забрали з Землі ціле індіанське поселення… не зосталось і сліду.
Товариство бере його на сміх:
- За поширення таких чуток людину треба б вести до психоаналітика… А ще краще - до психіатра!…
Вуйна Домініка, присівши біля Ярослави, вишивав щось тиєю самою низинкою. Ярослава час від часу приглядається і до її роботи:
- Рідкісний узор! Досі не бачила такого… Щось у ньому є від староіндійських орнаментів…
Вуйна Домініка запевняє, що в індусів не була і в них цього не позичала.
Навколо Сергія - вже в іншім кутку - вирують пристрасті, там дискутанти аж киплять, б'ючись над проблемою, яка пе вперше збурює кіногрупу:
- Чи таки існують “гени порядності”? Чи підтвердилась версія, нібито біологи нат-рапили на “гени совісті”? Чи, може, справді, як наш редактор каже, “совість - це поняття цілком діалектичне”?
- Я цього не казав, - обурюється редактор. - Вірніш, це казав не я!… Навіщо вигадувати?
- Без вигадки нема мистецтва!
- До вашого відома, товаришу асистент: зараз в мистецтві якраз відбувається інфляція вигадки! Росте цінність факту!…
- Вірно! Майбутнє екрана - це епос фактів, поезія документальності!…
- Ну й крикуни, - всміхається вуйна Домініка до Ярослави. - Той до ліса, а той до біса…
- Без цього не можем. Хто як уміє, так за своєю мамою й плаче…
А дощ шумить, плющить, шибки сльозяться, зелене віття черешень під вікном набрякло водою. Нікуди не вийти, сиди в цій школі, ув'язнений негодою невідомо наскільки… Декотрі, знудьгувавшись, зачіпають редактора:
- Будь другом, відредагуй небо! Заткни оті хлябі небесні!…
Надвечір Сергій-оператор зібрався кудись іти. Вирядивсь, як на прийом: біла сорочка, краватка… Щоправда, гармонію трохи порушували гумові чоботи та брезентовий плащ, який йому довелося поверх костюма нацупити. Друзі допитувались: куди? А він, напускаючи на себе загадковість, відповідав з веселим підморгом:
- Іду батярувати!
- Дощ, вітер…
- Се мені не завада. Ае!
Навіщось прихопив свою портативну кінокамеру, заряджену перед тим, і подавсь.
- Такий культурний, інтелігентний, а гульвіса, - зауважила вуйна Домініка. - Понесло його в отаку хлюпавицю… Десь, видно, любку нагледів.
Колосовський тим часом був уже в тому місті, де йому ніколи не набридало бувати. Де любив допізна блукати вночі ущелинами вузьких старовинних вуличок, подовгу міг стояти перед вежею Корнякта, вслухаючисі. в давно відшумілий гомін середньовічних цехів, вчитуючись в камінну книгу нічного, в химерних обрисах міста.
Звечора мав зустріч у театрі з актором, який гратиме астронома. Після того в номері готелю довго сиділи з композитором, радились про музику майбутнього фільму. Потім годинник на вежі суворо відбивав блукання його нічні. Вулички, завулки, мури потемнілих віків, аптека, в якій ще алхімік ночами варив свое зілля, шукаючи еліксир молодості, добуваючії філософський камінь…
Все перейшло безповоротно. “Смерть, вона тим і страшна, що після неї пе вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось таї; - не було тебе, не було і рантом вернувсь…” А ти завзявся друзів своїх повернути… Що тільки початок. Поки що невеликий набуток в касетах. Що воно там? Ще не проявлений твій медозбір, той летючий екранний світ, що його зараз затиснуто в темряву негативів… Але вже він є. Чи, може, виявиться зовсім не тим, що ти ждеш, чого прагнеш? Провідна, ядерна думка фільму, чи постане вона в належній випуклості образів, свіжості, новизні? Хотів би, щоб кожна сцена сприймалася так, ніби її дивляться ясні очі дітей або юних закоханих, які самі ніколи не бачили війни, але мусять знати, яким глиббким буває, нещастя і воля до опору цим нещастям. Щоб в такому нічим не замутненому сприйнятті оживала твоя стрічка з скрапа. Правдивим повинен бути кожен актор, кожна ситуація, кожне слово діалога… Музика не забиватиме їх, буде її ііебагато, суворої, грізної, як той час. При всій трагічності, фільм не повинен пригнічувати глядача: отой античний катарсис-то пе вигадка, він існує, він справді ж бо здатен очищати душу й давати їй міць. Ще далеко той час, коли ти станені до монтажного стола з запахом кінематографічного клею і проходитимуть через твої руки численні мініатюрні кадрики, багато сотень буде їх, і ти будеш над ними владар, переживатимеш найвищу радість творення. Потім, підкладені начорно, побіжать на екрані ще в безлюдній проекції, не чищені від технічних позначок, недоладні, ще без звуку, - тільки тобі та колегам твоїм зрозумілі… Часто бачитимеш на кадрах чорнового матеріалу обличчя дівоче, що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках.
Ярослава не обманула твоїх сподівань. Візерунок ролі її несе на собі подих справжньої, непідробної творчості, інтенсивність внутрішнього життя. Цінуєш у ній оцю багату гру уяви, акторський азарт, творчу відвагу, яка мовби виникає, вибухає стихійно, хоча стихійністю і не є!
Для декого з режисерів актор кіно - це щось схоже на оту первісну глину, в яку ти мусиш - майже силою гіпнозу - вдихнути душу, запрограмувати в ній частку свого задуму. І не особливо, мовляв, тіш себе ілюзіями про перевтілення - шукай пайнерше типаж!… Але ж актриса не манекен, вона співтворець, і в цьому ти ще раз переконався: Ярослава здатна мислити на екрані, здатна глибоко й самостійно жити, розвивати, доповнювати задум. В можливості Ярослави повірив з випадку, здавалось би, незначного. Одного разу хвилею дискусії Ярославу винесло на трибуну, - було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибуні, хвилювалася дуже, але більше, ніж сум'ятливі її слова, вразило Колосовського інше: рука актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну руку і весь час сімстерігав із-за спини, як вона в самозабутті жмакає якісь папірці, то злегка поводить пальцями, то раптом стискається в кулачок, в'яже в повітрі якісь візерунки, і вся - з самих ніби нервів зіткана - пульсує, живе настільки виразно, що, здавалось, навіть не чуючи слів, все сказане міг би прочитати но цьому майже інтимному життю руки, но її трепетливому пульсуванню, яке з точністю фонограми передавало найтонший порух думки, настрою, пристрасті, відтворювало ніби навіть саму красу дикції актриси… Вперше тоді подумав: “Може, оця? Чи пе Пріся Байдашна перед тобою?” Уявляв її антифашисткою в умовах підпілля, і медсестрою на фронті, і юною полонянкою - і почувалося, що всюди вона зможе…
І ось грає.
Він бачив у ці дні, як хмелила Ярославу розкутість власного темпераменту, творча її фантазія віднаходила саме те, що треба було знайти, пристрастю героїні горіла душа актриси, вона зовсім природно, без натуги ставала тією, яку мала винести на екран. Є в ній те, що якраз ти шукав: розмаїта психологічна гама почуттів, внутрішня заглибленість, розуміння характеру дівчини з народу. Натура героїні прочитується в кожному її погляді, в кожному жесті… Мимоволі радуєшся, дивлячись на це обличчя, одухотворене творчістю, прекрасне юністю своєю. Улюблениця кіногрупи, що вона все хотіла сказати тобі своїм хвилюванням, своїми раптовими, ніби безпричинними змінами настрою? Щоразу то гасне, будучи в смуткові, то йде назустріч тобі розсяяна, в лицем, що промениться очима, відкрито, небесно світиться радістю і закоханістю… Такою підійшла сьогодні до газика, коли зібрався їхати до міста.
- Візьміть і мене.
- Маєте якісь справи у місті?
- Просто хочу бути з вами. Хай думають, що в нас зав'язався виробничий роман, - крізь веселу зухвалість в погляді її пробивалось і щось серйозне. - Декому ж уявляється, що між примою і Головним, та ще в експедиції, має неодмінно виникнути такий собі інтимно-виробничий контакт… В італійців та в Голлівуді кіноромани такого типу, кажуть, дуже поширені… Додають нібито взаємного натхнення…
- І ви згодились би принести себе в жертву натхненню?
- А чому б і ні? До того ж, може, я й справді закохана…
Взяв її руки в свої, глянув у вічі, - здається, аж надто суворо:
- Славцю, дівчинко, надто люблю вас, щоб дозволив собі з вами банальний виробничий роман. У вас ще все у майбутньому…
З тим і поїхав. Зболілість, здається, навіть образа враз налилася в тих ще розсяяних відданістю юних очах… Колись ти був теж такий. Тепер все частіше очі несуть надвечірню пригаслість. І в душу частіше приходять непрохані гості… Ось вранці ще були жарти і сміх, і враз, мов туман, смуток на душу накотив… Живеш тільки задумом, працею, нею одержимий. І цей фільм, він ще додасть тобі сивини… Насуваються осені сині, терпкі, як терен…
Але ж цей недоречний дощ! До школи загнав на простій весь табун кіногрупи… В дискусіях ламають списи, знову дошукуються, мабуть, чи існують “гени совісті” та “гени порядності”… Декотрі так і ходять, як були декоровані для зйомок: латані гімнастьорки, полоненське дрантя всяке, на тому сіряк…
Тут ще сухо, дощ сюди ще не дістав.
Але й він не загасив би цієї купи живого синюватого полум'я, над яким ти зараз стоїш. Вічний вогонь, що його вітер ганяє, налітаючи з темряви ночі. Вибивається наче з падрищ Землі, горить і горить розвітрена, палаюча квітка чийогось безсмертя. Вуйна Домініка, що замолоду ще втратила мужа на війні, досі не може уявити його зотлілим; “Одна в хаті, і подушка моя проплакана слізьми, але ждатиму його, доки й життя…” Вічним вогнем палають твої побратими. Палають ваші дівчата, що з Кубані пішли з матроським десантом на Керч і не повернулися більш… Горять не згоряючи огрубілі солдатські руки чиїсь, що так і не діждались обійняти дівчину кохану, обійняти ніжно, немов пелюстку…
А вранці в готельній кав'ярні задуму твою порушує чиясь рука, зненацька покладена на плече:
- Колосовський?
Бачиш розплилу прісну усмішку, обличчя квітучий овал. Голова напівоблисіла, але з старанно зачесаними волосинками набік. Наче кожна на обліку.
- Невже не впізнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязні війнуло враз, давнім запахом карболки… Погладшав, осанка з'явилась…
- Сідай. Кави хочеш?
- Мерсі, вже поснідав, заморив черв'яка… А я тебе одразу впізнав. Вже хвилин десять за тобою стежу з кутка. Сніжком часу тебе трохи притрусило, а так ніби не дуже й змінивсь.
“А ось ти таки добре змінився… Обличчя налилось самоповагою, навіть відсвіжилось, тільки очі зостались такі ж вирлуваті… Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цілком вдоволеної своїм існуванням…”
- Став за цей час, мабуть, професором ветеринарії?
- Ні. Але з кіньми не порвав: на іподромі прилаштувавсь… А тут у відрядженні. Про тебе мені відомо. Уважно слідкую за твоїми успіхами на ниві кіно.
- Не які то вже й успіхи…
- Не прибіднюйся, хоч скромність, звичайно, прикрашає… Пресу читаю, і в фільмиках пе раз бачив твоє прізвище. Але дозволь тебе й покритикувати. Ну, обеліски ти любиш знімати, це я розумію: пам'ять серця… А Овідій отой, навіщо він тобі здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких історій - бери, греби… А то допотопні цитатки якісь, слівця про античну Колиму… Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацій у кабінеті на полицях, і все. Сучасних і то мало хто вгризе, та ще поетів. Вік прози, брате, вік телевізорів! Буднів кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!… А ти із своїм Овідієм…
- Я Овідія, власне, ще й не знімав. Лише мрію колинебудь повернутись до нього. Фільм був про фортецю, про вежу Овідіеву…
- Це ще гірше. Хоча я й член Товариства по захисту, але… ну не буду, не буду! Не дивись тільки так, не хмур лоба… Краще заглянув би із своїми камерами до нас на іподром: ось скоро будуть великі біга… З усіх кінних заводів з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в національних костюмах відкриватимуть парад… їдуть настильною риссю дівчата в шапках кудлатих на ахалтекіпцях, на карабаїрах-чистокровках!… Отам буде що хапати на плівку! Заглянеш?
- Я зайнятий зараз.
- Знову якісь пам'ятки історичні?
- Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…
- Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засміявсь. - Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…
- Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, - для чого ж випадуєш?
- До речі, де зараз той ваш Байдашний?
- На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.
- Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…
Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь після визволення. Верещака бігав, метушився, за поли хлопців хапав: “Треба в район мотнутись. Там влада вже ”;, партизанські довідки видадуть… Гайда но гарячому, бо потім забудеться, свідків не знайдеш!” Щось принизливо було в тій його метушні, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. “Не підем, - затялись хлопці. - Якого чорта десь там пороги оббивати”). - “Так діяли: ж! За таке всім партизанські документи належать!” - “Не ради документів робилось, - відповів тоді Решетняк. - Совість чиста, хіба мені цього не досить?”
Того ж дня й пішли, разом усі, тільки пе в район, а в запасний полк.
- А я таки оформив, - розповідав Верещака. - Розумію вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разів убити встигнуть, нащо ті документи… А воно, бач, зостався живий, і тепер згодились би для біографії… Я не з тих, що свої заслуги по дорозі розкидають: вони в мене всіма печатками підтверджені.
- Ти ще довго там залишався?
- Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщій на фронт за орденами, а Верещаці ще все там довелося розплутувати.
Коли йшли вночі з запасного полку маршем до Дніпра, Решетняк, правда, таки відлучивсь, але не в район, а додому, до Катрі. Встиг, збігав, і тієї ж ночі перед світом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. “Сина побачив, дав заповіт, і хай росте…”
- Знаю, як вам сутужно тоді довелось, - говорив тоном співчуття Верещака. - Скільки “чорної піхоти” тоді на правому березі накрилось… Цс ж там і Решетняк поліг?
Там. Не уявити цьому Верещаці, як ішли у наступ там хлопці. Одну з ночей так і назвав би: Ніч Свисту.'Підняті свистом в атаку, штурмом пішли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш… За все, за все розплачувались боєм і кров'ю… Ніколи не уявити тобі, Верещако, тих подвигів нічних і денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненависті і помсти…
- Багато буде боїв у твоїй картині?
- Вийде фільм, там побачиш.
- Люблю, щоб гриміло. На землі щоб і в небесах… Це правда, що грім можна передати гуркотом листового заліза або сипнувши горохом по барабану?
Колосовський підвівсь, потемнілий:
- Маю йти.
Ще і в номері готелю йому вчувався нестерпний припах давньої ветсанітарової карболки. І навіщо він тобі тут зустрівся? Цікаво, бач, йому знати навіть те, як бутафорний грім видобувають!…
Але ж і такий є. Один із майбутніх поцінувачів твого фільму…
Тут ще світило сонце, і тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час - десь зовсім нездалека! - телефонують, просять прислати амфібій. Злива, циклон, повінь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гірські й підгірські райони… А вірити не хочеться, бо сонце вгорі світить, і м'яч літає над волейбольним майданчиком вояцького містечка, і хлопці в нових гімнастьорках збираються - хто має дозволи командирів - до міста, до дівчат на свої щонедільні побачення…
- Амфібій!
Негайно було оголошено тривогу. В лічені секунди, передбачені для цього, вивели з боксів важкі військові машини.
- Невже по асфальту?
- Давай!
Ось тепер нарешті повірили.
