Юзефі Шелінській
Для мене це просто Книга, без жодних визначень і епітетів, і в цій стриманості й відмежованості є безпорадне зідхання, тиха капітуляція перед неохопністю трансценденту, адже жодне слово, жоден натяк не зможе засяяти, запахнути, пробігти тим дрожем перестраху, прочуттям тої речі без назви, сам перший посмак якої на кінчику язика перевершує всі ступені нашого захвату. Тож до чого тут патос прикметників і пихатість епітетів — перед цією річчю без міри, перед цією пишносяйністю без ліку! Зрештою, читач — той справжній читач, на якого розраховує ця повість — зрозуміє й так, коли я глибоко погляну йому в очі і на самому дні засяю отим сяйвом. В тому короткому, але сильному погляді, в мимобіжному потискові руки він підхопить, перейме, впізнає — і приплющить очі з захвату над тою глибокою рецепцією. Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?
Книга… Десь на зорі дитинства, на першому досвітку життя яснів горизонт від її лагідного світла. Повна слави, лежала вона на батьковому бюрку, а батько, тихо в ній занурений, терпляче потирав послиненим пальцем гребені тих перебиванок, аж ось сліпий папір починав імлитися, мутнявіти, маячити блаженним прочуттям і раптом злущувався клаптиками бібули й відслоняв павоокий, війчастий ріжок, а зір сходив, мліючи, у незайманий світанок божих кольорів, у чудовну мокроту найчистіших лязурів.
О, те спадання полуди, о, те вторгнення блиску, о блаженна весно, о батьку!..
Часом батько уставав від Книги і відходив. Тоді я залишався з нею сам-на-сам, і йшов вітер її сторінками, і вставали образи…
І коли вітер тихо гортав ті аркуші, вивіюючи кольори й фігури, то пробігав дрож через колонки її тексту, випускаючи з-поміж літер ключі ластівок і жайворів. Так відлітала, розсипаючись, сторінка за сторінкою — і лагідно всякала в краєвид, який насичувала барвністю. Бувало, Книга спала, і вітер тихо роздмухував її, мов рожу столистну, і вона відкривала листочки, пелюстка за пелюсткою, повіка під повікою, всі — сліпі, оксамитові й поснулі, а в її осерді, на самому дні, крилася зіниця лязурова, павиний стрижень, крикливе гніздо колібрі.
То було дуже давно. Матері тоді ще не було. Я проводив дні наодинці з батьком, у нашому покої, великому тоді, як світ.
Призматичні кришталики, що звисали з лямпи, наповнювали покій розпорошеними кольорами, розприсканою по всіх кутах веселкою, і коли лямпа оберталася на своїх ланцюжках, увесь покій мандрував фрагментами веселки, так, наче сфери сімох плянет пересувалися, крутячись круг себе. Я любив ставати в батька між ногами, обхоплюючи їх з обох боків, як колони. Часами він писав листи. Я сидів на бюрку і з захватом пас очима закрутаси підпису, витіюваті й виверткі, як трелі кольоратурного співака. В тапетах пуп'янкували усміхи, прокльовувалися очі, беркицькалися фіґлі. Аби мене побавити, батько випускав у веселковий простір мильні бульбашки з довгої соломинки. Вони відбивалися від стіп і лускали, залишаючи у повітрі свої кольори.
Потім прийшла мати, і та рання, ясна ідилія скінчилася. Зманений пестощами матері, я забув про батька, життя моє покотилося новим, інакшим шляхом, без свят і без чудес, і я може й назавше забув би про Книгу, якби не та ніч і той сон…
Якось я прокинувся у темному зимовому світанку — під завалами темряви, глибоко в долині, жевріла похмура зоря — і, маючи ще під повіками мураховиння млистих фігур і знаків, почав маячити неясно і заблудливо, серед туги і марного жалю, про стару, загиблу Книгу.
Ніхто мене не розумів, і я, роздражнений такою тупістю, почав настирливіше наприкрятися і доймати батьків у нетерпеливості й гарячці.
Босий і тільки в сорочці, я перекинув, тремтячи від збудження, батькову бібліотеку і, розчарований, гнівний, безпорадно описував перед остовпілою авдиторією ту річ неописанну, з якою не могло зрівнятись жодне слово, жоден образ, накреслений моїм тремтячим, видовженим пальцем. Без кінця-краю вичерпувався я в змальовуваннях, повних плутанини й суперечностей, і плакав з безсилого розпачу.
А вони стояли надо мною безпорадні і розгублені, соромлячись свого безсилля. В глибині душі вони не були без вини. Моя нагальність і нетерпеливий, повний гніву тон жадання давали мені подобу слушности, перевагу добре обґрунтованої претенсії. Прибігали з різними книжками і впихали їх мені у руки. Я обурено відкидав їх.
Одну з них, грубий і тяжкий фоліянт, батько мій знову і знову підсував мені з несміливим заохоченням. Я відкрив її. То була Біблія. Я угледів на її сторінках велике переселення тварин, яке пливло шляхами, розгалужене походами по краях далеких, угледів небо, всеньке в ключах та в лопотіннях, величезну обернену піраміду, далекий вершечок якої дотикав Ковчега.
Я звів повні докору очі на батька: — Ти ж знаєш, батьку, — волав я, — ти ж добре знаєш, не крийся, не викручуйся! Та книжка зрадила тебе! Навіщо ти даєш мені цей спотворений апокриф, тисячну копію, нездалий фальсифікат? Де ти подів Книгу?
Батько одвів очі.
Минули тижні, і збурення моє опало і вляглося, але образ Книги і далі пломенів у моїй душі ясним полуменем — великий, шелесливий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, мов величезну рожу, що розсипається.
Батько, бачачи мене спокійнішим, наблизився одного разу обережно і сказав тоном лагідної пропозиції: — Що вдієш, по суті, існують тільки просто книжки. Книга — це міт, у який ми віримо, поки молоді, але з бігом літ перестаєш трактувати її серйозно. — Я мав тоді вже інше переконання, я знав, що Книга — це постулят, вона завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва. І нічого не відповів, повен погорди і затятої, похмурої пихи.
В тому-бо часі я вже мав у своєму володінні той одривок книжки, ті жалюгідні рештки, що їх дивний жереб долі перемитив мені в руки. Я турботливо таїв свій скарб від усіх очей, боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічілих решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття. Сталося це ось як.
В один із днів тої зими я застав Аделю під час прибирання — із щіткою в руці вона спиралась на конторку, на якій лежав якийсь подертий шпарґал. Я нахиливсь через її плече, не так з цікавости, як для того, щоб знову одурманитися запахом її тіла, молодий чар якого об'явився був недавно моїм пробудженим чуттям.
— Глянь-но, — говорила вона, без протесту зносячи моє притулення, — чи можливо, щоб у когось виросло волосся до землі? Хотіла б я таке мати!
Я поглянув на гравюру. На чималому аркуші ін фоліо там було зображення жінки з формами радше міцними і присадкуватими, з обличчям, повним енергії й досвідчености. З голови цієї дами спливав величезний кожух волосся, тяжко сточувався з плечей і волікся по землі кінцями грубих сплетів. То був якийсь неправдоподібний вибрик природи, фалдистий і ряснистий плащ, випрядений з корінців волосся, і важко було собі уявити, ніби цей тягар не завдає діткливого болю і не обезвладнює обтужену ним голову. Але власниця цієї пишноти, здавалося, носила її з гордістю, а текст, видрукуваний поруч жирним шрифтом, звіщав історію цього чуда і починався словами: Я, Ання Чіллоґ, уроджена в Карловицях, що в Моравії, страждала від слабкого поросту волосся…
То була довга історія, подібна за конструкцією до історії Іова. З божого допусту Анна Чіллоґ була діткнута слабким поростом. Ціле містечко милосердилося над цим упослідженням, яке їй вибачали з огляду на бездоганне її живоття, хоча й не могла ця халепа бути зовсім незавиненою. І от сталося внаслідок гарячих молінь, що знята була з її голови клятьба, Анна Чіллоґ сподобилася благодаті просвітлення, отримала знаки і вказівки і спорядила специфік, чудодійний лік, який повернув урожайність на її голову. Вона почала поростати волоссям, і мало того, її чоловік, брати, кузини також з дня на день повстилися тужавим, чорним хутром заросту. На другому боці була показана Анна Чіллоґ через шість тижнів після об'явлення їй рецепта, в оточенні своїх братів, шваґрів і братаничів, бородатих до пояса й вусатих мужів, і подив брав при погляді на цей справдешній вибух непідробленої, ведмежої чоловічости. Анна Чіллоґ ущасливила ціле містечко, на яке спливло істинне благословення у вигляді гойдливих чуприн та величезних грив і мешканці якого замітали землю бородами, широкими, як мітли. Анна Чіллоґ стала апостолкою волохатости. Ущаслививши рідне місто, вона запрагнула і світ весь ущасливити і просила, заохочувала, благала прийняти для свого спасіння той божий дар, той чудодійний лік, таємницю якого тільки вона одна і знала.
Отаку історію прочитав я через плече Аделі, і раптом мене торкнула думка, від зблиску якої я станув весь у полуменях. Таж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, затхлий загумінок, повний покидьків і лахміття! Фрагменти веселки закрутились у вируючих тапетах, я вирвав шпарґал з рук Аделі і голосом, що відмовлявся мене слухати, визівнув: — Звідки ти взяла цю книжку?
— Дурненький, — сказала вона, знизуючи плечима, — таж вона лежить тут завше, і ми щодня видираємо з неї картки — на м'ясо до яток і на снідання для батька…
Я побіг до моєї кімнати. Збурений до глибини, з пломеніючим обличчям, я почав гортати літаючими руками картки шпарґала. Та ба, їх було заледве кільканадцять. Ані одної сторінки властивого тексту, самі лишень об'яви і анонси. Зразу по пророцтвах довговолосої Сівілли йшла картка, присвячена чудесному лікові на всі хвороби й слабування. «Ельза-флюїд з лебедем» — ось як називався той бальзам і творив чудеса. Сторінка повна була завірених свідоцтв, зворушливих повідомлень тих осіб, на яких звершилося чудо.
Із Семигороду, із Славонії, з Буковини приходили повні запалу уздоровленці, щоб присвідчити, гарячим і розчуленим словом розповісти свою історію хвороби. Йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібним щудлом, відкидали геть плястри з очей та позолотушні пов'язки.
Почерез ті походи калік виднілися далекі і сумні містечка з білим, як папір, небом, зашкарублі від прози й буденщини. То були забуті у глибині часу міста, де люди прив'язані були до своїх малих доль, від яких не відривались ані на хвилину. Швець був до щирця шевцем, пахнув шкірою, мав мале й збіловане личко, короткозорі бліді очі над безбарвними, нюшкуючими вусами, і чувся шевцем наскрізь. І якщо не боліли в них чиряки, не ломило кості, не клала на барліг пухлина, — вони були щасливі безбарвним, сірим щастям, палили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або тупо мріяли перед кіоском льотерії.
Коти перебігали їм дорогу, то з лівого, то з правого боку, снився їм чорний пес і свербіла в них рука. Часами вони писали листи з листівників, дбайливо наліплювали марку і припоручали їх, з ваганням і повні недовіри, поштовій скриньці, в яку вдаряли п'ястуком, так, мов би її будили. І пролітали потім через їхні сни білі голуби з листами у дзьобиках і зникали у хмарах.
Наступні сторінки возносилися понад сферу буденних справ у регіони чистої поезії.
Були там гармонії, цитри і гарфи, оноді — інструменти ангельських хорів, а нині, завдяки прогресові виробництва, приступні за популярними цінами простому народові, богобійному людові — для покріплення сердець і благочестивої розваги.
Були там катеринки, справжні чудеса техніки, повні схованих усередині флейт, горляночок і пищавочок, вусел, що трелювали солодко, як гнізда тьохкотливих соловейків — неоціненний скарб для інвалідів, джерело зисковних прибутків для калік і взагалі незамінна річ у кожному музикуючому домі. І видно було, як ті гарно мальовані катеринки мандрують на плечах у непоказних сіреньких дідусів, чиї обличчя, виїдені життям, були мов би засновані павутинням і зовсім невиразні, обличчя із сльозавими, нерухомими очима, які звільна витікали, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, як кора дерев, потріскана від погод усяких, і пахнучі вже тільки дощем і небом, як вона.
Вони давно забули, яке мали ім'я і ким були, і, отак загублені у собі, човгали із зігнутими колінами дрібненькими, рівними крочками у своїх здоровезних, тяжких черевиках по лінії цілком простій і одностайній, серед крутих і звивистих доріг байдужих перехожих.
У білі передполудні без сонця, передполудні, зачерствілі від холоду, занурені у сірі справи дня, вони виплутувалися неспостережно з натовпу, ставили катеринку на кросенцях на збігові вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфічним дротом, серед людей, що тупо квапилися з наставленими комірами, і починали свою мелодію, не з початку, а з місця, де вчора перервали, і грали: «Дейзі, Дейзі, ти слово мені дай…», в той час як з коминів пухнастилися білі пуховиці пари. І дивна річ — та мелодія, заледве розпочавшись, зразу вскакувала у вільну прогалину, у своє місце в тій годині і в тому краєвиді, так, мов би вона й завжди належала тому замисленому і загубленому в самому собі дневі, а в такт їй бігли думки і сірі турботи квапливців.
І коли по певному часі вона кінчалася довгим, протяжним вискотом, вичавленим з тельбухів катеринки, котра починала з цілком нової бочки, — думки й турботи на мить затримувалися, немов у танці, щоб змінити крок, а потім без застанови починали крутитися у зворотньому напрямі, у такт новій мелодії, що вибігла з флоярок катеринки: «Маргарито, скарбе мого серця…».
І в тупій індиферентності того передполудня ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився до ґрунту, що він біг уже не в такт «Дейзі, Дейзі…», а прямо назуспіт — «Мар-га-рито…».
Знов обертаємо сторінку… Та що це? Чи це періщить дощ весінній? Ні, то цвірінькання пташок сиплеться, як сірий шріт на парасолі, бо то ж оферують вам тут справжніх гарценських канарків, клітки, повні щиглів і шпаків, кошики, повні крилатих співаків і шварґотунів. Веретенцюваті і легенькі, немов напхані ватою, підскокливі, наче в дригавках, повороткі, мов на гладеньких, квилячих шворенях, розцвіркотані, як годинникові зозульки, — були вони осолодою самотности, заміняли старим парубкам тепло родинного вогнища, виваблювали з найтвердіших сердець блаженство материнського почуття так багато мали в собі писклячого і зворушливого, і ще коли ви обертали над ними сторінку, вони посилали услід вашому відходові своє злучене, вабляче цвірінькання.
Але далі невтримно скочувався той жалюгідний скрипт до щораз глибшого занепаду. Тепер він зійшов на бездоріжжя сумнівної й шарлатанської якоїсь мантики. В довгому плащі, з усміхом, напів поглиненим чорною бородою — то ж то відрекомендовується до послуг громадськости? Пан Боско з Міляну, свого знаку маґістер чорної магії, і говорив він довго й невиразно, демонструючи щось на пучках пальців, що не робило справи зрозумілішою. І хоч у власному переконанні він доходив до подивугідних висновків, які, здавалося, десь із хвилинку важив між чутливими пальцями, закіль їх летючий сенс не пурхнув з пальців у повітря, і хоч він тонко препарував суглоби діялектики остережливим підняттям брів, що готувало вас до речей незвичних, — ви не розуміли його, а що гірше — і не прагнули нічого зрозуміти і так його й залишали з отою його жестикуляцією, притишеним тоном і цілим діяпазоном темних усміхів, щоб швидко поперегортати останні розповзлі клаптями сторінки.
На тих останніх сторінках, які видимим чином впадали в маячливе верзіння, в явне безглуздя, якийсь джентльмен офірував свою безвідмовну методу, як стати енергійним і стійким у рішеннях, і багато говорив про принципи і характер. Але досить було йно обернути сторінку, щоб зовсім втратити орієнтацію в питаннях стійкости і принципів.
Там дрібним крочком виходила спутана треном сукні незвісна пані Маґда Ванґ і з висоти стягнутого декольте заявляла, що кпить собі з чоловічої стійкости і принципів та що її спеціяльністю є ламання найсильніших характерів (тут рухом ніжки укладала трен на землі). Для цієї мети існують методи, цідила вона крізь стиснуті зуби, безвідмовні методи, над якими вона не хоче тут розводитися, відсилаючи до своїх спогадів, опублікованих під назвою «З багряних днів» (Видавництво Інституту Антропософії в Будапешті), де вона виклала результати своїх колоніальних досвідчень у царині дрессури людей (цей вислів — з натиском та іронічним блиском ув очах). І дивна річ: ця млявомовна і безцеремонна дама, здавалося, була впевнена в апробаті тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і серед якогось особливого запаморочення і миготання відчувалося, що напрямки моральних означень дивно пересунулися та що тут ми в іншому кліматі, де компас діє навспак.
То було останнє слово Книги, яке залишало смак дивного ошелешення, мішанину голоду і збудження в душі.
Нахилений над тою Книгою, з обличчям, що пломеніло, як веселка, я тихо горів від екстази до екстази. Затоплений у читанні, забув навіть про обід. Прочуття мене не обмануло — то був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні і деградації. І коли пізнім смерком, блаженно усміхнений, я укладав шпарґал у найглибшій шухляді, накриваючи його для непознаки іншими книжками, — здавалося мені, що то зорю укладаю я до сну в комоді, зорю, яка знову й знову від себе самої запалювалася і йшла через усі полумені і пурпури, і верталася ще раз, і не хотіла скінчитися.
Як же збайдужіли мені всі книжки!
Бо звичайні книжки — вони як метеори. Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками. Задля тої одної хвилини, задля тої єдиної миті ми й любимо їх потім, хоч тоді вони вже тільки попіл. І з гіркою зреченістю мандруємо інколи пізно тими вистиглими сторінками, пересуваючи з дерев'яним тиркотом, як вервицю, мертві їхні формулки.
Екзегети Книги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела. Це значить, що книжок убуває, а Автентик росте. Однак, ми не хочемо втомлювати читача викладом Доктрини. Лише на одну річ хотіли б ми звернути увагу: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? Ото коли ми наступного разу розгорнемо наше шпарґалля, хто зна, де вже тоді буде Анна Чіллоґ та її вірні. Може угледимо, як вона, довговолоса прочанка, замітає своїм плащем гостинці Моравії, мандрує через край далекий, через білі містечка, занурені в буденщину і прозу, і роздає пробки бальзаму «Ельза-флюїд» межи божих простачків, троюджених гнояками і чухачкою. Ах, що зроблять тоді поштиві бородані містечка, знерухомлені велетенськими заростами, що зробить вірна та громада, приречена плекати й адмініструвати надмірні свої врожаї? Хтозна, чи не куплять усі вони собі справжні катеринки із Шварцвальду і не попрошкують у світ широкий за своєю апостолкою, щоб шукати її по країні, граючи на всіх перехрестях «Дейзі, Дейзі»?
О одіссеє бороданів, що блукаєш з катеринками од міста до міста у пошуках своєї духовної матері! Коли ж то знайдеться рапсод, гідний сеї епопеї? Бо кому ж залишили вони град, відданий їм у опіку, кому довірили рядити душами у місті Анни Чіллоґ? Чи не могли вони передбачити, що, позбавлене своєї духовної еліти, своїх чудових патріярхів — місто впаде в зневіру і відступництво і відчинить свої брами — кому? — ох, цинічній і зловмисній Маґді Ванґ (Видавництво Антропософського Інституту в Будапешті), котра заснує в ньому школу дрессури і ламання характерів?
Але вернімося до наших пілігримів.
Хто ж не знає цієї старої гвардії, цих мандрівних кімврів, глибоких брюнетів з могутніми на позір тілами, зробленими з тканинки без тужавини і соків? Уся їх сила, уся міць ввійшла в оволосіння. Антропологи віддавна сушать собі голови над цією особливою расою, одягненою завше в чорне вбрання, в грубі, срібні ланцюги на животах, з пальцями в могутніх, мосяжних сиґнетах.
Люблю їх, цих навперемін Каспарів і Валтасарів, їх глибоку поважність, їх траурну декоративність — ці чудові чоловічі експонати з гарними очима, з масним полиском паленої кави, люблю цей шляхетний брак життєвости у тілах вибуялих і губчастих, зманіженість вигасаючих родів, їх сапучий віддих з могутніх грудей і навіть той запах валеріяни, який розточують їх бороди.
Мов Ангели Обличчя, стають вони часом несподівано у дверях наших кухонь, величезні й сапучі, і хутко змучені, обтирають піт із зрошеного чола, поводячи голубими білками очей, і в цей момент забувають своє посольство і, здивовані, шукаючи вимовки, претексту для свого прибуття — простягають долоню по милостиню.
Вертаємося до Автентика. Але ж ми ніколи й не покидали його! І тут ми вказуємо на дивовижну рису шпарґалля, вже ясну тепер читачеві: під час читання воно розвивається, а кордони має з усіх сторін відкриті для всіх флюктуацій і перепливів.
Тепер, наприклад, уже ніхто не оферує там гарценських тиглів, бо з катеринок тих брюнетів, з переламів і загинань мелодії вифуркують ті пір'ясті мітелки у нерегулярних проміжках, і Ринок засипаний ними, мов кольоровими буквицями. Ах, що за розмноження миготливе і повне щебету!.. Довкола всіх шпилів, жердинок і прапорців творяться справжні кольорові затори, тріпоти і бійки за місце. І досить виставити з вікна ковіньку ціпка, щоб уже обліплену тріпотливим і тяжким гроном втягнути її назад до хати.
Швидкими кроками наближаємося ми тепер у нашому оповіданні до тої чудової й катастрофічної епохи, яка в біографії нашій носить назву епохи геніяльної.
Даремно б ми заперечували, що відчуваємо вже тепер те стискання серця, той блаженний неспокій, святий трем, який передує речам остаточним. Невдовзі забракне нам у тиглях кольорів, а в душі — блиску, щоб покласти найвищі акценти, накреслити найсвітлистіші і вже трансцендентальні контури у цьому мальовилі.
Що ж то таке — геніяльна епоха — і коли то було?
Тут ми змушені стати на хвилинку всуціль езотеричними, як пан Боско з Міляну, і знизити наш голос до вникливого шепоту. Мусимо препарувати наші висновки багатозначними усміхами і, як щіпку солі, розтирати в пучечках пальців делікатну матерію важковловних чинників. Не наша вина, якщо часами ми будемо виглядати, як ті продавці невидимих тканин, які вишуканими жестами демонструють ошуканський свій товар.
То сподіялася геніяльна епоха чи не сподіялася? Важко відповісти. І так, і ні. Бо є речі, які цілком, до кінця, сподіятися не можуть. Вони завеликі, щоб уміститися в подію, і зачудові. Вони тільки пробують сподіятися, пробують ґрунт дійсности, чи витримає. І зразу ж відсмикують ногу, боячися втратити свою інтегральність у хисткості реалізації. А якщо вони надламали свій капітал, погубили те і се у цих спробах інкарнації, то зразу ж відбирають, заздрісні, свою власність, відкликають її назад, реінтеґруються, і потім у нашій біографії зостаються ті білі плями, духмяні стигми, ті погублені срібні сліди босих ангельських ніг, розсіяні величезними кроками по наших днях і ночах, в той час як та повнота слави призбирується і зуповнюється безнастанно і кульмінує над нами, перевершуючи у тріюмфі захват за захватом.
А однак, у певному сенсі вмішається вона ціла й інтеґральна у кожній із своїх хистких і фрагментарних інкарнацій. Тут виникає явище репрезентації і заміщеного буття. Якась подія може бути щодо свого походження і своїх власних засобів мала і вбога, а однак, наближена до ока, вона може відкривати у своєму нутрі безконечну і промінну перспективу завдяки тому, що вище буття намагається в ній висловитися і сліпучо в ній зблискує.
Тож будемо збирати ті натяки, ті земні приближення, ті стадії й етапи по дорогах нашого життя, як уламки потрощеного дзеркала. Будемо збирати по шматках те, що є одне і неподільне — нашу велику епоху, геніяльну епоху нашого життя.
Може ми в повсякденному зачерствінні, стероризовані неохопністю трансценденту — надто її обмежили, поставили під сумнів, похитнули. Адже, попри всі застереження: вона була.
Вона була, і ніщо не забере в нас цієї певности, цього світлого смаку, який ми ще маємо на язиці, цього зимного вогню на піднебінні, цього зідхання, широкого, як небо, і свіжого, як ковток чистої ультрамарини.
Чи приготували ми читача в певній мірі до речей, які настануть, чи можемо ми заризикувати подорож у геніяльну епоху?
Наш трем передався читачеві. Відчуваємо його знервованість. Попри подобу пожвавлення, і нам важко на серці, і ми повні тривоги.
Тоді в ім'я боже — сідаймо і гайда!
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Звичайні факти впоряджені в часі, нанизані на його тяг, як на нитку. Там вони мають свої передобставини та свої наслідки, які тісно товпляться, наступають одне одному на п'яти без перерви і без прогалини. Це має своє значення і для наррації, душею якої є тяглість і наступність.
Однак, що робити з подіями, які не мають свого власного місця в часі, з подіями, які прийшли запізно, коли весь час був уже розданий, розділений, розібраний, і тепер вони зосталися неначе б на льоді, невпоряджені, підвішені в повітрі, бездомні й неприкаяні?
Невже час затісний для всіх подій? Чи може статися, щоб уже всі місця в часі були випродані? Стурбовані, біжимо ми вздовж цілого того потяга подій, готуючись уже їхати.
На милість божу, невже тут існує певного роду ажіотаж квитків на час?.. Пане кондукторе! Тільки спокійно! Без даремної паніки, ми все потиху залагодимо у власній сфері дій.
Чи відомо щось читачеві про рівнобіжні пасма часу у часі двоколійному? Так, існують такі бічні відноги часу, трохи нелегальні, щоправда, і проблематичні, але коли везеться таку контрабанду, як ми, таку понаднормову подію не до врахування, — не можна бути занадто вибагливим. Тож спробуймо відгалузити у котромусь пункті історії таку бічну відногу, сліпу вітку, щоб зіпхнути на неї ті нелегальні події. Тільки без остраху. Це станеться неспостережно, читач не відчує жодного поштовху. Хтозна — може, поки ми про це говоримо, нечиста маніпуляція вже поза нами і ми вже їдемо сліпою віткою.
Моя мати прибігла нажахана і обхопила мій крик обіймами, хотячи його накрити, як пожежу, і стлумити у фалдах своєї любови. Закрила мені уста устами і кричала враз зо мною.
Але я відштовхнув її і, вказуючи на вогненний стовп, на золотий сволок, який скісно стримів у повітрі, як щем, і не давав себе зіпхнути — повен блиску і кружляючих у ньому порохів, — кричав: — Видери його, вирви!
Грубка набундючилась великим кольоровим богомазом, намальованим на її чолі, набігла вся кров'ю, і здавалося, що в конвульсії тих жил, сухожилків і цілої тої набубнявілої до луску анатомії вона визволиться яскравим, когутячим вереском.
Я стояв розхрещений у надхненні і витягненими, видовженими пальцями показував, показував у гніві, в суворому перейнятті, випружений, як дороговказ, і тремтячий у екстазі.
Моя рука вела мене, чужа й бліда, волокла мене за собою, заклякла, воскова рука, як великі вотивні долоні, як ангельська долоня, вознесена до присяги.