Обганяючи своїм газиком колону амфібій, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, підняті по тривозі. Зібрані, посуворілі обличчя солдатів. Тонковидий юнак-офіцер стоїть біля відкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволі ставив себе на його місце. Хто він? З яким почуттям іде на не відоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його житті тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, він навіть ждав, щоб настала ця мить, яка раніш чи пізніш для кожного з вас має неминуче настати. Є в ній холодний присмак небезпеки, невідомість, тайна, і вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром візьме твоє життя на якийсь досі не знаний випроб. Діти своїх батьків, сини твоїх ровесників. Чий він син, отой, що виглядає з відкритого люка?… Як розгорталася юна стрічка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?…
Мчить - ще при сонці - загін амфібій. І хоч світить їм сонце, але кожен вже тут помічає, що з того боку, де мали бути гори, небо якесь не те: суцільно темніє, розлита по ньому далека грозова синь. Освітлена сонцем, вона від того стає ще мовби грізніша, незвична, тривожна. Затишшя, але воно ніби неприродне, таке, що таїть в собі напружене щось. Оцей юнак, що ти його бачиш на марші, з яким почуттям зустрів він оте по-військовому кинуте кимось грізне слово: “циклон”? Внутрішньо зібраний, застиглий в напрузі. Тривога, так пагло вдершись в рівновагу його дня своєю першою справжністю, змушує замислитись, глянути мовби й на себе якось інакше. Досі належав до тих, кого ніби не дуже й помічають, згадують більше у свята, відзначувані салютом, для декого з дівчат-горожанок ваші казармені будні видаються, можливо, малоцікавими, навіть нудними, не зовсім зрозумілими… Зате ж перша думка про тебе тоді, коли десь отак заволають райони: “Амфібій!”
Деруть гусеницями асфальт, мчать уперед на найбільшій швидкості. А навкруги це дивне затишшя. В центрі диклоиу нібито часом буває таке затишшя, утворюється так зване “око бурі”. Може, ми якраз і рухаємось крізь саме “око бурі”? Двигтять, по сухому ще, зелені водоплавні машини. Між стривожених обрії в,-дабухлих синіми тучами. Грозова синь ближчає, і ось уже сонця не стало, назустріч побігли тіні, світ змерк, потемнів…
Без попереджень з'являються циклони. Розшаленілася десь там стихія, в темні вируючі надра її незабаром буде кинуто й ваші життя. Все страхітливе вдирається без попереджень: раптово і вщент розкришується усталений спокій дня, не відбудуться чиїсь побачення, недочитані відкинуто книжки, на півстрічці обірвано фільми, - все падає у своїй значності, здрібнюється, меркне, а натомість росте тільки грізна правда циклону, правда стихії, що насувається, що подих її вже чути…
Не визнаючи кордонів,.циклони ходять по всій нланеті. Ще коли тут по лугах серед квітів у повені сонця табірні виховательки водили табунці щебетливих малят, може, тоді з космічних висот кимось було вже помічено, як зачинається творення лиха, як десь на широтах Атлантики вже починає формуватись циклон. Вчені розрізняють кілька стадій його розвитку: стадія хвилі, стадія молодого циклону. Стадія розвитку максимального… Спершу, ніби невпевнено, виникають над голизною океану ледь помітні завихрення, невідомим поштовхом зривають хвилі в отій самій фронтальній зоні, де маси теплого повітря зіткнулись з холодним, і колосальна, не ніддатна вимірам енергія температурних контрастів, розвиваючись мовби спонтанно, чимдалі грізніше виявляє себе, поступово формується “око бурі” - район депресії, гранично зниженого тиску. Рухається величезний колодязь порожнечі, оточений тисячокілометровим кільцем циклонічних стіп і суцільно вируючих хмар, де в с е кипить, закручується спіралями на вихрових обертових швидкостях, і вся ця розімкнута, розшаленіла сила природи, наростаючи, набуває сили ураганів.
За кілька місяців перед тим весь південь країни був зрушений ураганними, бурями, що, лютуючи більше тижня, підіймали в повітря зірвані грунти Кубані й хмарами несли їх на захід, тоді в європейських столицях і десь навіть над містами Скавдінавії випав чорний сніг. Сніг навпереміш із пилюкою. Тепер, урозповні літа, з інших широт насувався обважнілий атлантичними водами темний гігант, одна із тих, що за ним, певне, стежили зараз усі синоптики світу, відзначаючи, як він загрозливо розвивається, розбухає. Зачепив Балкани. Пройшов над морем. Нарешті, заблукав у цей кут між громаддям гір і зупинився, завис, застряв між бескидами, розряджаючись своєю вавілонською зливою.
Його наближення передчували звірі й птахи. Тепер, ставши з циклоном віч-на-віч, людина мусила помірятись силою з ним.
Небо прорвалось, зливою шумить піч, а в долішніх Адамівцях в цей час гуляють весілля.
Хай дощ і темрява за вікном, хай циклон там чи не циклон, а тут новна хата музики, тут люди мають своє відгуляти! Серед хмільного застолля сидить і гість від тих, що роблять кіно, що тирлуються в школі на підгірцях: сам.Сергій, кінооператор, прийшов поздоровити молодих. Затиснутий між сватами па широкім ослоні, поринув у думки, слухає гомін, виловлює кадри. Хата цвіте рушниками. Буйнує весілля, в мовчазному натхненні умлівають троїсті музики, - ах, була б на це кінокамера з зарядом надчутливої плівки! Людська душа безбережна, до кінця вона незбагненна, і люди, може, тим і прекрасні, що здатні отак широко радуватись щастю чиємусь… Задума в очах молодої, задума юності й прощання з життям дотеперішнім, зафільмуйте, як росла я, виростала, як купалась у сонці, у білому цвіті садів черешневих, а нині, дозрівши, бентежно трепеще душа в передчутті свята любові… Ось він біля мене. Далеко десь був, але й звідти таємно прилітав ночами в дівочі мої чекання, голубив мене… Любились ми з ним у снах, папівснах, а зараз він поруч - затверділа від праці рука його в гарячій моїй руці…
Справляє весілля Стась, молодий робітник з комбінату. Сухолиций, з темним вусом, шия загоріла, пряма… Зовсім тверезий сидить за столом. Поруч нього у весільній фаті тендітна оця, молодюсінька Анця, яка ждала його, свого нареченого, й тоді, коли він був десь там… звідси не видно.
Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гірськім повороті, і за цс відбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а вона ждала. Тепер у весільному вирі біля свого щастя сидів упритул, а був чимось присмучений.
- Що тобі, Стаську? Чи не захорував часом? - допитувалась мати весільна.
Нараз жених підхопивсь, зупинив музик:
- Не хтів! Вірите, люди добрі, не хтів! - В голосі біль, сухе лице горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, і завгар, випускаючи, попередив: “Гляди ж! Перший виїзд…” І їду та думаю все: перший виїзд, не пом'яти б, не стукнути ніде… І коли стрів того з рюкзаком на шляху, а слизота ж була, і мав вибирати: чи в стовп та під укіс, а чи… Якби пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так… Машина чомусь не пішла на стовп, на того пішла… І довго потім у камері гриз себе: чому ж сталося так? Чому, вибираючи - в людину чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину…
- Годі тобі, хлопче, - втішали його. - Не журись так тяжко, випий чарку та поцілуй любку, бо гірке вже позаду!…
Він не пив, а знов за своє:
- Найбільше опекло мене на суді, коли матір його побачив. Гадав, смерті моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддів: “Не судіть його тяжко, Громадяни будді. В нього ж мати, і дівчина Жде… Хіба ж він хтів?”…
Аж заніміло весілля, коли жених, вибравшись із-за столу, несподівано опустивсь па коліна посеред хати, благальний, з повними очима сліз:
- Простіть мені, люди! І ти, Апцю, чи прощаєш мені? Не хотіли дивитися па таке. Хлопці-дружки підхопили його попід руки, випростали:
- Годі тобі, Стасику!… Добре, що той вижив… Грайте, музики!
Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи білками очей, вдарив ію струнах смичком. Завихрились спідниці, затріпотіли юнацькі чубіг.
На стіні перед кінооператором серед різних картинок - одпп із Мамаїв старовинних. Сергій помітив його одразу, як опинився тут. Потемніла від часу парсуна, справжній Мамай роботи невідомого народного майстра. Сидить, посхідному підібгавши ноги, традиційна бандура лежить на колінах, а на круглім, з сухими рум'янцями обличчі все та ж ледь примітна, тонка, ніким не розгадана усмішка характернпка-чародійця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати підтекстом: “Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхів борючи, і руки не мліла. А тепер і вош сильніша здається. Плечі й нігті болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу, недовга літ наших година, скоро цвіте і в'яне, як в полі билина. Хоч дивися на мене, та ба - не вгадаєш, звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш”.
Вічно юною, пезникною усмішкою всміхається зі стіни Мамай… Тільки тепер не так він на Сергія, а більше Сергій дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвітом тонковусого усміхненого обличчя: “Хто ти? І чого так вн'явся на мене? Скільки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш…” Кінь Мамаїв осторонь, як і годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу граційно підняв, ось-ось полетить… Кінь у леті - нічого красивішого понад це! Груди вперед, голова гордо піднята, хвиля ніг хапає, вихапує про'стір… Кінь почуває свою красу не менш, ніж людина.
- Чи доводилось вам бути, вуйку, на іподромі? - звертається Сергій до сусіда, одного із сватів.
- Не мав нагоди, синку.
- Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах… Зовсім не схожі на моїх лазаретних… Лазаретні - то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит… Дамо їхню задуму, їхні стогони, хропоти нічні, ласку до людей, що сплять у тамбурах… І як вітер волі хапають на островах чутливими ніздрями… Кінь почуває свою нужденність, коли він замучений, хворий, кошлатий, але так само він почуває й свою красу, запевняю вас… Бачили б ви, як ідуть вони на іподромній орбіті навперегінки, горді, до краю знапружені, летять, радіючи своїй прудкості, дужості, силі!…
- Ви мало п'єте, пане кінооператоре, - торкає його за плече другий сусід, той самий сторож нічний, що стеріг свій розцяцькований клуб-писанку та місячне сяйво чатував. - У нас люблять, аби люди вволю гостились… Налити вам?
- Так, прошу.-Сергій підсунув свій келишок.
- Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий, всміхаючись, вказує на келишок.
- Наливайте обидві.
- Чи добре почуваєтесь у нас?
- Так. Тут є рівновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях… А це - основа життя… 'Вся природа, сама навіть небесна механіка тримається на цьому, ає… Досить, скажімо, небесному тілу відхилитися від орбіти, зміститись гравітаційним силам, і вже - катастрофа… Рівновага - може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?…
- Вам видніше, пане операторе… Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню і енергії, вже не раз зачіпала вайлуватого кіногостя, а тепер підлетіла, охопила обома руками за плечі, туго обвіяла оператора своею жіночою розпашілістю:
- Такий файний кавалір! Ходіть-но до танцю!
- В житті ніколи не танцював.
- Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усі там артисти!
В цю хвилю двері широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйінатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайці. Теж водій п'ятитонки, а це повертається з гір, ой, що там коїться на дорогах… Голос його зривавсь наполохано:
- В Михайлівцях перетопило шосейкуі Туди їхав - нічого, а звідти вже буфером воду горнув!
Його засміяли:
- О, як перепудився… Тримай ліпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!…
- Топитиме!
- Нас тут щоліта топить!… Апостоле, грай!
І смаглий булькатий циган вдарив смичком, підморгнувши товаришам, які бадьористо відгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню.
- Чардаш!
І молодиця, зметнувшись, потягла свого каваліра-оператора в коло. Сам здивований був, що вміє і він. Вихривсь уже з молодицею, як і всі, то ближчало, то віддалялось її розпашіле, щасливе обличчя, всміхався на покуті біля молодої молодий, дивно схожий тонковусістю на потемнілого Мамая, ціле юрмище живих усміхнених мамаїв танцювало по стінах, вигоцувало по хаті:
Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю!
Циган Апостол, не знаючи втоми, піддавав чимдуж більше вогню смичком, ладен, видно, був хоч до всесвітнього потопу вихрити людей в цім бурянім, шаленім до впаду танку.
Вночі загуло з гір.
Це була не та вода, що її ждуть заздалегідь напровесні паводкові комісії, тала, прибутна вода, що росте по міліметру, й зелена травня іскриться з-під неї так ідилічно, і човни по ній пливуть тихо, мов у сні, і кожен найменший звук, торкнувшись гладіні такої води, ковзає по ній і відлунює на кілометри, і грушка дика спокійно собі цвіте серед вод у весняній великодній святковості, цвіте одна серед повснсвої тиші, серед світлої, повної тихого пеба розлийвесни…
Ні, це була інша вода, темна, пічна, гудуча вода гір, підступна, рвуча стихія, що, з клекотом несучись, змітає все:
ломле мости, перекидає автобуси, котить цистерни, зупиняє експреси, змиває житла, з гуркотом жене в своїх вировищах дрюччя, худобу, крики людські жене серед бивнів пливучого бурелому… Вода, що вирвалась з каменю берегів, вода Чорногорії, вода руйнівна.
Веспяні повені тут пе бувають такі страшні, як оці - вліті. Весняні, вони тут робочі: допомагають сплавляти ліс із гір, женуть дараби з відважними плотогонами, а ці, середлітні, породження циклонів, потопи, що бурхливо ревуть серед уже зеленого світу, - вони тільки стихія, руйнація, лихо.
Дехто знав, що циклон - всією розбухлістю своїх темних ваговитих вод, всією нерозтраченістю сил - насувається. Ішов, рухався сюди день за днем, невблаганно наближаючись своїми атмосферними депресіями, шквалами, вдираючись у лагідний спокій літа всіма енергіями вітрів, завихрених у грандіозні підстратосферні закрути-спіралі. Напрям руху його намагалися відгадати. Відвернути;к. його наближення було неможливо. Сліпни, некерований, й фатальною неминучістю насувавсь, і першими гори відчули грізний його подих, вершинами прийняли на себе його удар. Загули скелі, затріщали вивернуті з корінням смереки, заревів у розгубленості сумноокий ведмідь. Стрибкувате пішла перемелькувати між кущами прудконоі а сарна з німим зойком в очах: “Нащо стільки води?” В чабанських колибах темно стало серед дня. Відрізані від світу, осамотйіли полонини під водяним обвалом. Проломилося небо.
Воду вже не приймає земля, не вбирають її гірські крутосхилії, вируюча, буйна, летить униз, на розлеглі зелені долини. Вся потужна сила циклону з темним гуркотом летить униз, на маленьких людей, на лугових бабок та метеликів, на їхнє квіття і сонце. Транспортуюча сила хмар, як сказано де у зведеннях, досягає розмірів фантастичних. Вістрям гір зупинено хмари. Падають з неба мільярди тонн води, принесених циклоном з надокеанських просторів, звідти, де він зародивсь. Злива ллє і ллє був потічок горобцю по коліна, на очах розбухає ріка, бурхлива, люта, про яку кажуть: “Звіріє!”
Вже поруйновано гамованки-загати, де збирали воду для сплаву, стихія реве, несе в темряву ночі дахи, уламки мостів, ведмедів з їх збезумілим ревом, зірвані тартаки… Все, що ніколи не призначалося для плавби, зараз коловоротплось на бистринах потоків.
Райкомівці вже на ногах, солдати на маршах, сапери тримають на тросах міст залізничний, припнувши його, як коня, серед шалу нічної стихії.
З горішніх сіл, із штабів телефопуїоть тим, які нижче:
- Розламано гамованки! Захисні дамби ламає!
- Росте вода!
- Метр!
- Два!
- Три метри!!!
Лавина, вал, енергія чорна гуде. І все це блискавично, моментом, стихія не дає отямитись, де вчора лиш по дну між камінням блищали струмочки - вже вирують чорні потоки, переповнюють стариці, пробивають нові русла, кода підступає під насипи, не стає доріг, самотпіють залізничні колії, перетворюючись у смужечки дамб. Підтоплює труби міжнародного нафтопроводу… Одно по одному опиняються у воді долішні села. І не видно цьому кінця, нема від цього заслону, - чиїсь застороги, несучись з циклонної темряви, розбиваються в повалених стовпах, тануть в обірваних телефонних дротах: росте, росте потопна вода!
На майдані біля старовинної ратуші гурт людей ждав приходу амфібій. Райкомівці, працівники міськради, члени оперативного штабу по боротьбі з повінню… Колосовський теж був тут. Поворотом з міста заїхав до райкому, до секретарює колишній його однополчанин, а далі повінь уже Колосовського не пустила. Почував себе зараз тут не режисером майбутнього фільму, а лише одним з учасників грізної, ніким не запланованої події, одним із людей у дощовиках, що їх зібрав цієї ночі обов'язок і які перед лицем стихії тут усі були рівні.
З часу закінчення війни не обдавало його таким фронтовим вітром, як зараз. Ніч, пожежі й вода. Вода, що не гасить, а, навпаки, розносить вогонь, жене по затоплених садках палаючу нафту, солярку, бензин, сама горить і сама підпалює те, що здатне горіти. Десь із околиці містечка тягне важким димом, чути сморід гару.
Раз у раз доповідають:
- Затоплює шкіркомбінат. Толевий завод. Під загрозою лікарня.
- Рятувальні загони, бойові дружини, на ходу сформовані з комуністів райцентру, з активу, відправляються для рятувальних робіт. І тут же формуються нові групи, команди. Без зайвих пояснень, приймаючи накази з півслова, зникають в багровіючій тьмі, мовчазно, безвідмовно, як зникали колись, вирушаючи на завдання, підрозділи фронтові. Розважливість, дисципліна, воля. Нема тут місця для паніки.
- Все, що будувалося тут, - пояснює Колосовському секретар райкому, - не було розраховане на таку повінь. Століття такої води не було. Найстаріші люди не пригадують.
Вода реве, дихає холодом з темряви, атакує.
- Як на фронті, - зауважує Колосовський.
- Складніше. Принаймні в мене таке відчуття. Вони щойно повернулись від мосту. Новий залізобетонний міст на їхніх очах просів, проломивсь, з гуркотом завалився: вода збила бики.
Секретар і там не підвищив голосу.
- Упав тому, що будували пльово,-похмуро сказав у темряву. - В розрахунку на тиху, не гірську, не на агресивну воду… І це нам наука. Пора думати про регулювання рік. Шлюзувати, все будувати міцніше. В розрахунку на гірські енергійні ріки.
Де ж ті амфібії? На подвір'ї райкому та райвиконкому - глухі удари сокири: при багряному світлі смолоскипів, по коліна в воді там працюють люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнів нема: які були, позривала, понесла вода. Найгірше, що все - зненацька. Ніч з раптовим навалом води, з вітром, дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'є такий, що шифер, черепицю пробивав па фермах… Не передбачиш усіх підступностей води, напругої, справді агресивної. Обходить, проникав, всюдисуща, з'являється проривом в зовсім несподіваних місцях.
- Перехопило вулицю Ломоносова! Топить хлібзавод! Заливає підвали міліції!…
І знову короткі, чіткі накази:
- Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв.
“Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^ лого принципу гуманності, конкретної, ділової, - думав, в| стоячи в гурті незнайомих людей, Колосовський. - Опергрупи, плавзасоби, зв'язок… Малопоетично? Війнуло фронтовим чорноробством, суворістю, виконавчою безвідмовністю? Чи, може, інакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого зла? Навряд чи зараз звабив би кого своїми буйнощами цей вибух правічних неконтрольованих сил… І якщо є поезія в богемній розхристаності, то невже нема її тут ось, де воля бозсонна, де мужність і дух самовладання шикують людей для дії, для випробів, може, трагічних”?
О третій ночі ратушу з її давнім середньовічним годинником на вежі освітили голубі снопи прожекторів: з залізним гуркотом наближались амфібії. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потім, після повені, бо йтиме то мова і про плаваючі танки, і про спеціальні бронетранспортери різних типів, але в народі зостанеться про них слава поетична, однослівна: “Амфібії!”
Гуркотом моторів, скреготом гусениць виповнився майдан. Під світлом фар блідими були люди в дощовиках. Один з найпотужніших прожекторів наказано було спрямувати вгору, щоб він, небосяжний, сповістив усім тим, що на марші: ми тут! І тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули!
Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів - зовсім сріберних, сяючих! - вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:
- Голуби над потопом… Майже за Ноєм.
Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, - і одразу вирушали за призначенням.
На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, - цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці - долішнє село, одне з тих, 'що найбільш потерпали.
- Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, - порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу. - Щоб не накренило наш ковчег!
Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові - командирові екіпажу - міліціонер відрекомендувався.
- Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!
Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:
- Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: “Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від'їжджаю… невідомо куди!”
Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. “Та й сам він з природи хіба ж не актор?” - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: “Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!” Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: “Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль…”
Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:
- Який рік служби?
- Перший.
- Звідки?
- Якут.
- Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?
- Узбек.
- Салям-салям… А механік-водій?
- З Полтави… А цей ось із Костроми.
- Інтернаціональний ковчег маємо!… Спеціально вас підбирали, чи що?
- Життя підбирало.
- А товариш якут плавати вміє?
- В нас пояси, - була стримана відповідь.
- А ми з вами, товаришу Путря? Без поясів, без жилетів, - аж ніби сполохано вдався Лукавець знов до заврайфінвідділу. - На книжці скільки трудових маєте? Жінці залишили заповіт?
Мовчав товариш Путря, тільки сопів, вважаючи, певне, що не до речі ці жарти.
В усьому, що стосувалось циклону, Лукавець був на диво поінформований: знав, звідки прийшов циклон, кого зачепив, які держави з ним мають клопіт. Згідно прогнозів, прибулець з Атлантики має ось-ось “видохнутись”, розпадеться, мовляв, знесилиться у цих горах, які й не таке зупиняли… Згідно тих же Лукавцевих даних, сусідня держава майже всуціль залита водою - міжнародні експреси не йдуть, одначе енергосистема, що песе струм на захід, працює без перебоїв і людських жертв у їхнім районі, па щастя, поки що не зареєстровано…
“А як там мої?” - раз у раз повертавсь Колосовськнй думкою до кіпогрупи. Але тут же й знаходивсь мотив заспокійливий: школа на підгір'ї, на так званій Підгурщині, вода туди не повинна б дістати… Ось тільки дитячі табори понад річкою та коні в лугах… Дещо з реквізиту, мабуть, попливе: оті підсаджені очерети та верби, декоровані трав'яними штучними косами… ну, та біс їх бери!… Коней з лугів якби встигли вихопити… Ніяк не міг пробитись до кіногрупи своїм газиком: добрався до мосту, але міст уже був перетоплений… Одначе амфібії під ранок будуть і там. Думка про це якось врівноважувала.
На цім відтинку шляху амфібія рухалась ще без особливих труднощів. Ішла з чималою швидкістю, потужно розгортала воду, але почувалось, що йде не на плаву, раз у раз чути було, як гусениці міцно хапають каміння бруківки.
Міліціонер то примовкав, то знов подавав голос, підбадьорював командира, неговіркого юнака-офіцера, що, не втручаючись в розмову, сидів поруч з водієм у напруженій позі.
- Дави, дави стихію, лейтенанте! - звертався до нього Лукавець. - Злива тільки гірським ведмедям страшна, а нам, народу організованому… Чи ти, мабуть, вперше попав у таке?
- Я на ріках сибірських виріс, знаю, що таке стихія, - пе озираючись, кинув лейтенант.
- Одначе нема таки лиха без добра: стихія додасть тобі по зірочці на погонах!
- Нам статутом покладено рятувати населення від стихійного лиха, - знов, не озираючись, сказав офіцер.
- Молодець! - похвалив його “страж порядку”. - Але по зірочці все одно не завадить…
Дощ то вщухав, то знов напускався поривпо, з вітром, але амфібії йшли весь час з відкритими люками. Вподовж шосе нувси ряд старих корчомакуватих верб. В присвіти крізь них всюди нижче дамби проблискувала, стелячись в темряву, вода; в одному місці видно було, як за розливом віддалік вирує пожежа.
- Горить комбікормовий завод, - вперше озвався заврайфінвідділу, і в голосі його був сум.
Люди з баграми працювали на дахах, щось розтягували, оптично зменшені відстанню, освітлені червоними відблисками загравища. Наче закрутилась в проекторі стрічка якоїсь давньої кінохроніки воєнних літ… А ще вище, десь ізгори, прорвалися палаючі потоки нафти, чулися глухі вибухи, - здається, горіла нафтобаза, з гуркотом рвало цистерни. Подекуди горюча суміш, розтікаючись, маслянилась аж попід вербами, одкинутими від води недобрим світлом; молоденькі солдати прищухли, заклякли, дивлячись з люків, як майже поруч летить по бистрині навперемішку з буреломом, з зірваними цистернами важка палаюча ріка.
- Не хотів би, щоб знесло туди нашу амфібію, - сказав міліціонер і примовк.
А машину щодалі частіше заносило. Раз у раз поколихувалась на плаву, вже не дістаючи гусеницями дна. Одним із потоків, що переливали дорогу, амфібію так крутнуло, що справді ледве не кинуло в верби на стовбури, - водій якось утримав. Незабаром їм довелося зупинитись: попереду утворилася “пробка” із їхніх же машин. Виявилось, що одну із амфібій занесло, збило вбік, і вона застряла носом між деревами. І добре, що застряла: по той бік, зовсім недалеко, горіла вода. Котрийсь із командирів, огрядний, високий, - солдати впізнали в ньому свого полковника, - стоячи над люком застрялої машини, раз у раз стріляв угору із пістолета: в такий спосіб подавав сигнал, бо крізь ревище води та гуркіт моторів голосу людського тут було не почути.
- Не смій! Не підходь! Тут як проскочиш - згориш! - так, як потім з'ясувалося, треба було розуміти його застерігаючі постріли й вигуки-накази,- але їх у гаморі не могли розібрати, і котрийсь із плавучих танків таки наблизився, підчепив тросом і витяг застрялих із верб. Після цього “пробка” швидко розсоталася, багатотонні машини ринули вперед, кожна чимдуж поспішаючи далі на окреме, визначене їй завдання.
Колотнеча фронтових доріг, напруга ночей, форсування рік - своїх і чужих - все знов озивалось у Колосовському щемом ожилих асоціацій. Що за час! Скільки тягарів кладе на плечі лиш одного людського життя!…
Були вже неподалік од Підгайців, колії їхній амфіиіі перегородила путь особливо бурхлива вировш'а бистрінь, - здається, тут проходило основне річище котроїсь із раніш мало й помітних, а тепер переповнених бистриць. Моторошно було дивитись, як, пролітаючи перед тобою у світлі фар, коловоротиться, гуде важка вода, змішана з землею й камінням. Жене колоди, валуни, мов жорнами все перетирає, риба де-не-де спливає, зблискує біло, поглушена, побита. І це форсувати? Водій зупинив машину, приглушив мотор.
- Чого ти? - з подивом глянув на нього командир.
- Не можу. Мій бетеер на таку бистрінь не розрахований, - відповів солдат офіційним тоном.
- Не мудруй.
- А там он нижче міст залізничний… Як закрутить, як гахне об нього…
Він, здається, мав рацію, цей водій: вода висока, понад усі габарити, якщо машину знесе, під прольотами мосту їй не пройти - з льоту розіб'є… Розумів, видно, це й сам командир, і все ж:
- Не мудруй, веди!
- Потонем!
- То що ж - назад? З ганьбою? Наказую: повний вперед!
Амфібія рушила, попливла, її одразу ж закрутило, накренило, довелось мерщій позакривати люки. Одначе водомет, прилаштований десь на кормі, силою реактивної тяги штовхав, кидав амфібію далі між буруни, потроху вирівнюючи, якось утримуючи серед вировиння цей їхній запломбований наглухо залізний ковчег. Нарешті гусениці знову гребнули дна, торкнулись тверді, і командир з полегкістю вигукнув:
- От і все, Єрмаков! Отак долають водяні бар'єри!
Тільки відкрили люк, і цієї ж миті налетіли на майже невидимі в темряві телеграфні дроти - вони були тепер низько, - хтось устиг гукнути:
- Голови пригинай!
Пригнувшись, почули, як під натиском амфібії напнуті проводи сталево дзизнули урізнобіч, розлетівшись зі звуком обірваної струни.
- Стоп, музики! Люди, щось маю вам казати! - Сергій знову сидів між сватами, а звертався до всіх. - Чи чули вії, як кінь стогне? Живий горить, з дверей виламується, а на нього обвалюється палаючий дах сарая!…
- О пане операторе…
- Стоп! А Добру Людину бачили? Добру без гриму, без підмальовок? Кажуть, нема, а я стверджую: є! Хоч не густо, а с.
І хотів розповісти про того лікаря-партизана, який йому, Сергієві, врятував життя. Три місяці возіїв його, малого поліщука, в коші з тирсою по лісах… Та тільки оператор почав, як раптом погасло світло. Ніч заглянула в вікна циклонною тьмою, оглушила шумом зливи. Аж тепер, без світла, всі почули її. Люди, па якусь хвилю прищухнувши, наслухали темне буяння ночі, потім хтось, виглянувши у вікно, повідомив, но світла ніде ігема: занурились у пітьму і село, й комбінат.
- І вода, таки чути, прибува…
І одразу ж голос веселий - чийсь хміль промовляв:
- Як підступить вода - ію драбині на хату, і там догуляєм весілля!
Але темрява помітно угнічувала всіх.
- Чому ж не дають світла? Мабуть, десь замикання на комбінаті, там у них це часом трапляється…
Знайшли Десь каганчик із гнотом, запалили, - підсліпувато заблимав перед Мамаєм, що ледь помітно усміхався з темряви.
- Щоб на весіллі та оця блимавка, хай би її шляк трафив! - вигукнула котрась із молодиць. - Але ж маємо свого електрика!
І цо стосувалося жениха; позбавлений подійських прав після того нещасного випадку, вій працював тепер електромонтером на комбінаті.
- Зараз буде світло, - підвівся жених, і лице його загорілось рішучістю.
Його пробували стримати - костюм на тобі ж новий і краватка! - але Стась, нехтуючії застереження, в чім був, так і рвонувся з хати. За ним кинулось кілька хлопців, друзів його. Настя в розгубленості залишилась стояти біля дверей, де її спинили дівчата; в білих туфельках, у весільній фаті, була вона зараз якось жалібно зіщулена.
- Буде, буде, ось упидитс! Він полагоди гь - прнмовляла до людей, і вчувалися в її голосі непевна надія і острах підсвідомої забобонності - що осі, на її весіллі та рантом іасне світло… І їй, і гостям хотілося вірній, що все там буде гаразд, хлопці полагодять і ось-ось повернуться звідтам до столу хоч промоклі, але вдоволені своїм вчинком. Ніхто ж бо ще не знав, що трансформатори десь уже захлинаються у воді, і стовпи електролінії повалені лежать на луках в наплутанім дротті, і що нема зараз на світі електрика, який би міг зарадити справі.
Не гулялось уже. Молода у своїй фаті, припавши до вікна, стріпувалась між подружками в нервовій тривожності, прислухаючись до вирування негоди. Люди то виходили, то заходили, і в кожного на устах тривожне:
- Вода! Підступає вода!
- Треба додому навідатись…
- Ліс лежить пов'язаний біля хати - ще забере…
Дівчата у міні-спідничках, фермівські доярки-десятикласниці, що їх Колосовський збирався залучити до масових сцен з полонянками, теж занепокоїлись, зібралися йти:
- На старицях ваша ж худоба в літніх таборах!…
Циган-музика.пт, дбайливо заховавши скрипку під полу старого плаща, оголосив:
- Світла нема, кіна не буде, - і рушив до дверей. Це змусило Сергія піднятись.
- Буде кіно! - заперечив уперто й, взявши кінокамеру, вибрався, розгарячілий, надвір. Мокрим холодом обдало. Вітер студений, як пізньої осені. Чоботи одразу потонули в воді, вона була крижана. І ці різноголосі нічні шуми, яких досі ніколи не доводилось чути. Десь між деревами, в незвичній близькості, гуркоче вода. Звечора її не бую. Почувається, що всюди вона - тут і там перебулькує, клекоче на різні лади. Реве десь лудоба, лають собаки, з протилежного краю села долинають і:озрозумілі гвалти. І все затоплює темрява. Ти і безмежжя тьми. Ти і стихія в буйній, сліпій розкутості своїх сил. “Світла! - ось що зараз тобі треба… - Бодай будь-яке джерело світла! Щоб зафіксувати цю грізність, цей ревучий потоп тьми, бунтування ночі…”
Вибігла з хати якась молодиця, здається, якраз та, що з нею він, незграбний кіпокавалір, недавно вигоцував чардаш, закричала з порога:
- У мене ж дитина вдома! - і підбігцем побрьохала в темряву.
Все плуталося в голові, ще зачманілій від весільного чаду. Брів кудись через садки, через повалені вже типи, ноги з незвички підгинались в рухливій бистрі іі воді, що вив'юпювалась, ніби жива, з-під гумових його чобіт. Рухався в тому напрямі, де, йиму здавалось, мала бути Підгурщина, де в школі серед коробок із запасами плівки, серед декораційного мотлоху сплять зараз твої і, може, нічого не знають. До річки, до річки мерщій, щоб встигнути перейти кладкою на той бік.