Було наприкінці зими. Дні стояли в калюжах і в жарах і мали піднебіння повне вогню і перцю. Лиснючі ножі краяли медову м'язгу дня на срібні скиби, на призми, повні в перекрої кольорів і пряних пікантерій. Але циферблят полудня громадив на мізерному кружалі увесь блиск тих днів і вказував усі години палаючі і повні вогню.
О тій годині, не можучи помістити жару, день злущувався аркушами срібної бляхи, хрусткою фольгою, і верства за верствою відслоняв своє осердя з литого блиску. І, мов би того було ще не досить, диміли комини, валували сяйною парою, і кожна хвилина вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, яку вхлинало небо несите, весь час відкрите для нових вибухів. Його ясні паланки жбухкали білими плюмажами, далекі форталіції розгорталися у тихі віяла склубочених вибухів — під сяйною канонадою невидимої артилерії.
Вікно кімнати, повне по вінця неба, наринало тими злетами без кінця і переливалося фіранками, які, всі в полуменях, димлячи у вогні, спливали золотими тінями і тремтінням шарів повітря. На килимі лежав скісний, палаючий чотирикутник, хвилюючий блиском, і не міг відірватися від підлоги. Сей вогненний стовп збурював мене до глибини. Я стояв уречений, на розкарачених ногах, і оббрехував його зміненим голосом, чужими, твердими прокльонами.
На порозі, в сінях, вони стояли спантеличені, перестрашені, заламуючи руки: кревні, сусіди, вичепурені тітки. Підходили навшпиньках і відходили, повні цікавости, заглядали у двері. А я кричав.
— Бачите, — кричав я до матері, до брата, — я завжди говорив вам, що все — затамоване, замуроване нудьгою, невизволене! А тепер дивіться, що за вилив, що за розквіт усього, що за блаженство!..
І плакав від щастя й безсилля.
— Прокиньтеся, — волав я, — поспішіть мені на допомогу! Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає?
А коли вони мовчали, я волав у гніві: — Спішіть, набирайте повні відра сеї щедроти, громадьте запаси!
Але ніхто не міг мене виручити, вони стояли безпорадні і оглядалися позад себе, ховалися за плечі сусідів.
Тоді я зрозумів, що маю чинити, і почав, повен запалу, витягати з шаф старі фоліянти, списані й розтріпані торгові книги батька, і кидав їх на підлогу під той вогненний стовп, який лежав на повітрі і палав. Не мож' було настачити мені паперу. Брат і мати прибігали чимраз то з новими оберемками старих газет і журналів і кидали їх стосами на землю. А я сидів серед тих паперів, осліплений блиском, з очима, повними експльозій, ракет і кольорів, і рисував. Рисував у поспіху, у паніці, навпоперек, навскіс, почерез задруковані й записані сторінки. Мої кольорові олівчики літали у надхненні через колонки нечитальних текстів, бігли в геніяльних кривулях, в карколомних зигзагах, раптово звузлюючись в анаграми візій, в ребуси світлистих одкровень, і знов розв'язуючись у порожні й сліпі блискавки, що шукали тропи надхнення.
О, ті світлисті рисунки, що виростали як під чужою рукою, о, ті прозорі кольори і тіні! Як же часто ще й сьогодні знаходжу я їх у снах, по стількох роках, на дні старих шухляд, лиснючі і свіжі, як ранок, — ще вологі першою росою дня: фігури, краєвиди, обличчя!
О, ті блакиті, що морозили віддих задхненням страху, о, ті зелені, зеленіші від здивування, о, ті прелюдії і цвікоти кольорів допіру прочутих, кольорів, що допіру пробували себе назвати!
Чому розтринькав я їх тоді у безтурботності надміру з тою незбагненною легковажністю? Я дозволяв сусідам перекидати й плюндрувати ті стоси рисунків. Забирали цілі їх папки. До яких тільки домів не замандрували, по яких смітниках не вешталися вони тоді! Аделя витапетувала ними кухню, що стала ясна й кольорова, так, мов би вночі випав сніг за вікном.
То було рисування, повне жорстокости, засідок і напастей. Коли я отак сидів, напнутий, як лук, нерухомий і чатуючий, а в сонці довкола мене пломеніли яскраво папери, — досить було, щоб рисунок, прицвяхований моїм олівчиком, вчинив найслабший рух до втечі. Тоді рука моя, вся в дригавках нових відрухів та імпульсів, кидалася на нього з люттю, як кіт, і, вже чужа, здичавіла, драпіжна, блискавичними укусами загризала гаспида, який хотів від неї вислизнути з-під олівчика. І відпружувалася від паперу лише тоді, коли вже мертві й нерухомі останки розкладали, як у зільнику, свою кольорову й фантастичну анатомію на зошиті.
То було безжальне полювання, боротьба на життя і на смерть. Хто міг у ній відрізнити атакуючого від атакованого — в тому клубку, що парскав люттю, в тому сплутанні, повному писку й жаху! Бувало, що рука моя двічі і тричі кидалася до скоку, щоб десь на четвертому або п'ятому аркуші досягнути жертву. Нераз вона кричала з болю й жаху у кліщах і щипцях тих дивотворів, що звивалися під моїм скальпелем.
З години на годину щораз тлумніше напливали візії, юрмилися, творили затори, аж одного дня всі дороги і стежки зароїлися і сплинули походами, і вся країна розгалузилася мандрівками, розбіглася неперервними дефілядами — нескінченними прощами тварин і бестій.
Як за днів Ноя, пливли ті кольорові походи, ті ріки шерсти і грив, ті гойдливі хребти і хвости, ті лоби, потакуючі без кінця у такт ступання.
Моя кімната була границею і рогачкою. Тут вони затримувалися, товпилися, благальне бекаючи. Крутилися, топталися на місці тривожно і дико — горбаті і рогаті єства, зашиті у всі костюми й зброї зоології, і, перестрашені самі собою, сполошені власною маскарадою, дивилися тривожними і здивованими очима через отвори своїх волохатих шкір і жалібно мичали, мов би закляповані під своїми масками.
Чи чекали, щоб я їх назвав, розв'язав їх загадку, якої не розуміли? Чи питали мене про своє ім'я, щоб увійти в нього і виповнити його своєю істотою? Приходили дивовижні машкари, твори-питання, твори-пропозиції, і я мусів кричати й відганяти їх руками.
І вони відступали задки, похиляючи голову і дивлячись з-під лоба, і губилися самі у собі, верталися, розв'язуючись у безіменний хаос, у лахмітню форм. Скільки хребтів, поземних і горбатих, перейшло тоді під моєю рукою, скільки лобів пересунулося під нею з оксамитною пестливістю!
Тоді я зрозумів, чому тварини мають роги. То було те незрозуміле, що не могло поміститися у їхньому житті, налазлива і дика примха, нерозумна і сліпа упертість. Якась ідея-фікс, що виросла поза межі їхньої істоти, вище понад голову, і, раптом винурена в світло, застигла в дотикальну і тверду матерію. Там вона приймала образ дикий, несосвітенний і невірогідний, закручена у фантастичну арабеску, невидиму для їх очей, але жахаючу, у незнану цифру, під загрозою якої вони жили. Я збагнув, чому ті тварини схильні були до нерозумної й дикої паніки, до сполошеного шалу: втягнуті у свій безум, вони не могли виплутатися з плутанини тих рогів, з-поміж котрих — похиляючи голову дивилися сумно і дико, мов би шукаючи проходу між їх галуззям. Ті рогаті тварини далекі були від визволення і вони з сумом та зреченістю носили стигму своєї хиби на голові.
Але ще дальші від світла були коти, їхня досконалість затривожувала. Замкнуті в доладності й акуратності своїх тіл, вони не знали хиби ні відхилення. На хвилинку сходили у глиб, на дно своєї істоти, і тоді нерухоміли у своєму м'якому хутрі, грізно й урочисто поважніли, а їх очі заокруглювалися, як місяці, всотуючи зір у свої вогнисті лії. Але вже по хвилині, викинуті на берег, на поверхню, — позіхали своєю нішотою, розчаровані і без оман.
У їхньому житті, сповненому замкнутої в собі грації, не було місця на жодну альтернативу. І, знуджені в тому ув'язненні досконалости без виходу, пройняті спліном, вони воркотіли зморщеною губою, повні безпредметної жорстокости в короткій, пругами розширеній мармизі. Внизу хильцем прошмигували куни, тхори і лиси, злодії серед тварин, створіння з нечистою совістю. Підступом, інтригою, шахрайством дорвались вони свого місця в бутті, всупереч плянові створення, і, переслідувані ненавистю, загрожені, постійно насторожі, постійно у тривозі за те місце, — жагливо кохали своє крадене, по норах ховане живоття, готові дати себе розшарпати на шматки в його обороні.
Врешті перейшли всі, і тиша загостила у моїй кімнаті. Я знову почав рисувати, затоплений у моїх шпарґалах, які дихали блиском. Вікно було відчинене, і на віконному ґзимсі дрижали у веснянім вітрі горлиці і туркавки. Перехиляючи голівку, вони показували кругле і скляне око у профіль, мов би нажахане і повне льоту. Дні під кінець стали м'які, опалеві й світлисті, то знову перлямутрові і повні затуманеної солодкости.
Надійшли Великодні свята, і батьки виїхали на протяг тижня до моєї заміжньої сестри. Мене полишено в помешканні самого на поталу моїх інспірацій. Аделя приносила мені щодня обіди і сніданки. Я не зауважував її присутности, коли вона пристоювала на порозі святково вбрана, пахнучи весною зо своїх тюлів і фулярів.
У відчинене вікно впливали лагідні повіви, наповнюючи кімнату рефлексом далеких краєвидів. Якусь хвилинку утримувались у повітрі ті навіяні кольори ясних далечин і враз розпливалися, розвіювалися в блакитну тінь, у ніжність і зворушливість. Повідь образів дещо заспокоїлася, вилив візій злагіднів і втих.
Я сидів на землі. Довкола мене лежали на підлозі кредки і ґудзички фарб, божі кольори, лязури, що дихали свіжістю, зелені, що заблукали аж на край здивування. І коли брав я до руки червону кредку — в ясний світ ішли фанфари щасливої червіні, і всі балькони пливли хвилями червоних хоругов, і будинки уставлялися вздовж вулиці у тріюмфальний шпалір. Дефіляди міських пожежників у малинових уніформах парадували на ясних, щасливих дорогах, і панове кланялися мельониками кольору черешні. Черешнева солодкість, черешневий цвікот щиглів наповнював повітря, повне ляванди і лагідних сяйв.
А коли сягав я по блакитну барву — йшов вулицями через усі вікна відблиск кобальтової весни, відчинялись, дзенькаючи, шиби, одна за одною, повні блакиті і небесного вогню, фіранки вставали, як на сполох, і радісний і легкий протяг ішов тим шпалером серед гойдливих муслінів і олеандрів на порожніх бальконах, немов би на другому кінці цієї довгої і ясної алеї з'явився хтось дуже далекий і наближався — промінний, випереджуваний провістю, прочуттям, звістований летом ластівок, світлистим вербовим віттям, розсипуваним від милі до милі.
На самі Великодні свята, з кінцем березня або з початком квітня, виходив Шльома, син Товії, з ув'язнення, куди його замикали на зиму по авантурах і шаленствах літа й осені. Одного пополудня тієї весни я бачив його з вікна, як він виходив від перукаря, який був ув одній особі голярем, цируликом і хірургом міста, відчиняв з неповторністю, набутою під в'язничним режимом, скляні, блискучі двері перукарні і сходив з трьох дерев'яних сходинок, відсвіжений і відмолоджений, з докладно вистриженою головою, в куценькому сурдутику і високо підтягнутих, картатих споднях, щуплий і молодявий попри свої сорок років.
Площа Св. Трійці була о тім часі пуста і чиста. Після весняної розталі і боліт, сполосканих пізніше зливовими дощами, залишивсь тепер умитий брук, висушений у багатьох днях тихої, скромної погоди, у тих днях уже великих і може надто обширних, як на ту ранню пору, видовжених трохи надміру, особливо вечорами, коли смерк продовжувався без кінця, ще пустий у своїй глибині, даремний і безживний у своєму величезному очікуванні.
Коли Шльома закрив за собою скляні двері перукарні, у них негайно ж увійшло небо, як у всі малі вікна того одноповерхового будинку, відкритого до чистої глибини тінистого небосхилу.
Зійшовши із сходинок, він опинився зовсім самотній на березі великої, порожньої мушлі майдану, через яку пропливала блакить неба без сонця.
Той великий, чистий майдан лежав того пополудня, як скляна баня, як новий, непочатий рік. Шльома стояв на його березі зовсім сірий і згашений, завалений блакитями, і не смів ламати рішенням цю досконалу кулю незужитого дня.
Тільки раз на рік, у день виходу з ув'язнення, чувся Шльома таким чистим, необтяженим і новим. День приймав його тоді в себе омитого з гріхів, оновленого, примиреного зі світом, відкривав перед ним, зідхаючи, чисті кола своїх горизонтів, увінчані тихою красою.
Він не поспішав. Стояв на прузі дня і не смів переступити, перекреслити своїм дрібним, молодим, ледь накульгуючим кроком цю лагідно склеплену конху пополудня.
Над містом лежала прозора тінь. Мовчання цієї третьої години по полудні видобувало з будинків чисту білість крейди і розкладало її безголосо, як колоду карт, довкола майдану. Наділивши його одною турою, воно вже починало другу, черпаючи резерви білости з великої, бароккової фасади церкви Св. Трійці, яка, мов злітаюча з неба величезна сорочка Бога, пофалдована в пілястри, ризаліти і фрамуги, розхристана патосом волют і архівольт, порядкувала на собі в поспіху цю велику розбурхану шату.
Шльома підняв обличчя, вітрячи у повітрі. Лагідний повів ніс запах олеандрів, запах святкових жител і цинамону. Тоді він могутньо пчихнув своїм славним, могутнім пчихом, від якого голуби на вартівні поліції зірвалися перестрашені і злетіли. Шльома усміхнувся до себе: Бог струсом його ніздрів давав знати, що весна настала. То був знак певніший, ніж приліт бузьків, і відтепер дні мали бути змережені цими детонаціями, які, загублені в шумі міста, то ближче, то дальше глосували його події своїм дотепним коментарем.
— Шльома! — гукнув я, стоячи у вікні нашого низького поверху.
Шльома помітив мене, усміхнувся своїм милим усміхом і засалютував.
— Ми тепер самі в цілому Ринку, я і ти, — сказав я тихо, тому що видута баня неба резонувала, як бочка.
— Я і ти, — повторив він з сумовитим усміхом, — який порожній нині світ.
Ми могли б поділити його і назвати заново — такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.
— Аделя вдома? — запитав він з усміхом.
— Немає нікого, зайди до мене на хвилинку, покажу тобі мої рисунки.
— Якщо немає нікого, не відмовлю собі в такій приємності. Відчини мені.
І, розглядаючись у брамі на обидва боки рухом злодія, він увійшов досередини.
— То капітальні рисунки, — говорив він, віддаляючи їх від себе жестом знавця. Його обличчя роз'яснилося відсвітами кольорів і світел. Часами він згортав долоню руркою довкола ока і дивився в цю імпровізовану люнету, стягаючи риси в Гримасу повну поважности й знавецтва.
— Можна б сказати, — говорив він, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, щоб злиняти в них і злущитися, як чудесна ящірка. О, невже ти думаєш, що я крав би і чинив би тисячу шаленств, якби світ так дуже не зужився і не підупав, якби речі не втратили в ньому своєї позолоти — далекого відблиску рук божих? Що ж можна почати в такому світі? Як не зневіритися, як не впасти духом, коли все наглухо замкнуте, замуроване над своїм сенсом, і всюди тільки стукаєш у цеглу, як у стіну в'язниці? Ах, Йосифе, тобі б треба народитися раніше.
Ми стояли в тій напівтемній, глибокій кімнаті, яка видовжувалась перспективно до відчиненого вікна на Ринок. Звідтіля доходили аж до нас хвилі повітря в лагідних пульсах, розпростираючись тишею. Кожен приплив приносив новий її ладунок, заправлений кольорами далини, так, мов би попередній був уже зужитий і вичерпаний. Та темна кімната жила тільки рефлексами далеких будинків за вікном, відбивала їх кольори у своїй глибині, як камера-обскура. Через вікно видно було, ніби в тубусі люнети, голубів на вартівні поліції, які, напушившись, прогулювалися вздовж ґзимсу аттики. Часами вони всі разом зривалися і заточували півколо над Ринком. Тоді кімната на хвилинку роз'яснювалася від їхніх відкритих розкриль, розширювалася відблиском їх далекого тріпоту, а потому гасла, коли, спадаючи, вони змикали крила.
— Тобі, Шльома, — сказав я, — я можу розкрити таємницю цих рисунків. Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним плягіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте… Так, мов би щось чуже послужилося моїм надхненням для незнаних мені цілей. Бо мушу тобі признатися, — додав я потиху, дивлячись йому в очі, - я знайшов Автентик…
— Автентик? — перепитав він з обличчям, роз'ясненим раптовим блиском.
— Так — сам, зрештою, подивися, — сказав я, приклякаючи над шухлядою комоди.
Я вийняв спершу шовкову сукню Аделі, пуделко із стьожками, її нові пантофлики на високих обцасах. Запах пудри чи парфумів розійшовся у повітрі. Я підняв ще кілька книжок: на дні лежав і справді довго не бачений, дорогий шпарґал і світився.
— Шльома, — сказав я зворушено, — поглянь, ось лежить…
Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.
— Бог того не повідав, — сказав він, — а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забальотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу, хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Йосифе, стережися сьомого дня…
І, з пострахом підносячи стрункий пантофлик Аделі, говорив, мов би уречений полискливою, іронічною вимовністю цієї пустої луски з лаку: — Чи усвідомлюєш ти потворний цинізм цього символа на нозі жінки, провокацію її розв'язного ступання на цих вимисливих обцасах? Як же міг би я тебе полишити під владою цього символа? Боронь Боже, щоб я мав таке вчинити…
Говорячи це, він вправними рухами всував Аделині пантофлики, сукню, коралі за пазуху.
— Що ти робиш, Шльома? — сказав я остовпіло.
Але він швидко віддалявся до дверей, ледь накульгуючи у своїх куценьких картатих споднях. У дверях він ще раз обернув сіре, зовсім невиразне обличчя і підняв руку до уст рухом заспокоювання. Вже був за дверима.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Ось історія однієї весни — весни, яка була справжніша, більш осяваюча і яскравіша від інших весен, весни, яка просто всерйоз сприйняла свій дослівний текст, сей надхненний маніфест, писаний найяснішою, святковою червінню, червінню поштового лаку і календаря, червінню кольорового олівчика і червінню ентузіязму, амарантом щасливих телеграм звідтіля…
Кожна весна так починається, з тих грандіозних і приголомшливих гороскопів, не на міру одної пори року, в кожній — щоб то раз ісказати — все це є: нескінченні походи і маніфестації, революції і барикади, через кожну в певний момент проходить той гарячий вихор самозабуття, та безмежність суму і сп'яніння, яка даремно шукає адеквату в дійсності.
Але потім ті перебільшення й ті кульмінації, ті перевершення і ті екстази вступають у цвітіння, входять цілі в буяння холодного листя, у збурені ніччю весняні сади, і поглинає їх шум. Так спроневіряються весни в собі, — одна за одною, — занурені в задиханий шелест квітнучих парків, у їх надимання й припливи, — забувають про свої присяги, гублять листок за листком із свого заповіту.
Одна та весна мала відвагу витривати, залишитися вірною, дотримати всього. Після стількох невдалих спроб, злетів, інкантат вона хотіла врешті по-справжньому уконституюватися, вибухнути на світ весною генеральною і вже остаточною.
Той вихор подій, той гураґан випадків: вдалий державний переворот, ті патетичні дні, піднесені і тріюмфальні! Я хотів би, щоб хід цієї історії підхопив їхній пориваючий і надхненний такт, перейняв геройський тон тієї епопеї, зрівнявся в марші з ритмом тієї весняної Марсельєзи!
Який же неохопний гороскоп весни! Хто може взяти їй за зле, що читати його вона вчиться воднораз на сто способів — комбінувати наосліп, слебезувати в усіх напрямках, щаслива, коли їй вдасться щось відшифрувати серед оманного гадання на птахах. Вона читає той текст уперед і навспак, то гублячи сенс, то знову його вловлюючи, у всіх версіях, у тисячних альтернативах, трелях і цвіркотах. Бо текст весни увесь значений загадками, недомовками, еліпсами, викрапкуваний без літер у порожній блакиті, і у вільні прогалини між силабами птахи вставляють примхливо свої здогади й свої відгадки. Тим-то й ця історія, на зразок того тексту, буде тягнутися багатьма розгалуженими шляхами і вся буде змережена весняними тире, зідханнями і трикрапками.
В ті передвесняні ночі, дикі й розпросторені, накриті величезними небами, ще сирими і незапашними, простеленими серед повітряних вертепів і розлогів у зоряні бездоріжжя, — батько брав мене з собою на вечерю до маленького садового ресторану, замкнутого між тильними мурами останніх будинків Ринку.
Ми йшли в мокрому світлі ліхтарень, що бряжчали у подмухах вітру, навпрошки через велику склепінчасту ринкову площу, самотні, привалені громадищем повітряних лябіринтів, загублені і дезорієнтовані в порожніх просторах атмосфери. Батько піднімав до неба обличчя, облите никлою посвітою, і з гіркою турботою дивився в ту зоряну рінь, розсіяну по мілинах широко розгалужених і розлитих вирів, їх нерегулярні й незчисленні згущення не порядкувалися ще в жодні сузір'я, жодні фігури не опановували тих розлогих і безживних розливищ. Сум зоряних пустель тяжів над містом, ліхтарні пронизували ніч зісподу в'язками променів, байдуже в'яжучи їх од вузла до вузла. Під тими ліхтарнями перехожі затримувалися по двоє — по троє в крузі світла, яке створювало довкола них минущу ілюзію кімнати у світлі настільної лямпи — у байдужій і непритульній ночі, що розпадалась угору на нерегулярні простори, на дикі повітряні краєвиди, вистріпані ударами вітру, жалюгідні і бездомні. Розмови не клеїлися, з очима у глибокій тіні капелюхів усміхалися, замислено слухаючи далекого шуму зірок, котрим росли, як на дріжджах, простори тієї ночі.
В ресторанному садку стежинки були посипані жорствою. Дві ліхтарні на стовпах замислено сичали. Панове в чорних тужурках сиділи, по двоє — по троє, згорблені над біло накритими столиками, бездумно задивлені у сяючі тарелі. Сидячи так, вони обраховували в душі ходи й пересування на великій чорній шахівниці неба, бачили в душі серед зірок перескоки коней і страчені фігури, і сузір'я, що притьмом вступали на їх місце.
Музиканти на естраді мачали вуса в кухлях гіркого пива, тупо мовчали, задивлені у глиб себе, їх інструменти, скрипки й віольончелі благородних контурів, лежали покинуті на боці під безголосим шумом зоряної зливи. Часами вони брали їх до рук і приміряли на пробу, тенькливо строїли на тон своїх грудей, який пробували кахикаючи. Потім знову їх відкладали, немов би ще недозрілих і не на міру тієї ночі, яка байдужно пливла далі. Тоді в тиші й відпливі думок, поки виделки і ножі тихо побрязкували над біло накритими столами, раптом уставала сама скрипка, передчасно доросла й повнолітня, щойно ще така теньклива і непевна, стояла тепер вимовна, струнка і тонка станом і складала звіт із свого повноваження, підіймала відрочену на хвилину людську справу і далі грала той програний процес перед байдужим трибуналом зірок, серед яких водяним друком рисувалися виткі мелізми і профілі інструментів, фрагментарні ключі, незакінчені ліри і лебеді, імітативний, бездумний зоряний коментар на оберезі музики.
Пан фотограф, який уже з певного часу кидав у наш бік з-над сусіднього стола порозумілі погляди, пересів урешті до нас, переносячи свій кухоль пива зо столу на стіл. Він багатозначно усміхався, боровся з власними думками, пштрикав пальцями, знову й знову гублячи невловну пуанту ситуації. Ми від початку відчували її парадоксальність. Те імпровізоване ресторанне таборовище під авспіціями далеких зірок банкрутувало без рятунку, злиденно загиналося, не можучи справитись із зрослими без міри претенсіями ночі. Що ж могли ми протиставити тим бездонним пустелям? Ніч перекреслювала ту людську імпрезу, яку даремно пробувала боронити скрипка, ніч займала ту прогалину, затягала свої зоряні ковдри на відвойовані позиції.
Ми бачили, як розпрягалось таборовище столів, побойовище покиданих серветок і обрусів, як ніч переступала їх у тріюмфі, світлиста й незчисленна. Підвелися й ми, в той час як думка наша, випереджаючи тіла, давно вже бігла за гомінким туркотом її возів, за далеким, широко розсипаним зоряним туркотом тих великих і ясних шляхів.
Так ішли ми під ракетами її зірок, антиципуючи в душі приплющеними очима щораз вищі й вищі її осяяння. Ах, той цинізм тріюмфуючої ночі! Захопивши у володіння ціле небо, вона грала тепер на його просторах у доміно, мляво і без рахуби, байдужно загрібаючи мільйонні виграші. Потім, знуджена, креслила на побойовищі перевернутих табличок прозористі кривулі, усміхнені обличчя, все один і той же усміх у тисячних повтореннях, що за хвилину переходив — уже вічний — до зірок, розсипався в зоряну байдужість.
По дорозі ми зайшли до цукерні на тістечка. Ледь-но ми ввійшли через дзвінкі скляні двері до того білого, солодкавого нутрища, повного лиснючих ласощів, — ніч відразу станула всіма зірками, сторожка раптом і уважна, цікава, чи ми від неї не вислизнемо. Терпеливо чекала на нас весь час, вартуючи під дверима, звисока світячи крізь шиби нерухомими зірками, в той час як ми з глибоким намислом вибирали тістечка. Отоді я вперше угледів Б'янку. Вона стояла профілем при ляді, з гувернанткою, в білій сукенці, струнка й каліграфічна, мов би вийшла з Зодіяку. Не оберталася, стоячи у зразковому контрапості молодих дівчат, і їла тістечко з кремом. Я не бачив її виразно, ще цілий поперекреслюваний зигзагами зоряних ліній. Так уперше схрестилися наші гороскопи, ще дуже заплутані. Зустрілися і байдуже розв'язалися. Ми ще не зрозуміли нашої долі в тому ранньому зоряному аспекті і байдуже вийшли, дзеленькнувши скляними дверима.
Верталися ми потім кружною дорогою через віддалене передмістя. Будинки ставали дедалі нижчі й рідші, врешті розступилися перед нами останні, і ми вступили в інший клімат. Раптом ми ввійшли у лагідну весну, у теплу ніч, що сріблилася по болоті молодим, щойно зійшлим, фіялковим місяцем. Та передвесняна ніч просувалася в поспішному темпі, гарячково упереджала свої пізні фази. Повітря, щойно ще заправлене звичною терпкістю тієї пори, стало раптом солодке і млосне, повне запаху дощівки, вологого мулу і перших пролісків, що люнатично зацвітали в білому магічному світлі. І аж диво, що під тим щедрим місяцем ніч не зароїлася жаб'ячою ґаляретою на срібних болотах, не виплодилася ікрою, не розбазікалася тисячею язикатих хвесьок на тих надрічкових рінищах, що всіма порами протікали лиснючою сіткою солодкої води. І треба було договорити, дорозумітися того скрекоту в тій ночі гомінкій і джерельній, і повній підшкірних дрожів, щоб вона — на хвилинку притримана — рушила далі, і місяць кульмінував, щораз біліший і біліший, так, мов би переливав свою білість із чари до чари, щораз вищий і щораз промінніший, щораз більш магічний і трансцендентальний.