Перебродячи вулицею, зачув важке брьохання по воді, наближалися якісь постаті. Наблизились упритул: вибарложені, в мазуті, страшні. По білих сорочках впізнав хлопців, що бігали шукати замикання. Стася між ними не було. Надсадно дихали, вичавлювали хмурі слова:
- Поліз на стовп… Неподалік стояла бочка з карбідом, підтопило її… А карбід у сполуці з водою, ви ж знаєте… Вибухом кинуло кудись Стасика… Ми шукали, але там все вже несе… Експортний ліс, готову продукцію понесло!… Не знаєм, як Атщі й сказати…
І, звернувшії, подалися садками в напрямі до весільної. хати.
Кінооператор по якомусь часі таки виплутався до річки. Затемніли надбережні кущі. Десь тут за ними має бути кладка, вірніше, місток з поренчатами, з якого ясної ночі ви, кіношники, любили дивитись на воду, фантазуючи - що закодовано в ній, в зоряній текучості ріки. Темний оцей вибух стихії, видно, був закодований, сила оця сатанинська!… Річка переповнена, вихлюпує, пригинає кущі - осьось вийде з берегів. Вода йде з страшним гуркотом, такого ти ніколи не чув. Бистрінь вирує, летить темним клекотом, несе якісь купи, згрізна погуркує, - можна догадатись: горне валуни. Але де ж кладка? Нема й сліду, хоч паче ж отут була. Чи, може, зовсім не тут? Може, й річка це зовсім інша, не та, що світилась усі ці дні, кришталево дзвеніла внизу, плавко стелячись по камінню? “Заблукав… Здається, кладка десь нижче!…” Спотикаючись, рушив уподовж течії, плутався в якихось кущах. Напружуючи зір, вдивлявся в темряву. Де ж вона, школа на підгірцях? Де Золотий Тік? Над чорною повінню ночі тільки й підносить уява Золотий Тік з Ярославою. Побачити б. Ніколи так не прагнув побачити її, як зараз. І зрозумів раптом, що нікого й не кохав, крім неї… Найближча до ідеалу жінки. І сьогодні на цьому чудпім середпотопнім весіллі весь час бачив Ярославу поруч себе, в уявній фаті близько тулилася до Сергія перед тим лихим та веселим, як біс, Мамаєм…
Щось темне стирчало з води недалеко від берега. Нахилився, приглянувся: вершечок стріли екскаватора! Тепер вгадав це місце: екскаватор брав тут гравій внизу на дні русла, тепер він весь опинився в воді - стирчить лише вершечок стріли над бурунливим потоком! Кладка була поруч, її нема, нема! Оператор згадав, що десь тут поблизу біля старої верби мав бути рибальський чопоп. Незабаром набрів на ту вербу: справді, човен є! Плаває на воді високо, урівень з вербовим віттям… Спробував дотягнутись до нього, намацав у воді ланцюг, пін ішов углиб, - десь там унизу човен прикутий до кореневища ланцюгом… Смикнув раз, вдруге - тримається міцно. Пірнути?,Але ж ланцюг замк-' путий, зубами його не перегризеш…
Видобувсь па пагорок береговий, глянув угору: ллє, як справді ото лляло б з відра або з ринви. Прислухався, чи не йде в повітрі якпй-пебудь гелікоптер. Нікого нема, небо темне, порожнє. Демони в таких пітьмах, хлябях літали, а люди ще не вміють… Побрів геть далі від річки в напевне^ ний вітром простір, який недавно був ще лугами. Ноги плутались у траві, що до повені тут стояла висока, а тепер тспеттям плавала, вилягла у воді. Плесо за плесом стелилося в темряві, луки вже заливало, вода лисніла під ногами тьмя• во, як негатив. Бредеш, бредеш, і всюди виникає з темряви цей страшний своєю однаковістю негатив. Де люди? На якій вони відстані звідси? Заблукав, заблукав… Сам на планеті! Потип і ти! Нема пі камер, ні плівок, ні машин з реквізитом та апаратурою… Мабуть, уже все попливло. На розлеглі води небо ллє нові потоки води. І так, може, буде й вічно? 1 ніколи ця злива не припиниться, і повінь ростиме, ростиме, затоплюючи материки? І все лише згодом знов розпочнеться - з інфузорії, з амеби, з трави?
Вчулось, наче десь коні крізь вітер озвалися з темряви. Коні ж десь тут на луках! І вони попутані! Цупкими брезентовими стрічками пов'язано ноги їм… Стало враз моторошно. Провалюючись у воді, кинувся бігти кудись навмання, в темряву. Чуття, вже не контрольоване розумом, гнало його в той бік, звідки щойно вчулось йому реальне чи, може, ілюзорне іржання, благальний крик коней попутаних…
А весілля тим часом всією юрмою прямувало на розшуки молодого. Наближались до комбінату, коли десь на підгірній дорозі змайнуло враз могутнє світло прожектора. Високим туманним стовпом піднявся він просто в небо, розтинаючи саме нутровище циклопу. Здогадались: десь близько війська. Вже входять вони в ці володіння, окуповані повінню, що розпросторюється над цілим краєм, де стільки несподіваних нічних венецій волають зараз допомоги й рятунку. Стояв світив стовп, пробиваючи млу, в піднебесся. Подавав комусь умовний знак, вістку якусь обнадійливу чи пересторогу. Здається, тільки його й не застрашила стихія: серед сліпої циклонної вихровиці він мовби давав опертя усім поглядам Що звертались до нього, давав знак надії цьому погонному світові і самій людині в її нічному безбережному існуванні.
Ще як була Ярослава маленькою, дівченям була, тяжко перелякала її вода. Велика повінь наближалась, долішнє населення все вийшло на рятувальні роботи, батько її, шляховик, бульдозером нагортав захисну дамбу; донця була біля нього, дивилась, як він працює, в кабіні під боком у нього й заснула. Вдень це було. А прокинулась - уже вечоріло,-захід крізь хмари холодно червонів, тиша була, ніде ні душі, і скільки зглянеш, аж під небо, - вода, вода, вода… Сіра, нікуди не йдуча і всеосягаюча, злякала саме величчю своєю, однаковістю й безкінечністю. Вода рівнин, вода спокою, майже сну, з якого де-не-де прозирають… колодязні журавлі! Серед тьмавого безміру вод стояли, як фантастичні якісь істоти, призначенням яких було напувати людей, а тепер самі тонули в повені, в її незрозумілій безмежній тихості. Таке страшне все було: цей сивий розлийсвіт у загадковім мовчанні, з червоністю неба і ртутним полискоі якихось ненатуральних вод, що незнайомо стояли під самий обрій, і смужка дамби, що несхожа була на вранішню дамбу, і це самітне залізо бульдозера, загрузлого над потопом, і важелі якісь біля тебе, батькова фуфайка… Пройнята жахом, як вона тоді закричала! Сама дитяча душа вихоплювалася криком з грудей у той моторошний простір, в безмовність, до тих затоплених журавлів, від яких не сподівалася відгуку…
Батько з'явився десь ізнизу, з-нід дамби, вхопив на руки й заспокоював, а вона все кричала, судорожно схопивши рученятами його шию. Потім її лікували від переляку, водилп до невропатолога… То було нижче по річці, в Ярославиних рідних краях, і більше такої повені вона вже не бачила, але, навіть і студенткою ставши, часом кидалась вжахнено, коли їй з'являлась уві сні та неохоппа зором пустеля вод з журавлями колодязів, в яких було щось майже ірреальне, позаземне, таке, що заставляло холонути душу.
Саме це все чомусь вдарило спогадом-блиском, колії вночі в школі зчинилась тривога і хтось ізнадвору крикнув:
- Вода!
Стихія води, страшніша вона за вогонь, перед наступом її все живе дичавіє,'страчує розум,-прокидається лише влада інстинкту… Перше бажання було тікати вгору, на узвишшя, на Золотий Тік.
Коли Ярослава вискочила на ґанок, її зустріла суцільна тьма, електрики вже но було, пічна повіпгі гула - гула но всьому світу. Горн обрушились водою потопною. Злива, що початяся ще л минулої ночі, бурхала тепер що дужче, кущі плющали, гнулись під вагою потоків, сюди виклектувало, дзюрчало, шуміло, низом із темряви майже біля самого порога рентгенівськими знімками проблискували поналивані плеса.
Кіногрупа вся вже була па погах, із темряви долинали по реклики голосів, змінених у тембрі, різких, розпорядливих, десь вони, віддаляючись, тонули в пітьмі, бо це була ніч, де ніхто не спав, де тисячі піднялися па подолання стихії.
- Дітей! Вихапуйте дітей! - чула голос, що віддалявся, здається, це був голос Ягуара.
Майнули перед очима знайомі личка табірних дитсадчат, перекошені жахом переляку… “Чого ж ти стоїш?!” Ярослава кинулась просто з порога в пічну хлюпавицю, переполох дитячих літ, озвавшись, обдав холодом все єство, але по стримав, а, навпаки, збудив бажання перебороти страх, підганяв бігти, діяти, подати руку комусь. Вода опекла крижапістю, хлюпала до колін, віджахувала клекотом, Ярослава бігла по ній під важкою зливою в темряву, і ніби самий інстинкт солідарності, болю і страху за когось привів її до тих дощаних табірних будиночків, що вже темніли змалілі, підтоплені серед води, наче якісь папуаські хатини на сваях. Зустрілися хлопці з кіногрупи, що, зігнувшись, оберемками несли на собі дітей.
- В третім он там ще зостались! - гукнув один із зустрічних Ярославі.
- І в четвертім ще є, - зачула неподалік і по голосу ледве впізнала вона Ягуара, він швидко зник, брьохаючись по воді тож з оберемком дітей на руках, на плечах…
Ярослава підбігла до третього будиночка, десь із вікна до неї вискнуло перелякане:
- Тьотю! - побачила тільки бліденькі плями дитячих облич, зіщулені плечики в майках, і коли простягнула їм руки назустріч, на неї самі стали падати з вікна маленькі, ще гарячі зі сну тільця… Чіпляючись, вони мало не повалили її, двох взяла на руки, а третє само вчепірилось за шию, здавило, мусила крикнути:
- Не здушуй!… Чекайте, зараз і вас підберуть, - присиокоїла. Тих, що зостались, і, важко дихаючи, вже несла до школи малих цих людей, занишклих в переляці й напрузі. З кожним кроком вони важчали їй, були незручні, зовсім не такі, як раніше, коли бавилась з ними на луках. То, що на плечах, судорожно здушувало їй шию, а ці тиснулись до грудей, чіпко тримались і теплі були, мов пташата. Чула, як стрічна вода натпскає, крижаним холодом ріже їй стегна, кожним м'язом треба було їй супротивитись, долаючи цю пругку текучу зустрічну силу. В очах темніло від сльоти й знемоги, руки замлівали, з останніх сил видобулась, ковзаючись, на згірок, до ганку, але вони й тут, опинившись в безпеці, ще боялися відчепитись: мусила майже силоміць відривати їх від себе, вони рвали одяг на ній, тримаючись рученятами цупко, як утопленики. Кинула цих, прикрикнула, щоб ховались до приміщення, а сама знову кинулась у пітьму, у плюскіт потопу, і там, де було їй води щойно до колін, тепер валом уже обгортало стегна…
Та цього разу Ярослава не встигла повернутись до школи з черговою ношею. Вода застукала якраз у будиночку, ринула у вікна, довелось із дітьми забратись на дах. До розмірів даху звузився світ. В горах сотні річок, потоків і по тічків, і всі вони зараз переповнені, ріка, в яку вони раніше впадали, більш не хотіла приймати їх, сама розбухнувши, розгонила води геть, і вони, відкинуті, без русел, уже йшли на понизов'я крутим скаламученим валом. Легкий будиночок здригався, як вутле, поки що заякорене суденце. Тут Ярослава пережила хвилини прощання з усім, що було найдорожче, ніби останній раз поставала перед очима внизу десь там, у зниканні, підсинена батьківська хата, обсаджена квітами, в оздобах наличників, хата, що її під осінь чепурно обставлять кукурудзяним околотом. Не граючи роль, застукана оцим лихом, Ярослава мимоволі перевтілювалась в отих рідних їй “людей у кожухах”, що'їх циклони життя зривали колись із місця, як вириває буря, вивертає з корінням смереки гірські. Почувалася тут, мов на хисткій отій палубі переселенській, коли люди з торбами, з чіфкартами пускалися в океан. Разом з ними була там в обіймах океану, коли їх буря страшенної сили спіткала, - то, як вона тепер розуміє, якраз був молодий циклон, що розвинувся, розгулявсь на відкритих океанських просторах. Ледве не погинули тоді Ярославипі земляки, писали потім, що, либонь, щасливий хтось між ними був, а то всі пішли б до акул, разом із насінням всяких своїх домашніх злаків у вузликах. Та мине час і зашумлять їхні пшениці на полях чужих суворих провінцій, де вони сіятимуть хліб, корчуватимуть ліси, розроблятимуть надра, прокладатимуть залізниці від океану до океану…
Думки про стійкість людську допомагали Ярославі перебути цю ніч, передрижати Їй серед дітей, що теплими тільцями тулились до випадкової своєї виховательки, чекаючи досвітку. І тільки досвіток відкрив їм справжні розміри лиха: не було річки, майже не вгадати було берегів, вода, розлившись аж до далеких пагорбів, суцільно йшла з пінявою, з клекоюм-гулом. Нe стало ні островів, ні луків у травах, вигулькували де-не-де вершечки кущів, нагнутих каламутними валами, стирчав вершечок стріли екскаваторної, і все'довколишнє, до чого звикло око, тепер було переінакшеним до невпізнанім, вирувало, коловоротіїлось, поховавши під бурунами той світ, що був і якого вже, здавалось, більше не буде.
Вранці небо загуло вертольотами. Вертольотників теж іще з ночі розбуркала тривога, але піднятись з аеродромів змогли тільки на світанні. І то - всупереч льотним правилам. За звичайних умов в таку негоду піхто б їх не випустив, авіація твердо дотримується своїх правил, а тут: лети! Дощ не вщухав, однак поступово виднішало з небокраю, разом з дощем на води ніби проливалось і розріджене крізьхмарне світло. Може, тільки з висоти й відкривалися справжні обсяги стихії, що уже охопила весь край. Села, що стали архіпелагами. Садки, в яких дерева ніби поріділи, стоячи кожне поокремо в воді. Вишки прикордонні, що самотіють на обрії… І всюди чиїсь погляди, звернені в небо, Ждуть вертольотів.
Працювали на невеликих висотах. Гуркітливі, важкі трударі повітря в ореолах мигтючих лопатей, лисніючи мокрими зеленими випуклостями боків, з'являлись над останніми пристанищами, над людським розпачем, знижуючись, випускали трапи-драбинки і - з розібраних дахів, з острівців, з вершечків дерев - забирали грішних і праведних просто на небо.
На розлогих дахах заводських будівель вертольоти навіть сідали, - тут було зручніше. Труднощів найбільше виникало там, де будівлі були окутані гіллястими деревами, листатим віттям диких черешень, груш та шовковиць, що ростуть могутні в цих краях, дерева якраз і заважали спускатися вертольотам, подекуди доводилось квристатись лебідками, викидати спеціальні гамаки на тросах…
На одітому з вертольотів з допомогою трапу піднято було в небо і Ярославу разом з виховательками та дітьми, яких не встигли вихопити вночі. Повітряний гігант, зависнувши, гуркотів над нею, мовби дивом якимось тримаючись на тій легкій прозорій мигтючості лопатей, і коли вона, підхоплена чиїмись руками, опинилася всередині вертольота, тільки тут відчула, що вона врятована, і здивувалась, як цієї ночі не вмерла від страху. Усіх їх, що стільки натерпілися, за одним рейсом було знято з табірного будиночка, і вертоліт, що здавався таким незграбним, акуратно опустився на самім подвір ї школи, доставив пасажирів просто перед ґанок, перед ясні очі Ягуара Ягуаровича. Сльози здушили Ярославу, коли вона побачила і своїх, побачила рідні, у відтанулій тривозі обличчя, вуйна Домініка дивилась на неї радісно й перелуджено, ніби на повернуту з того світу… Хтось сіїніс реквізитний сіряк, її вже окутували, щоб не застудилась.
Льотчики були молоді й веселі, той, що допомагав Ярославі вибратися з вертольота, ще й пожартував:
- Не сподівався, що на таких низьких польотах та вдасться торкнутися… зірки.
Ярослава з вдячністю дивилася знизу па офіцера, на його рославу постать у дверях кабіни, дивилась, запам'ятовуючи нахльоскане дощем обличчя, світле й ніби зовсім безтурботне.
- Я б хотіла знати ваше прізвище.
- Капітан Решетняк… Але вам це нічого по скаже. Ми не знаменитості. Ми - буденні.
- Відтепер ви для нас будете знаменитістю. Йому, видно, сподобалась відповідь, він усміхнувся, так і вгору - на новий рейс - пішов, огорнутий сяєвом усмішки.
Венеції, всюди Венеції в буйних зелених садках…
І всі ждали амфібій та вертольотів.
Розмах рятувальних робіт з кожною годиною наростав. Населення краю мовби розділилось цієї ночі на дві категорії людей: на потерпілих і на тих, що рятували. Не було ні голів, ні секретарів; ні винуватих, ні безвинних; ні близьких, ні чужих; ні добрих, ні злих; не було ні артистів, ні статистів - були люди, що рятували людей! Дужчі - слабіших. Одні, що подають руку, а другі, що спасенне хапаються за неї.
Все спроможне виявляло свою спромогу. Стихія не приймала пояснень, все брала на випроб, змінювала оцінки, критерії, відкривала приховане, оголюючи жпття до самих його основ. Те, що вчора здавалось значним, нерідко втрачало тут значність, трухле, фальшиве змивалось, як піна, а те, нро що й не підозрювали, виявляло себе, розкривалось своїм найістотнішим. По всьому краєві в зоні стихії виникала ніби нова, ще міцніша спільність людей, лпхо урівнювало, в одну лаву ставило навіть тих, які ще вчора, може, не могли порозумітися між собою, сварилися до нестями, у доганах, у взасмовиснажливих чварах шукаючи виходу своїм пристрастям. Дотеперішні поняття та уявлення якщо й не зникали, то все ж поступалися місцем головному, виниклому перед лицем стихії законові, який віднині, з моменту загрози, від першого скрику про поміч, набував тут силу всевладну: іди, дій, рятуй потерпілого! З найкращого боку себе показали солдати. “Наперекір всьому, існує ж таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше, виявляє себе в критичні хвилини, - думав Колосовсьшій, наближаючись в амфібії до Підгайців. - Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ…”
Навесні, ні,о перед виїздом сюди, стояп якось Іїолосовський на центральній вулиці міста, а перед ним рухалась під вигроми труб довжелезна колона новобранців. Кудись їх вели. Доки пройдуть, було зупинено вуличний рух. Ще майже цивільною ходою, ще цивільних патлатих чубах хлоп'ята крокували задумано, сутулячись під вагою рюкзаків, у курточках та в светрах, деякі зовсім ще підлітки, декотрі в окулярах. Юні горожани, діти міста, вони вперше опинились в строю, ішли безкінечно, і, може, першою серйозною задумою в житті були повиті в цей час їхні чисті, здебільш худорляві, інтелектуальні обличчя. “Сини, сини!” - подумалось тоді, і чомусь защеміла душа. Щось їх зібрало, щось їх вело, і було те “щось”, звичайно ж, не тільки товстим оркестрантом, що сягнисто крокував попереду з барабаном і гордовито й люто бив у його напнуту порожнечу…
Можливо, тепер були вони на амфібіях, підіймалися на вертольотах, брали перші уроки, що давало їм суворе армійське життя.
Світало, коли добулися до Підгайців. Всюди пріспо пахло водою. Заврайфінвідділу, який був, виявляється, родом звідси, взявши на себе обов'язки лоцмана, вивів махину амфібії просто до сільради. Довкола люд іга дахах, на деревах, навіть біля пам'ятника полеглим бійцям, на узвишші п'єдесталу, купчаться люди, чиїсь руки обчіплюють, обіймають граніт обеліска… Водою залито майдан, всі будівлі стоять у воді, вода реве в провалини вікон. По селу всюди ґвалт, крики.
Лукавець, піднявшись над люком, загукав із амфібії у мегафон:
- Товариші населення! Закликаю до спокою. Говорить ваш дільничий лейтенант міліції Лукавець. Ми прибули з військовими па виручку вам, зараз приступаємо до евакуації. Знімемо всіх, відтак оголошую правила: не товпитись, не лізти без черги, не топтати ближніх!… Порядок: худобу, майно - в останню чергу! Рятуєм людину, незалежно від того, хто вона і яка вона! Одному вода по пояс, другому по груди, рятуєм обох, але перше того, якому по груди!…
Далеко по селу рознесло світання розлунпою лупкістю вид мегафонний заспокійливий маніфест Лукавця.
Голова сільради, що був серед людей на даху, виступивши наперед, вусатий, без шапки, запропонував незвичне:
- Ви спершу проїдьтеся по селу, прогуркотіть мотором, аби вас в найдальших кутках почули, аби в людей душа стала на місце: най знають, що вже ви є, порятувальники наші!…
Командир, одначе, вирішив по-своєму: наказав одразу знімати тих, що групою оклечали обеліск серед майдану, - були там навіть жінки з дітьми, одна з них несміливо подавала голос:
- Тут діти дрібонькі…
Напівзатоплена металева огорожа не давала змоги підвести амфібію до обеліска впритул, довелося зупинитись неподалік. Солдати миттю пороздягалися до трусів і, вже стоячи край борту, зіщулені від холоду, про щось стали перешіптуватись між собою: виявилось, вирішують, чи одягати рятувальні пояси. Адже комплектів обмежена кількість, на всіх не вистачить… Солдати почували себе ніби присоромлено, що мають перед цивільними таку перевагу.
Солдат-якут, покосившись на Колосовського, звернувся до командира:
- Нам є, а як же ці?
- Мені не треба, я довгий, - заспокоїв його Колосовський і, не роздягаючись, зісковзнув з борту у воду. Ледве не по груди було гострого, крижаного.
- Тоді й ми без поясів, - звільняючись від ніяковості, мовив молодецький солдат, і м'язисті, натреновані спортом тіла одне за одним шубовснули в воду.
Стали знімати від пам'ятника людей. Одних брали, обережно вели в воді попід руки, а котрі сміливіші, самі кидались убрід до амфібії. Лукавець згори подавав їм руку, і люди, ковзаючись по залізу, наскрізь промоклі, одне по одному опинялися на борту. Коли діти й жінки були вже там, солдати підступили до сивого, в темних окулярах чоловіка в тоненькім дощовику; дядько цей, хоч і був із палицею в руці, все не сходив із свого підвищення, міцно обіймаючи рукою граніт.
- Дядьку Миколо! - гукнув до нього Лукавець. - Пускайтесь, перед вами рідна армія, з нею не потонете!
І пояснив командирові екіпажу та Колосовському: Микола Назарук, батько героя. Син його під рейхстагом поліг, а він працював тут бригадиром, і якимись хімікатами очі йому витруїло…
- Має звичку приходити до обеліска з сином на розмову, - додав заврайфінвідділу. - Синове ім'я он там накарбоване… Братська могила тут. Всіх полеглих зібрали недавно з полів, перенесли сюди… І своїх односельців, хто де поліг, сюди ж повписували за похоронними…
Незрячий все не зважувався відпустити граніт, навіть ніяково усміхнувсь до солдатів:
- Здаєсь, тільки ступлю, так одразу я ся і втоплю.
- Не бійтесь, папашо, - заспокоїв його один із солдатів і майже силоміць потягнув Назарука на себе.
Незабаром бригадир теж був на амфібії і тоном аж ніби виправдальним говорив до Лукавця:
- Ішов, пристояв, а тут вода якраз рвонула… Аж до каменя мене відтрутила…
Командир амфібії скинув із себе фуфайку і мовчки накинув її на плечі старому.
Рейс за рейсом робили, знйЫючи, вивозячи людей до колгоспного клубу, що, незатоплений, стояв на узвишші неподалік. Кількість бетеерів побільшала. Ніколи не бачені в цих краях, немов живі, зеленопанцирні гіганти з якихось палеозої? снували сюди й туди но скаламучених водах, борознували село вздовж і впоперек. При наближенні їх дехто з старих людей у вдячній розгубленості починав хреститись. Амфібісти якихось інших підрозділів звозили людей з віддалених хуторів, із підтоплених ферм: пропливаючи, гукали, допитуючись, де тут е влада, мали їй поскаржитись: на декотрих фермах дівчата навідріз відмовляються покидати худобу. “Ми її, - кажуть, - заспокоюємо”. І ще й насміхаються, шльопаючи з вилами по воді, розносячи до ясел корм худобі…
В Колосовському знову заговорив документаліст: шкодував, що нема тут при ньому кінокамери - були б унікальні кадри. Свідомість з незвичайною ясністю фіксувала сцени, які вже ніколи більше не повторяться, епізоди, то драматичні, то смішні і курйозні, що їх на своєму водяному екрані витворювало саме життя. Отаку хроніку пропускаєм: боротьбу людей із стихією, потік дивовижних подій у їх несподіваних ракурсах… Молоді медички, що їх знімають із даху лікарні: солдати їм плечі свої підставляють:
“Стрибай, пікіруй па мене!” - а вони соромляться, ніяковіють, прикривають коліна халатами, - незручно сідати на вояків верхи… Огрядна молодиця, що стару свою матір на руках несе до амфібії… Ще погляд фіксує собаку, його звідкись пригнало течією, вибиваючись із сил, підплив до скрученого водбю в гармошку штахетника, приклав голову до стовіга й перепочиває: розум!
Невдовзі на допомогу амфібіям прибув плавучий могутній танк, він, як крейсер, ходив по селу, знімав одразу людей цілі купи, і дивно було дивитись, як цей залізний трудяга править дітей на собі, а вони, вже сміючись після переполоху, міцно обіймають рученятами жерло гармати.
Повний день нарешті настав після кошмарів ночі, і хоч вода й далі прибувала, але всюди гуркотіли моторц, гуркотіли внизу і вгорі - в небі з'явилися вертольоти, ходили над хатами пузаті, з червоними зірками на лисніючих боках.
Настрій у людей одразу покращав. Вода, вона текуча:нині є, завтра нема!… Почастішали випадки, коли вже й Лукавець своїми умовляннями нічого вдіяти не міг, - цілі сім'ї не хотіли спускатися з дахів. Хіба ж це просто розлучатися з своїми затопленими гніздами, з коровами, що, ревучи, вистромляють голови із наповнених водою хлівів, з пожитками, що купами лежать, стягнуті на відкриті до кроков горища… Порося кувікає біля розчервонілих ніг молодиці.
- Як візьмете й порося, то згодна, а ні, то якось і тут перебуду.
Товариш Лукавець не приймав ультиматумів, суворо поглядав на дах:
- Ми прибулії тебе рятувати, а не твоє порося! Воно дурне, по темності своїй води не боїться… Бач, який влаштувало концерт… А ти ж свідома! Ну, давай руку, газдине!
- Ні, сама не йду.
- То щоб мені за тебе відповідати?
- Атож. Відповідатимеш, бо загітувати не зумів!
І так стояла, аж поки солдат, з'явившись із-за спини, вхопив її в оберемок, поволік, затяту, до драбини…
Голова сільради, який теж тепер рейсував з ними, попрохав Лукавця направити амфібію в найдальший кут села. Тут виявились особливо вперті: піхто не хотів залишати дахи. Двоє парубків сиділи на хліві, поспускавши ноги, й - не треба було бачити! - пробували ловити рибу хватками: побиту, білопузу, її гнало звідкись із колгоспних водоймищ.
Міліціонера це обурило й розсмішило водночас:
- Рибку ловлять серед потопу! Кому стихія, а їм момент: колгоспних коропів па дурницю тягають… Ану злазьте!
Риболови ні з місця:
- Здаєсь нам, що вода спадатиме…
Навіть погрозою штрафу не вдалося зігнати їх вниз:
- Посидимо ще, подивимось, що воно буде.
З сусідніх дахів жінки знову виставляють умову:
- Якщо заберете й корів…
Лукавець взявся за мегафон, затрубив:
- Маємо дані: з верхів'їв іде новий вал! До дідька полетять всі ваші лампачі!
Заврайфінвідділу стривожено вхопив його за руку:
- Ти що, паніку зчинити хочеш?
- Паніки не буде, а лад буде, - спокійно заперечив міліціонер. - Хоч ви й депутат райради, товаришу Путря, а погано знаєте психологію мас… І на військовій справі слабо розумієтесь: паніка скорше буває від незнання, аніж від знання!
- Не треба їм всього знати, - бубонів Путря. - А надто ж твоїх оцих нічим не підтверджених даних…
- Дощ іде, отже, вода прибуватиме! І мій обов'язок оповістити народ. - Він знову підняв мегафон. Путря побуряковів:
- Я категорично проти!
- Можете скаржитись… Трублю!
І Лукавець спрямував мегафон на людей:
- Кваптеся, зголошуйтесь, поки берем! Вода прибуде ще на два метри! А до вечора підніметься на три! Вище усіх критичних рівнів!
І це таки вплинуло. Люди знехотя, поволі стали спускатися з дахів.
Потерпілих, здавалось, не меншало в цьому великому, густо налюдненому солі. Амфібії та вертольоти не знали спокою. Ганяли сюдм й туди, вихоплювали, скидали в безпечних місцях, і лише коли повертались за черговою партією своїх пасажиріїі, солдати - повеселілі, збадьореш ділом - мали змогу обмінятись уривками вражень:
- Я тій медичці: пікіруй, а вона почервоніла до вух і халатиком коліна прикриває… Та пікіруй, кажу, нам тут зараз не до жартів, - і сміються…
- А мені одна бабусеищя, коли я її виніс, тііиас карбованець в руку… Я спершу й не дотямив, для чого стара мені суне той зім'ятий папірець, а вона аж просить: “Візьми, синку! На тютюнець буде!…”
Коли амфібія їхня проходила мимо обеліска в центрі села, погляд Колосовського з щемливим чуттям торкався довгої стрічки накарбованих на камені імен, що рябіли численно зверху й донизу, зникаючи десь під водою. Викликані уявою з небуття, виринали живі, ті, що на очах твоїх падали в атаках, що вмирали на руках у товаришів… Із різних республік, зрілих літ і зовсім молоді, недожиті, лежать ось тут разом у братській могилі, і тільки обеліск гостроверхий із стрічкою імен над ними каменем проріс… Міг і ти бути тут…
- І рядові, і лейт'енанти та капітани там є, - завваживши його погляд, пояснив голова сільради. - Тяжкий у нас фронт переходив…
- Багато прочерків…
- То безіменні. Без документів знаходили ми їх в полях. Але ж вони були, хоч і безіменні? Життя віддали…
Мовчки прислухались до розмови молоді солдати. Зосередженими ставали мокрі чисті обличчя, що тільки-но вмивалися сміхом, пригадуючи свіжі свої рятувальницькі пригоди. А коли після цього знімали нових, з обкислих вікон витягували чиюсь численну родину, то.були солдати тепер ніби уважніші до тих, кого рятували, руки їхні стали мовби ласкавіші…
Пробираючись залитою вулицею з вантажем людей на борту, на одному з городів загледіли дідуся, що, простоволосий, борсався у течії, клопотався біля напіввивернутої потоком культурної яблуні, ппшна крона її рясніла, вся ще в зелених плодах. З обривком сталевого троса в руці, старий щось мудрував біля стовбура, здається, хотів до чогось припнути яблуню тим засмальцьованим тросом.
- Вуйку, садок припинаєте? - весело гукнув Лукавець. - І що за людина!… Скільки й не таких садків нині попливе в море!