Так ішли ми під прибуваючою ґравітацією місяця. Батько і пан фотограф узяли мене поміж себе, бо я падав з ніг від великої сонности. Наші кроки хрустіли в мокрому піску. Я давно вже спав ідучи і вже мав під повіками цілу фосфоресценцію неба, повну світлистих знаків, сигналів і зоряних феноменів, коли ми врешті станули в чистому полі. Батько уклав мене на плащі, розпростертому на землі. З заплющеними очима я бачив, як сонце, місяць і одинадцять зірок уставилися в параді на небі, дефілюючи передо мною. — Браво, Йосифе! — закричав батько і схвально плеснув у долоні. То був очевидний плягіят, вчинений щодо іншого Йосифа, застосований до абсолютно інших обставин. Ніхто не робив мені з цього приводу закиду. Мій батько Яків кивав головою і цмокав язиком, а пан фотограф розставив свою триногу на піску, розсунув міх апарату, як гармонію, і ввесь занурився у зборки чорного сукна: він фотографував те особливе явище, той лискучий гороскоп на небі, в той час як я, з головою, що пливла у блиску, лежав, осяяний, на плащі і безвладно підтримував той сон до експозиції.
Дні стали довгі, ясні і розлогі, чи не зарозлогі, як на свій зміст, ще вбогий і ніякий. То були дні на виріст, дні, повні чекання, приблідлі від нудьги й нетерпеливости.
Ясний подих, лискучий вітер ішов через пустку тих днів, ще не скаламучений визівами нагих і повних сонця садів, видмухував вулиці дочиста, і вони стояли довгі і ясні, святково підметені, так, мов би чекали на чиєсь іще далеке й невідоме пришестя. Сонце поволі прямувало до небесного екватора, сповільнювало свій біг, доходило до зразкової позиції, в якій мало спинитись нерухомо в ідеальній рівновазі, випускаючи струмені вогню, порція за порцією, на пусту і ненахланну землю.
Ясний і нескінченний протяг віяв через усю широту горизонту, уставляв бульвари і алеї під чисті лінії перспективи, вигладжувався у великому й пустому віянні і врешті зупинявся, задхнений, величезний і дзеркальний, немов би хотів у своєму всеобіймаючому люстрі замкнути ідеальний образ міста, фата моргану, продовжену у глиб його світосяйної увігнутости. Тоді світ на хвилинку нерухомів, ставав без диху, осяяний, хотячи ввесь увійти в той злудний образ, в ту провізоричну вічність, яка йому отверзалася. Але щаслива нагода минала, вітер ламав своє свічадо, і час знову брав нас у своє володіння.
Надійшли великодні канікули, довгі і непроглядні. Вільні від школи, ми вешталися по місті без мети й потреби, не вміючи користатися із свободи. То була свобода зовсім порожня, невизначена і без застосування. Ми й самі ще без визначености очікували її від часу, який не вмів її знайти, гублячися серед тисячі вивертів.
Перед кав'ярнею столики вже поставили на брук. Панії сиділи за ними в ясних, кольорових сукенках і ковтали вітер маленькими ковточками, як морозиво. Спіднички фуркотіли, вітер кусав їх іздолу, як маленький розлючений песик, панії заливалися рум'янцями, паленіли їх обличчя від сухого вітру й шерхли губи. Ще тривав антракт і велика нудьга антракту, світ поволі й з трепетом наближався до якоїсь межі, зарано добивався до якоїсь мети і чекав.
В ті дні всі ми мали вовчий апетит. Бігли, висушені вітром, додому, щоб споживати в тупому замисленні здоровенні окрайці хліба з маслом, купували на вулиці великі, хрумкі від свіжости обарінки, сиділи всі рядком у розлогих сінях кам'яниці в Ринку — порожніх і склепінчастих — без одної думки в голові. Через низькі аркади видно було білу і чисту Ринкову площу. Бочки від вина стояли рядом під стіною і пахнули. Ми сиділи на довгій ляді, на котрій у торгові дні продавалися кольорові селянські хустки, і тарабанили ногами в дошки від безпорадности й нудьги.
Раптом Рудольф, напхавши рота обарінками, вийняв з-за пазухи марківник і розгорнув його передо мною.
Тоді я зрозумів, чому та весна була до того часу така пуста, увігнута і задхнута. Не відаючи про те вона втишувалася в собі, мовкла, відступала углиб, — робила місце, відкривалася ціла у чистий простір, пусту блакить без гадки і без визначености, — здивована нага форма для прийняття невідомого змісту. Звідси та блакитна, мов би зо сну збуджена невтральність, та велика і мов би байдужа готовність до всього. Та весна трималася ціла напоготові, — безлюдна і обширна, віддавалася ціла у розпорядження без диху і без пам'яті, — чекала, одним словом, на об'явлення. Хто ж міг передбачити, що вийде воно цілком готове, в повному риштунку й осяваюче — з Рудольфового марківника?
То були предивні скорочення і формули, рецепти на цивілізації, підручні амулети, в яких можна було вловити між два пальці есенцію кліматів і провінцій. То були перекази на імперії і республіки, на архіпелаги й континенти.
Що ж більше могли б посісти імператори і узурпатори, загарбники і диктатори? Раптом я пізнав солодкість влади над землями, кольку того недоситу, який тільки пануванням можна вгамувати. З Александром Македонським я запрагнув цілого світу. І ані на п'ядь землі менше, ніж світу.
Темний, жагучий, повен запеклої любови, я приймав дефіляду створіння, маршуючі країни, лиснючі походи, які бачив в інтервалах почерез багряні затьмарення, оглушений від ударів крови, що била до серця в такт того універсального маршу всіх народів. Рудольф перепускав перед моїми очима ті батальйони і полки, відправляв параду, повен ревности і заполонення. Він, власник того альбома, деградувався добровільно мов би до ролі ад'ютанта, складав рапорт урочисто, повен перейняття, як присягу, засліплений і дезорієнтований у своїй ролі, неясній і повній двозначности. Насамкінець, у піднесенні, в напливі якоїсь самозабутньої великодушности він прип'яв мені, як орден до грудей — рожеву Тасманію, що палала, як май, і Гайдарабад, що муравлився циганським белькотом сплутаних альфабетів.
Тоді то мало місце те об'явлення, та раптом явлена візія розполум'яненої краси світу, тоді то прийшла та щаслива вість, таємне послання, та спеціяльна місія про неохопні можливості буття. Відкрились навстіж яскраві горизонти, суворі й спираючі віддих, світ тремтів і мерехтів своїми жижками, небезпечно перехилявся, грозячи виламатися з усіх мір і правил.
Чим є для тебе, дорогий читальнику, поштова марка? Чим є той профіль Франца Йосифа І з лисиною, увінчаною вінцем лавру? Чи не є він символом буденщини, здетермінуванням усіх можливостей, запорукою неперехідних кордонів, у яких уже раз і назавжди замкнуто світ?
Світ був на той час охоплений зусібіч Францом Йосифом І, і не було виходу поза нього. На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неуникненний профіль і замикав світ на ключ, як в'язницю. І от, коли ми вже втратили надію, повні гіркої зречености, внутрішньо змирилися з однозначністю світу, з тою тісною незмінністю, могутнім гарантом якої був Франц Йосиф І, — тоді, зненацька, як річ неважливу, Ти відкрив передо мною той марківник, о, Боже, Ти дозволив мимохідь кинути погляд у ту книгу, що лущилася блиском, у марківник, що стручував свої шати, сторінка за сторінкою, щораз яскравіший і щораз жахливіший… Хто ж візьме мені за зле, що я стояв тоді осяяний, безсилий від зворушення, а з переповнених блиском очей лилися мені сльози? Що за осяваючий релятивізм, що за коперніканський переворот, що за плинність усіх категорій і понять! Значить, от стільки способів дав Ти існуванню, о, Боже, значить, от який Твій світ незчисленний! Це більше, ніж роїв я у найсміливіших мріях! Значить, правдою є та рання антиципація душі, яка всупереч очевидності впиралася на тому, що світ — незчисленний!
Світ був на той час обмежований Францом Йосифом І. На кожній поштовій марці, на кожній монеті й на кожному штемплі утверджувало його зображення незмінність світу, непорушний догмат його однозначности. Такий є світ, і не маєш інших світів, крім такого — проголошувала печать з цісарсько-королівським старцем. Все інше — мариво, дика претенсія і узурпація. На всьому положився Франц Йосиф І і загальмував світ у його зрості.
Схиляємося з глибини нашого єства до благонадійности, дорогий читальнику. Льояльність нашої укладливої натури вельми чутлива на чар авторитету. Франц Йосиф І був найвищим авторитетом. Якщо той авторитетний старець кидав усю свою повагу на шалю тієї істини — не було ради, треба було відмовитися від марив душі, від жагучих її антиципацій, — зааранжуватися, скількимога, в тому єдино можливому світі, без оман і без романтики, — і забути. Але коли ув'язнення замикається вже невідклично, коли останній отвір замуровано, коли все сприсяглося, щоб Тебе промовчати, о, Боже, коли Франц Йосиф І загатив, заліпив останню шпарину, щоб Тебе не добачено, — тоді повстав Ти в шумливому плащі морів і континентів і брехню йому завдав. Ти, Боже, взяв тоді на себе негідь єресі і вибухнув на світ тим величезним, кольоровим і чудовим блюзнірством. О Єресіярху прекрасний! Ти вдарив тоді в мене тою пломеніючою книгою, спалахнув з кишені Рудольфа марківником. Тоді я ще не знав трикутного кшталту марківника. Я переплутав його в моєму засліпленні з паперовим пістолетом, з якого ми стріляли в школі під партами на досаду вчителям. О, як Ти вистрелив з нього, о, Боже! То була Твоя палка тирада, то була полум'яна й пишносяйна Твоя філіппіка проти Франца Йосифа І та його держави прози, то була справжня книга блиску!
Я відкрив її, і передо мною заясніло кольорами світів, вітром неохоплених просторів, панорамою вируючих горизонтів. Ти йшов нею, сторінка за сторінкою, тягнучи за собою той трен, утканий з усіх зон і кліматів. Канада, Гондурас, Нікарагуа, Абракадабра, Гіпорабундія… Я зрозумів Тебе, о, Боже. То все були примовки Твого богослів'я, то були перші-ліпші слова, які Тобі навинулися. Ти сягнув рукою до кишені і показав мені, як жменю ґудзиків, можливості, які в Тобі рояться. Тобі не йшлося про стислість, Ти говорив те, що Тобі слина на язик принесла. Ти так само міг би сказати: Панфібрас і Галеліва! — і повітря залопотіло б серед пальм папугами без просвітку, а небо, як величезна, стократна, сапфірова рожа, роздмухана до дна, явило б осяваюче осердя — око Твоє павооке, війчасте і пронизливе — і замигтіло б яскравим стрижнем Твоєї мудрости, засяяло б надкольором, завіяло б надароматом. Ти хотів мене осяяти, о, Боже, похвалитися, пококетувати зо мною, бо й Ти маєш хвилини марнославства, коли сам собою захоплюєшся. О, як же я люблю сі хвилини!
Як же занурено тебе, Франце Йосифе І, і твою євангелію прози! Даремно шукали тебе мої очі. Накінець я знайшов тебе. Ти також був у тому тлумі, але який же малий, детронізований і сірий! Ти маршував з іншими в куряві гостинця туж за Австралією і перед Арґентіною і співав з іншими: Осанна!
Я став адептом нової євангелії. Ми заприязнилися з Рудольфом. Я подивляв його, неясно прочуваючи, що він є лише знаряддям, що книга призначена для кого іншого. На ділі він, здавалося, був радше її сторожем. Каталогував, приліплював, відліплював, ховав на ключ до шафи. По суті, він був засмучений, як той, хто знав, що його буде убувати, в той час як я буду рости. Він був як той, хто прийшов простувати стежки Господні.
Я мав багато приводів вважати, що та книга була призначена для мене. Багато знаків вказувало на те, що саме до мене зверталася вона як спеціяльна місія, особисте послання і поручення. Я пізнав це вже з того, що ніхто не почувався її власником. Навіть Рудольф, який її радше обслуговував. Вона була йому, по суті, чужою. Він був мов неохочий і лінивий слуга на панщині обов'язку. Інколи заздрість заливала йому серце гіркотою. Він внутрішньо бунтувався проти своєї ролі ключника скарбу, який йому не належав. І з заздрістю дивився на відсвіт далеких світів, які мандрували тихою гамою кольорів по моєму лиці. Лише відбившись від мого обличчя, доходив до нього далекий відблиск тих аркушиків, у яких душа його не мала уділу.
Якось я бачив престидижитатора. Він стояв на естраді, щуплий, зусібіч видний, і демонстрував свій циліндер, показуючи всім його пусте і біле дно. Забезпечивши в цей спосіб своє мистецтво поза всяким сумнівом від підозри в ошуканських маніпуляціях, він накреслив паличкою у повітрі свій сплутаний магічний знак і негайно ж почав з перебільшеною точністю і наочністю виволікати тростинкою з циліндра паперові стрічки, кольорові стрічки, ліктями, сажнями, накінець кілометрами. Кімната наповнювалась тою кольоровою шелестющою масою, ставала ясною від того стократного розмноження, від спіненої й легкої бібулки, від світосяйного перевершення, а він не переставав виволікати той нескінченний витяг, попри нажахані голоси, повні захопленого протесту, окрики екстази, спазматичні плачі, аж вкінці ставало ясно, як на долоні, що то йому нічого не коштує, що він черпає ту щедроту не з власних запасів, що йому просто відкрились надземні джерела, не по людських мірах і рахубах.
Тоді хтось, предестинований до рецепції глибшого сенсу тієї демонстрації, відходив додому замислений і внутрішньо осяяний, до глибини проникнутий істиною, яка в нього увійшла: Бог — незчисленний…
Тут місце розвинути коротку паралелю між Александром Великим а моєю особою. Александер Великий був чутливий на аромати країн. Його ніздрі прочували нечувані можливості. Він був одним з тих, над обличчям котрих Бог провів уві сні своєю долонею, так що вони знають, чого не знають, стають повні домислів і підозр, а через замкнуті повіки пролинають їм відсвіти далеких світів. Однак, він сприйняв божественні алюзії надто дослівно. Будучи людиною дії, себто плиткого духу, він витлумачив собі свою місію як післанництво здобичника світу. Його груди наповнювало те саме ненасичення, що й мої, ті самі зідхання розширяли їх, вступаючи у його душу, горизонт за горизонтом, краєвид за краєвидом. Він не мав нікого, хто б спростував його помилку. Навіть Арістотель його не розумів. Так і помер він розчарований, дарма що здобув цілий світ, зневірившися в Богові, який весь час від нього усувався, та в Його чудесах. Його портрет оздоблював монети й марки всіх країн. За кару він став Францом Йосифом своїх часів.
Я хотів би дати читачеві хоч приблизне уявлення, чим була тоді та книга, на аркушах якої прелімінувалися і укладались остаточні справи тієї весни. Невимовний, непокійний вітер ішов лиснючим шпалером тих марок, удекорованою вулицею гербів і знамен, жагливо розвіваючи вимпелі й емблеми, що хвилювалися в задхненній тиші, в тіні хмар, грізно вирослій над горизонтом. Потім раптом з'являлися перші герольди на порожній вулиці, в ґальових строях, з червоними пов'язками на раменах, лиснючі від поту, безпорадні, повні місії заклопотання. Вони мовчки давали знаки, зворушені до глибини і повні урочистої поважности, і вулиця вже меркнула від напливаючої демонстрації, з усіх провулків темніли лави у хрусті тисяч надходячих ніг. То була грандіозна маніфестація країн, універсальний Першотравень, монстр-парада світів. Світ маніфестував тисячею як до присяги вознесених рук, прапорів і знамен, маніфестував тисячею голосів, що він не за Франца Йосифа І, а за когось набагато, набагато більшого. Над усім хвилював ясно-червоний колір, майже рожевий, невимовний, визволяючий колір ентузіязму. З Санто-Домінго, з Сан-Сальвадору, з Фльоріди надходили задихані й гарячі делегації, цілі в малинових гарнітурах, і кланялися мельониками кольору черешні, з-під котрих вилітали розкричані щиглі, по два, по три. Лискучий вітер вигострював у щасливих перельотах блиск труб, обтріпував м'яко і безсило канта інструментів, що ронили на всіх берегах тихі мітелки електрики. Попри стовпище, попри дефіляду тисяч, все відбувалося в порядку, величезний здвиг розгортався пляново і в тиші. Є хвилини, коли прапори, що схвильовуються з бальконів гаряче і ворохобно, в'ються у зріділому повітрі в амарантових рвотах, у ворушких тихих тріпотах, у даремних злетах ентузіязму, встають нерухомо, як на поклик, і вся вулиця стає червоною, яскравою і повною мовчазного сполоху, в той час як в потемнілій далині відлічуються уважно глухі салюти канонади, сорок дев'ять детонацій, у меркнучому повітрі.
Потім горизонт раптово хмурніє, як перед весняною бурею, тільки яскраво блистять інструменти оркестр, і в тиші чути погурк темніючого неба, шум далеких розтворів, в той час як з поблизьких садів надпливає запах черемхи у скупчених зарядах і безборонно розряджається у невимовних розпростореннях.
Аж ось одного дня при кінці квітня був сірий і теплий передполудень, люди йшли, дивлячись перед себе в землю, завше в той квадратовий метр вологої землі перед собою, і не відчували, що обабіч минають дерева парку, чорно розгалужені, лускаючі в різноманітних місцях солодкими, ятрючими ранами.
Устрягле в чорній галузистій сіті дерев сіре, душне небо лежало людям на карку — вихрувато вивершене, безфоремно важке й величезне, як перина. Люди видряпувалися з-під нього на руках і ногах, як хрущі у тій теплій волозі, що обнюхують чутливими ріжками солодку глину. Світ лежав глухий, розвивався й ріс десь угорі, десь позаду і в глибині — блаженно безсилий — і плинув. Іноді він сповільнювався і щось імлисто пригадував, галузився деревами, очкував густою, лиснючою сіткою пташачого цвіріньчання, накиненою на той сірий день, і йшов у глиб, у підземне вужування коренів, у сліпе пульсування хробаків і гусениць, у глухе потьмарення чорнозему і глини.
А під тим безфоремним огромом чапіли люди, оглушені і без одної думки в голові, чапіли з головами у долонях, висіли, згорблені, на лавках парків, з клаптем газети на колінах, текст із якої сплинув у велику, сіру бездумність дня, висіли незграбно у позі ще вчорашній і безтямно слинилися.
Може оглушали їх ті глухі торохкавки цвірінькання, ті невтомні маківки, що сипали сірий шріт, яким тьмилося повітря. Ходили оспало під тим олов'яним градом і розмовляли на миґах у тій ряснистій зливі, або, пониклі, мовчали.
Але коли коло одинадцятої години перед полуднем десь у якомусь пункті простору крізь велике спучнявіле тіло хмар проклюнулося сонце блідим кільчиком — тоді раптом у галузистих кошах дерев засвітились густо усі пуп'янки, і сірий вельон цвіркотіння поволі відділився блідо-золотистою сіткою з обличчя дня, який розплющив очі. І то була весна.
Тоді раптом, в одну мить, пуста перед хвилиною алея парку засіюється людьми, що спішать у різні сторони, мов би вона — вузловий пункт усіх вулиць міста, і зацвітає строями жінок. Одні з тих прудких і зграбних дівчат спішать на роботу, до крамниць і контор, інші — на сходини, але впродовж кількох хвилин, під час яких вони проходять крізь ажуровий кошіль алеї, що дихає вільгістю квіткарні і скропляє трелями птахів, — вони належать тій алеї й тій годині, вони — не відаючи про це — є статистками тієї сцени в театрі весни, так, мов би вони зродилися на моріжку разом з тими делікатними тінями галузок і листочків, пуп'янкуючими на очах на темно-золотому тлі вологої жорстви, і біжать парою золотих, гарячих і коштовних пульсів, а потім раптом збліднуть і зайдуть тінню, всякнуть у пісок, як ті прозорі філіґрани, коли сонце увійде у замислення хмар.
Але впродовж одної хвилини зароїлися алеї своїм свіжим поспіхом, і з шелесту їх білизни, здається, плине той безіменний одур алеї. Ах, ті провійні й свіжі від крохмалю сорочечки, виведені на прогулянку під ажуровою тінню весняного коридору, сорочечки з мокрими плямами під пахвою, сохнучі у фіялкових повівах далини! Ах, ті молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги у нових, скрипучих шовком панчішках, під якими криються червоні плями і прищі — здорові, весняні виприски гарячої крови! Ах, цілий той парк — безчільно прищатий, і всі дерева висипуються пуп'янками прищів, які лускають цвіріньчанням!
Потім алея знову порожніє, і по склепленій доріжці тихо гундолить дротяними шприхами дитячий візок на пружних ресорах. У маленькому лакованому човнику, занурене у грядку високих, крохмалених шляр фуляру, спить, як у букеті квітів, щось від них делікатніше. Дівчина, що поволі провадить візок, часом нахиляється над ним, перехиляє на задні колеса, квилячи осями обручів, той буяючий кошик, розквітлий білою свіжістю, і пестливо роздмухує той букет тюлю аж до солодкого, приспаного ядерця, через сон якого мандрує, як байка, в той час як візок минає смуги тіні — той переплив оболоків і світел.
Потому, вполудпе, все ще плететься той пуп'янкуючий віридар світлом і тінню, а крізь делікатні вічка тієї сітки сиплеться без кінця-краю цвіркіт пташок — з галузки на галузку, сиплеться перлисто крізь дротяну сітку дня, але жінки, що проходять берегом моріжка, — вже втомлені і мають волосся розслаблене від мігрені і обличчя знемагані весною, а потім алея порожніє вже зовсім, і через тишу пополудня поволі переходить запах ресторану з паркового павільйону.
Щоденно о тій самій годині проходить Б'янка зо своєю гувернанткою через алею парку. Що ж іскажу я про Б'янку, як же її опишу? Знаю тільки, що вона в сам раз чудовно згожа із собою, що вона без решти сповняє свою програму. З серцем, стиснутим глибокою радістю, бачу за кожним разом наново, як вона — крок за кроком — входить у свою сутність, легка, як танцівниця, як вона несвідомо влучає кожним рухом у саму десятку.
Іде цілком звичайно, не з надмірною грацією, але з простотою, яка хапає за серце, і серце стискається від щастя, що можна отак просто бути Б'янкою, без жодних штук і без жодного напруження.
Одного разу вона поволі підняла на мене свої очі, і мудрість того погляду проникнула мене наскрізь, прошила, як стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що ніщо не є їй тайне, що вона знає всі мої думки від початку. Від тої хвилини я віддався їй у розпорядження, без меж і неподільно. Вона прийняла — ледь видним помахом повік. Це сталося без слова, на ходу, в одному погляді.
Коли хочу її собі уявити, можу викликати тільки одну дрібницю, яка нічого не значить: її зшерхлу шкіру на колінах, як у хлопчака, і це глибоко зворушує і провадить думку в нестерпучі пересмики суперечностей, поміж ущасливлюючі антиномії. Все інше — повище і понижче — трансцендентне і неуявленне.
Сьогодні я знову заглибився в Рудольфів марківник. Що за чудесне студіювання! Цей текст повен посилань, натяків, наздогадів і повен двозначного миготання. Але всі лінії збігаються у Б'янці. Що за ущасливлюючі супозиції! Від вузла до вузла біжить моя підозра, як уздовж ґнота, зажеврена світлистою надією — щораз більш осяяна. Ах, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць, які прочуваю!
В міському парку грає тепер щоденно ввечорі музика і через алеї просувається весняна променада. Кружляють і навертаються, розминаються і зустрічаються в симетричних арабесках, які весь час повторюються. Молоді люди носять нові, весняні капелюші і недбало тримають рукавички у долоні. Через пні дерев і живоплоти світяться в сусідніх алеях сукенки дівчат. Ідуть ті дівчата парами, колишучись у стегнах, напушені піною шляр і волянів, носять із собою, як лебеді, ті рожеві й білі напушення — дзвони, повні квітучого мусліну, і часами осідають ними на лавці, — мов би втомлені їх пустою парадою, — осідають цілою тою великою рожею гази і батисту, яка лускає, переливаючись пелюстками. І тоді відслоняються ноги, закладені одна на одну і схрещені — сплетені у білий кшталт, повний невідпорної вимови, а молоді гульвіси, минаючи їх, мовкнуть і бліднуть, ражені влучністю арґументу, до глибини переконані і переможені.
Приходить хвилина перед самим смерком, і кольори світу гарнішають. Усі барви вступають на котурни, стають святкові, жагучі і смутні. Швидко наповнюється парк рожевим верніксом, лиснючим лаком, від якого речі стають нараз дуже кольорові й ілюміновані. Але вже в тих барвах є якась надто глибока лязур, якась надто яскрава і вже підозріла краса. Ще хвилина, і гуща парку, ледь присипана молодою зеленню, галузиста ще і гола, просвічує ціла наскрізь рожевою годиною присмерку, підбитою бальзамом холоду, напахченою невимовним смутком речей назавше і смертельно гарних.
Тоді раптом увесь парк стає мов величезна мовчазна оркестра, урочиста і зосереджена, що чекає під піднесеною паличкою диригента, аж поки музика в ній дозріє і вихлюпнеться, і раптом над цією величезною, потенціяльною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний присмерк, немов би під впливом тонів, ґвалтовно набрякаючих у всіх інструментах, — високо десь прошиває молоду зелень голос вивільги, зашитої в гущавині, — і раптом навколо стає урочисто, самотньо і пізно, як у вечірньому лісі.
Ледь чутний повів пропливає через верхівки дерев, з яких осипається дрожем сухий наліт черемхи — невисловленний і гіркий. Пересипається високо під смеркаючим небом і спливає безмежним зідханням смерти цей гіркий аромат, у який перші зорі ронять свої сльози, як квітки бузку, поцуплені з цієї блідої й лілової ночі. (Ах, знаю: її батько — корабельний лікар, її мати була квартеронкою. То на неї чекає ніч-у-ніч у пристані той малий темний річковий пароплав з колесами по боках і не запалює ліхтарні.)
Тоді в ті кружляючі пари, в тих молодиків і тих дівчат, що водно стрічаються у регулярних наворотах, вступає якась дивна сила і надхнення. Кожен з них стає гарний і невідпорний, як Дон Жуан, виходить з себе гордий і звитяжний і осягає в погляді ту вбивчу ніч, від якої німіють дівочі серця. А в дівчат поглиблюються очі, відкриваються в них якісь глибокі сади, розгалужені алеями, лябіринти парків, темні і шумливі, їх зіниці розширяються святковим блиском, відкриваються без опору і впускають тих здобичників у шпалери своїх темних садів, які розходяться стежками багатократно і симетрично, як строфи канцони, щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих галявинах, довкола клюмб або при водограях, пломеніючих дуже пізнім вогнем зорі, і знов розійтися й розлитися між чорні маси парку, вечірні гущавини, щораз густіші і шумливіші, в яких вони щезають і губляться, як серед заблудливих лаштунків, оксамитових котар і затишних алькирів. І невідомо коли заходять вони через холод тих померклих садів у зовсім забуті, чужі остороні, у якийсь інший, темніший шум дерев, плинучий траурним крепом, у якому темрява ферментує і вироджується, а тиша псується протягом літ мовчання і фантастично розкладається, як у старих, забутих бочках з-під вина.
Отак блудячи помацки в чорному плющі тих парків, зустрічаються вони врешті на самотній поляні, під останньою пурпурою зорі, над сажавкою, яка од віків заростає чорною тванню, і на крушіючій балюстраді, десь на рубежі часу, біля тильної хвіртки світу, віднаходяться знову в якомусь давно минулому житті, в далекій преекзистенції, і, включені в чужий час, у костюмах віддалених віків, схлипують без кінця над мусліном якогось трену і, спинаючись до недосяжних присяг і входячи по ступенях самозабуття, добуваються до якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і зціпенілість неназваної насолоди.
Що то є весняний присмерк?
Чи добулись ми до суті речей, чи далі ця дорога вже не провадить? Ми — біля кінця наших слів, які вже тут стають маячливі, нісенітні і нестямні. А однак, допіру за їх рубежем починається те, що в тій весні неогорнуте і невиговорене. Містерія присмерку! Допіру поза нашими словами, куди сила нашої магії вже не сягає, шумить та темна, неохопна стихія. Слово розкладається тут на елементи і розв'язується, вертається у свою етимологію, входить назад у глиб, у темний свій корінь. Як то у глиб? Розуміємо це дослівно. Ось темніє, слова наші губляться серед неясних пов'язань: Ахеронт, Оркус, Підземелля… Чи відчуваєте, як меркне від цих слів, як сиплеться кротовищем, як повіяло глибом, пивницею, гробом? Що то є весняний присмерк? Ще раз ставимо це питання, цей жагучий рефрен наших ясувань, на який немає відповіді.
Коли коріння дерев хоче говорити, коли під дерном назбирається дуже багато минувшини, давніх повістей, прастарих історій, коли нагромадиться під корінням надто багато задиханого шепоту, неартикульованої м'язги і того темного без диху, що є перед усяким словом, — тоді кора дерев чорніє і хропаво розпадається на грубі луски, на глибокі скиби, і відкривається осердя темними порами, як ведмеже хутро. Зануритись обличчям у тому пухнастому хутрі присмерку, тоді стає впродовж хвилини зовсім темно, глухо і без диху, як під віком. Треба тоді приставити очі, як п'явки, до найчорнішої темноти, завдати їм легкого ґвалту, протиснути їх крізь непроникне, пропхнути наскрізь через глухий гумус — і от раптом ми біля мети, по той бік речей, ми в глибині, у Підземеллі. І бачимо…
Тут зовсім не так темно, як можна було б припускати. Навпаки — нутро пульсує ціле від світла. То річ очевидна, внутрішнє світло коріння, блудна фосфоресценція, никлі жилки посвіти, якими мармуркована темрява, мандрівне світлисте маячіння субстанції. Так само, прецінь, коли спимо, відтяті від світу, далеко заблукані в глибокій інтроверсії, в поворотній мандрівці до себе, — ми також бачимо, виразно бачимо під заплющеними повіками, адже тоді думки запалюються в нас внутрішнім лучивом і маячливе тліють уздовж довгих ґнотів, займаючись од вузла до вузла. Так здійснюється в нас регресія по всій лінії, відступання у глиб, поворотна дорога до коренів. Так розгалужуємось ми в глибині анамнезою, здригаючися від підземних дрожів, які нами пробігають, підшкірне роїмо на цілій маячачій поверхні. Бо тільки угорі, у світлі — треба то раз ісказати — є ми тремтячою артикульованою в'язанкою мелодій, світлистим жайворевим вершечком, — у глибині розсипуємось ми назад у чорне бурмотіння, в гугнявлення, в безлік нескінченних історій.
Допіру тепер ми бачимо, на чому та весна росте, чому вона така невимовне смутна і тяжка від знання. Ах, ми б не вірили, якби не бачили на власні очі! Ось лябіринти нутра, магазини і шпихліри речей, ось іще теплі гроби, порохно і мерва. Прастарі історії. Сім верств, як у стародавній Трої, коридори, комори, скарбниці. Скільки золотих масок, маска при масці, сплющені усміхи, вижерті обличчя, мумії, пусті почварки… Тут ті колюмбарії, ті шухляди на померлих, у яких вони лежать засохлі, чорні, як корінні прянощі, і чекають на свій час. Тут ті великі дроґерії, де вони стоять на продаж у слізниках, тиглях, слоїках. Стоять роками у своїх реґалах, у довгих урочистих порядках, хоч ніхто їх не купує. Може вони вже ожили у перегородках своїх гнізд, уже цілком уздоровлені, чисті, як кадило, і духмяні — цвікочучі специфіки, пробуджені нетерпеливі ліки, бальзами і ранкові мазі, що важать свій ранній смак на кінці язика. Ті замуровані голубники повні дзьобиків, що ледь прокльовуються, і найпершого, пробного, світлистого цвірінькання. Як ранково і перед усяким часом робиться раптом у тих пустих і довгих лавах, де померлі будяться рядочком, глибоко спочилі — до зовсім нового світанку!..
Але кінець іще не тут, зступаємо глибше. Тільки без страху. Прошу подати мені руку, ще крок, і ми біля коренів, і негайно стає галузисто, мерхло і корінно, як у глибокому лісі. Пахне дерном і порохном, корені мандрують у темноті, плутаються, встають, соки вступають у них у надхненні, як у п'ючих помпах. Ми — по той бік, ми — біля підшивки речей, у темряві, фастриґованій плутаною фосфоресценцією. Що за кружляння, рух і тиснява! Що за муравлисько і м'язга, народи і покоління, тисячократне розмножені біблії й іліяди! Що за мандрівка й гармидер, плутанина і гамір історії! Далі вже ця дорога не провадить. Ми на самому дні, біля темних підвалин, ми — у Матері. Тут ті нескінченні інфернуси, ті безнадійні оссіянічні обшири, ті плачевні нібелюнґи. Тут ті великі інкубаторії історій, ті фабулістичні фабрики, млисті курильні фабул і байок. Тепер урешті розуміємо той великий і смутний механізм весни. Ах, вона росте на історіях! Скільки подій, скільки діянь, скільки доль! Все, що ми будь-коли читали, всі зачуті історії і всі ті, які маячаться нам від дитинства — ніколи не зачуті — тут, не деінде, їхній дім і батьківщина. Звідки ж брали б письменники свої концепції, звідки ж черпали б відвагу вигадувати, якби не відчували за собою тих резерв, тих капіталів, тих стократних розрахунків, якими вібрують Підземелля. Що за плутанина шептів, що за бурмочучий гомін землі! Об вухо твоє пульсує невичерпне умовляння. Ідеш із приплющеними очима в тому теплі шептів, усміхів і пропозицій, набалакуваний без кінця, наколюваний тисячократне питаннями, немов мільйонами комариних ссавок. Вони хотіли б, щоб ти щось від них узяв, щонебудь, хоча б щіпку тих безплотних, шепчучих діянь, і прийняв це в своє молоде життя, у кров свою, і зберіг, і жив з цим далі. Бо чим же є весна, якщо не воскресінням історій? Вона одна серед цих безплотних — жива, дійсна, холодна і нічого не відаюча. О, як же тягне цих видив до її молодої зеленої крови, до її рослинного невігластва, — всіх цих фантомів, цих личин, цих фарфарелів! А вона бере їх у свій сон, безборонна і наївна, і спить з ними, і будиться на світанку непритомна, і нічого не пам'ятає. Тому вона така тяжка тою цілою сумою забутого і така смутна, бо мусить сама-одна жити за стільки життів, за стільки відкинутих і понехаяних — бути гарною… А має на це тільки бездонний духмян черемхи, що плине одним, вічним, нескінченним струмуванням, у якому є все… Бо що ж то значить — забути? На старих історіях виросла через ніч нова зелень, м'який зелений наліт, ясне, густе пуп'янкування висипалося всіма порами рівномірною щетинкою, як чупринки хлопчиків назавтра по обстриженні. Як зазеленяється весна забуттям, як відживляють ті старі дерева солодке й невинне невігластво, як будяться вони галузками, не обтяжені пам'яттю, маючи коріння занурене в старих діяннях! Ця зелень буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мов би вони ніколи й не відбувалися.
Стільки ненароджених діянь! О, ті жалібні хори серед коріння, ті перебалакуючі себе навзаєм балачки, ті невичерпні монологи серед нагло вибухаючих імпровізацій! Чи вистачить терплячости, аби їх вислухати? Перед найстаршою зачутою історією були інші, яких ви не чули, були безіменні попередниці, повісті без назви, величезні, бліді й монотонні епопеї, безмозкі билини, безголові тулуби, гіганти без обличчя, що залягають обрій, темні тексти під вечірні драми хмар, а ще далі — книжки-леґенди, книжки, ніколи не написані, книжки — вічні претенденти, хибні й втрачені книжки in patribus infidelim…
Між усіма історіями, які юрмляться, не виплутані, біля коренів весни, є одна, яка вже давно перейшла на власність ночі, назавжди осіла на дні фірмаментів — вічний акомпаньямент і тло зорянистих розтворів. Через кожну весняну ніч, що б у ній не діялося, проходить та історія великими кроками понад величезний скрекіт жаб і нескінченний біг млинів. Іде той муж під зорянистим мливом, що сиплеться з жорен ночі, іде великими кроками через небо, тулячи дитятко у зборках плаща, постійно в дорозі, в неустанній мандрівці через нескінченні простори ночі. О величезна жалосте самотности, о незміренне сирітство у просторах ночі, о блиски далеких зірок! У тій історії час нічого вже не змінює. У кожний момент проходить вона власне через зоряні горизонти, власне минає нас великими кроками, і так уже буде завше, знову і знову, адже, раз виколіївшись із рейок часу, вона стала вже незґрунтована, бездонна, невичерпана жодним повторянням. Іде той муж і тулить дитинку в обіймах, — зумисне повторюємо цей рефрен, це жалісне мотто ночі, щоб виразити цю переміжну постійність проходження, іноді застувану плутаниною зірок, іноді зовсім невидну протягом довгих, німих інтервалів, через які провіває вічність. Далекі світи підходять зовсім близько — страхітливо яскраві, пересилають через вічність палахкі сигнали у німих, невимовних рапортах, — а він іде і без кінця заспокоює дівчинку, монотонно і без надії, безсилий супроти тамтого шепоту, тих страхітливо солодких умовлянь ночі, того єдиного слова, в яке формуються уста тиші, коли ніхто її не слухає…
То історія про викрадену і підмінену князівну.
А коли пізно вночі вони тихо вертаються до розлогої вілли серед садів, до білого, низького покою, в якому стоїть довге, чорне, лискуче фортепіяно і мовчить усіма струнами, а крізь велику скляну стіну, мов би крізь шиби оранжерії, нахиляється ціла весняна ніч — бліда і мжуча зірками, — з усіх фляконів і начинь гірко пахне черемха над холодною постелею білого ліжка, — тоді через велику і безсонну ніч біжать неспокої й наслухування, і серце говорить крізь сон, і летить, і спотикається, і схлипує через розлогу й росяну, тьмами зароєну ніч, гірку від черемхи й світлисту… Ах, то та гірка черемха розширяє так бездонну ніч, і серце, знеможене від летів, забігане від щасливих гонитов, хотіло б на хвилю заснути на якійсь наповітряній границі, на якійсь найтоншій грані, але з цієї блідої ночі випросторюється без кінця все нова ніч, щораз блідіша і безплотніша, порисована в світлисті лінії й зикзаки, в спіралі зірок і блідих летів, тисячократно наколота ссавками невидимих комарів, безшелесних і солодких від дівочої крови, і серце неструджене вже знов плете крізь сон, невтямне, заплутане у зорянисті і заблудливі афери, в задихані поспіхи, у місячні переполохи, забране увиш і стократне, вплетене в бліді зурочення, в закляклі, люнатичні сни і летаргічні дрожі.
Ах, усі ті викрадення і гонитви тієї ночі, зради і шепти, негри і стерничі, решітки бальконів і нічні жалюзі, муслінові сукенки і вельони, що віють навздогін задиханій утечі!.. Аж урешті почерез нагле змеркнення, глуху і чорну павзу, приходить та хвилина — всі маріонетки лежать у своїх пуделках, усі фіранки засунуті і всі віддихи давно пересуджені ідуть спокійно там і сям через усю широчину цієї сцени, в той час як на заспокоєному розлогому небі світанок безгомінно будує свої далекі рожеві й білі міста, свої ясні, видуті пагоди і мінарети.
Лише для уважного читальника Книги природа цієї весни стає ясною і читальною. Ті всі ранкові приготування дня, ціла його рання туалета, всі ті вагання, сумніви і тонкощі вибору — відслоняють свою суть утаємниченому в марки. Марки впроваджують у ту заплутану гру ранкової дипломатії, в ті проволіклі переговори, атмосферні лявірування, які передують остаточній редакції дня. З рудих туманів тої дев'ятої години — це видно виразно — хотіло б висипатися пістряве і плямисте Мехіко з вужем, що в'ється в дзьобі кондора, гаряче і зшерхле яскравим виприском, але в перерві блакиті, у високій зелені дерев папуга водно повторює: «Ґватемаля!», вперто, у рівних проміжках, з тою самою інтонацією, і від цього зеленого слова поволі стає черешнево, свіжо і листясто. І так поволі серед труднощів і конфліктів відбувається голосування, усталюється перебіг церемонії, перелік паради, дипломатичний протокол дня.
У травні дні були рожеві, як Єгипет. На Ринку блиск виливався з усіх меж і хвилювавсь. На небі скопичення літніх хмар клячали, склубочені, під щілинами блиску, вулканічні, обрисовані яскраво, і — Барбадос, Лябрадор, Трінідад — усе заходило у червень, мов би бачене крізь рубінові окуляри, і через ті два — три пульси, змеркнення, через те червоне затемнення крови, що вдаряла в голову, пропливала через ціле небо велика корвета Гаяни, жбухкаючи всіма вітрилами. Вона сунула здута, пирхаючи полотном, важко буксирована серед випнутих линов і крику буксирувальників, через збурення чайок і червоний блиск моря. Тоді виростав на ціле небо і розбудовувався широко величезний, поплутаний такеляж шнурів, драбин і жердин, і, гримлячи високо розіпнутим полотнищем, розбивався багатократний, багатоповерховий наповітряний спектакль щоглів, реїв і брасів, у прогалинах якого вигулькували на мить малі звинні негренята і тель-мом розбігалися в тому полотняному лябіринті, гублячися серед знаків і фігур фантастичного неба тропіків.
Потім сценерія змінюється, на небі, в масивах хмар кульмінували аж три нараз рожеві затемнення, диміла лиснюча лява, обрисовуючи світлистою лінією грізні контури оболоків, і — Куба, Гаїті, Ямайка — стрижень світу йшов у глиб, дозрівав щораз яскравіше, добувався до суті, і раптом виливалася чиста есенція тих днів: шумуюча океанічність тропіків, архіпелагійських лязурів, щасливих розточчів і вирів, екваторіяльних і солоних мусонів.
З марківником у руці читав я ту весну. Чи ж не був він великим коментарем часів, граматикою їх днів і ночей? Та весна деклінувалася через усі Колюмбії, Коста-Ріки і Венесуелі, бо чим же є по суті Мехіко і Еквадор, і Сієрра-Леоне, якщо не якимсь вимисливим специфіком, якимсь загостренням смаку світу, якоюсь крайньою і вишуканою остаточністю, сліпою вуличкою аромату, в яку заганяється світ у своїх пошуках, пробуючись і вправляючись на всіх клявішах.
Головна річ, аби не забути, — як Александер Великий, — що жодне Мехіко не остаточне, що воно є пунктом переходу, через який переступає світ, що за кожним Мехіком відкривається нове Мехіко, ще яскравіше — надкольори і надаромати…
Б'янка ціла сіра, її смагла цера має в собі мов би розчинену інґредієнцію вигаслого попелу. Думаю, що доторк її долоні мусить перевершувати все уявленне.
Цілі покоління дрессури вкорінені в її здисциплінованій крові. Зворушливе те зречене піддання під накази такту, що свідчить про приборкану непокору, про придушені бунти, про тихі схлипування поночі і ґвалти, завдані її гордості. Кожним своїм рухом вкладається вона, повна доброї волі і сумної вдяки, в приписані форми. Не робить нічого понад конечність, кожен її жест — скупо відміряний, ледве сповняє форму, входить у неї без ентузіязму, мов би тільки з пасивного почуття обов'язку. З глибини тих приборкань черпає Б'янка свій передчасний досвід, своє знання всіх речей. Б'янка знає все. І не посміхається над тим знанням, її знання серйозне і повне смутку, а уста примкнуті над ним у лінію закінченої краси, — брови зарисовані з суворою акуратністю. Ні, із свого знання вона не черпає жодного побудження до поблажливої розслаблености, до м'якости і розв'язности. Якраз навпаки. Як коли б тій істині, в яку вдивлені її смутні очі, можна було дорівняти лише напруженою бачністю, лише найстрогішим додержанням форми. І є в тому нехибному такті, в тій льояльності супроти форми ціле море смутку і з трудом переможеного страждання.
А однак, хоч і зламана формою, вона вийшла з-під неї звитяжно. Проте, якою жертвою окупила вона цей тріюмф!
Коли вона йде, — струнка і ставна, — не відомо, чию гордість носить вона з простотою на невишуканому ритмі своєї ходи, чи поборену власну гордість, чи тріюмф принципів, яким підлягла.
Але зате, коли погляне простим, смутним підняттям очей — раптом знає все. Молодість не вберегла її од відгадання найтаємніших речей, її тиха погідність — влагодження після довгих днів плачу і схлипування. Тому очі її підкружені і мають у собі вологий, гарячий жар і ту нескору до розтратливости цільність поглядів, яка не хибить.
Б'янка, чудовна Б'янка є для мене загадкою. Вивчаю її з упором, з затятістю — і розпачем — на підставі марківника. Як то? Хіба марківник трактує також і про психологію? Наївне питання! Марківник є книгою універсальною, є компендієм усякого знання про людське. Звичайно ж, у натяках, у підштовхуваннях, у недоговореннях. Треба певної кмітливости, певної відваги серця, певного польоту, щоб знайти мотив, той вогнистий слід, ту блискавицю, що пробігає сторінками книги.
Одної речі треба вистерігатися в цих справах: тісної дріб'язковости, педантичности, тупої дослівности. Всі речі пов'язані, всі нитки ведуть до одного клубка. Чи зауважили ви, що між рядками певних книжок пролітають юрмно ластівки, цілі співомовки тремтливих шпичастих ластівок? Слід читати з лету тих птахів…
Але повертаюся до Б'янки. Як же зворушливо гарні її рухи! Кожен з них вчинений з розважністю, вирішений од віків, вдіяний із зреченістю, так, мов би вона наперед знала всі перебіги, неухильну черговість своїх жеребів. Буває, що я хочу запитати її про щось зором, попросити про щось у думці — сидячи напроти неї в алеї парку — і пробую сформулювати мою претенсію. І, заким то мені вдалося, вона вже відповіла. Відповіла з сумом, одним глибоким, лаконічним поглядом.
Чом тримає голову похилено? У що вдивляються її очі з увагою, з замисленням? Чи так бездонно сумне дно її долі? А однак, попри все, чи не несе вона цієї зречености з гідністю, з гордістю, як коли б так власне мало бути, як коли б те знання, позбавляючи її радости, обдаровувало її за це якоюсь недоторканістю, якоюсь вищою свободою, знайденою на дні добровільного послуху? Це надає її підлеглості велич тріюмфу і це її перемагає.
Сидить напроти мене на лавці обіч гувернантки, обі читають, її біла сукенка — ніколи не бачив її в іншому кольорі — лежить, мов розхилена квітка, на лавці. Виструнчені ноги смаглої карнанії перекладені з невимовною вдякою одна за одну. Доторк до її тіла мусить бути аж болісний від зосередженої святости контакту.
Потім обі встають, склавши книжки. В одному короткому погляді Б'янка бере й віддає моє жагуче привітання і, мов би не обтяжена, віддаляється меандричним переплітанцем своїх ніг, який мелодійно впадає в ритм великих, елястичних кроків гувернантки.
Я обстежив цілий обшар майорату доокола. Обкружляв кількаразово цілий той розлогий терен, обцаркований високим парканом. Білі стіни вілли з її терасами, розлогими верандами показувалися мені все в нових аспектах. За віллою простягається парк, переходячи потому в бездеревну рівнину. Стоять там дивні забудування, напів фабрики, напів фільваркові будинки. Я приклав очі до шпари в паркані, — те, що уздрів, мусіло полягати в ілюзії. В цій розрідженій від палу весняній аурі привиджуються нераз речі віддалені, дзеркалені почерез цілі милі тремтливого повітря. А однак, голова мені лускає від найсуперечливіших думок. Мушу порадитися в марківника.
Чи це можливо? Вілла Б'янки — екстериторіяльний терен? Її дім — під охороною міжнародніх трактатів? До яких зуміваючих відкриттів допроваджує мене студіювання марківника! Чи тільки сам-один володію я цією дивовижною істиною? А однак, не можна злегковажити всіх показів і арґументів, що їх громадить марківник довкола цього пункту.
Сьогодні я обстежив зблизька цілу віллу. Я тижнями кружляв довкола великої, кунштовно кованої брами з гербом. Я скористався із хвилини, коли два великі, пусті екіпажі виїхали з саду вілли. Крила брами стояли широко розкриті. Ніхто їх не замикав. Я недбалим кроком увійшов, добув з кишені ескізника, вдаючи, що рисую, спершися на філяр брами, якийсь архітектурний деталь. Я стояв на жорствяній стежці, якою стільки разів проходила легка ніжка Б'янки. Серце завмирало в мені безголосо від щасливого страху на думку, що з котрихось бальконних дверей вийде її струнка постать у легкій білій сукенці. Але всі вікна й двері затягнуті були зеленими шторами. Найменший шелест не зраджував життя, втаєного в тому будинку. Небо хмурніло на обрії, у далечині блискало. В теплому, розрідженому повітрі не було найлегшого повіву. В тиші того сірого дня тільки крейдяно-білі стіни вілли промовляли безголосою, але промовистою красномовністю багато розчленованої архітектури, її легка проречистість розходилася в плеоназмах, у тисячних варіянтах того самого мотиву. Вздовж яскраво-білого фризу бігли в ритмічних каденціях пласко різьблені гірлянди, наліво й направо, і затримувалися на рогах, нерішучі. З висоти середньої тераси збігали мармурові сходи — патетичні й церемоніяльні — серед балюстрад, що хутко розступалися, й архітектурних ваз і, широко сплинувши на землю, здавалося, збирали і згортали свою збурену шату в глибокому реверансі.
Я маю дивовижно загострене чуття стилю. Той стиль дражнив мене і непокоїв чимсь непоясненним. Поза його насилу опанованим, жагучим класицизмом, поза тою позірно холодною елеґанціею крилися невловні дрожики. Той стиль був загарячий, надто гостро пуантований, повний несподіваних перчиків. Якась крапля незнаної трутизни, впущена у жили того стилю, чинила його кров темною, експльозивною і небезпечною.
Внутрішньо дезорієнтований, тремтячи від суперечливих імпульсів, обходив я навшпиньки фронт вілли, полохаючи поснулих на сходах ящірок.
Довкола висхлого, округлого басейну земля була порепана від сонця і ще нага. Лише то тут, то там вистрілювало з шпари ґрунту трохи жагучої, фантастичної зелені. Я вирвав жмуток того зілиська і сховав до ескізника. Я весь тремтів від внутрішнього збурення. Над тим басейном повітря стояло сіре, надмірно прозористе і полискливе, хвилюючися від гарячі. Барометр на поблизькому стовпі показував катастрофальну знижку. Тиша залягала довкола. Жодна гілочка не ворухнулася од вітерця. Вілла спала з опущеними жалюзі, світячи крейдяною білістю в безмежній мертвоті сірої аури. Раптом, мов би той застій сягнув критичного пункту, повітря стругалося кольоровим ферментом, розпалося на барвисті пелюстки, на миготливі лопоти.
То були величезні, обважнілі мотилі, зайняті по парах любовною грою. Немічний, тремтливий тріпот утримувався якусь хвилю у мертвій аурі. Вони навперемін випереджалися на п'ядь і знов єдналися у леті, тасуючи у потемнілому повітрі цілу колоду барвистих розблисків. Чи то був тільки швидкий розклад вибуялої аури, фата морґана повітря, повного хашишу й фанаберії? Я вдарив шапкою, і важкий, плюшевий мотиль опав на землю, тріпочучи крильми. Я підняв його і сховав. Одним доказом більше.
Я відгадав таємницю того стилю. Лінії тієї архітектури у своїй настирливій проречистості так довго повторювали той самий незрозумілий кучерявий вислів, аж я збагнув той зрадливий шифр, те перське око, ту лоскотливу містифікацію. То була достоту надто прозора маскарада. В тих вишуканих і рухливих лініях із перебільшеною витворністю була якась занадто гостра паприка, якийсь надмір гарячої пікантерії, було щось жевжикувате, жагуче, надто яскраво жестикулююче — щось, одним словом, кольорове, колоніяльне і лупаюче очима… Таки так, стиль той мав на дні своєму щось нечувано відразливе — був розпусний, вимисливий, тропічний і нечувано цинічний.
Не потребую пояснювати, як потрясло мене те відкриття. Відлеглі лінії зближаються і з'єднуються, несподівано зістрілюються рапорти і паралелі. Повен хвилювання, я поділився з Рудольфом моїм відкриттям. Та він виявився мало зворушений. Навіть жахнувся спересердя закидаючи мені перебільшування і вигадництво. Він щораз частіше звинувачує мене в бредні, вмисній містифікації. Якщо я й мав до нього, як до власника альбома, ще певний сантимент, то його зависні, повні непогамованої гіркоти вибухи щораз більш відштовхують мене від нього. Однак, я не виказую йому урази — я ж, на жаль, від нього залежний. Що я робив би без марківника? Він знає про це і використовує цю перевагу.
Надто багато діється у цій весні. Надто багато аспірацій, безмежних претенсій, нахлинулих і не охоплених амбіцій розпирає ці темні глибини. Експансія її не знає меж. Адмініструвати цю величезну, розгалужену і розрослу імпрезу — понад мої сили. Хотячи перекинути частину тягара на Рудольфа, я заномінував його співреґентом. Звичайно ж, анонімно. Вкупі з його марківником ми утрьох становимо разом неофіційний тріюмвірат, на якому спочиває тягар відповідальности за всю ту незглиблену і неогорнуту аферу.