Солдати вже брели до старого. Він дивився па них якось невидючо, прохально, блаженно, а посинілі з холоду губи кривилися усміхом чи плачем. Не опирався рятувальникам, тільки обривок троса все чомусь не хотів випустити із закоцепілих рук. Худий він був, кістлявий, і підіймати його було зовсім легко; солдати обережно, мов дитину, подали на амфібію це старече, вироблене працею тіло, в якому ще якимось чудом тримався незахолонулий дух життя. Затиснутий між жінками та дітьми, поступово відігріваний ними, старий до самого місця, куди причалював їхній ковчег, припадав очима до солдатів, світив старечою ласкою то на узбека, то на якута, котрі на руках своїх підняли його перед цим на амфібію; з якоюсь полегкістю дивився, і посинілі губи весь час повторювали розчулено й лагідно:
- Славні роб'ята… Файні легіники… Хар-роші роб'ята…
А через деякий час знову:
- Славні роб'ята… Файні легіники…
І так до самого місця більш нічого сказати не міг. Вода таки справді прибувала, Лукавець не помилився у своїх припущеннях.
З околиці села видно, як далі, в сторону ріки, лютує стихія. Не підступитись туди! Жене ліс, несе підхоплену десь у верхів'ях худобу, - тільки рогаті голови, зринаючи па бистринах, як знаки відчаю, стирчать із води… Якийсь бузівок, що йому вдалося вибитись із бистрини, забачивши амфібію з людьми, поплив просто на них.
- Давай, давай, сиволобик! - гукали йому солдати. - Не здавайсь!
Видно було, як він, наближаючись до амфібії, перемелює воду, товче її ногами, і очі напнулись уперто, в них мовби зібралась вся його молода воля до життя.
Цегляний клуб, до якого з самого рання звозили людей, почало теж підтоплювати, загнало всіх нагору, на майданчик, що його утворили, розібравши дах. Сюди тепер підлітали вертольоти, забирали й звідси людей, - найперше забрали малечу та декількох хворих, що їх було евакуйовано з лікарні, серед інших і вагітну жінку, яка мала незабаром родити. Тим, що зостались, кидали з вертольотів тюки фабричних ковдр та лантухи з хлібом, ще теплим, ще з духом гарячих печей хлібзаводу.
Діди старі, приймаючи хліб з вертольотів, неквапом діли-. ли його, роздавали, стежачи, щоб все було по справедливості.
- Чого ви плачете? - помітивши сльози на очах у дідів, посміювались молодші, лобурякуваті. - Все законно!
- Плачуть, бо сльози близько, - казав один жевжикуватий, в яскравому светрі. - Кинули їм по буханцю хліба без консервів, і вже вони розчулились…
Старші жінки накинулись на нього:
- Чого плачем? Бо в старі часи, коли вода було поруйнує - нікому ти не потрібен! Беріть торби, дітиська і йдіть жебрати!… А зараз він тобі з неба подає ще теплу хлібину…
- Та ж законно!
- Тому й плачем, що законно, що по-людськи до нас… Мабуть, і в лобурякуватих душах після цього щось таки зворухнулось. Ео коли амфібія зібралася вирушати в черговий рейс, па віддалені ферми, - ці ж місцеві хлопці самі викликалися змінити амфібісти:
- Перепочиньте. Відігрійтесь. Ще ми спробуємо служби морської!…
Амфібісти перепочивати відмовились, але кількох добровольців собі на підмогу взяли, - разом з новачками на борту й відчалили від клубу.
В школі, де розташована кіногрупа, гамір, шарварок: класами заволоділа дітвора. На другий план відтиснуто трударів десятої музи. Вуйна Домініка з виховательками має клопоту біля малюків, гарячим часм відпоює їх після іючі, найкрикливіших притамовує:
- Слухайте, діти, що мені сталось…
А їй, власне, нічого й не сталось. Затопило город із картоплею, позаливало вночі деяке збіжжя в льоху, та й но всьому.
В одній із класних кімнат, забившись в куток, тремтить оточена дітьми дика сарночка гірська. Тремке, полохке створіння, воно, проте, дозволяє дітям торкнутись до себе, декотрим вдається навіть погладити цю юну тонконогу жительку гір. Вона теж із вертольота потрапила сюди. Такий уже день - все переплуталось, знезвичаїлось: кому судилося вмерти під час повені, його піде було поховати, забирали в небо, - викопати могилу не було де. І кому випало народитись, то перший крик новонародженого теж пролунав цього ранку вгорі над водами - в кабіні вертольота, який незадовго до з'яви наймолодшої людини на світ зняв вагітну жінку з даху сільського клубу. В повітрі, над вируванням стихії, віддавались і приймались команди, вислуховувались перші подяки і перші нагінки - теж… Дику сарночку з гір несло на копиці сіна, нотоком забило сіно разом з пасажирами в кущі, видно було з берега людям, як наблизився до неї вертоліт, випустив драбинку… Молодий офіцер у погонах, спустившись, влучив момент, і ось уже дике, нервове створіннячко щулиться біля цього. Здавалось би, має злякатися гуркоту, 'відсахнеться від людини, а воно не тікає - стихія страшніша! - довірливо горнеться до людини, дається в руки, поводиться так, ніби воно виросло в хаті лісника, біля людей…
А тільки вертоліт піднявся - одразу йому по радіо:
- Сімнадцятий, то ви зняли козеня?
- Я, товаришу командир.
- Вам нема чого більше робити?
- Вину ват, товаришу командир!
- Звідки воно?
- З гір.
- Після потопу в гори його й відправте… І падалі ніякої звіроловлі - тільки людей!… На комбікормовий завод зараз, там уже ждуть вас на дахах…
На нові завдання летять вертольоти, відлітає й той, що залишив сарночку в школі, що так щиро сказав Ярославі:
“Ми буденні…”
“Хіба ви буденні?” - проводжає вопа поглядом вертоліт, що погуркотів усе далі над водами, над безмежжям залитих луків, що недавно так квітували, мерехтіли в сонці цикадами, - вертоліт, зменшуючись, теж ставав уже схожий на одну з тих крилатих цикад…
“Отак і живем, - думав тим часом пілот вертольота у себе в кабіні. - У космонавти нас поки що не беруть, тож доводиться грунтовно прилаштовуватись до земних, чорноробних занять. Може, й надовго. Може, й на всю кінострічку життя, - яка там уже буде: довга чи коротка, барвиста чи позначена однотонністю… Кому б не охота жити барвисто, кіноекранно! Але ж і будні мають свій зміст…” І якщо взяти материне життя чи батькове, хоч батька він знає, власне, тільки з переказів… Якщо взяти скромну життєву творчість Решетняків, то нема чого за неї соромитись. Чесність, як найвищий знак якості відкарбована на кожному прожитому дні.
У школі пожвавлення не спадає, розбурханий кіполюд зусібіч розглядає нічну операцію по рятуванню табірних дітей. Подія коментується, звичайно ж, у гумористичному топі, освітлювачі та молоді асистенти зі сміхом намагаються визначити, кого можна підвести під рубрику героїчних натур, з'ясовують, хто скільки разів падав та хто найбільпіе дітлахів нав'ючував на себе… І вийшло так, що героєм дня, чи, вірніше, героєм ночі, несподівано виступив Броііек-дев'ятикласннк: пін виявив себе найспритнішйм, не розгубився, ні разу не впав, тягав тих малюків, як гороб'ят зі стріхи,_ йому й віддано було в перебігу дпскусії лаврп першості. Обіцяли навіть відзначити його тнм, що дадуть заглянути в окуляр під час зйомок: про це Бронек якраз мріє, бо йому здається, що нема іншого способу зазирнути в таїну кінотворення…
Ягуар Ягуаровнч, вже перевдягнутий після ночі в сухе, взяв на себе обов'язки медика: в якійсь лііжннії'ьиі'й шапочці з бомбончиком на тім'ї, з видовженим сухим обличчям візантійця, снує між людьми, роздає таблетки кальцексу (профілактично), Ярославі пропонує гірчичники, - за неї він найбільше боїться, щоб не застудилася.
- Якби це було в Будинку кіно, - каже він до Ярослави, - я, звичайно, запропонував би вам коктейль за моїм власним рецептом, якого й ті ваші жевжики не знають…
Видно, якийсь в'їдливий опонент з підвалу кіноресторації не дає спокою Ягуару Ягуаровичу, бо, присівши на парту, він раптом вивергає на нього всю свою пристрасть полеміста:
- Так, кажеш, творчість виникає з безладу, їй від природи притаманно хаотичне начало? Улюбленець муз, кажеш, завше був лише сином стихії, дитям розгнузданих бенкетуючих сил буття? Хотів би я тебе, голубчику, бачити з нами цієї ночі… Якої б ти тут заспівав! Що ж до мене, то я бачив хаос і знаю, що він людині несе… Палаюче небо, розбомблені ешелони - все бачив… І якщо вибирати між хаосом і порядком, Славциї, - апелював уже до кіноактриси, - то знайте: я вибираю порядок! Йому віддаю перевагу… Уже хоча б за те, що він здатен рятувати. Якщо навіть менше він полишає місця для поезії, то зате більше - для справедливості!…
Несподівано з'явився Сергій. За нього ще з ночі переживали, аж поки котрийсь із його асистентів не признався, що йому відомі координати: батяр їхній в Адамівцях на весіллі гуляє. Це одразу приспокоїло: на весіллі не пропаде, рано чи пізно з'явиться із своїх нічних походеньок, ще, може, й перев'язаний весільним рушником… З'явився бруднющий, до рубця промоклий, але обличчя… воно було натхненне! Ярослава ніби вперше його бачила таким:
- О мой, мой! Звідки ти взявся?
- Скільки я бачив! - Сергій розкинув руки, як для обіймів, - О, скільки всього… Братці, ми на вістрі подій! Його оточили, розглядали з жартами:
- Людина з легенди! Людина з безсмертя! І все ж таки - як вибираються звідти?
- А плавзасоби нащо? Плавзасоби винесли мене з темряви й хаосу на берег цієї вашої - не скажу при женщинах якої - цивілізації…
Не схотів перевдягатись, не схотів сушитись, лише змінив кобеняка на куртку, щоб було зручніше бігати, хватопеком випив склянку гарячого чаю, звично перезарядив, у кутку апарат і:
- Цілуєм рончкі!
Зупинившись на мить перед Ярославою, він справді поцілував їй руку, чого раніше ніколи не робив.
Ягуар Ягуарович пробував нригамувати його, нагадав, що знімання повені зовсім не передбачені планом-лімітом, але це операторові тільки піддало жару:
- Все на себе беру! На свій страх і риск! - І, притискаючи камеру до грудей, гукнув уже від порота: - Там такі кадри пливуть!
“Ніщо так не красить людину, як натхнення, - подумала Ярослава, провівши Сергія поглядом. - Просто насолода дивитись на людину ось таку - розкрилену, одухотворену…”
Вище школи, вподовж не захопленого водой шосе, з самого рання велись рятувальні роботи, там видніли якісь машини, кружляв вертоліт, - Сергій подався туди. В обличчя хльоскало мокрим - вітер шквалистий розгулявсь. Ще зоддалік Сергій побачив гуртик фермівських дівчат, що стояли на кручі; здається, це були ті самі дівчата, що їх Сергій з Колосовськи'м та Ярославою ходив відбирати для зйомок у масових сценах. Було це всьоґо за кілька днів до потопу. Розшукали тоді дівчат на лугах, на старицях, де був у них літній табір для худоби. І дивно було, як все там тоді ставало мистецтвом, до чого тільки торкнеться погляд: дійниці з сонцем на боку… трава… корови… круторогість… полиск м'язів під шкірою… Все, все тоді Сергієві хотілося фільмувати, все так і просилося в кадри!… Дівчата були попещені, що їх мають намір відібрати для участі в кінофільмі, але коли у відповідь на розпитки, що саме їм доведеться робити, почули від Сергія: “Коней коростявих будете обіймати!” - то разом запротестували: “Не будем цього… Страхіття яке!… Це не правдиво… Не реалістично!…”
Тепер циклон ставить тут свій фільм, розгортає на весь край драму широкоекранну, і дівчата вже залучені до участі в ній… Збились на кручі у своїх куцих міні-спідничках, що їх обліплює вітер, декотрі з парасольками, розбереджені, розчервонілі, котрась, звертаючись до води, весь час кличе:
- Зірка! Зірка!
Сергій не міг утриматись - з ходу кинувся фільмувати дівчину, що, стоячи на березі, розпачливим голосом вигукує з вировища свою якусь Зірку, від неї перевів погляд туди, куди всі дивились - униз, де попід самим урвищем бурунила ріка… Якби це було не операторське серце - воно б похололо від таких кадрів: корови, цілою чередою збившись попід берегом, плавають у рудих чорториях, пробують лізти на обривистий крутосхил, ковзаються, зриваються назад, захлинаються брудом… Все, все неповторне! Зціпивши зуби, з мокрим обличчям, блідим від напруги, оператор прицілюється, полює з якоюсь холодністю безстрашшя, вибирає, вихоплює на плівку найжахливіше… Вже не зойком дівочим, тільки мистецтвом стає агонія худоби, захлинання чиїхось Зірок та Красавок, їхня впертість, коли вони, через силу змагаючись з течією, знов наближаються до крутизни берега й, розжахані, великоокі, до людей лізуть! Дівчата плачуть, гукають до когось:
- Багрів, багрів!
Ще вище попід берегом працюють з баграми робітники з комбінату. Цехи сьогодні зупинено, всіх мобілізовано на рятувальні роботи, частину комбінатних кинуто сюди виловлювати з берега колгоспну худобу.
- Треба було вам не по танцях бігати, а ще звечора забрати поголів'я з літніх таборів, - докірливо кидав від газика чийсь шофер, і дівчата відповідали йому ображено:
- Спробував би! Вночі вони ні з місця! Зачули, що їх уже обступає вода, і нікуди ні кроку, нічим не виманиш з острівця!
Хтось із старших додавав:
- Худобисько, воно воду чує більше, ніж людина… Вночі не вдалося зрушити, а тепер їх ось погорнуло… Майже вся кіногрупа вже була тут, навіть Ярослава - всупереч забороні Ягуара Ягуаровича - прибігла сюди, щоправда, накутана в тепле, в чиїхось мисливських чоботях. Ошалілий Сергій-оператор, гасаючи з кінокамерою по берегу, навіть не помітив Ярослави, і хлопців-асистентів своїх він помітив, здається, тільки після того, коли вони, допомагаючії робітникам, ненароком влізли до цього в кадр. Озброєні баграми та вірьовками, вони саме витягували гуртом корову, котрийсь, як ласо, накинув їй налигач па роги, - вхопились, витягли, і знесилена худобина одразу брьохнулась, повалилася на асфальт. Сергій фільмував і це: як лежала вона, віддихалась і поволі встала, похитуючись, пішла. Ще кілька розбухлих туш лежало вподовж шосе - це ті, що їх витягли баграми, коли вони захлинулися, борсаючись біля берега.
З-за пагорба з'явився грузовпк, стишив хід, зупинивсь, і чоловіки з рятувальної команди, відкрпвтп борти, стали вкладати до кузова щось закутано в брезент. Ярославі лячно було дивитись у той бік, і все ж дивилась: воіиа зпала, що там, у тому брезенті. З годину тому комбінати вплонієш тут багром утопленика з тайстрою через плече. Коли його підтягли до берега, чийсь багор ненароком розпоров набряклу вовшиту торбу, і з неї сипонули… дерев'яні орли. Сцена була жахлива, Ярослава не змогла дивитись па утопленика, па його розтовчене камінцям обличчя, - кинулась і побігла геть, а перед очима все пливли, скакали дерев'яні орли у водоверті, скакали, як вутята, і це тонули…
Машина з утоплеником рушила, від'їхала, і люди знов звернули погляди до чорторию, де все крутило, підгонило до берега змордовану худобу. Вже зовсім незнайомі чиїсь Зірки та Іскри силкувалися вхопитися ногами ковзкого крутосхилу, шукаючії рятунку біля людей…
Сергій шастав по берегу, вишукував найгостріші моменти, увагу його привертало все, що волало, билось, виборсувалось, - те, що опинялось поза небезпекою, одразу втрачало для нього інтерес. В одному місці він посковзнувся, ледве не посунувся вниз, Ярослава скрикнула вжахнено:
- О мой, будь обережніший… Ти зовсім дикий сьогодні…
Зачувши поблизу Ярославин голос, Сергій ніби прийшов до тями, бліде збуджене обличчя його на мить освітилось широким зухвальським усміхом:
- Півцарства за гелікоптер!
- Навіщо він тобі, мой?
- Щоб понад цим потопом пронестись!
Задиханий, очі горять, краватка скрутилася, з'їхала набік… “Це його день… Його апофеоз… О мой, мой! Такий був ковтюх, а сьогодні тебе не впізнати: саме натхнення, екстаз, шал!”