Я не мав відваги обійти віллу і дістатися на другий бік. Мене б нехибно достерегли. Чому, попри те, я маю почуття, як коли б я вже там колись був — дуже давно? Чи ми, по суті справи, не знаємо вже наперед усі краєвиди, які спіткаємо у нашому житті? Чи може взагалі статися щось іще зовсім нове, чого б ми в найглибших наших резервах віддавна не прочули? Знаю, що колись о якійсь пізній годині стану там на порозі садів, рука в руку з Б'янкою. Ми ввійдемо в ті забуті закутки, де між старими мурами замкнуто отруєні парки, ті штучні раї Едґара По, повні веху, маку і опіятичних повоїв, що пломеніють під бурим небом дуже старих фресок. Збудимо білий мармур статуї, що спить з порожніми очима в тому забережному світі, за рубежем зів'ялого пополудня. Сполохаємо її єдиного коханця, червоного вампіра, що заснув на її лоні із складеними крильми. Він відлетить безголосо, м'який, плинний і хвилюючий безсилим, безплотним, яскраво-червоним охляпом без скелета і субстанції, завирує, розлопочеться, розколотиться без сліду у змертвілому повітрі. Через маленьку хвіртку ми вступимо на зовсім пусту галявину. Рослинність буде там спалена, як тютюн, як прерія у пізнє індіянське літо. Може то буде біля міста Новий Орлеан у штаті Люїзіяна — втім, країни є лише претекстами. Ми сядемо на кам'яне оцямрування квадратової сажавки. Б'янка змочить білі пальці у теплій воді, повній жовтого листя, і не підніме очей. На другому боці сидітиме чорна, струнка постать, ціла завуальована наміткою. Я запитаю про неї пошепки, а Б'янка хитне головою і тихо скаже: — Не бійся, вона не слухає, то моя померла матір, яка тут мешкає. — Потім скаже мені речі найсолодші, найтихіші і найсумніші. Не буде вже ніякої потіхи. Буде западати присмерк…
Події проносяться в ошалілому темпі. Приїхав батько Б'янки. Я стояв сьогодні біля збігу вулиць Водограїв і Скарабея, коли над'їхала лискуча, відкрита ляндара з кузовом широким і плитким, як конха. В білій тій, шовковій мушлі я угледів Б'янку, що напівлежала в тюлевій сукенці. Лагідний її профіль отінений був крисами капелюша, які, опушені вділ, притримані були стяжкою під бородою. Вона майже ціла тонула у шлярах білого фуляру, сидячи обіч пана в чорній тужурці і білій піковій камізельці, на якій золотився важкий ланцюг із багатьма брельоками. Під чорним, глибоко нацупленим мельоником сіріло замкнуте, понуре обличчя в бакенбардах. На той вид я задрижав до глибини. Не могло бути сумніву То був пан де V…
Коли елеґантний фаетон минув мене, дискретно дуднячи елястичним кузовом, Б'янка сказала щось до батька, який обернувся і спрямував на мене погляд своїх великих чорних окулярів. Він мав обличчя сірого лева без гриви.
У піднесенні, майже непритомний від найсуперечливіших почуттів, я закричав: — розраховуй на мене!.. — і — до останньої краплі крови… — і випалив у повітря з пістолета, добутого з-за пазухи.
Багато що промовляє за тим, що Франц Йосиф І був, по суті справи, могутнім і скорботним деміюргом. Його вузькі очі, тупі, як ґудзички, сидячі у трикутних дельтах зморщок, не були очима людини. Його обличчя, оволосене білими, як молоко, взад зачесаними бакенбардами, як у японських демонів, було обличчям старого, осовілого лиса. Здалека, з висоти тераси Шьонбрунну, те обличчя завдяки певному укладові зморщок, здавалося, усміхається. Зблизька той усміх демаскувався як гримаса гіркоти й приземленої діловитости, не роз'ясненої зблиском жодної ідеї. У хвилину, коли він появився на видноті світу, в генеральському зеленому плюмажі, в туркусовому плащі до землі, ледь згорблений і салютуючий, світ дойшов був у своєму розвитку до якоїсь щасливої межі. Всі форми, вичерпавши свій зміст у безконечних метаморфозах, уже мляво висіли на речах, напівзлущені, готові до сповзання. Світ нагально заляльковувався, вилуплювався в молодих, щебетливих і небачених кольорах, щасливо розв'язувався у всіх сув'язях і суглобах. Мало бракувало, і мапа світу, ця плахта, повна лат і кольорів, була б, хвилюючись, злетіла, повна надхнення, у повітря. Франц Йосиф І відчув то як особисту небезпеку. Його стихією був світ, узятий у канони прози, у прагматику нуді. Дух канцелярій і циркулярів був його духом. І дивна річ. Той осхлий і отупілий старець, що не посідав нічого прихиляючого у своїй істоті, зумів перетягнути велику частину креатури на свій бік. Усі льояльні і передбачливі батьки родин почулися разом з ним загрожєні і полегшено зідхнули, коли могутній той демон положився своїм вагарем на речах і загальмував злет світу. Франц Йосиф І пократкував світ на рубрики, врегулював його біг за допомогою патентів, узяв його в процедуральні карби і забезпечив від виколієння в непередбачене, авантурницьке і взагалі несосвітенне.
Франц Йосиф І не був недругом благочестивої і богобоязненної радости. То він вигадав у псиного роду передбачливій добротливості ц.-к. льотерію для народу, єгипетські сонники, ілюстровані календарі та ц.-к. табак-трафіки. Він уодностайнив небесну службу, одягнув її у символічні небеснобарвні уніформи і випустив у світ, поділений на дикастерії і ранги, персонал ангельських чинів у вигляді листонош, кондукторів і фінансів. Найнікчемніший з тих небесних гінців ще мав на обличчі запозичений від Творця відблиск предвічної мудрости і йовіяльний усміх благодаті, оправлений у ряму бакенбардів, навіть коли ноги його внаслідок видатних земних мандрівок тхнули потом.
Але чи чув хто про ударемнений заколот біля самого підніжжя трону, про велику палацову революцію, придушену у зародку на самому вступі повного слави правління Всевладного? Трони в'януть, непідживлювані кров'ю, живущість їх росте тою масою кривди, запереченого життя, того вічно іншого, що було ними витіснене й занеговане. Відслонюємо тут речі секретні й заборонені, торкаємось державних таємниць, тисячократне замкнутих і запечатаних на тисячу печатей мовчання. Деміюргос мав молодшого брата, зовсім іншого духу й іншої ідеї. Хто ж його не має в тій чи іншій формі, кого ж не супроводить він, як тінь, як антитеза, як партнер вічного діялогу? Згідно з одною версією то був тільки кузин, згідно з іншою він навіть узагалі не народився. Його тільки виснувано з острахів, з маячінь Деміюрга, підслуханих уві сні. Може бути, що він спартолив його абияк, підставив за нього абикого, аби тільки символічно відіграти цю драму, ще раз, не знати вкотре, повторити церемоніально й обрядово той передуставний і фатальний акт, якого не міг вичерпати у тисячократних повтореннях. Той умовно народжений, неначе б професійно покривджений з рації своєї ролі, нещасливий антагоніст носив ім'я ерцгерцога Максиміліяна. Вже саме це ім'я, вимовлене пошепки, відновлює кров у наших жилах, чинить її яснішою і червонішою, так що вона поспішно б'ючкує тим яскравим кольором ентузіязму, поштового лаку і червоного олівчика, яким значені щасливі телеграми звідтіля. Він мав рожеві щічки і променисті, лязурові очі, всі серця бігли до нього, ластівки, сквирячи з радости, перетинали йому дорогу знову й знову брали його у тремтливі лапки — щасливу цитату, писану святковим курсивом і розцвіготану. Сам Деміюргос потаємно любив його, хоч і роздумував над його згубою. Спершу заномінував його командором левантинської ескадри, в надії, що він, авантуруючися на південних морях, безславно затоне. Невдовзі потому, однак, уклав потайну конвенцію з Наполеоном III, який втягнув його підступно в мехіканську авантуру. Все було підлаштовано. Той повний фантазії і польоту молодик, знаджений надією вконституювати новий, щасливіший світ над Тихим океаном, зрікся з усіх прав аґната на корону і спадщину Габсбурґів. На французькому лінійному судні «Le Cid» він виплив прямо в приготовану на нього засідку. Акти того потайного заколоту ніколи не уздріли світла денного.
Так розвіялася остання надія невдоволених. Після його трагічної смерти Франц Йосиф І під подобою двірцевої жалоби заборонив червоний колір. Чорно-жовта жалоба стала офіційним кольором. Колір амаранту — хвилюючий штандарт ентузіязму — лопотів відтоді тільки потай у грудях його прихильників. Та все ж Деміюргос не зміг цілком вибавити його з природи. Як-не-як, сонячне світло потенційно має його в собі. Досить заплющити очі у весняному сонці, щоб ловити його на гарячому хвиля за хвилею. Фотографічний папір спалюється саме тою червінню у весняному блиску, що переливається поза всі межі. Бики, проваджені з плахтою на рогах сонячною вулицею міста, бачать її в яскравих клаптях і похиляють голову, готові до атаки на уявних тореадорів, що увихаються в переполосі на полум'яних аренах.
Часом пробігає день цілий яскравий у вибухах сонця, у скопиченнях хмарок, обведених по берегах світлисто і хроматичне, повен на всіх упругах виламливої червіні. Люди ходять одурманені світлом, з заплющеними очима, спалахуючи внутрі від ракет, римських раццо і барилець пороху. Потому, під вечір, той гураґанний вогонь світла лагідніє, горизонт заокруглюється, гарнішає і наповнюється лязуром, як садова скляна куля з мініятюрною і світосяйною панорамою світу, із щасливо впорядкованими плянами, над котрими, як остаточне увінчання, шикуються хмарки над виднокругом, розточені довгим рядом, як рульони золотих медалів або звуки дзвонів, що доповнюються у трояндових літаніях.
Люди громадяться на Ринку, німуючи під тою грандіозною, світосяйною копулою, групуються мимоволі і зуповнюються у великий, нерухомий фінал, у зосереджену сцену чекання, хмарки скопичуються рожево і щораз рожевіше, на дні всіх очей — глибокий спокій і рефлекс світозорої далини, і раптом — коли вони отак чекають — світ осягає свій зеніт, дозріває у двох-трьох останніх пульсах до найвищої досконалости. Сади аранжуються вже остаточно на кришталевій чаші горизонту, травнева зелень спінюється і кипить шумуючим вином, аби за хвилину перелитися через вінця, узгір'я формуються на взір хмаринок: пересягнувши найвищу вершину, краса світу відділяється й злітає — вступає грандіозним ароматом у вічність.
І в той час як люди стоять іще нерухомо, опустивши голови повні ще ясних і величезних візій, уречені тим великим, світосяйним злетом світу, з натовпу несподівано вибігає той, на кого вони безтямно чекали, задиханий гонець, увесь рожевий у гарних малинових трикотах, обвішаний дзвіночками, медалями і орденами, біжить через чистий плян Ринку, обережений тихим натовпом, повен іще лету й звістування — надпрограмний наддаток, чистий зиск, відкинений тим днем, який його щасливо заощадив з цілого блиску. Шість і сім разів оббігає він Ринок у гарних мітологічних колах, у колах гарно загнутих і заточених. Біжить повільно на всіх очах, з опущеними повіками, немов би засоромлений, з руками на стегнах. Дещо важке черево обвисає, струшуване ритмічним бігом. Обличчя, пурпурове від натуги, блищить від поту під чорним босняцьким вусом, а медалі, ордени і дзвоники мірно скачуть на бронзовому декольте, як весільна упряж. Видко здалека, як він, завертаючи на розі параболічною натужною лінією, наближається з яничарською капелією своїх бубонців, гарний, як бог, неправдоподібно рожевий, з нерухомим торсом, обганяючися з бічним зблиском очей хльосками гарапника од зграї псів, яка його обгавкує.
Тоді Франц Йосиф І, роззброєний повсюдною гармонією, проклямує мовчазну амнестію, призволяє червінь, призволяє її на той один травневий вечір у розбавленому й солодкавому, в карамельковому вигляді і, погоджений зі світом і своєю антитезою, стає у відчиненому вікні Шьонбрунну, і видко його в цій хвилині на цілому світі, на всіх горизонтах, під якими на чистих Ринкових площах, обережених мовчазним натовпом, біжать рожеві скороходи, видко його як Грандіозну ц.-к. апотеозу на тлі хмар, спертого орукавиченими руками о балюстраду вікна, в туркусово-блакитному сурдуті, з лентою комтура мальтійського ордену, — очі звужені ніби в усмішці у дельтах зморщок, блакитні ґудзики без доброти й без ласки. Стоїть так з пригладженими взад, сніжними бакенбардами, ухарактеризований під доброту — згірклий лис, й імітує здалека усмішку своїм обличчям без гумору й без ґеніяльности.
По довгих ваганнях я оповів Рудольфові випадки останніх днів. Я не міг затримувати в собі довше таємниці, яка мене розпирала. Він потемнів на виду, крикнув, закинув мені брехню, врешті відверто вибухнув заздрістю. Усе бредня, неприторенна бредня! волав він, бігаючи з піднесеними руками. Екстериторіяльність! Максиміліян! Мехіко! ха! ха! Плянтації бавовни! Доста, скінчилося, він не думає більше позичати свого марківника для таких неподобств. Кінець спілки. Денонсація контракту. Він схопився за волосся від збурення. Він був виведений з усіх меж, він зважився на все.
Я почав йому пояснювати, заспокоюючи його — дуже перестрашений. Я признав, що справа на перший погляд, по суті, неправдоподібна, просто-таки неймовірна. Я й сам — признавав я — не можу вийти з дива. Нічого дивного, що трудно йому, непідготовленому, одразу її заакцептувати. Я апелював до його серця і гонору. Чи може він погодити із своїм сумлінням, щоб власне тепер, коли справа вступає у вирішальну стадію, відмовити мені у своїй помочі й знівечити її своїм виходом з гри? З того всього, я взявся довести на підставі марківника, що все, слово в слово, правда.
Дещо влагоджений, він розклав альбом. Ніколи не говорив я з такою вервою і вогнем, я перевершив самого себе. Аргументуючи на підставі марок, я не тільки відпер усі закиди, розвіяв усі сумніви, але, виходячи поза це, дойшов до таких просто ревеляційних висновків, що сам станув осяяний перед перспективами, які відкривалися. Рудольф мовчав поборений, не було вже й мови про розрив спілки.
Чи можна то визнати за випадковість, що саме в тих днях наїхав великий театр ілюзії — чудовий паноптикум — і розбив свій табір на майдані Св. Трійці? Я віддавна це передбачав і, повен тріюмфу, обвістив це Рудольфові.
Був вітряний і сполошений вечір. Збиралося па дощ. На жовтих і млосних горизонтах день уже порядкувався до від'їзду, затягав у поспіху непромокальні і сірі покрівці над обозом своїх возів, що тягнулись валкою до пізніх і холодних потойбіч. Під напів уже опущеною, темніючою завісою показалися ще на момент далекі й останні шляхи зорі, опадаючі великою і пласкою, нескінченною рівниною, повною розлогих поозер'їв і дзеркалень. Жовтий і зажаханий, вже засуджений відблиск ішов від тих ясних шляхів скісно через півнеба, завіса западала швидко, дахи блищали блідо мокрим відсвітом, стемнялося, і за хвилину ринви почали монотонне співати.
Паноптикум був уже ясно освітлений. В тому сполошеному і поспішному присмерку люди тиснулись темними силюетами, накриті парасолями, в палевому світлі занепадаючого дня, до освітленого наметового передсінка, де з пошаною сплачували вступове перед видекольтованою, кольоровою дамою, що блищала клейнодами і золотою пльомбою в зубах — живий бюст, зішнурований і розмальований, досподу ж незбагненним чином пропадаючий в тіні оксамитних заслон.
Ми ввійшли через відхилену котару до ясно освітленого простору. Він був уже залюднений. Групи у плащах, змочених дощем, з настовбурченими комірами, снувалися в мовчанні з місця на місце, пристоювали в зосереджених півколах. Серед них я без труду впізнав тамтих, які вже тільки позірно належали до того самого світу, а по суті, вели відділене, репрезентативне і забальзамоване життя на п'єдесталі, життя, виставлене напоказ і святково пусте. Вони стояли у страхітливому мовчанні, вбрані в урочисті тужурки, англези і жакети з доброго сукна, пошиті для них на міру, дуже бліді, з рум'янцями їхніх останніх хвороб, на які вони померли, і блищали очима. В їхніх головах давно вже не було жодної думки, тільки навик показувати себе зусебіч, недолік репрезентувати свою пусту екзистенцію, який їх підтримував останнім зусиллям. Вони давно вже повинні були лежати в ліжках, заживши ложечку лікарства, завинуті в свої холодні простирала, з заплющеними очима. Було надужиттям іще тримати їх так пізно уночі на їхніх вузьких постаментах і кріслах, на яких вони штивно сиділи, в тісному лакованому взутті, за милі далеких від своєї давньої екзистенції, виблискуючих очима і зовсім збутих пам'яті.
У кожного з них висів з вуст, уже мертвий, як язик удушеного, їх останній крик, відколи вони покинули дім для божевільних, де перебували якийсь час, як у чистилищі, вважаючися за маніяків, заким вступили в ці остаточні пороги. Так, то справді не були цілком автентичні Дрейфуси, Едісони і Люккені, вони були до певної міри симулянтами. Може вони й справді були божевільними, застуканими іn flagranti у хвилину, коли на них вступила та осяваюча ідея-фікс, у момент, коли їхнє божевілля було впродовж хвилини істиною і — вміло препароване — стало стержнем їхньої нової екзистенції, чисте, як елемент, поставлене в цілості на цю одну карту і вже незмінне. Відтоді вони вже мали цю одну думку в голові, як знак оклику, і стояли на ній, на одній нозі, як у леті, затримані на піврухові.
Я шукав його в тому тлумі очима, повен неспокою, переходячи від групи до групи. Врешті знайшов його, зовсім не в прегарній уніформі адмірала левантинської ескадри, в якій він виплив був з Тульону на фляґманському кораблі «Le Cid» того року, коли мав посісти мехіканський трон, ані теж у зеленому фраку генерала кавалерії, який він так охоче носив у свої останні дні. Він був у звичайному сурдуті з довгими збористими полами і в ясних пантальонах, високий ковнір з плястроном підпирав йому бороду. З шаною і зворушенням пристанули ми оба з Рудольфом у групі людей, яка оточувала його півколом. Та враз я зціпенів до глибини. За три кроки від нас, у першому ряді глядачів стояла Б'янка в білій сукенці, із своєю гувернанткою. Стояла і дивилася, її личко в останніх днях зблідло і змізерніло, а її очі, підкружені і повні тіні, дивилися печально аж до смерти.
Так вона стояла непорушно, із сплетеними ручками, схованими у зборках сукенки, споглядаючи з-під своїх серйозних брів очима, повними глибокої жалоби. Серце стиснулось мені болісно на той вид. Мимоволі я повів зором за її смертельно сумним поглядом, і ось, що я угледів: обличчя його ворухнулося, мов би розбуджене, куточки вуст піднеслися у посмішці, очі блиснули і почали точитися в своїх орбітах, груди, блискучі від орденів, здійнялися зідханням. То не було чудо, то був звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерцгерцог відбував світське прийняття згідно з принципами механізму, кунштовно й церемоніяльно, як звик був за життя. Він по черзі водив зором по присутніх, уважно затримуючи його впродовж хвилинки на кожному. Так зіткнулися в певній хвилині їхні погляди. Він стрепенувся, завагався, ковтнув слину, мов би хотів щось ісказати, але вже по хвилині, слухняний механізмові, далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з тим самим підбадьорливим і променистим усміхом. Чи прийняв він Б'янчину присутність до відома, чи дійшла вона до його серця? Хто ж міг то знати? Адже він навіть не був у повному значенні цього слова собою, він був заледве далеким двійником самого себе, дуже зредукованим і в стані глибокої прострації. Але стоячи на ґрунті фактів треба було прийняти, що він був неначебто своїм найближчим аґнатом, був, може, навіть самим собою в тій мірі, в якій то взагалі ще було можливо за такого стану справ, за стільки років після своєї смерти. Важко було, запевне, у тому восковому воскресінні докладно увійти в самого себе. Мимоволі при такій нагоді мусіло вкрастися в нього щось нове і грізне, щось чуже мусіло домішатися з божевілля того геніяльного маніяка, який виконципував його у своїй мегаломанії, а що мусіло наповнювати Б'янку грозою й жахом. Адже вже той, хто дуже хворий, відсувається і віддаляється від себе давнього, а що вже говорити про так невластиво воскреслого. І як же він тепер поводився супроти своєї найближчої крови? Повен штучної веселости й бравури, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і прегарний. Чи мусів він так дуже маскуватися, чи так дуже боявся він наглядачів, які звідусюди стежили за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де жили вони всі під грозою — шпитальних режимів? Чи він, на превелику силу дестильований з чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і врешті зцілений, не мусів тремтіти, що його знову можуть втрутити в розвихорення й хаос?
Коли зір мій знову відшукав Б'янку, я угледів, що вона сховала лице в хусточці. Гувернантка обняла її рукою, пусто блищучи емальованими очима. Я не міг довше дивитися на біль Б'янки, я відчував, що мене хапає спазм плачу, і потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.
За нашими плечима той загримований предок, той дідусь у цвіті віку далі розсилав навкруг свої променисті, монарші привітання, у надмірі ревности підняв навіть руку, мало не кидав за нами поцілунки в тій нерухомій тиші, серед сичання ацетиленових лямп і тихого шемрання дощу на полотнищах намету, спинався остатками сил на пальці, до щирця хворий і, як усі вони, затужілий за смертним трухлявленням.
У передсінку загримований бюст касирки забалакав до нас, блищучи брилянтами і золотою пльомбою на чорному тлі магічних дралерій. Ми вийшли в ніч, росяну і теплу від дощу. Дахи лисніли, спливаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми бігли через плюскотливу зливу, роз'яснену пломінкими ліхтарнями, що бряжчали у дощі.
О, прірво людської зловмисности, о, воістину пекельна інтриго! В чийому умислі могла зашморгнутися ця ядовита й сатанинська думка, що здистансувала своєю сміливістю найвишуканіші вимисли фантазії? Чим глибше вникаю я в її відхланну нікчемність, тим більший здіймає мене подив від безмежного віроломства, від зблиску ґеніяльного зла в надрах цієї лиходійської ідеї.
Тож прочуття мене не обманювало. Тут, під нашим боком, серед позірної правопорядности, серед повсюдного миру і повної сили договорів вершилося лиходійство, від якого волосся ставало дибом на голові. Похмура драма вершилася тут в абсолютній тиші, так замаскована й законспірована, що ніхто не міг її домислитися й вистежити серед невинних полик тієї весни. Хто ж міг підозрювати, що між тим закляпованим, німим, водячим очима манекеном і делікатною, так старанно вихованою, так добре вкладеною Б'янкою розгравалася родинна трагедія? Ким, врешті-решт, була Б'янка? Чи маємо ми кінець-кінцем звірити дещицю таємниці? Що ж із того, що вона не виводилася ані від правовитої імператриці Мехіко, ані навіть від тієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д'Орґаз, яка із сцени мандрівної опери завоювала ерцгерцога своєю красою?
Що ж із того, що матір'ю її була ота мала креолка, якій він надавав пестливе ім'я Кончіти і яка під цим ім'ям війшла в історію — неначе б через кухонні сходи? Відомості про неї, які я зміг зібрати на підставі марківника, можна викласти у декількох словах.
Після падіння імператора Кончіта виїхала із своєю малою донечкою до Парижу, де жила з удовиної ренти, незламно зберігаючи вірність імператорському коханому. Тут історія втрачає дальший слід цієї зворушливої постаті, відступаючи слово догадкам та інтуїціям. Про одруження її донечки та про її подальшу долю нічого не знаємо. Натомість у 1900 р. виїжджає незвісна пані де V., особа незвичайної й екзотичної вроди, з малою донечкою і з чоловіком за фальшивим пашпортом з Франції до Австрії. В Зальцбурзі, на баварському кордоні, у хвилину, коли вони пересідають на віденський потяг, всю родину затримує австрійська жандармерія й заарештовує. Змушує задуматися те, що після перевірки його фальшивих документів пана де V. було звільнено, проте він не доклав жодних зусиль, щоб звільнити дружину й донечку. Того самого дня він виїжджає назад до Франції і слід за ним гине. Тут усі нитки губляться в повному замороченні. З яким же осяянням віднайшов я знову їхній слід, що вистрелював полум'яною лінією у марківнику! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де V. з певною вельми підозрілою особистістю, що виступає під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це ще ані слова. Доста, що родовід Б'янки встановлено поза будь-яким сумнівом.
От і весь канонічний дієпис. Але офіційна історія неповна. В ній є вмисні прогалини, довгі павзи і промовчання, в яких хутко інсталюється весна. Вона швидко заростає ті прогалини своїми марґіналіями, переплітає листям, що сиплеться без ліку, росте навзаводи, баламутить недоречностями птахів, контроверсією тих криланів, повною суперечностей і брехень, наївних запитань без відповіді, впертих, претенсійних повторів. Треба багато терплячости, щоб поза тою плутаниною віднайти властивий текст. До цього провадить уважна аналіза весни, граматичний розбір її речень і періодів. Хто, що? кого, чого? Треба елімінувати баламутні перебалакування птахів, їхні шпичасті прислівники і прийменники, їхні полохливі зворотні займенники, щоб поволі виділити здорове зерно глузду. Марківник є в цьому неабияким дороговказом. Дурненька, невибаглива весна! Заростає все без розбору, плутає глід з безглуздям, вічно блазнює — корчить дурника, бездонно легкодумна. Невже й вона в союзі з Францом Йосифом І, невже злучена з ним узами спільної змови? Треба пам'ятати, що кожну дзюбинку сенсу, що прокльовується в цій весні, притьмом забазікує стократна бляга, безглуздя, яке блягузкає казна-що. Птахи замітають тут сліди, комизять правопис фальшивою пунктуацією. Так витісняє правду звідусіль ця весна, яка кожну вільну п'ядь, кожну щілину притьмом заростає своїм листяним розквітом. Де ж має схоронитись виклята, де знайти азиль, якщо не там, де її ніхто не шукає — в тих ярмаркових календарях і коменіюшах, в тих жебрачих і дідівських кантичках, які по прямій лінії виводяться з марківника?
Після багатьох сонячних тижнів прийшла серія днів хмарних і гарячих. Небо потемніло, як на старих фресках, склубочилося в душній тиші скопичення хмар, як трагічні побойовища на картинах неаполітанської школи. На тлі тих олов'яних і бурих склубочень яскраво світились будинки крейдовою, гарячою білістю, ще більш увидатненою гострими тінями ґзимсів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, повні внутрі темряви, яка громадилася в них, мов перед бурею, серед тихих електричних розрядів.
Б'янка більше не показується в парку. Видно, стережуть її, не дозволяють вийти. Звітрили небезпеку.
Сьогодні я бачив у місті групу добродіїв у чорних фраках і циліндрах, що сунули мірним кроком дипломатів через Ринок. Білі маніжки яскраво світили в олов'яному повітрі. Панове мовчки оглядали будинки, як коли б їх оцінювали. Йшли узгодженим, повільним, ритмічним кроком. Мають чорні, як вугілля, вуса на гладко виголених обличчях і лискучі очі, що гладко точаться в орбітах, мов би наоливлені і повні вимови. Іноді вони знімали циліндри і обтирали піт із чола. Всі вони високі, щуплі, середнього віку і мають смаглі обличчя гангстерів.
Дні стали темні, хмарні і сірі. Далека, потенційна буря лежить вдень і вночі лежить на далеких горизонтах, не розряджаючися зливою. У великій тиші переходить часом через сталеве повітря подих озону, запах дощу, волога й свіжа бриза.
Але потому знов тільки сади розпирають величезними зідханнями повітря і ростуть тисячократне листям, навзаводи, вдень і вночі, відрядно. Всі прапори висять важко, потемнілі, і безсило лиють останні хвилі кольорів у згустілу ауру. Часом у виламі вулиці хтось звертає до неба яскраву, витяту із темряви половину обличчя, з оком нажаханим і світячим — дослухається до шуму піднебесся, до електричного мовчання сунучих хмар, і глибину повітря протинають, як стріли, тремтячі і шпичасті, чорно-білі ластівки.