- Розумієш, Славцю: скрізь хочеться бути! Хочу бачити все! Таку точку хочу вибрати, щоб не збоку… Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!…
Нерозлучний із своєю камерою, вже він щось нагледів попереду, кинув Ярославу й подався, обганяючи людей.
На узвишші, просто на шосе, приземлився один з вертольотів, з нього вийшов високий генерал у палаючих лампасах і троє цивільних, про яких хтось сказав тут, що вони прибули з Центру, з Державної комісії. Зійшовшії на край горба, прибулі стали дивитись, як інший вертоліт, знизившись до застрялої амфібії, саме знімає з неї екіпаж. Викинули трап, але вітер ганяє його так, що не одразу вдалося впіймати, потім таки впіймали, і котрийсь із амфібістів разгойдуваний вітром, уже забирався щабель за щаблем угору…
- Молодець, - кинув своє звичне генерал, і в цей момент відчув, що й сам він на мить став об'єктом, опинився під прицілом кінокамери, попав у кадр! Генерал був ніби невдоволений, що зроблено це без його дозволу, але невдоволен'ня його було більше зовнішнє, хмуріння показне (при зустрічі з служителями муз взагалі не запне буде нахмуритись!), і саме так це все прочитав кінооператор, один із тих, видно, шалапутних людей, що їх де й не сій, і там вродяться…
- Товаришу генералі Меві потрібен гелікоптер!…
- Що, що?
- Гелікоптер мені потрібен для зйомок… Що за тип? Що за зухвалець?
- Хто ви є?
Назвався, відрекомендувався, але коротко - не в цьому суть. Йому потрібно знімати. Негайно, всюдиі Всю цю стихію він втисне в розміри кіноплівки, зробить з неї мікровеличину, вона буде в нього ось тут, “зрозумійте, це треба, треба!…”
Кінооператор почував свою правоту, говорив різко, напористо, генералові сподобалась його одержимість, його уперті, шалом натхнення сповнені очі. Людина, на яку навряд чи варто й сердитись, навіть чимось приваблює, дарма що такий дикий і безстатурний стоїть у розхристаній куртці з обламаними “змійками”, у затяганім береті, що якимось чудом ще тримається, плющиться збоку на великій кудлатій голові.
Генерал обернувся до цивільних:
- Знімки його можуть знадобитись для Державної комісії?
- Звичайно, - відповіли йому.
- І не тільки для цього! - вигукнув оператор. - Є кінокадри, що їх відбирає людство, в бетон замуровує на віки!… Бо несуть найважливішу інформацію для майбутнього…
- Гаразд, гаразд, - посміхнувшись, перепинив його генерал. - Дам гелікоптер. Тільки ж щоб вся стихія була в тебе в кулаці… Чи принаймні ось там, - він кивнув на камеру, що її Сергій, схвильовано дихаючи, притискав до грудей.
Це був його день, його шал, його апофеоз… Летить над потопом. Кінокамера при ньому, ящик з запасом плівки на цілий потоп, і все. Згадав, як хотіли вони дати у фільмі планету чадну, пожежну, ніби з погляду людини, що в скафандрі пливе у відкритому космосі… Тут бачить її - здичавілу в потопі.
Внизу - море. Навальний, нестримний рух повені. Навіть з вертольота почувається сила води, почувається, яким важким стає там в динаміці лету, двадцятикілограмовим кожен водяний кілограм.
Вода йде через заплави суцільним пінявим фронтом. Пливе все, що було неплавучим, що було ніби назавжди припнутим до свогб постійного місця на землі, і серед цього невпинного руху вод, над якими пролітає твій вертоліт, дивним контрастом виділяється жива прикметна деталь: пагорчик незатоплений, малесенький залисок незалитої землі серед заплави, і на ньому, збившись гуртиком, посхилявши голови, непорушне стоять темною скульптурною групою четверо коней. Невже то твої путами спутані лазаретні артисти?
- Ще раз прошу зайти над ними…
- Не вперше сьогодні тут пролітаєм… Все вони стоять. Квадрига печалі й безпомічності… Такими й зафільмуєш їх з цього несподіваного ракурсу… Всюди худоба пливе, десь там її виловлюють баграми, витягують на асфальт, інша, захлинаючись, далі вниз пропливає поміж буреломом, а ці, мовби не розуміючи, що коїться навкруги, стоять одні серед води, серед скаламученого потопу, дивуючи вертольотників тісним, скульптурно чітким груповим своїм смутком, своєю загадковою непорушністю. Чому стоять? Чому не пливуть, не рятуються, - адже ж коні вміють плавати?
Загадка зостається для пілотів нерозгаданою, пролетіли над кіньми, і вже, видно, про інше їхні думки… Чергове завдання, на яке вони йдуть, таке ж буденне і водночас незвичайне, як і все цього дня: йдуть знімати прикордонників з вишок.
Набирають висоту, і до невпізнання змінюється панорама землі, цього ще недавно найзеленішого, мабуть, клаптика планети. Відкриваються архіпелаги сіл, в незвичній оголеності постає геометрія розпланованих ферм, квартали затоплених садків, де-не-де тягнуться серед води тонюсінькі стрічки дамб. Нема шляхів, які пілоти звикли тут бачити внизу, нема вузькоколійок, зелених ланів, колгоспних городніх плантацій, покритих поліетиленовою плівкою, під якою з весни визрівали ранні овочі… То все були орієнтири пілотам. Зараз поля, скільки зглянеш, покриті поліетиленовою сірістю повені.
Кордон вже, власне, і не помітити. Змило прикордонну смугу, позносило інженерні споруди, і лише на вишках, піднесених над потопом, чатують молоді вартові. Вода по цей бік, вода вже й по той бік, бурелом та худоба пливе там, де ще вчора пролягали суворі заборонені смуги, смуги, що'ділять землі держав. З вишки лише в бінокль добре видно прикордонникам десь аж під небом, в глибині другої держави далекі чужі пагорби, вкриті рідколіссям. Знайома дозорцям іноземна отара пасеться по підгір'ю, як і вчора, як і позавчора… Вівці біліють в тій самій загорожі, що вартовий звідси звик бачити її там повсякдень, навівши на неї стереотрубу чи бінокль.
Стоїть на варті над розливом стихії юнак, приклавши бінокль до о'тей, і обличчя повите задумою. Потоп і потоп. Та мусиш чатувати іі потоп.
Вертоліт, знизившись, уже зависає над прикордонною вишкою, спускає з неба мотузяну драбинку-трап з алюмінієвими трубками щабельків…
Голос наказливий згори:
- Ну давай, браток! Видряпуйся! Тільки на мене, в об'єктив дивись: хочу бачити, який ти є!… Той, що вистояв над потопом!…
Цього дня Сергій не думав про себе, не жив собою, думав лише про інших, і кожна мить буття для нього, як ніколи, була важливою, значною, неповторною. Зате в школі сьогодні про нього думали тепліше, ніж раніш, і ждали його повернення з польоту, і малювався він декому як лицар Камери, як митець, що, озброєний тільки чутливістю плівки, пішов па двобій із циклоном…
Навіть екіпаж дивувався запопадливості кінооператора, невтоленній його жадобі всюди бути, усе вхопити. Зрання був з кінокамерою на амфібії, тепер літає на вертольоті, з диктаторськими замашками вимагає - де і як їм треба повестись задля його камери… І не сердяться, бо це ж таки створюється щось… Це ж людина з камерою, що влада її мовби поширюється на всю стихію… Фільмує коней, і дамбу, і прикордонників, що їх вертольоти знімають з вишок… Понад усі пристрасті оператором, видно, володіє зараз одна: обійняти, вхопити цей хаос, його руйнівне могуття і людину, що бореться з ним, вхопити й увічнити для когось…
Вимагає летіти до тих, що на дахах, потім враз: ні!
- Отут! Отут!,
На недоламапий бетонний міст опустили його. Підмило вночі, середина проломилась, а край одиіі ще міцно тримається на биках… Оце та його точка, що весь день її він шукав! Не збоку, а звідси ось його камера братиме хаос у лоб!…
Прибуває вода. Якщо мас стихія дев'ятий вал, то оце якраз він! Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глухо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам'яних своїх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів плипо дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то корінням, то кроною - разом з плодами - вигулькне з водовороту, з масної нафти… Стрекоче камера, жадібно іі новситеїпіо вбирає в себе цей світ хаосу, страшний і потворний світ руйнування… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюсться, цю ще тільки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жовтий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тачками та возами, що йдуть перекидом, лиш колссаші впмслькують з пи'їси… Носе ці і копиці-острови сіна, по-гірському настромлені на смеречини (дбалось, щоб вітер їх не розкуйовдив…). Жене чиїсь поруйновані затишки, уламки цяцькованих ганків, віконні рами в оздобах, різьблених наличниках, пролітають знесені звідкись дахи з лелечими гніздами… Вулики пливуть! Разом із своїм ідеальним укладом, із своїми залитими сім'ями, з щільниками й нектарами квітучих гір і долин…
Кінооператор все це зустрічав своєю камерою, аж ось до він зійшовся з стихією віч-на-віч! З берега бачили, як підступає він на самий край мосту, згорбившись, прицілюється об'єктивом, мовби розстрілює цю навальну гіотопіну силу, мовби хоче спинити, стримати її похмурий розгул… Камера не знає передишки, оператор працює самозабутньо, шалено, з берега кричать йому, а він фільмує, фільмує, а міст під ним сідає, сідає…
Нарешті настав той день, коли вода почала спадати. Як швидко росла, так швидко пішла й на спад: входила в береги, звільняючи поля, нротхнуті болотною наркістю села, відкриваючи замулені, розмиті шляхи. Над торами, над долами, над цілим краєм знову світить сонце. Світить з гострою післяпотонною яскравістю.
Військові команди потужною технікою розчищають у горах автобусні траси від завалів. Тисячотонні кучугурища гірських порід насунуло на полотно доріг, перегородило, позабивало туристські маршрути. Позабирало мости. Ще з цісарських часів історичний рівень мостів вважався чотириметровим, і так їх усі будували. А вода котила валом п'яти і шестиметровим, - більше сотні мостів позносило першої ж ночі. Де перед тим лиш сльозився потічок - ревіли ріки. Трактори, машини на лісорозробках - все стало легким, як тріски. Мов на іншій планеті, з іншою силою тяжіння. В одному з лісництв вирвало кут будівлі і навіть сейф потягло - досі його не знайшли, а там, здається, були протоколи на браконьєрів!
В одну із ночей прорвало труби магістрального нафтопроводу, нафту погнало на воду, розносило з такою швидкістю, що вранці її помічено було вже на морі, на сонячяих приморських пляжах. Понтонерам тоді коштувало героїчних зусиль загнати понтони в аварійну дільницю, відвести русло й створити умови для ремонтних робіт. Тепер труби нафиб проводу засмолені, обшиті деревом, толлю, ізоляційним папером, па якому до-пс-дс проступас смола; жерла труб знову рябіють по підгір'ю, женуть, як і раніш, нафту на той бік гір.
Були під загрозою також опори міжнародної енергосистеми: з-під деяких вимило грунт, і вони на кілька метрів вилізли фундаментами на поверхню; однак вистояли, жодна не впала.
Боляче було дивитися на злизані повінню, геть понищені поля. Де ще недавно росло, буяло, ішло в колосся та в корені, - лежить шар безплідного гравію-шутеру, мертвої породи, - наче десь на Місяці, в Океані Бур. Зчистило, зяесло, злизало весь плодоносний покрив, удобрений, плеканий грунт - найбільше багатство колгоспів. Лише де-не-де затримавшись, лежать полеглі хліба колосками в намулі - колосок поряд з неживою, вже присохлою рибою… Підмило колію залізничну, і там зараз працюють бригади студентів. Працівники зв'язку знову вкладають на місце міжнародний кабель, що його під час повені вертольотом переносили над водою, рятуючи від пориву, - то була одна з найскладніших операцій. Кабель діяв безперебійно й тоді, коли ревіла чорна стихія нічна… На посірілих, аж попелястих луках, у вогких лозняках закопують туші розбухлих тварин, коней попутаних. Трава позависала високо на вербах, вказуючи ватерлінію відшумілої повені, відшумілої, мов кошмарний сон. Траву вже висушує сонце.
Поступово звільняються від страху ті, що, загнані повінню на дерева, посивіли тоді протягом однієї ночі. Перевів дух і той голова колгоспу, який, втративши під час повені худобу, поплатився за це своєрідно: геть виліз йому чуб, облисів, обголомозився чоловік! Лікарі запевняють його, що це від нервового потрясіння і що це тимчасово - ще виросте, ще “будете кучерявий…”.
Якби тільки й горя, що це…
Паводкова комісія досі так і не встановила імені того чоловіка, що його знайшли наїгівзамуленого в лозняках, з дитиною, притиснутою до грудей… Хто він і хто те дитя?
Світить сонце, сушить сльози чиїсь на щоках, люд поволі отямлюється після шквалів пережитого лиха.
Вагоноремонтний завод знову взявся будувати над річкою дитячі табори та зону відпочинку для робітників. Наводять місток, ставлять будиночки, грибки, розбивають клумби. Бо з усього, що набудували перед тим, після повені зосталася… одна арка!
Жартують:
- Отакої міцності арка: циклон не бере!
Господарники підраховують завдапі стихією збитки. Голова прославленого колгоспу бігає по установах райцентру, допитується, чи буде повернуто йому польовий вагончик, що його погнало водою за кордон, та чи повернуть іноземні сусіди так трудно добуті поліетиленові покривала, що їх теж понесло туди, за прикордонну смугу…
Держава не шкодувала потерпілим допомоги: залізницею вже йшли для населення краю дефіцитні будівельні матеріали, продукти, різні товари. Колгоспи було звільнено від планових поставок, та проте люди не переставали шкодувати: адже такий мав бути цього літа врожай! Хліба вчасно були підкормлені, овочі зразково оброблені і… раптом! Не зачеплені циклоном області теж виявляли сприяння: за домовленістю з ними бригади з потерпілих колгоспів вирушали на схід заготовляти корми для худоби, тюкувати солому… Життя входило в звичну трудову колію.
Зворушливі сцени прощань із солдатами відбувались по селах. Самі, не чекаючи вказівок, люди несли своїм рятувальникам подарунки, найкращі свої вироби віддавали їм народні майстри-різьбярі, а від жінок та дівчат діставались солдатам гаптовані рушники та гуцулки на згадку. Незабаром підуть звідси амфібії, розлетяться по своїх аеродромах вертольоти, будуть їх екіпажі знову десь у казармах, житимуть не примітним для інших, негучним, ніби невидимим життям. Але кожен повернеться звідси з новими, з незгладними карбами на душі.
Відтепер зміниться ставлення й до самої річки: адже бачили, що вона криє в собі, який звір може прокидатися в ній… Буде насторога. Не видно буде, щоб купалися там, де раніше любили купатись. А вона плине, знову успокоена, мирно дзвенить, несе в берегах свою колискову мелодію. Текучим потоком світла переблискує по самому дну русла, і тінь від кожного камінця, як і раніш, мерехтить у воді. Закодовано в ній і гуркоти циклону, і силу стихій, і горе чиєсь, - втілює в собі переблисковий плин самого життя.
Настав день прощання біля старовинної ратуші. Непотоплений стіл президії винесено на майдан. Гримить оркестр. Музикою зустрічає майдан героїв боротьби з стихією, - вони мають ось-ось підійти. Діти з букетами квітів нетерпляче ждуть моменту підносин: троянди, маки палають такі, що де вони й збереглись у ночі циклону. Живі, яскраві, повні краси.
Біля товариша Лукавця, як завжди, гурт охочих послухати свіжий анекдот. Одначе цього разу тут мова серйозна.
Про село Яворівці йдеться, що його підтоплює майже що-року. Набридло вже їх рятувати. Після повені яворівчанам запропонували переселитися на інше місце, куди повінь не дістає.
- Субсидію дають, всілякі пільги, але ж - ні! Не посунемось пі на метр. Тут наші батьки й діди жили… Тут кожен корінь наш.
Ну що за народ?
- Жебрали б, жебрали б, якби це колись, - каже котрийсь-із старожилів, думаючи щось своє.
Товариш Лукавець, вірний собі, нарешті “видає” кілька веселих повеневих історійок. Про буфетницю, яка пішла на чортову спілку з циклоном, сподіваючись приховати чималу розтрату… Та ще про того завскладу, який “під шумок стихії” сам кинувся вночі спустошувати свій склад; повідмикав, повідчиняв двері навстіж - був певен, що повінь змиє всі гріхи, а повінь до нього так і не підійшла…
Про людські жертви мовилось неехоче.
- Як на такі розміри лиха, то жертв зовсім не багато, - заспокійливо казав Лукавець.
- А могло ж би і цих не бути? - зауважив молодий чепурун із районних.
- Ну, це вже не до нас претензія, - заперечив Лукавець. - Ми зробили все, що могли. Не міліція винувата…
- А хто?
- Всі і ніхто. Ніхто і всі. Треба, щоб душевної депресії в людях не було, ти мене розумієш? Є депресія в циклонах, є вона і в людях… Звідси й наслідки. Так що скарга відводиться: не за адресою вона.
“Ніхто і всі” - ця Лукавцева формула, видно, сподобалась слухачам, співчутливо приймалось також і його посилання на якусь оту не зовсім зрозумілу депресію, мудровиту штуку, що її Лукавець упевнено й весело перемелював на зубах… Присутні згоджувались, що жертв циклону було б справді набагато більше, сотні людей забрав би потоп, якби тут не виявили себе тверда воля й сила порядку.
- А що ж таки мали би зробити, щоб жертв геть зовсім не було? - дивлячись Лукавцеві в вічі, доскіпувався Бронек-дев'ятикласник.
- Циклон загнуздати!-розважно відповідав міліціонер. - 3 космосу знешкодити його. Але цс я вже тобі полишаю… Займись.
Музика вдарила туш. Ішли амфібісти. Льотчики вертольотів. Понтонники… Мерщій кинулись шикуватися комсомольці з рятувальних дружин…
Військові й цивільні стоять вишикувані, свідомі виконаного обов'язку, слухають слова народної вдячності. Вручаються грамоти. Чітким кроком виходять з шеренги один за одним рядові й командири, одержують із рук секретаря райкому партії нагороди, що для багатьох із них є перші в житті. Вручають грамоту генералові, стрункому, моложавому. Юнакам в офіцерській формі… Одержують грамоти водії амфібій, пілоти, ті, хто найбільше відзначився в боротьбі з потопом…
- Джумагалієв!
- Скоморохов!
І раптом Колосовський здригнувся, почувши знайоме прізвище:
- Каштан Решетняк!
Молодий, бездоганної виправки офіцер одержував грамоту. Розгін плечей, гідність постави… Міцне, повите спокійною усмішкою обличчя. Вилитий Іван! Чистісінько батькова крутобровість. Наче той ожив, наче воскрес…
Вже викликають інших. З числа цивільних одержує грамоту і той модерняга, що приїздив мотоциклом до кіиошників, пропонував зіграти роль анонімника. Одержавши нагороду й відходячи від столу, підморгнув Колосовському: а ви, мовляв, не хотіли брати… Не знаєте, братці, людей…
Бронеку їхньому теж належала відзнака за рятування табірних дітей. Він зовсім засоромився, беручи грамоту,.стояв біля столу по-хлоп'ячому нескладний, зсутулений; секретар, усміхнувшись, напівголосно сказав йому щось підбадьорливе, хлопець кивнув і мерщій шугнув у натовп, мовби хотів скорше заховатись від власної слави.
- Ви знаєте, ким він мріє стати, наш Бронек? - сказала Ярослава до Колосовського. - Синоптиком! Всі урагани з параболами їх шляхів у нього нанесені на карті. По іменах знає, де рухався ураган “Газель”, де тайфун “Опал”… Смішний. Неодмінно, каже, полечу в самісіньке “око бурі”, щоб побачити ураган зблизька, на екрані радіолокатора.
Після церемонії Колосовський познайомився з капітаном Решетняком. Так, родом із полтавського, з того села… Батько Іван, мати - Катерина. Хвиля гарячого підкотила до горла… “І ось ти змужніло, розквітло, ще одно людське життя, що тільки розпускалось тоді, коли ми невольничим братством скніли десь у печері-цегельні, лиш зоряним всесвітом вкриті. Розквітло й зустрілось мені на нових дорогах, щоб схвилювати, й порадувати, й засмутити мене…”
Підійшла Ярослава, звернулась до капітана, як до знайомого:
- Вітаю з нагородою. Я ж казала, що станете знаменитістю.
Він зашарівся.
- Ви не забуди мене?
- Забути? Таке не забувається… А сарночка ж ваша ще й досі у нас.
- Її треба в гори відправити.
- Але як?
- Я прилечу за нею… Не заперечуєте?
Ярослава відповіла очима: ні.
Колосовський відчув, що виникає ніби якась тайна між ними. Оця сарночка, що її треба в гори відправити… Про неї мовиться таким тоном, з таким поблискуванням в очах… Чи не виросте з неї в горах, десь там на полонинах сарночка їхньої любові?
Незабаром капітана покликали, і він, потиснувши руки обом, твердим кроком пішов до товаришів. Пішов, щоб одразу ж, мабуть, і відбути, і знову опинитися в іншім житті, де суворо, де загадково. Там, де їх рідко й бачать дівчата, хіба що у вихідні, якщо нема тривоги… Але віднині тут їх весь час почуватимуть; десь вони близько, десь вони є і готові в будь-яку мить з'явитись із своєї суворості, за першим же покликом прибути людям на поміч.
Якби ж тільки в ясні барви дня не впліталася стрічка жалоби… Всюди і в усьому почувалась відсутність когось… Як живого, бачить кіногрупа Сергія в його останнім розшаленілім натхненні, коли він, мокрий, сяючий, забігав похапцем перезарядити апарат… Бачать руки його вмілі й міцні. І улюблену його камеру, що десь зараз, мабуть, лежить замулена, потопом замурована в. сірі грунти гирла… Разом з останніми, може найдорожчими, кадрами.
Міст обваливсь, потонув, як тонуть у штормах десь кораблі. З людиною, що до останнього фільмувала, поки разом з бетоном мосту пішла в буруни стихії. Так загинув цей невпокійливець, шукач, вічний ловець невловного. Зосталось від нього кіногрупі лише щось на легенду схоже. Взірець самовіддачі від нього зоставсь, “півцарства за гелікоптер!” та ще отого натхнення шал…
- І все ж він вийшов переможцем, - каже Ягуар Ягуарович і поринає в глибоку задуму.
Ніби виріс в очах кіногрупи Сергій. Був він оператором справді несухого, неакадемічного складу. Його камера - експресивна, зухвала, різка, - її ні з чиєю не сплутаєш. Вона мовби повторювала вдачу господаря, його нервову жадобу, його невситенність, навіть вади його… Раніш декому не подобалась в Сергієві, скажімо, ота його набута в кіно професійна манера безцеремонне розглядати людину з ніг до голови, грубувато зазирати незнайомому в очі, мовби допитуючись: “Ану, на що ти здатен… Чи хоч трохи ти кіногенічний?” Але зараз і ці манери його прочитувались інакше: все ж таки-славний був хлопець, душею відданий мистецтву!… Згадалося засмученій кіногрупі, як один тип, виступаючи на студійних зборах, колись дошкуляв Сергієві: “В тебе ж манія справедливості!…” Що скаже той тип тепер?
В один із найближчих днів спорядили розшуко'ву експедицію, яка мала пройти по річці вниз, до самого гирла. Вирушили втрьох: Головний, Ярослава і Ягуар Ягуарович. Може, знайдуть сліди якісь, може, десь виплив, у лозах застряв…
Ріка, найбільша з усіх тутешніх рік, праріка, що використовується для міжнародного судноплавства, що десь там у верхів'ях повита в тумани, оздоблена неоном вечірніх вітрин, в мости та бетон набережних закута, - тут вона розлилася вільно-просторо, тече, переповнена повінню світла… Мріяв Сергій про фільми нові, один із них мав бути присвячений Світлу… “Бо хіба ж не чудо: воно й хвиля-коливання, і часточка матерії, воно й руйнує і творить! Хоча б одна ота поема фотосинтезу… Може, й справді десь тут межа переходу матеріального в духовне, в ідеальне?” - наче чувся ще тут його схвильований голос.
Пливли з думками про нього. Ще кращим, діж за життя, здавався тепер він для них. Мудрий мудрістю молодою. На самопожертву здатний. Ягуар майже певен, що їхній колега під час зйомок на нічній натурі, а надто ж під час рятувальних робіт створив, мабуть, справді геніальні кадри - от невідомо тільки, що там вийде, коли буде проявлено… Та щоб не засвітити плівку - в такій метушні тоді під час циклону перезаряджали…
- Адже недавно в одних: три доби знімали, і в одну секунду все нанівець… плівку засвітили… Із світла виникло й згублене світлом, - Ягуар Ягуарович скрушно хитає головою. Уявляється йому чиясь засвічена плівка, що, помутнівши, схожою стала на сиве безбарв'я сліпих, стихією скаламучених вод.
- В майбутньому кіноплівку, кажуть, замінить кристал,-розмірковує далі Ягуар Ягуарович, сидячи на кормі біленького катерка, що несе їх по течії. - На якому-небудь кристалі буде закодовано цілітіі фільм, уявляєте? І такого вже не засвітиш. Кристали, потрібні для фільмів, спеціально будуть вирощувати…
- О мой, мой, - зітхнула Ярослава. Весь час в глибокій задумі вона. Може, згадує, як їй Сергій востаннє руку поцілував… - Знати б, чому він так кохався на музиці старовинній? Дитя лісів, з партизанської ложки вигодуване… здичавлений малюк, чудом врятований, кимось вихоплений з кошмарів- тих поліських Лідіце.,. як він здобувся на таку світлу любов до мелодій Бортнянського, Беделя, Баха?
“Може, якраз любов цю йому нашуміли ліси партизанські, - думає Колосовський. - Однак, справді, дивне явище:
серед молоді, серед цих клопітних дітей цього клопітного шаленого віку раптом такий інтерес до музики старовинної… Може, якра'з вона приваблює своєю ясністю, гармонійністю, навіть суворим отим аскетизмом почуттів? Може, людина сучасна, оглушена какофоніями, хаосом поп-арту, саме й шукає для себе класичної цільності, -якихось втрачених гармоній?… Хоче знати, якою вона раніше була, як почувала, як мислила… Внутрішньо будуючи себе, звертається за досвідом людського - й туди, у віки…”
Ріка щодалі розлягається ширше - сонячно, повноводо.
- Натурне освітлення, його треба вміти читати, - каже Ягуар. - А він умів. Не плівку - нерв закладав у камеру.
- І все ж невдоволення не покидало його, - зауважила Ярослава. - Казав якось, що краса природного освітлення сьогодні операторам дається ще далеко не повністю… Мріяв про досконалу техніку, яка б дала змогу в неполаманості, незбіднено винести на екран оті природні рефлекси освітлення, що були помічені ще майстрами італійського Ренесансу…
І чомусь згадується Колосовському те хлоп'я з іншого берега, з відсвітом шторму на лиці, його кипучого сяйва… Звідки те бралося світло? Від якої чистоти? Від яких меридіанів накочувалось воно разом з валом прибою, з литвом бурунів, несучії в собі бризки бур і світляну порошу сонця? Юним сфінксом в червонім пуловері називав Сергій хлопчика, все хотів розгадати тайну тієї дитячої усмішки, що, як промінець, зароджувалась над розшаленілим прибоєм… “Про що думаєш, Сергію?” - “Думаю все про ту ж вічну гармонію, хоч не знаю, чи скоро буде вона, якщо досі - протягом віків - не було…”
Ширшає роздолля вод, щодалі більше світла. Пробували його передати музикою на партитурах. Звичайно, в ньому щось с зпачпс. Може, навіть винятково значне. Недаром ця тайна вабила стількох митців, не давала й твоєму операторові спокою… Не зник він, не зник! Такі не зникають безслідно. Чи варто й жити було б, щоб стати лише гравієм, сірим намулом на полях історії… Людина, - якщо була вона людиною, - сама стає часткою все'загального світла! В розливі нашого життя є і його, Сергієве, світло. І Прісине. І Шамілеве. Й Решетнякове…
Води гирла! Очерети і птахи… Пригадав Колосовськпй,;;к кілька років.тому з Сергієм вони десь тут фільмували птахів для документальної стрічки… Ночували в хатині єгеря серед безкраю очеретів, а вранці птахи їх розбудили своїм лебединим клекотом, ні з чим не зрівнявшім, солодким, як весна, як сама любов… “Це вже неземне, - казав тоді Сергій. - Цей рапок рожевий, мов фламінго… І голоси білокрилих сирен над очеретами… Таку насолоду життям, певне, зіпали тільки грецькі боги”.
Шукали Сергія по всьому гирлу, обнишпорювали береги, заводі… Знаходили цілі в'язанки задубілих черевиків та спортивних дитячих кедів, що їх повінню занесло сюди десь, мабуть, із взуттєвої фабрики. З-під очеретів, з-під низьких, в переплетенім корінні берегів знову виходили на просторе. Ніде не було.
Очі сліпило мигтючістю неба й води. Оливково-сріблястий, сугубо південний колорит панує на всьому. Мовби колір давнини, барва вічності. Жодного вертольота в повітрі, "час від часу лише птах пролетить над вербами, над очеретами - біло, неквапно. Небо гирла, небо Овідія… Яка злагода і розкіш в природі, що недавно шаленіла чорним вибухом циклону… Сяє півкуля неба, дає світло усім цим водам, вербам, очеретам, а вони у взаємній щедрості віддають своє світло йому. Світло оце всепроймаюче, мабуть, тільки воно й не етапе тліном. Силу, що творить, силу сонця й непогасних вчинків людських - хіба її вбити циклонам?
Маревом, блиском усе переповнене. Все злилось, поєдналось в стихії сонця, в гармонії життя. Стоп, катер! Яка очеретина! Як вона переблискує, торкнута вітерцем… Скільки пластики в коливанні ці стеблини з хитливим ритмічним переливом світла на ній! Віддзеркалена на мигтгочім екрані води, вона похитується, живе, нечутно розмовляє з водою, з вітром, із сонцем, з другом вашим, може, розмовля… Вхопи, зафіксуй цей порух очеретини, і світіння вод, і сріблястість верб, їх епіч.пу задуму… Зафільмуй, збережи цю велику творчість природи! Але кому, навіщо? Хто дорожитиме? Чи перед ким із прийдешніх постане цей величавий спокій гирла і ця очеретина в її плавкім коливанні, чи оживе вона, як рядок гекзамиїра, ик скалка краси, як необхідність?
- Толстой десь сказав: люди як ріки, - почувся задумливий голос Ярослави. - Наче про Сергія сказав…
“Ця ріка, вона теж як людина: сягнула свого апогею, вибухла повінню світла і саме тепер, коли світлом мудрості осяяна, в спокійних розтоках гирла мусить завершувати свій плин… Вже стає Океаном”.
Не впізнати ріку. Те, що недавно чорно, ревіло, ламало, трощило, тут поступилося місцем іншій повені - повені, яка не руйнує.
Плине, ущерть налита світлом, ріка. Розсунула очерети, розлилася привільне, відтворює саму широчінь і сяйво неба, з усім живим спілкується своєю безмовною мовою… Тут я впадаю в Світовий океан. З цими очеретами прощаюсь, що, як єгипетські папіруси, вбирають в себе щедрі тайнощі світла… Прощаюсь з прикордонною вишкою, що височить в очеретах, і прикордонник молодий там чатує з біноклем угорі… Цей день чатує, залитий потопом світла, і маревну тишу верб, і безконтрольний політ птаха понад усі межові знаки… Йду, зникаю своїми прісними водами в Світовім океані. Він поглинає мене, одну з безлічі рік, щоб уподібнити собі, розчинити у синіх своїх безмежжях. А чи так уже й безслід зникаю? Не позначусь хіба - хоч певною мірою - на окладі його ж власних вод, на мірі її солоності, на рівні його не регів, на самому характері Океану? Ріка рівнин і гір, ще довго тектиму й там, серед моря, далеко буде видно серед морської блакиті течію рудої річкової води; вона й там.
Довго зберігатиме свою річкову природу - и прісноту джерел, і колір гірських та долинних грунтів, і внутрішній рух Життя… Вода серед води - вже в цьому є незвичайність; і є щось значне в самому акті впадання, в цьому одвічнім єднанні гирла ріки з Океаном.