Еквадор і Колюмбія мобілізуються. У грізному мовчанні товпляться на молі шеренги піхоти, білі райтузи, білі схрещені ремені на грудях. Чілійський одноріг став дибки. Видко його вечорами на тлі неба, патетичного звіра, знерухомленого грозою, з копитами у повітрі.
Дні щораз глибше сходять у тінь і задуму. Небо замкнулося, загатилося, нахлинаючи щораз темнішою сталевою бурею, і мовчить, низько склубочене. Спалена й пістрява земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без передиху, сипляться листям, непритомні й п'яні, і заростають кожну вільну щілину холодною листяною субстанцією. (Прищі пуп'янків були липкі, як сверблячий виприск, болісні і ятрючі — тепер гояться холодною зеленню, заблизнюються багатократно листок на листкові, компенсуються стократним здоров'ям, на запас, понад міру і без рахуби. Вже накрили й заглушили під темною зеленню згублене гукання зозульки, чути вже тільки далекий і приглушений її голос, зашитий у глибокі віридари, затрачений під заливом щасливого розквіту.)
Чом будинки так світяться в тому потемнілому краєвиді? Чим більше хмурніє шум парків, тим гострішою стає вапняна білість будинків і світиться без сонця гарячим відсвітом спаленої землі, щораз яскравіше, як коли б за хвилину вона мала попістрявитись чорними плямами якоїсь яскравої й пістрявої хвороби.
Пси біжать сп'янілі, з носами у повітрі. Щось вони вітрять, непритомні і схвильовані, нишпорячи у пухнастій зелені.
Щось хоче сферментуватися із згущеного шуму цих спохмурнілих днів — щось ревеляційне, щось понад усяку міру величезне.
Пробую і приміряю, яка подія могла б допасувати цій негативній сумі очікування, що збирається у величезний заряд від'ємної електричности, що могло б дорівняти цій катастрофальній барометричній знижці.
Десь уже росте й потужніє те, на що в цілій нашій природі готується та заклятість, та форма, той роззів без диху, якого парки не можуть виповнити п'янким запахом бузку.
Негри, негри, юрби негрів у місті! Їх бачили тут і там, рівночасно в кількох пунктах міста. Біжать через вулиці великою, галасливою, обдертою галайстрою, вдираються до продуктових крамниць, плюндрують їх. Жарти, штурханці, сміхи, широко обведені білки очей, гортанні вигуки і білі, блискучі зуби. Поки змобілізовано міліцію, вони зникли, як камфора.
Я прочував це, не могло бути інакше. Таж то було природнім наслідком метеорологічного напруження. Лишень тепер здаю я собі справу, що від початку відчував: ця весна підшита неграми.
Звідки взялися в цій кліматичній зоні негри, звідки примандрували ці чорнопикі орди в смугастих бавовняних піжамах? Чи то великий Барнум розбив поблизу свій табір, тягнучися незліченним треном людей, тварин і демонів, чи зупинились десь поблизу його потяги, натовчені безконечним гомоном ангелів, бестій і акробатів? Ніколи в світі. Барнум був далеко. Моя підозра лине в зовсім іншому напрямку. Я не скажу нічого. Для тебе я мовчу, Б'янко, і жодна тортура не видобуде з мене зізнання.
Того дня я одягався довго і старанно. Насамкінець, уже готовий, стоячи перед люстром, я уклав моє обличчя у вираз спокійної і невблаганної настійности. Дбайливо оглянув пістолет, перш ніж вложив його до задньої кишені штанів. Ще раз кинув оком у дзеркало, торкнув рукою сурдута, за яким на грудях були сховані документи. Я був готовий ставати з ним на прю.
Я почував себе до глибини спокійним і рішучим. Ішлося ж бо про Б'янку, а чого ж я не був би ладен для неї вчинити? Рудольфові я постановив ні в чому не звірятися. Чим ближче я його узнавав, тим сильніш усталювалося в мені переконання, що то був птах низького льоту, нездатний вознестися понад пересічність. Я мав уже досить цього обличчя, що мертвіло від спантеличення і блідло від завидощів, якими він вітав кожну мою нову ревеляцію.
В замисленні я швидко перебув недалеку дорогу. Коли велика залізна брама затраснулася за мною, дрижачи придушеною вібрацією, я відразу вступив у інший клімат, у інше віяння повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорне галуззя дерев галузилося у відрубний і відірваний час, їх безлисті ще верхівки лозилися чорним верболозом у плинуче високо біле небо якоїсь іншої й чужої зони, замкнуте з усіх сторін алеями — відтяте і забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені й притихлі у далеких просторах того розлогого неба, прикроювали тишу інакше, брали її на верстат у замисленні, важку, сіру, дзеркалену навспак у тихій сажавці, і світ летів у те дзеркалення без пам'яті, гравітував наосліп, повен імпету, у те велике, універсальне, сіре замислення, у ті обернуті коркотяги дерев, втікаючі без кінця, у ту велику, розхитану блідість без краю і мети.
З піднятою головою, зимний і спокійний до глибини, я звелів про себе доповісти. Мене впроваджено до напівтемного голлу. Там панував півморок, вібруючий від тихої пихатости. Крізь високо відчинене вікно, ніби крізь щілину флейти, впливало повітря із саду у лагідних хвилях, бальзамічне і повздержливе, як до покою, в якому лежить хтось невиліковно хворий. Від тих тихих інфлюенцій, що невидимо вникали крізь лагідно респіруючі фільтри фіранок, ледь здійнятих аурою саду, оживали предмети, будилися з зідханням, лискуче прочуття пробігало у тривожних пасажах крізь ряди венеційських склянок у глибокій вітрині, листя тапет шелестіло сполошене й сріблясте.
Потім тапети гасли, заходили у тінь, і їхнє напружене замислення, роками скупчене у тих гущавинах, повних темної спекуляції, увільнялося, ґвалтовно імагінуючи сліпим маячінням ароматів, як старі гербарії, через висхлі прерії котрих пролітають ключі колібрі і стада бізонів, пожари степів і погоні, що віють скальпами біля сідла.
Дивна річ, як ці старі інтер'єри не можуть знайти спокою над збуреною своєю, темною минувшиною, як у їхній тиші весь час пробують наново інсценізуватися пересуджені й пропалі діяння, укладаються ті самі ситуації у безконечних варіянтах, перелицьовувані на всі сторони безплідною діялектикою тапет. Так розкладається ця тиша, до щирця зіпсута й здеморалізована у тисячократних роздумах, самотніх мізкуваннях, безумно оббігаючи тапети у безсвітляних блискавицях. Навіщо приховувати? Чи не доводилось тут ніч-у-ніч усмиряти ці надмірні збурення, ці скупчені пароксизми гарячки, розв'язувати їх заштриками секретних настойок, які переводили їх у розлогі, заспокійливі і лагідні краєвиди, повні — серед тапет, що розступалися — далеких вод і дзеркалень?
Я вчув якийсь шелест. Випереджуваний лакеєм, він сходив зо сходів, коренастий і зв'язний, ощадний у рухах, осліплений рефлексом великих рогових окулярів. Я вперше станув перед ним лице в лице. Він був непроникний, але я не без сатисфакції достеріг вже після перших моїх слів дві борозни гризоти і гіркоти, що вглиблювалися у його риси. В той час як поза сліпим зблиском своїх окулярів він драпував своє обличчя у маску прекрасної недосяжности, — я бачив межи складками тієї маски хильцем прошмигуючий блідий переполох. Поступово він набирав зацікавлення, з уважнішої міни було видно, що він допіру тепер починає мене доцінювати. Запросив мене до свого кабінету, розташованого обіч. При нашому вході якась жіноча постать у білій сукні відскочила від дверей, сполошена, як коли б підслухувала, і віддалилася у глиб помешкання. Чи була то гувернантка Б'янки? Мені здавалося, переступаючи поріг того покою, що я входжу в джунглі. Мутно-зелений півморок того покою був водянисто пругований тінями дощечкових жалюзі, запущених у вікнах. Стіни були обвішані ботанічними таблицями, у великих клітках ф'юркали маленькі кольорові пташки. Хотячи, вочевидь, виграти на часі, він пояснював мені експонати первісної зброї, дротики, бумеранги і томагавки, розвішані по стінах. Мій загострений нюх звітрив запах кураре. В той час як він маніпулював певного роду варварською галябардою, я порекомендував йому далеко йдучу обережність і опанування своїх рухів і підпер моє остереження нагло видобутим пістолетом. Він криво посміхнувся, дещо збитий з пихи, і поклав зброю на своє місце. Ми сіли при потужному ебеновому бюрку. Я подякував за сигару, якою він мене почастував, прикриваючися абстиненцією. Стільки обережности, однак, здобуло для мене його схвалення. З сигарою в куті обвислих уст, він приглядався до мене з грізною зичливістю, яка не збуджувала довіри. Потім, мов би в розсіянні недбало гортаючи чекову книжку, він зненацька запропонував мені компроміс, спом'янувши багатонульову цифру, в той час як його зіниці утікали в кутики очей. Моя іронічна посмішка схилила його швидко покинути цю тему. Зідхнувши, він розложив торгові книги. Почав тлумачити мені етап інтересів. Ім'я Б'янки не впало між нами ані разу, хоч у кожному нашому слові вона була присутня. Я дивився на нього без здригання, з моїх уст не сходив іронічний усміх. Врешті він безсило сперся на бильце. — Ви, я бачу, непримиренні, — мовив він мов би до себе, — чого ви, властиво, хочете? — Я знову почав говорити. Говорив приглушеним голосом, із загамованим вогнем. На мої щоки виступили рум'янці. Кількаразово я з трепетом вимовив ім'я Максиміліяна, виговорив його з натиском, обсервуючи за кожним разом, як обличчя мого противника ставало на відтінок блідше. Врешті я скінчив, важко дихаючи. Він сидів розгромлений. Вже не панував над своїм обличчям, яке стало раптом старе і змучене. — Ваші рішення покажуть мені, — завершував я, — чи дозріли ви до розуміння нового стану справ і чи готові ви його визнати в діях. Жадаю фактів і ще раз фактів…
Тремтячою рукою він хотів сягнути по дзвінок. Я затримав його рухом долоні і, з пальцем на цинґлі пістолета, відступив задкуючи з покою. Біля виходу служник подав мені капелюха. Я опинився на терасі, залитій сонцем, іще повен ув очах вируючого мороку й вібрації. Я сходив зо сходів, не обертаючись, повний тріюмфу і певний, що тепер уже крізь жодну із спущених віконниць палацу не висунеться за мною скритовбивча люфа дубельтівки.
Важливі справи, найвищої ваги державні справи змушують мене тепер часто відбувати довірчі конференції з Б'янкою. Я готуюся до них скрупульозно, сидячи пізно уночі при бюрку над тими династичними справами найдражливішої природи. Час упливає, ніч тихо пристоює у відчиненому вікні над настільною лямпою, щораз більш пізня й урочиста, надкраює щораз пізніші і темніші верстви, переступає щораз глибші ступені втаємничення і роззброюється, безсила, у вікні у невимовних зідханнях. У довгих, повільних вдихах вхлинає темний покій хащі парку у свої глибини, обмінюється у холодних трансфузіях своїм змістом з великою ніччю, яка насувається нахлинена темрявою, з посівом пір'ястого насіння, темного пилку і безголосої плюшевої тьми, що облітає стіни в тихих переполохах. Гущавини тапет з'їжачуються страхом у пітьмі, сріблясте нагороїжені, просіваючи крізь сипуче листя ті блудні й летаргічні дрожі, ті холодні екстази і злети, ті трансцендентальні тривоги і неопам'ятання, яких повна травнева ніч за своїми оберегами, далеко за північ. Прозориста і скляна її фавна, легкий планктон комарів обсідає мене, схиленого над паперами, заростаючи простір щораз вище й вище тим спіненим, майстерним, білим гаптуванням, яким гаптується ніч далеко за північ. Сідають на паперах коники-стрибунці і москіти, зроблені майже з прозористої тканинки нічних спекуляцій, скляні фарфарелі, тендітні монограми, арабески, вимислені ніччю, щораз більші й фантастичніші, такі великі, як нетопири, як вампіри, зроблені з самої каліграфії і з повітря. Фіранка ціла роїться від цього мандруючого мережива, від тихого вторгнення цієї імагінаційної, білої фавни.
У таку заобережну ніч, що не знає меж, простір втрачає свій сенс. Обтанцьований тим ясним вируванням комарів, з папкою нарешті готових паперів, я роблю пару кроків у невизначеному напрямку, у сліпий завулок ночі, який мусить кінчитися дверима, власне білими дверима Б'янки. Натискаю клямку і входжу до неї, мов би з кімнати у кімнату. Попри те, мій чорний капелюх карбонарія лопоче мов би вітром далекої мандрівки, коли ж переступаю поріг, моя фантастично сплутана краватка шелестить у протязі, я притискаю до грудей течку, повну найтаємніших документів. Немов би з передсінка ночі я увійшов у властиву ніч! Як глибоко дихається цим нічним озоном! Тут маточник, тут осердя ночі, нахлиненої ясмином. Допіру тут вона розпочинає свою властиву історію. Велика лямпа з рожевим абажуром пломеніє у головах ліжка. В її рожевому півмороці Б'янка спочиває серед величезних подушок, несена нахлиненою постелею, наче припливом ночі, під широко відчиненим і транспіруючим вікном. Б'янка читає, спершись на бліде рамено. На мій глибокий уклін відповідає коротким поглядом з-над книжки. Зблизька бачена, її краса немов би помірніє, входить у себе, як скручена лямпа. З святотатською радістю я обсервую, що її носик зовсім не так шляхетно скроєний, а цера далека від ідеальної досконалости. Обсервую це з певною полегшею, хоч і знаю, що таке повздержання її блиску вчинене немов би тільки з милосердя і тільки для того, щоб не спирало віддиху й не відбирало мови. Ця краса потому видко реґенерується почерез medium віддалення і стає болісна, не до стерпіння і понад усяку міру.
Осмілений її кивком, я починаю мою реляцію, послуговуючись приготованими документами. Через відчинене вікно за головою Б'янки пливе непритомний шум парку. Цілий ліс, з'юрмлений за вікном, пливе хороводами дерев, проникає крізь стіни, розпросторюється, всюдисущий і всеобіймущий. Б'янка слухає з певним розсіянням. Властиво, трохи дратує, що вона не перестає під час цього читати. Вона дозволяє, щоб я кожну справу висвітлив усесторонньо, показав усі pro і contra, потому підносячи очі з-над книжки і тріпочучи ними трохи непритомно, розрішає її хутко, побіжно і навдивовижу влучно. Бачний і уважний на кожне її слово, я ревно підхоплюю тон її голосу, щоб вникнути в приховану інтенцію. Потім покірно представляю їй декрети до підпису, і Б'янка підписує, з опущеними віями, що кидають довгу тінь, і обсервує з-під них з легкою іронією, як я ставлю мою контрсигнатуру.
Можливо, пізня година, давно перейдена північ не сприяє концентрації над державними справами. Ніч, вийшовши поза останню межу, схиляється до певної розв'язности. В той час як ми отак розмовляємо, ілюзія кімнати розпрягається щораз більше, властиво, ми в лісі, кущі папороті заростають усі кути, туж за ліжком пересувається стіна зарослів, рухлива й повна сплутання. З цієї листяної стіни виникають у світлі лямпи великоокі вивірки, дятли і нічні живинки, і дивляться нерухомо у світло лиснючими, випуклими очима. Почавши від певної пори, ми вступаємо у час нелегальний, у ніч, позбавлену контролю, підлеглу всяким нічним вибрикам і фанаберіям. Те, що ще діється, є вже неначебто поза рахубою, поза обліком, повне марничковости, невраховних витребенювань і нічного фіґлювання. Тільки цьому можу я приписати дивні зміни, які стаються в норові Б'янки. Вона, така завжди опанована і поважна, саме уосіблення карности і гарної дисципліни, стає тепер повна примх, непокори й непередбачности. Папери лежать розложені на великій рівнині її ковдри. Б'янка недбало бере їх до руки, неохоче кидає в них оком і байдуже випускає з-поміж млявих пальців. З набряклими устами, підложивши бліду руку під голову, вона відволікає своє рішення і дає мені чекати. Або обертається до мене плечима, затикає собі вуха руками, глуха на мої упрохування й умовляння. Раптом без слова, одним здригом ніжки під ковдрою вона стручує всі папери на землю і дивиться через плече з висоти своїх подушок загадково розширеними очима, як я, низько схилений, ревно збираю їх із землі, здмухуючи із них глицю. Ті, зрештою, повні чарівности примхи не полегшують мені і так уже важкої і відповідальної ролі реґента.
Під час наших розмов шум лісу, напахчений холодним ясмином, мандрує через покій цілими милями краєвидів. Щораз нові відтинки лісу пересуваються і мандрують, хороводи дерев і кущів, цілі лісові сценерії пливуть, розпросторюючися через покій. Тоді стає ясно, що ми, властиво, від початку перебуваємо у певного роду потязі, у нічному лісовому потязі, що повільно котиться берегом яру по лісистій околиці міста. Звідти береться той п'янкий і глибокий протяг, що наскрізь перепливає ті купе щораз новим мотивом, який видовжується нескінченною перспективою прочуттів. Навіть кондуктор з ліхтариком звідкись навіюється, виходить з-поміж дерев і пробиває нам квитки своїми кліщами. Так ми в'їжджаємо у щораз глибшу ніч, відчиняємо зовсім нові її анфіляди, повні затраскуваних дверей і протягів. Очі Б'янки поглиблюються, щічки її палають, урочий усміх розхиляє її устонька. Чи хоче мені щось звірити? Щось найсекретніше? Б'янка говорить про зраду, і личко її горить екстазою, очі звужуються від напливу насолоди, коли вона, звиваючись під ковдрою, мов ящірка, інсинуує мені зраду найсвятішої місії. Вперто зондує моє поблідле обличчя солодкими очима, які входять у зиз. — Зроби це, — шепоче вона настійливо, — зроби це! Станеш одним з них, з тих чорних негрів… — А коли я заклинаючим жестом прикладаю пальця до уст, повен розпачу, — її личко стає раптом злим і ядовитим. — Ти смішний із своєю незламною вірністю та з цілою твоєю місією! Бозна-що собі вигадуєш про свою невідкличність. Якби ж то я вибрала Рудольфа! Волію його тисячу разів від тебе, нудного педанта. Ах, він був би слухняний, слухняний аж до злочину, аж до перекреслення своєї суті, аж до самознищення… — Потім з тріюмфуючою міною питає:
— Пам'ятаєш Льонку, дочку прачки Антосі, з якою ти бавився, коли був малий? — Я поглянув на неї здивовано. — То була я, — сказала вона, хихочучи, — але тоді я була ще хлопцем. Як я тобі тоді подобалася?
Ах, у самому осерді весни щось псується і розпрягається!.. Б'янко, Б'янко, невже й ти мене підводиш?
Боюся передчасно відкрити останні козирі. Граю на занадто велику ставку, щоб могти так заризикувати. Рудольфові я вже давно перестав складати звіти з перебігу подій.
Зрештою, його поведінка з певного часу змінилася. Заздрість, яка була домінуючою рисою його характеру, поступилась місцем певній великодушності. Скільки б разів ми випадково не зустрічалися, в його жестах і незручних словах проявляється якась поквапна доброзичливість, змішана з заклопотанням. Давніше під його буркотливою міною мовчуна, під його вичікувальною відстороненістю крилася, однак, цікавість, що його пожирала, голодна до кожної нової подробиці, кожної нової версії про справу. Тепер же він навдивовижу спокійний, уже нічого не прагне від мене довідатися. Властиво, зараз це мені дуже на руку, коли я ніч-у-ніч відбуваю ті незмірно важливі засідання в Паноптикумі, які до часу мусять залишатися в найглибшій таємниці. Наглядачі, зморені горілкою, якої я їм не жалкую, сплять у своїх комірках сном праведних, коли я при світлі кількох коптючих свічок конферую в тому достойному гроні. Адже там, серед них, є й короновані голови, і переговори з ними не належать до речей легких. З давніших часів вони зберегли той безпредметний героїзм, порожній тепер і без тексту, те полум'я, те самоспалення у вогні якоїсь концепції, те поставлення цілого життя на одну карту, їх ідеї, задля яких вони жили, здискредитувалися одна за одною у прозі щоденного дня, їхні ґноти випалилися, вони стоять порожні і повні невижитої динаміки, і, непритомно поблискуючи очима, чекають на останнє слово своєї ролі. Як легко сфальшувати у цей момент оте слово, підсунути їм першу-ліпшу ідею — коли вони такі безкритичні й безборонні! Це знаменито полегшує мені завдання. Однак, з другого боку, неймовірно тяжко достукатися до їхнього мислення, запалити в них світло якоїсь думки, такий великий протяг у їхньому дусі, такий порожній вітер провіває їх наскрізь. Тільки пробудити їх зі сну коштувало чимало труду. Лежали всі в ліжках, смертельно бліді і без віддиху. Я нахилявся над ними, вимовляючи пошепки найсуттєвіші для них слова, слова, які повинні були увімкнути їх, як електричний струм. Відкривали одне око. Боялися наглядачів, вдавали мертвих і глухих. Лише коли впевнилися, що ми самі, зводилися на своїх постілках, забандажовані, зложені з кавалків, притискаючи дерев'яні протези, імітовані, фальшиві легені і шлунки. Були спочатку дуже недовірливі і хотіли рецитувати вивчені ролі. Не могли збагнути, що від них можна жадати чогось іншого. І отак тупо сиділи, часом поклацуючи зубами і постогнуючи, ці прегарні мужі, цвіт людства, Дрейфус і Ґарібальді, Бісмарк і Віктор Еммануїл І, Ґамбетта і Мадзіні та багато інших. Найважче тямив сам архикнязь Максиміліян. Коли я жагучим шепотом знову й знову повторював йому на вухо ім'я Б'янки, він непритомно моргав очима, на його обличчі вимальовувалося нечуване здивування, і жоден зблиск розуміння не пронизував його рис. Лишень коли я поволі й чітко вимовив ім'я Франца Йосифа І, через його обличчя пролетіла дика гримаса, чистий відрух, що вже не мав відповідника в його душі. Той комплекс давно був вигнаний з його свідомости, та й як він міг би з ним жити, з тим вибуховим напруженням ненависти, він, насилу складений і зарубцьований після того кривавого розстрілу у Вера-Крусі. Я мусів від початку наново вчити його жити. Анамнеза була незмірно слабка, я звертався до підсвідомих зблисків почуття. Я втеплював у нього елементи любови й ненависти. Але наступної ночі виявлялося, що він забув. Його колеги, тямовитіші від нього, допомогали мені, підказували йому реакції, якими він повинен був відповідати. І так просвіта повільним кроком просувалася вперед. Він був дуже занедбаний, попросту внутрішньо спустошений наглядачами, але попри це я добився того, що на звук імени Франца Йосифа він добував шаблю з піхви. О, та він мало не проткнув Віктора Еммануїла І, який не досить прудко усунувся йому з дороги.
Сталося так, що решта тієї пишносяйної колегії набагато швидше запалилася й перейнялася ідеєю, ніж ледве доганяючий, нещасний архикнязь. Їхній запал не мав меж. Я всіма силами мусів їх гамувати. Незмога сказати, чи втямили вони у всій розтяглості ідею, за яку мали боротися. Мериторична сторона не була їхньою справою. Запрограмовані на самоспалення у вогні якогось догмату, вони наповнилися захватом від того, що здобули завдяки мені гасло, в ім'я якого могли вмерти в боротьбі, у вихорі піднесення. Я заспокоював їх гіпнозою і насилу втовкмачував їм, що треба берегти таємницю. Я пишався ними. Який вождь мав коли під своєю командою такий прегарний штаб, генералітет, складений з таких полум'яних духів, гвардію — інвалідів насправді, але яких же геніяльних!
І нарешті прийшла та ніч, бурхлива і дихуща вітровіями, аж до дна потрясена у своїх глибинах тим, що в ній готувалося, грандіозне і безмежне. Темряву раз-у-раз роздирали блискавки, світ відкривався роздертий аж до найглибших тельбухів, являв своє яскраве нутро, жахливе і без диху, і знову його затраскував. І плив далі, з шумом парків, з походом лісів, з хороводом кружляючих горизонтів. Під ослоною пітьми ми покинули музей. Я йшов на чолі тої надхненної когорти, яка посувалася серед раптових шкутильгань, замахувань, диркоту щудла й дерева. Блискавки пролітали по оголених лезах шабель. Так ми добилися у темряві до брами вілли. Застали її відкритою. Прочуваючи якийсь підступ, я звелів запалити смолоскипи. Повітря зачервоніло від смоляного лучива, сполошені птахи високо збилися у червоному блиску, у тому бенгальському світлі ми виразно уздріли віллу, її тераси й балькони, що стояли мов би в заграві пожежі. З даху повівав білий прапор. Торкнутий поганим прочуттям, я вступив на подвір'я на чолі моїх бойовиків. На терасу вийшов мажордом. Кланяючись, він сходив з монументальних сходів і наближався з ваганням, блідий і непевний у рухах, щораз виразніший у жарі лучива. Я спрямував у його груди вістря мого клинка. Мої вірні стояли непорушно, високо підносячи димущі смолоскипи, чути було в мовчанні шум пливучого поземно полум'я.
— Де перебуває пан де V.? — спитав я. Він невизначеним рухом розвів руки.
— Виїхав, пане, — сказав він.
— Зараз переконаємося, чи то правда. А де Інфанта?
— Її Високість також виїхала, всі виїхали…
Я не мав підстави в цьому сумніватись. Хтось мусів мене зрадити. Не можна було гаяти часу.
— До коней! — гукнув я. — Мусимо відтяти їм дорогу!
Ми виламали двері стайні, у темряві на нас дихнуло теплом і запахом тварин. За хвилину всі ми сиділи на румаках, які здиблювалися під нами і ржали. Несені їхнім галопом, витягнутою кавалькадою ми пірнули, серед цокоту копит на бруку, в нічну вулицю. — Лісом до ріки! — кинув я за себе і звернув у лісову алею. Довкола нас розшалілися глибини хащів. У темряві відкрилися немов би скопичені краєвиди катастроф і потопів. Ми летіли серед водоспадів шуму, серед збурених лісових мас, полумені смолоскипів відривалися великими клаптями за нашим витягненим галопом. Крізь мою голову пролітав гураган думок. Чи Б'янка була викрадена, чи, може, в ній низька спадщина батька здобула перемогу над кров'ю матері і над післанництвом, що його я намарно намагався їй прищепити? Алея ставала тіснішою, змінювалася у виярок, за вильотом якого відкривалася велика лісова галявина. Там ми врешті їх допали. Вони достерегли нас уже здалека і затримали повози. Пан де V. висів і схрестив руки на грудях. Він ішов до нас повільно, похмурий, виблискуючи окулярами, багряний у блиску смолоскипів. Дванадцять лискучих лез наставилося в його груди. Ми наближалися великим півколом, мовчки, коні йшли ступою, я заслонив очі рукою, щоб краще бачити. Блиск смолоскипів упав на повіз, і я угледів у глибині сидіння смертельно бліду Б'янку, а обіч неї — Рудольфа. Він тримав її руку й притискав її до грудей. Я повільно спустився з коня і нетвердим кроком пішов до повоза. Рудольф поволі підвівся, як коли б хотів вийти мені назустріч.
Ставши при повозі, я обернувся до кавалькади, яка звільна наступала широким фронтом із шпагами, готовими до штиху, і промовив: — Панове, я фатиґував вас непотрібно. Сі люди вільні і від'їдуть свобідно, ніким не зачеплені. Волос не спаде їм з голови. Ви сповнили вашу повинність. Сховайте шаблі до піхов. Не знаю, до якої міри збагнули ви ідею, на службу якій я вас заприсяг, до якої міри вступила вона у вас і стала кров'ю з вашої крови. Ся ідея, як бачите, банкрутує, банкрутує по всій лінії. Гадаю, що як на вас, то ви переживете се банкрутство без більшої шкоди, скоро ви пережили банкрутство вашої власної ідеї. Ви вже незнищенні. Що ж до мене… але менше про мою особу. Я хотів би тільки, — тут я звернувся до тамтих у повозі, — щоб ви не думали, ніби те, що сталося, застає мене цілком непідготовленим. Се не так. Я давно се все передбачав. Якщо я так довго нібито й тривав у полі оман, не допускав до себе кращого знання, то лишень тому, що не личило мені знати речі, які перевищують мою сферу, не личило мені випереджати події. Я хотів вистояти на посту, на який поставила мене моя доля, хотів до кінця сповнити мою програму, залишитися вірним ролі, яку сам собі узурпував. Бо, визнаю се тепер зі скрухою, я був, всупереч підшептам моєї амбіції, лише узурпатором. У моєму засліпленні я взявся ясувати писання, хотів бути тлумачем божественної волі, у фальшивому надхненні хапав сліпі докази і контури, які прохоплювалися крізь марківник. Але складав я їх, на жаль, тільки в довільну фігуру. Я накинув сій весні мою режисерію, підложив під її не охоплений розквіт власну програму і хотів її приневолити, покерувати нею згідно з власними плянами. Якийсь час вона несла мене на своєму розквіті, терпляча і байдужа, заледве мене відчуваючи, її нечутливість я взяв за толеранцію, ба, за солідарність, за згоду. Я думав, що відгадую з її рис, ліпше від неї самої, її найглибші інтенції, думав, що читаю в її душі, що антиципую те, чого вона, збаламучена своєю неохопністю, не вміє висловити. Я ігнорував усі ознаки її дикої і невгамовної незалежности, спускав з очей раптові пертурбації, що збурювали її до глибини й не піддавалися рахунку. Я так далеко зайшов у своїй мегаломанії, що наважився втрутитися в династичні справи найвищих потуг, мобілізував вас, панове, проти Деміюрга, надужив вашою невідпорністю на ідеї, вашою шляхетною некритичністю, щоб прищепити вам фальшиву і світоборчу доктрину, пірвати ваш полум'яний ідеалізм до шалених чинів. Не хочу з'ясовувати, чи був я покликаний до речей найвищих, по які сягнула моя амбіція. Відай, я був покликаний лише щось заініціювати, мене надкраяно, а потому кинуто. Я пересягнув мої межі, але й се було передбачено. По суті, я з самого початку знав свою долю. Як і доля сього нещасного Максиміліяна, моя доля була долею Авеля. Була хвилина, коли жертва моя була духмяна Богові і мила, а твій дим ішов долом, Рудольфе. Але Каїн завжди перемагає. Ся гра наперед була програна.
В цю хвилину повітря струсонула далека детонація, стовп вогню піднявся над лісами. Всі обернули голови. — Не хвилюйтесь, — сказав я, — се горить Паноптикум, я залишив там, покидаючи музей, барильце пороху з запаленим ґнотом. Не маєте вже дому, шляхетні панове, віднині ви бездомні. Сподіваюся, се вас не дуже зворушує?
Але ті могутні індивідуальності, ті обранці людства мовчали і безпорадно полискували очима, непритомно стоячи у бойовій готовності в далекій заграві пожежі. Поглядали один на одного — зовсім без гадки, тріпочучи повіками. — Ти, Cip, — тут я звернувся до ерцгерцога, — не мав рації. То була, може, і по твоєму боці мегаломанія. Ти неслушно від твого імені хотів зреформувати світ. А зрештою, може, се зовсім навіть не було твоєю інтенцією. Червоний колір — такий самий колір, як інші, лишень усі разом творять вони повноту світла. Даруй мені, що я надужив твоє ім'я для чужих тобі цілей. Хай живе Франц Йосиф І!
На це ім'я архикнязь здригнувся, сягнув по шаблю, але за мить мов би опам'ятався, жвавіша червінь забарвила його нарум'янені щічки, кутики вуст піднялися мов би в усмішці, очі почали бігати в орбітах, він мірно і достойно відбував прийняття, посувався від одного до другого з променистим усміхом. Від нього згіршено відсувалися. Цей рецидив цісарськости в таких невідповідних обставинах зробив якнайгірше враження.
— Облиш це, Cip, — сказав я, — я не сумніваюся, що ти навиліт знаєш церемоніял твого двору, але зараз не пора на це.
Я хотів вам відчитати, достойні панове і ти, Інфанто, акт моєї абдикації. Абдикую по всій лінії. Розв'язую тріюмвірат. Складаю реґенцію в руки Рудольфа. І ви, шляхетні панове, — тут я звернувся до мого штабу, — тепер вільні. Ви мали якнайкращі бажання, і я гаряче дякую вам від імені ідеї, нашої детронізованої ідеї, — сльози закрутилися мені в очах, — яка, попри все…
В цю мить десь близько ляснув звук пострілу. Всі ми звернули голови в той бік. Пан де V. стояв з димлячим пістолетом у долоні, дивно закляклий і скісно видовжений. Він бридко скривився. Раптом захитався і впав на обличчя. — Батьку, батьку! — заволала Б'янка і кинулася на лежачого. Настало замішання. Ґарібальді, який, як старий практик, знався на ранах, оглянув нещасного. Куля пробила серце. Король П'ємонту і Мадзіні обережно взяли його під руки і поклали на ноші. Б'янка схлипувала, підтримувана Рудольфом. Негри, які щойно тепер згромадилися під деревами, обступили свого пана. — Масса, масса, наш добрий масса, — заводили вони хором.
— Ся ніч воістину фатальна! — закричав я. — В її пропам'ятній історії се буде не остання трагедія. Та все ж, я визнаю, що не передбачив сього. Я заподіяв йому кривду. Правду кажучи, в його грудях билося благородне серце. Відкликаю моє судження про нього, короткозоре і засліплене. Він був, відай, добрим батьком, добрим паном для своїх невільників. Моя концепція і тут зазнає банкрутства. Але я відрікаюсь від неї без жалю. Тобі, Рудольфе, слід утішити горе Б'янки, любити її подвійною любов'ю, замінити їй батька. Ви, запевне, захочете взяти його з собою на палубу, уформуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав давно кличе вас гуканням сирени.
Б'янка знову сіла у повіз, ми вискочили на коней. Негри взяли ноші на плечі, і ми рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала той сумний похід. Під час моєї промови буря втихомирилася, світло смолоскипів відкривало у глиб лісу глибокі щілини, видовжені, чорні тіні сотнями проносилися збоку і вгорі, заходячи великим півколом за наші плечі. Нарешті ми виїхали з лісу. Вдалині вже виднівся пароплав зі своїми колесами. Додати залишилося небагато, історія наша кінчається. Серед плачу Б'янки і негрів тіло померлого внесено на палубу. Ми востаннє вишикувалися на березі. — Ще одна справа, Рудольфе, — сказав я, беручи його за ґудзик сурдута. — Ти від'їжджаєш як спадкоємець велетенської фортуни — не хочу нічого тобі накидати — то радше мені годилося б підтримати старість оцих бездомних героїв людства, проте, я, на жаль — злидар. — Рудольф притьмом сягнув по чекову книжку. Ми зробили коротку нараду в стороні і швидко дійшли до порозуміння.
— Панове! — гукнув я, звертаючись до моєї гвардії. — Отсей прекраснодухий мій приятель вирішив відшкодувати мої дії, які позбавили вас хліба й даху над головою. Після того, що сталося, жоден паноптикум вас не прийме, тим більше що конкуренція велика. Вам треба буде трохи зректися з ваших амбіцій. Зате ви станете вільними людьми, а я знаю, що ви вмієте се цінувати. Позаяк вас, на жаль, не навчено жодних практичних професій, вас, наперед призначених до чистої репрезентації, мій приятель зафундував квоту, достатню для закупівлі дванадцятьох катеринок із Шварцвальду. Ви розійдетеся по світі, граючи людям для покріплення сердець. Добір арій — справа ваша. Пощо тратити багато слів — ви не є цілком справжніми Дрейфусами, Едісонами і Наполеонами. Ви є ними, так би мовити — лише за браком ліпших. Тепер ви примножите коло багатьох ваших попередників, цих анонімних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами тиняються, забуті, по світі. У глибині ваших сердець ви залишитесь ними назавжди. А зараз, дорогі друзі і достойні панове, враз зі мною гукнімо: Хай живуть щасливо молодята Рудольф і Б'янка! — Хай живуть! — загукали вони хором. Негри заінтонували негритянський song. Коли стихло, я знову згрупував їх рухом руки, після чого, ставши насередині, добув пістолета й закричав: — А тепер, прощайте, панове, і з того, що ви за хвилину побачите, зробіть висновок — пересторогу, щоб ніхто не поривався відгадувати божественні заміри. Ніхто ніколи не зглибив задумів весни. Ignoratimus, мої панове, ignoratimus!
Я приклав пістолет до скроні і стрельнув, та в цю мить хтось вибив мені зброю. Обіч мене стояв офіцер фельд'єгерів і, тримаючи в руці папери, питав: — Чи то ви Йосиф N.?
— Так, — відповів я здивовано.
— Чи снили ви перед певним часом, — спитав офіцер, — стандардовий сон біблійного Йосифа?
— Можливо…
— Усе збігається, — сказав офіцер, дивлячись у папір. — Чи знаєте ви, що той сон був зауважений у найвищій інстанції і суворо скритикований?
— Я не відповідаю за свої сни, — сказав я.
— Ба ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарської і Королівської Величности ви заарештовані!
Я усміхнувся.
— Яка повільна машина справедливости. Бюрократія Його Цісарської і Королівської Величности дещо обважніла. Я давно здистансував той ранній сон вчинками набагато тяжчого калібру, за які сам хотів виміряти собі справедливість, і ось той задавнений сон рятує мені життя. Я до ваших послуг.
Неподалік наближалася колона фельд'єгерів. Я сам простягнув руки, щоб мені наклали кайдани. Ще раз обернув очі. Востаннє угледів Б'янку. Вона повівала хустинкою, стоячи на облавку. Гвардія інвалідів мовчки салютувала мені.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Літні ночі я вперше пізнав під час канікул в рік моєї матури. В нашому будинку, котрим через відчинені вікна цілими днями віяли подихи повітря, линули шуми та мерехтіння гарячих літніх днів, поселився новий жилець, вередливе й скімливе створіннячко — синочок моєї сестри. Він звів життя нашого дому до якихось примітивних стосунків, повернув соціальний розвиток до кочової й гаремної атмосфери матріархату з її таборищем постелі, пелюшок, вічно праної й просушуваної білизни, з неохайністю жіночого туалету, котрий тяжів до надміру вегетативно-невинних оголень, з кваснуватим запахом немовляти і набухлих від молока грудей.
Сестра після важких пологів виїхала на купальні, шваґро появлявся тільки тоді, коли сідали до столу, батьки ж до пізньої ночі були в крамниці. Над домом запанувала мамка маляти, експансивна жіночість котрої наростала й наростала бо покоїлась на її ролі матері-годувальниці. В ореолі цього маєстату вона накладала своїм розлеглим й тяжким існуванням на все життя нашого дому печать гінекратії, яка разом з тим була тріумфом ситої й розбуялої тілесності мудро поділеної між нею самою і двома дівчатами-служницями, котрим кожен рух давав змогу як павиний хвіст розпустити весь спектр їх самодостатньої жіночості. На тихе цвітіння й дозрівання саду повного шелестів листя, срібних полисків і тінистих задум наш будинок відповідав ароматом жіночості й материнства, що підіймався над сліпуче-білою білизною й квітучою плоттю. І коли тієї спопеляюче-яскравої пополудневої пори наполохано ставали диба фіранки відчинених навстіж вікон й блискучою шпалерою підіймалися напнуті на шнурках пелюшки, то крізь той білий сполох фулярів та полотнищ летіло пір'їсте насіння, пилок та загублені пелюстки — кімнатою пропливав сад з грою світла та тіней, з мандрівками шумів й замислень, так, ніби в цю пору Пана всі перепони й стіни піднялися і всім світом в відпливі думки й почуття пробігав дріж всеохоплюючої єдності.
Вечори того літа я коротав в кінотеатрі містечка і покидав його після останнього сеансу.
Виринаючи з чорноти стін кінотеатру, роздертих сполохами мерехтливих відблисків й тіней, я прибивався до тихого, світлого вестибюля, як до тихої господи з безмежжя розбурханої ночі.
Закінчивши фантастичну гонитву по вертепах фільму загнане серце заспокоювалось після ексцесів екрану в ясній, захищеній від натиску великої патетичної ночі стінами почекальні, в тому безпечному притулку, де час давно застиг і, надаремно хвиля по хвилі, в такт з раз і назавжди заданим ритмом глухого туркоту двигуна, від якого ледь дрижала будка касирки спливали яловим світлом лампи.
Занурений в нудьгу пізніх годин вестибюль, як очікувальні зали вокзалів, від яких вже давно відійшли всі потяги, хвилями здавався остаточним тлом буття, тим, що залишилось, коли вже по всьому, коли висяк розмай різноманіття. На великій кольоровій афіші вже повік заточується з чорним стигматом смерті на чолі Аста Нільсен, раз і назавжди відкриті смертним криком її вуста і теж назавжди розчахнуто-прекрасні очі.
Касирка вже давно пішла додому. Певно вовтузиться тепер десь в своїй кімнатчині коло розстеленого ліжка, яке чекало на неї як човен, щоб понести між чорних лагун сну, в перипетії його пригод та авантюр. Та, що сидить в будці, є тільки її оболонкою, оманливим фантомом, котрий дивиться знудженими, крикливо підмальованими очима в порожнечу світла, бездумно скліпує віями, щоб струсити золотий пилок сну, що без кінця сипеться з електричних ламп. Часом вона мляво усміхається до сержанта протипожежної охорони, котрий, сам давно покинутий своєю реальністю, підпирає стіну, назавжди знерухомівши в своїм блискучім шоломі, в безглуздій пишноті еполетів, срібних шнурів і медалів. Віддалік бряжчать в такт з двигуном шибки скляних дверей, що провадять в пізню липневу ніч, але рефлекс електричної люстри засліплює скло, як може латає ілюзій безпечної, недоступної для стихії величезної ночі пристані. Та врешті-решт чар почекальні тріскає, скляні двері відчиняються, червону портьєру надимає подих ночі, котра раптом стає всім.
Чи відчуваєте ви таємний, глибокий сенс тієї пригоди, коли миршавий, блідий випускник сам один покидає безпечний притулок й ступає в безмежжя липневої ночі? Чи перебреде він коли-небудь ті чорні мочарі, драговини й прорви безкінечної ночі, чи висадиться якогось досвіта в безпечному порті? Скільки десятиліть буде тягнутись та чорна одіссея?
Ніхто ще не написав топографії липневої ночі. В географії внутрішнього космосу ці карти не числяться.
Липнева ніч! З чим би її порівняти, як описати? Може, зрівняти її з нетрями величезної чорної троянди, що накриває нас стократним сном тисячі оксамитних пелюсток? Нічний вітер до глибин роздмухує її ефемерність і на її пахучім дні нас досягають погляди зірок.
Чи може порівняти її з чорним небозводом наших прикритих повік, повним леткого пилу, білого маку зірок, ракет і метеорів?
А може, порівняти її з довгим як світ нічним поїздом, що тягне безкінечним чорним тунелем? Йти липневою ніччю — це з трудом продиратись з вагона в вагон, між сонних пасажирів, по тісних проходах, задушливих купе і поперечних протягах.
Липнева ніч. Таємний флюїд мороку, жива, чуйна і рухлива матерія теміні, котра завжди щось неустанно творить з хаосу, щоб потім зразу ж закинути геть! Чорний багатоярусний будівельний ліс навколо сонного подорожнього, печери склепіння, ніші й яскині! Як нав'язливий базіка супроводжує вона самотнього мандрівця, замикає його в крузі своїх видінь, невичерпна на вигадки, маячню й фантазування, галюцинує перед ним зоряні далі, білі молочні дороги, лабіринти безкінечних колізеїв й форумів. Повітря ночі, той чорний Протей, що породжує задля забави оксамитні згустки та пасма запахів жасмину, каскади озону, раптові безповітряні ями, котрі як чорні бані наростають в безкінечність — потворні, налиті темним соком виногрона темряви. І пропихаюся між тих тісних фрамуг, схиляю голову під тими низько завислими арками й склепіннями, аж раптом стеля зривається, з зоряним віддихом на хвилю відкривається бездонний купол, щоб зразу ж знову засадити мене між тісних стін, переходів і фрамуг. В тих безшелесних заводях, в тих затоках темряви ще зависли обривки розмов залишених нічними мандрівцями, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шептів, яких не розвіяли подихи ночі. Часом ніч закриває мене в чомусь, що нагадує кімнату без дверей. Мене долає сонливість, не усвідомлюючи ноги ще йдуть, чи я вже давно відпочиваю в готельному номері ночі. Аж ось чую гарячий оксамитний поцілунок, загублений в просторі пахучими устами, відкривається якесь жалюзі, високо піднімаючи ноги переступаю через парапет вікна й мандрую далі під параболами спадаючих зірок. З лабіринту ночі виринає двоє подорожніх. Плетуться разом, витягають з темряви якийсь довгий, безнадійний хвіст розмови. Монотонно стукає по бруківці парасоля одного з них (такі парасолі носять на дощ зірок і метеорів), наче п'яні похитуються великі голови в пузатих капелюхах. Іншого разу мене на хвилю затримує конспіративний погляд чорного зизуватого ока — велика кістлява долоня з набухлими жилами стукоче через ніч на милиці ціпка, схопившись за ручку з оленячого рогу (в таких палицях бувають сховані довгі тонкі шпаги).
Нарешті на окраїні міста ніч кидає свої іграшки, скидає заслону, відкриває своє справжнє і вічне лице. Вона вже не замуровує нас в ілюзорному лабіринті привидів та галюцинацій, а відкриває перед нами свою зоряну вічність. Небозвід росте у безкінечність, сузір'я палають у всій своїй красі в позиціях одвічних, вони вимальовують на небі магічні фігури, так, ніби хочуть щось повідати, обвести своїм пронизливим мовчанням щось остаточне. Від мерехтіння тих далеких світів спливає кумкання жаб, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутним маком метеорів, який тихо всякає у всесвіт.
В якійсь годині ночі — сузір'я снили на небі свій одвічний сон — я знову опинився на моїй вулиці. Якась зірка зорила коло її витоку — пахла незнаним запахом. Коли я відкривав браму будинку протяг потяг нею, як темним коридором. В їдальні ще світилось, ниділи чотири свічки в бронзовому канделябрі. Шваґра не було. Відколи сестра від'їхала, він запізнювався на вечерю, приходив пізньої ночі. Прокинувшись від сну я деколи бачив як він роздягався з поглядом тупим і задуманим. Потім гасив свічки, розбирався догола і довго лежав без сну на холодному ліжку. Не зразу до нього приходив неспокійний півсон, який поступово сковував його велике тіло. Він ще щось воркотів, сопів, тяжко зітхав, боровся з якимось тягарем, який привалив йому груди. Інколи він зненацька вибухав тихим, сухим схлипом. Настрашившись я питав в темряві: — Що з тобою, Каролю? — Але він вже мандрував далі по свому тяжкому шляху сну, вперто видирався на якусь стрімку гору хропіння.
В відкрите вікно легко дихала ніч. В її великій, безформній масі переливався холодний пахучий флюїд, в її темних брилах слабли зв'язки, текли тонкі цівки запахів. Мертвотна матерія темряви шукала виходу в натхненних злетах запахів жасмину, але неозорі маси в глибинах ночі лежали все ще скуто й мертво.
Щілина в дверях до сусідньої кімнати світилась золотою, дзвінкою й чутливою як сон немовляти, яке вовтузилось там в колисці стрункою. Звідти долинало лепетання пестощів, ідилія між мамкою й дитиною, ідилія першої приязні, страждань і незлагод любовних підохочувана демонами ночі, котрі згущували темряву за вікном, приваблені теплою леліткою життя, яке там тліло.
З другої сторони до нашого покою прилягала порожня й темна кімната, за нею була спальня батьків. Напружуючи слух я чув як мого батька, котрий повис на грудях сну, в екстазі носило його небесними шляхами, як він всією істотою віддавався тому далекому парінню. Його співуче й далеке хропіння відображало всі перипетії тієї подорожі по незвіданих вертепах сну.
Так душі поволі входили в темний апогей, в ту позбавлену сонця сторону життя, форм якого ніхто живий не бачив. Вони лежали як мертві, страшно харчали й плакали, в той час як чорне потьмарення глухим свинцем лежало на їхніх душах. І коли нарешті вони минали чорний Надир, найглибший Оркус душ, коли в смертному поті долали його дивовижні миси, то міхи легень починали нову мелодію, наростали натхненним хропінням в сторону світання.
Глуха густа темрява толочила землю, її тілеса лежали забиті як чорні безвладні бички з виваленими язиками, з безсилих морд яких спливала слина. Але якийсь інший запах, якийсь інший колір темряви віщував далеке світання. Від затруєних ферментів нового дня темрява пухла, як на дріжджах росло її фантастичне тіло, розквітало в формі облуд, перетікало всіми коритами й діжами, поспішно, в паніці накисало, щоб досвіток не заскочив її на її розпусній плодовитості і не прицвяхував на віки вічні тих хворобливих вицвітів, тих потворних дітей самородства, що виросли з хлібних цебрів ночі, як демони, що купаються парами в дитячих купелях. Це той момент, коли і на найтверезішу, на найбезсоннішу голову на мить спадає заморока сну. Хворі, вбиті тугою й сум'яттям мають тоді хвилю розради. Хто знає, як довго триває той момент, коли ніч опускає завісу на те, що діється в її глибинах, але цей короткий антракт цілком достатній для зміни декорацій, для усунення величезної маси обладнання, для ліквідації великої вистави ночі з всією її темною, фантастичного помпою. Ти просинаєшся перестрашеним, з почуттям, що кудись спізнився і дійсно бачиш на горизонті світлу смугу світання і чорну єднаючу свою твердь землю.
Переклав Тарас ВОЗНЯК
У перших днях жовтня ми з матір'ю верталися з дачної місцини у сусідньому департаменті краю, в лісистому водозборі Солотвинки, пересиченому шумом тисячі джерельних струменів. Ще маючи у вухах перетиканий щебетом птахів шелест вільшин, ми їхали у великому старому повозі, розрослому величезною халабудою, як темна розлога господа, їхали стиснені серед в'юків, у глибокій, вистеленій алькові, в якій карта за картою спадали у вікні кольорові картини пейзажу, немов тасовані поволі з руки в руку.
Під вечір приїхали на видуте вітром плоскогір'я, на велике здивоване роздоріжжя краю. Небо над тим роздоріжжям глибоке, задихане, перетворюється в зеніті на кольорову розу вітрів. Тут була найдальша околиця краю, останній закрут, за яким відкривався долі розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, і тут стояв старий трухлявий прикордонний стовп із затертим написом і дуднів на вітрі.
Великі колеса повозу заскреготіли й загрузли в піску, мерехтливі спиці вмовкли, тільки велика халабуда стугоніла глухо, лопотала темно на перехресних вітрах, як ковчег, осілий на пустищі.
Мати платила мито, журавель рогатки піднісся зі скрипом, потім повіз в'їхав тяжко в осінь.
В'їхали в зів'ялу нудність величезної рівнини, у споловіле і бліде віяння, яке відкривало тут над жовтою долиною свою блаженну та мляву безмежність. Якась пізня й незмірна вічність здіймалась із бляклих далечин і в'янула.
Як у старому романі перегорталися пожовклі карти краєвиду, щораз блідіші і щораз кволіші, ніби мали скінчитися якоюсь великою розвіяною пусткою. У цій розвіяній марноті, у цій жовтій нірвані ми могли були заїхати поза межі часу й дійсності, залишитись уже назавжди в цьому краєвиді, в цьому теплому яловому віянні — нерухомий диліжанс на великих колесах, що зав'язнув серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит у старосвітському розсипаному романі — коли візник рештками сил шарпнув віжки і визволив повіз із солодкої летаргії цих вітрів і звернув до лісу.
Ми в'їхали в густу і суху пухнастість, у тютюнове в'янення. Умить стало навкіл нас затишно і брунатно, як у скриньці «Trabucos». У тому кедровому півмороку минали нас сухі та пахучі, як сигари, пні дерев. Ми їхали, ліс темнішав щораз більше, пахнув ароматніше тютюном, аж урешті замкнув нас немов у сухому корпусі віолончелі, яку глухо настроював вітер. Візник не мав сірників. Не міг засвітити ліхтарні. Коні, сапаючи, інстинктивно шукали у пітьмі дорогу. Клекіт спиць уповільнився і стих, ободи коліс м'яко їхали пахучою глицею. Мати заснула. Спливав час без ліку, сплітаючи у своєму спливанні чудернацькі вузли й абревіатури. Темрява була хоч око виколи, над халабудою гучав іще сухий шум лісу, коли ґрунт раптом збився під копитами коней у твердий вуличний брук, повіз звернув і зупинився. Стояв так близько до стіни, що ледь не терся об неї. Просто навпроти повозу мати намацала браму дому. Візник вивантажував в'юки.
Ми увійшли до великих, розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, як у старій порожній пекарні під ранок, як вигасне піч, або як у лазні пізньої ночі, коли покинуті ванни і цебра холонуть у темряві, у відмірюваній капанням крапель тиші. Цвіркун терпляче випорював з темряви оманливі шви світла, кволі стібки, від яких не ставало ясніше. Навпомацки знайшли ми сходи.
Коли досягли рипливої сходинки на повороті, мати сказала: — Збудися, Юзефе, падаєш з ніг, іще всього кілька сходинок. — Але я, непритомний від сонності, притулився міцніше до неї і заснув зовсім.
Ніколи потім не міг дізнатися у матері, наскільки реальним тої ночі було бачене мною крізь заплющені повіки, коли зморений тяжким сном, я впадав в глухе забуття, а скільки було плодом моєї уяви.
Сталася якась велика сутичка між моїм батьком, матір'ю та Аделею, протагоністкою цієї сцени, суперечка з якимсь фундаментальним значенням, як зараз здогадуюся. Марно пробую відгадати все невловимий її сенс, виною цьому ніші моєї пам'яті, сліпі плями сну, які намагаюся виповнити домислами, здогадами, гіпотезами. Безвладний і непритомний, відпливав усе знову й знову в глухе невідання, тоді як на запалі повіки дмухала зоряна ніч, розіп'ята у відчиненому вікні. Ніч дихала, рівно пульсуючи, і раптом скидала прозору завісу. Зазирала згори у мій сон своїм старим і вічним обличчям. Промінь далекої зірки, ув'язнувши у моїх віях, розливався сріблом на сліпому білкові ока, і крізь примружені повіки я бачив кімнату в світлі свічки, заплутаної в хаосі золотих ліній та зиґзаґів.
Зрештою, може, ця сцена відбулася коли-інде. Багато вказує на те, що я був її свідком значно пізніше, коли поверталися якогось дня, замкнувши крамницю, з матір'ю і прикажчиками додому.
На порозі хати мати скрикнула від здивування і захвату, прикажчики заніміли, вражені. Посеред кімнати стояв чудовий мідний лицар, правдивий святий Юр, побільшений кірасою, золотими щитами нараменників, усім лунким обладунком полірованих золотих блях. З подивом і радістю я впізнав настовбурчені вуса та наїжену бороду мого батька, що стирчали з-під тяжкого преторіанського шолому. Панцир хвилювався на його збуджених грудях, мідні обручі дихали шпарами, як тіло велетенської комахи. Ставши велетнем завдяки зброї та латам, у блиску золотих блях був подібний до архістратига небесних хоронителів.
— На жаль, Аделю, — казав батько, — ти ніколи не мала поняття про справи вищого порядку. Всюди і завжди перекреслювала мої починання вибухами бездумної злості. Але, закутий в обладунок, глузую зараз із твого лоскотання, яким ти доводила мене, беззбройного, до розпачу. Безсилий гнів розбирає тебе, зараз ти жалюгідно красномовна, простацтво і неперебірливість твоїх слів поєднуються з тупістю. Повір, мене переймає лишень смуток і співчуття. Ти, позбавлена шляхетного польоту фантазії, палаєш несвідомою заздрістю до всього, вищого за посередність.
Аделя зміряла батька сповненим безмежної погорди поглядом і, звертаючись до матері, мовила обурено, гублячи мимоволі сльози роздратування: — Забирає увесь наш сік! Виносить з дому усі слоїки з малиновим соком, який ми зварили разом цього літа! Хоче його дати цим нікчемам помпувальникам для випивки. І, на додаток, грубіянить мені. — Аделя схлипнула коротко.
— Капітан вогняної варти, капітан голодранців, — кричала, міряючи батька ненависним поглядом. — Маю їх всюди повно. Вранці, коли хочу зійти по печиво, не можу відчинити дверей. Звичайно — два з них заснули на порозі в сінях і загородили вихід. На сходах, на кожному уступі лежить по одному сплячому в мідній касці. Напрошуються до кухні, впихають крізь шпарки дверей свої кролячі писки в мідних бляшанках, стрижуть двома пальцями, як учні в школі, та скімлять благально: цукру, цукру… Виривають мені з рук відерце і летять принести води, танцюють навколо мене, залицяються, махають хвостами. Блимають при цьому раз-по-раз червоними повіками та огидно облизуються. Вистачає, що гляну на котрогось гостро, а зараз пухне йому лице безсоромним м'ясом, як індикові. І отаким давати наш малиновий сік!..
— Твоя посполита натура, — мовив батько, — плюндрує все, до чого торкнешся. Намалювала гідний твого куцого розуму образ цих синів вогню. Щодо мене, уся моя симпатія належить нещасному роду саламандр, оцим бідним знедоленим істотам. Уся вина цього святого колись роду була в тому, що запродався людям за ложку нікчемної людської страви. Оплачено йому це з погордою. Тупість плебсу безмежна. Доведено цих делікатних істот до найглибшого занепаду, до остаточного упослідження. Що ж дивного, що не смакує їм харч, цей огидний та простацький харч, що готується сторожихою міської школи в одному спільному казані для них та міських арештантів? Їх піднебіння, делікатні та геніальні піднебіння вогнистих духів, жадають шляхетних і темних бальзамів, ароматних і кольорових флюїдів. Тому цієї урочистої ночі, коли будемо сидіти святково у великій залі міської Ставропігії при білих накритих столах, у цій залі з високими, ясно освітленими вікнами, що відкидають полиски углиб осінньої ночі, а навколо зароїться місто тисячними світлами ілюмінації, буде кожний з нас із пієтетом і гурманством, властивим синам вогню, вмочати булку в бокалі малинового соку і поволі попивати цей шляхетний і густий лікер. Таким чином підживлюється внутрішнє єство пожежника, регенерується багатство кольорів, які цей народ викидає із себе у вигляді феєрверків, ракет і бенгальських вогнів. Моя душа сповнена ласки до їхньої нужди, до їхньої невинної деградації. Якщо я прийняв з їхніх рук капітанську шаблю, то тільки в надії, що вдасться мені піднести з занепаду це плем'я, випровадити їх з приниження і простерти над ними штандарт нової ідеї.
— Ти весь змінився, Якубе, — сказала мати, — ти чудовий. Не відійдеш, однак, на ніч з дому. Не забувай, що з часу мого повернення не мали ми можливості добре порозмовляти між собою. Щодо ж помпувальників, — мовила, звертаючись до Аделі, — то, по суті, здається мені, ти керуєшся якимось упередженням. Це милі хлопці, хоча нікчеми. Дивлюся завжди з приємністю на цих молодиків в зграбних одностроях, трохи занадто затягнутих у поясі. Мають багато природної елегантності і зворушують своєю ретельністю та запалом, з яким готові щомиті услужити дамам. Скільки разів впаде мені з руки на вулиці парасолька, розв'яжеться шнурок черевичка, завжди надбіжить котрийсь із них, сповнений хвилювання й палкої готовності. Не маю серця розчарувати цих палких бажань і чекаю терпляче завжди, поки прибіжить та услужить мені, від чого здається дуже щасливим. Коли віддаляється, сповнивши лицарський обов'язок, оточує його відразу громада колег, обговорюючи з ним жваво цей випадок, при чому герой відтворює мімікою, як усе відбувалося. На твоєму місці користала б охоче з їх галантності.
— Уважаю їх за дармоїдів, — відповів старший продавець Теодор. — Адже не допускаємо їх до гасіння пожеж через їх дитячу безвідповідальність. Досить побачити, з якою заздрістю пристають завжди при гурті хлопців, що граються метанням ґудзиків до стіни, щоби оцінити зрілість їх кролячого розуму. Коли долинає з вулиці дикий гамір гри, можна з абсолютною певністю, визирнувши з вікна, побачити серед гурту хлопчаків цих захоплених і нечулих здорованів, майже непритомних в розгнузданих змаганнях. На вид пожежі шаленіють з радості, плещуть у долоні та танцюють, як діти. Ні, до гасіння їх використати не можна. Користаємо до того з коминарів і міських міліціянтів. Залишаються тільки ігри та народні свята, при яких вони незамінні, Наприклад, при так званому штурмі Капітолію в темряві, восени, перебираються на карфагенян і облягають з пекельним галасом Василіянське нагір'я. Усі в той час співають «Hannibal, Hannibal ante portas».
При тім під кінець осені стають ліниві та сонні, засинають стоячи, а коли впаде перший сніг, не знайти їх бодай на лік. Розповідав мені один старий пічник, що при ремонті коминів знаходять їх учеплених до каналу димаря, нерухомих, як почварки, в пурпурових одностроях і блискучих касках. Сплять так, стоячи, упившись малиновим соком, сповнені всередині липкої солодкості і вогню. Витягають їх тоді за вуха і провадять, п'яних від сну і непритомних, до казарм, через ранкові осінні вулиці, кольорові від перших приморозків, тоді як вулична галайстра кидає за ними каміннями, а вони посміхаються своїм всидливим усміхом, сповненим вини і поганого сумління і хитаються, як п'яні, на ногах.
— Як би там не було, — сказала Аделя, — соку їм не дам. Не для того собі псувала шкіру, варячи його на пічці, щоби ці нікчеми його випили.
Замість відповіді мій батько підніс свисток до вуст і свиснув… Як ніби підслухували у шпарку від ключа, раптово постали чотири стрункі молодики і вишикувалися під стіною. Кімната посвітліла від блиску їхніх шоломів, а вони, ставши по-військовому, темні і засмаглі під ясними шишаками, чекали наказу. На батьків знак двоє з них ухопили з обох боків великого, оплетеного лозою, слоїка, повного пурпурової рідини, і поки Аделя здолала їм перешкодити, вже збігли з тупотом зі сходів, забравши дорогоцінний трофей. Двоє інших, віддавши військовий салют, віддалилися за тамтими.
Якусь хвилю здавалося, що Аделя вчинить щось несамовите, такі вогні метали її гарні очі. Але батько не чекав на вибух її гніву. Одним стрибком опинився на підвіконні та розпростер руки. Ми кинулися до нього. Ринок, засіяний вогнями, роївся від кольорового натовпу. Під нашим будинком вісім пожежників розтягнули в колі велику парусину. Батько оглянувся ще раз, зблиснув цілою пишністю обладунку, салютуючи нам мовчки, потім з простертими руками, світлий, як метеор, скочив у ніч, що пломеніла тисячами вогнів. Це була така чудова картина, що ми всі в захваті заплескали в долоні. Навіть Аделя, тамуючи свою образу, аплодувала цьому стрибкові, виконаному з такою елегантністю. Мій батько тимчасом м'яко зіскочив з простирадла і, струснувши з хрускотом бляшаною шкаралупою, став на чолі колони, яка, виходячи по двоє, розгорнулася в марші довгою лінією і віддалялася поволі вздовж шпалери натовпу, блискаючи мідними бляшанками касок.
Переклав Микола ЯКОВИНА
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
З чималого наукового доробку, якому мій батько віддавав такі нечасті хвилини спокою та внутрішньої рівноваги поміж рясними ударами поразок і катастроф бурхливого авантюрного життя, наймилішими його серцю були праці з порівняльної метеорології, зокрема дослідження специфічного, повного найсвоєрідніших особливостей клімату нашої провінції. Саме він, мій батько, заклав основи фахового аналізу кліматичних явищ. «Нарис загальної систематики осені» витлумачив раз і назавжди суть пори року, яка в нашому провінційному кліматі набирає затяжної, розгалуженої, паразитично розрослої форми, що під назвою «китайського літа» простягається далеко вглиб наших кольорових зим. Що тут ще казати? Він перший визначив похідний, вторинний характер цього пізнього явища, котре було не чим іншим, як певного ґатунку отруєнням клімату міазмами перезрілого і звироднілого барокового мистецтва, позгромаджуваного у наших музеях. Музейне мистецтво розкладається в нудьзі й забутті, цукруватіє, застоюється, наче старі варення, пересолоджує наш клімат і спричиняє малярійну пропасницю, кольорові шаленства, якими агонізує затяжна осінь. Краса — то недуга, повчав мій батько, то якийсь дрож таємничої інфекції, темне віщування посталого з глибин досконалості розкладу, вітаного зітханням найглибшого щастя.
Нехай кілька принагідних суттєвих зауважень про наш провінційний музей прислужаться до ліпшого зрозуміння справи… Початки його сягають XVIII століття і пов'язані з дивовижним колекціонерським запалом отців василіанів, які нагородили місто паразитичним наростом, що обтяжував місцевий бюджет надмірним і непродуктивним видатком. По низці років скарбниця Республіки, відкупивши за безцінь зібрання в зубожілого ордену, великодушно розтринькувала кошти на його опіку, демонструючи гідне королівської резиденції меценатство. Але вітці міста вже наступної генерації були значно практичніші і не затуляли очей на господарські потреби: після марних переговорів з кураторією колекції архікнязя, котрій силкувалися відпродати музей, вони замкнули його й ліквідували правління, призначивши останньому хранителю довічну пенсію. Під час переговорів експерти без усякого сумніву ствердили, що вартість зібрання грубо переоцінена місцевими патріотами. Поштиві отці набули у хвалебному завзятті немало фальсифікатів. Музей не мав жодного твору першорядного майстра, зате цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі лише фахівцям, забуті глухі завулки історії мистецтва.
Дивна річ: поштиві монахи мали мілітарні уподобання, більшість картин була баталістичного змісту. Спалені золоті сутінки мерхли на зітлілих від старості полотнах, де флоти галер і каравел, старі забуті армади трухлявіли в затоках без відпливу, гойдаючи на понадиманих вітрилах велич давно щезлих республік. Під закіптюженими й потемнілими лаками вгадувались ледь помітні обриси кінних сутичок. Крізь пустку погорілих кампаній, під темним і трагічним небом тяглися в грізній тиші поперемішувані кавалькади, охоплені зусібіч купчастою висипкою артилерійського вогню.
На картинах неаполітанської школи без кінця старіється смаглий і вуджений післяполудень, немов побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в'яне на очах у тих пропащих краєвидах, як у переддень космічної катастрофи. І тому такі жалюгідні усмішки і жести золотавих рибачок, що з манірною чарівністю продають в'язки риб мандрівним комедіантам. Цілий той світ давно рокований і давно минулий. Звідтіля та безмежна насолода останнього жесту, котрий ще триває — незрозумілий самому собі, все ще повторюваний, уже неповторний.
А далі ще в глибині цього краю, заселеного безтурботним племенем блазнів, арлекінів та птахоловів з клітками, у цьому неповажному і нереальному краї малі турчанки розпляцковують пухкими руками розкладені на дошках медівники, двоє хлопців у неаполітанських капелюхах носять повного галасливих голубів коша на палиці, що злегка вгинається під воркітливим крилатим вантажем. А ще глибше на самому крайчику вечора, на останньому відтинку землі, де на межі тьмяно-золотистої порожнечі хитається прив'ялий пучок аканту, — все ще точиться картярська гра, остання людська ставка перед великою ніччю.
Весь той розпродаж старої краси піддано болісній дистиляції під тиском літ, повних нудьги.
— Чи зможете зрозуміти, — питав мій батько, — розпач приреченої краси, її дні і ночі? Знову безупинно поривається вона до облудних торгів, інсценізує вдалі розпродажі, галасливі і юрмисті аукціони, захоплюється диким азартом, грає на baissê[3], шпурляє жестом марнотрата, гайнує своє багатство, щоб, тверезіючи, зауважити, що все це даремно і не виходить поза замкнене коло приреченої досконалості, і не гамує болісного надміру. Не дивно, що нетерплячість, безпорадність краси мусила врешті віддзеркалитися у нашому небі, розгорітися полум'ям над нашим обрієм, виродитись в атмосферні фокуси, у велетенські й фантастичні хмарні аранжементи, які я називаю нашою другою, нашою псевдоосінню. Ця друга осінь нашої провінції — не що інше, як хворобливий міраж, випромінений у гігантській проекції на наше небо вмираючою, ув'язненою красою наших музеїв. Ота осінь — то великий мандрівний театр, оманливий своєю поетичністю, величезна кольорова цибуля, що лущиться лушпина за лушпиною щораз новою панорамою. Ніколи не досягти ніякої суті. За кожною кулісою, коли вона зів'яне і згорнеться із шелестом, з'явиться нова осяйна картина, якусь мить жива і правдива, поки, гаснучи, не зрадить свого паперового походження. І всі перспективи виявляться мальовані, і всі панорами — з картону, і лише запах справжній, запах в'янучих куліс, запах великого гардероба, повного гриму і ладану. А в присмерку — великий розгардіяш і мазанина лаштунків, покидані жужмом костюми, серед яких без кінця вештаєшся, як серед шурхоту зів'ялого листя. Велике безладдя, і кожен тягне за шнури завіс, і небо, велике осіннє небо, висить у клаптях картин і повниться рипінням блоків. Поспішна гарячка, задиханий і пізній карнавал, паніка досвітніх бальних залів та вавілонська вежа масок, які не можуть втрапити до своїх справжніх шат.
Осінь, осінь, александрійська епохо року, що згромадиш у своїх величезних бібліотеках ялову мудрість 365 діб сонячного оберту. О старечі світанки, жовті, як пергамент, солодкі від мудрості, як пізні вечори! Передполудні, усміхнені хитро, як мудрі палімпсести, багатошарові, як пожовклі старі книги! Ах, день осінній, той старий пройдисвіт бібліотекар, що лазить у вицвілому халаті по драбинах і куштує конфітюри всіх віків і культур! Кожний краєвид для нього — це вступ до старого роману. Як же чудово бавиться він, випускаючи героїв давніх повістей на прогулянку під те задимлене й медяне небо, у тьмаву, смутну й пізню солодкавість світла. Яких нових пригод зазнає Дон Кіхот у Сопліцові? Як укладеться життя Робінзонові після повернення до рідного Болехова?
У задушливі й застиглі, золоті від зірниць вечори вичитував нам батько уривки зі свого манускрипту. Поривчий політ ідеї дозволяв йому хвилями забувати про грізну присутність Аделі.
Прилинули теплі молдавські вітри, насунуло велике жовте одноманіття, те солодке ялове віяння з півдня. Осінь не відступала. Наставали дедалі кращі й леткі, наче мильні бульбашки, дні й кожний видавався так до краю шляхетним, що всяка хвиля тривання була чудом надмірним і ледь не болісним.
У тиші глибоких і гарних днів змінювалась непомітно тканина листків, аж певного дня дерева постали в солом'яному вогні цілком здематеріалізованого листя, в красі легкій, як відцвілі пелюстки, як наліт кольорових конфетті — прекрасні пави й фенікси, котрі мусять лишень схитнутись і затріпотіти, щоб струсити те досконале, легше від папірчика, злиняле та непотрібне вже пір'я.
Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С 11;
«Ї», Львів;
«Сучасність», Київ, № 10, жовтень 1992 р., С. 25–27.
О п'ятій годині ранку — ранку, яскравого від раннього сонця — будинок наш уже давно купався в жагучому і тихому ранковому блиску. О тій торжественній годині, ніким не підстережений, він увесь тихенько входив — в той час як через покої у півмороці спущених штор ішов ще солідарно згідливий віддих сплячих — у фасаду, що пломеніла в сонці, в тишу раннього жару, мов би був зліплений на цілій поверхні з блаженно приспаних повік. Так, користаючи з тиші тих урочистих годин, дихав найперший вогонь ранку блаженно приспаним обличчям, розімлілим у блиску, лінеатурою рис, що ледь тремтіли через сон від марень тієї насиченої години. Тінь акації перед будинком, що яскраво хвилювалася на тих гарячих повіках, повторювала на їх поверхні, як на фортепіяно, знову й знову той самий полискливий свій і кучерявий вислів, сполоскуваний повівом, — даремно пробуючи вникнути у глиб того золотого сну. Полотняні штори всотували ранкову пожежу, порція за порцією, і смагло опалялися, умліваючи у безбережному блиску.
О тій ранній годині батько мій, не можучи вже знайти сну, сходив зо сходів, обвантажений книгами, щоб відімкнути крамницю, що знаходилась у партері кам'яниці. Впродовж хвилини він стояв у брамі нерухомий, витримуючи з приплющеними очима потужну атаку сонячного вогню. Обснована сонцем стіна будинку втягала його солодко у свою блаженно знівельовану пласкість, вигладжену до зникнення. На хвилинку він ставав батьком пласким, врослим у фасаду, і відчував, як руки розгалужені, тремтячі й теплі зарубцьовуються пласко серед золотого штукко фасади. (Скільки ж батьків вросло вже так назавше у фасаду будинку о п'ятій годині ранку, у хвилині, коли вони зіступали з останнього ступінчика сходів! Скільки ж батьків назавше стало таким чином придверниками власної брами, пласко різьбленими на фрамузі, з рукою на клямці і з обличчям, у самі рівнолеглі і блаженні борозни, по яких потім любовно водять пальці синів, шукаючи останніх батьківських слідів, втоплених уже назавше в універсальний усміх фасади). Але потім він остатком волі відривався, відновлював третій вимір і, знову олюднений, увільняв оковані двері крамниці від колодок і залізних штаб.
Коли він відчиняв те важке, оковане залізом крило крамничних дверей, буркотливий морок на крок сахався від входу, на п'ядь осувався у глиб крамниці, переміщався і ліниво вкладався у глибині. Невидимо димлячи з іще холодних плит хідника, ранкова свіжість ставала несміливо на порозі никлою, тремтливою смугою повітря. У глибині лежала темрява багатьох попередніх днів і ночей у не надкраяних паках сукна, уложена верствами, біжуча шпалерами углиб, у стлумлених походах і мандрівках, аж поки безсило зупинялась в самому осерді крамниці, в темному магазині, де вона розв'язувалася, вже незрізничкована й насичена собою, в глуху маячущу суконну праматерію.
Батько йшов уздовж тієї високої стіни шевйотів і кортів, водячи рукою по шторцях суконних пак, мов по розпорах жіночих суконь. Під його дотиком ті ряди сліпих тулубів заспокоювалися, завжди готові до переполоху, до переламання орднунґу, зміцнювалися у своїх суконних ієрархіях і порядках.
Для мого батька наша крамниця була місцем вічних скрух і гризот. Той твір його рук не віднині починав — доростаючи — напирати на нього з дня на день щораз настирливіше, переростати його грізно і незрозуміло. Він був для нього завданням надмірним, завданням над сили, завданням вознеслим і неохопним. Огром цієї претенсії жахав його. З грозою вдивлений у її велич, що їй цілим своїм життям, кинутим на цю одну карту, не міг догодити, — він бачив з розпачем легковажність крамівників, невиправданий, безтурботний оптимізм, їхні фіґлярні й бездумні маніпуляції, що пробігали на узбіччі цієї великої справи. З гіркою іронією досліджував він цю ґалерію облич, не засмучених жодною турботою, лобів, не заатакованих жодною ідеєю, ґрунтував до дна ці очі, невинну довірливість яких не каламутила й найменша тінь підозри. Чим же могла допомогти йому матір з цілою своєю льояльністю і відданістю? Відсвіт цієї надмірної речі не досягав її простої і незагроженої душі. Вона не була створена до героїчних завдань. Чи ж не бачив він, як поза його плечима вона порозумівалася прудким поглядом з крамівниками, рада з кожної неконтрольованої хвилини, у якій вона могла брати участь у їхніх безглуздих блазенствах?
Від цього світу легковажної безтурботности батько відмежовувався щораз більше, втікав у твердий устав свого чину. Вжахнений розв'язністю, що ширилася довкола, замикався у самотній службі високому ідеалові. Ніколи рука його не попускала затягнутих пряжок, ніколи не дозволяв він собі на полегшення режиму, на вигідну легкоту. На це міг собі дозволити Баланда і С-ка і ті інші дилетанти у цій галузі, яким чужий був голод досконалости, аскеза високої майстерности. Батько із скорботою дивився на занепад галузі. Хто з теперішньої генерації блаватних купців ще пам'ятав добрі традиції давнього мистецтва, хто з них ще знав, наприклад, що колона суконних валів, уложена на полицях шафи згідно з засадами купецького мистецтва, мусіла під з'їжджаючим згори до низу пальцем видати тон, як гама клявішів? Кому з теперішніх доступні були останні тонкощі стилю в обміні нотами, меморандумами й листами? Хто ще знав увесь чар купецької дипломатії, дипломатії доброї старої школи, увесь той повен напруження перебіг неґоціяцій, від непримиренної твердости, від замкнутої стриманости при появі повноважного міністра закордонної фірми почерез повільне танення під впливом невтомних запобігань і упадань дипломата аж до спільної вечері з вином, поданої прямо на бюрку, на паперах, у піднесеному настрої, серед щипання сідничок послужливої Аделі і серед приперченої і вільної розмови як між людьми, які знають, що від них вимагає хвилина й обставина — а закінченої обопільно корисним інтересом?
У тиші тих ранкових годин, під час котрих дозрівав сквар, батько мій сподівався знайти вдалий і натхненний прийом, якого потребував, щоб закінчити листа до вельмишановних Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні. То була рубана відсіч, дана необґрунтованим зазіханням тих добродіїв, репліка, що урвалася саме у вирішальному місці, де стиль листа мав піднестися до міцної й дотепної вершинної пуанти, у момент якої ставалося те коротке замикання, відчутне у легкому внутрішньому дрожі, після чого стиль міг уже тільки опасти зворотом, зробленим з розмахом, з елеґанцією, зворотом завершальним і дефінітивним. Батько відчував суть цієї пуанти, яка вже кілька днів від нього вислизала, сливе мав її між пальцями, все ще невловну. Йому бракло отої хвилини доброго настрою, моменту щасливої верви, аби взяти штурмом перешкоду, об яку він за кожним разом розбивався. Знову й знову сягав за чистим аркушем, щоб із свіжого розгону сфорсувати трудність, яка глузувала з його зусиль.
Тим часом крамниця поступово залюднювалася крамівниками. Вони входили червоні від раннього жару, оминаючи здалека бюрко батька, у бік якого зиркали тривожливо, повні нечистого сумління. Повні вад і слабостей, вони відчували на собі тягар його мовчазного несхвалення, якому нічого не могли протиставити. Ніщо не могло вблагати цього замкнутого у своїх турботах шефа, жодною запопадливістю не можна було до нього піддобритися, зачаєного, як скорпіон, за бюрком, з-над якого він ядовито блищав скельцями окулярів, шелестячи, як миша, серед паперів. Збудження його росло, невизначена пасія посилювалася, в міру того як жар сонця припікав щораз більше. Чотирикутник блиску на підлозі палав. Металічні й лиснючі польові мухи протинали блискавицями вхід до крамниці, на мить зупинялись на шпалетах дверей, ніби видмухані з металевого скла — скляні бульбашки, випахкані з гарячої люлечки сонця, із склодувні цього полум'яного дня — зупинялися з розширеними крильцями, повні льоту й хижости, і мінялися місцями у скажених зиґзаґах. У ясному чотирикутнику дверей умлівали в блиску далекі липи міського парку, звіддалік маленька церковна дзвіничка мріла зовсім близько в тому прозорому й тремтливому повітрі, як у тубусі люнети. Бляшані дахи палали. Над світом здималася величезна, золота баня спеки.
Батькове роздражнення росло. Він розглядався безпорадно, болісно скоцюрблений, виснажений діяреєю. В устах мав смак, гіркіший від полину.
Спека запікалася, загострювала лютість мух, заіскрювала світлисті пункти на їхніх металічних черевцях. Чотирикутник світла дійшов до бюрка, і папери пломеніли як Апокаліпсис. Очі, засвітлені надміром світла, не могли вже витримати його білої одноманітности. Крізь свої грубі хроматичні скельця батько бачить усі предмети обережені пурпурою, у фіолетово-зелених обвідках, і його охоплює розпач від цього виверження кольорів, від цієї анархії барв, що шаліє над світом у світосяйних оргіях. Руки його тремтять. Піднебіння гірке й сухе як перед атакою. У шпарах зморщок зачаєні очі з увагою стежать за розвитком подій у глибині.
Коли в годину полудня батько, вже на межі божевілля, безпорадний від спеки, тремтячи від безпредметного збурення, відступав до горішніх покоїв, і стеля над нами хряскала в тиші то тут, то там під його зачаєним чапінням, у крамниці наставала хвилина павзи і відпруження — приходила година полудневої сієсти.
Крамівники беркицькалися на паках сукна, розбивали на полицях суконні намети, звішували гойдалки з драперій. Відгортали глухі паки, випускали на свободу пухнасту, стократно згорнуту, столітню темряву. Роками злежаний, кайстровий морок, випущений на свободу, наповнював горішні простори духмяном іншого часу, запахом минулих днів, терпеливо уложених незліченними верствами за давніх, холодних осеней. Сліпі молі висипалися у змерхлому повітрі, пачечки пір'я і вовни кружляли по цілій крамниці з тим висівом темряви, і запах апретури, глибокий і осінній, наповнював це темне таборовище сукна і оксамиту. Бівакуючи серед цього таборовища, крамівники думали про фіґлі й витівки. Давали один одному загортати себе тісно аж по вуха в темне, холодне сукно і лежали так рядочком, блаженно знерухомлені під стосом пак — живі сувої, суконні мумії, водячі очима з удаваним жахом над своєю нерухомістю. Або давали себе хибати й підкидати аж під стелю на величезних розпростертих обрусах сукна. Глухе лопотіння тих плахт і віяння вахльованого повітря вганяло їх у непритомний захват. Здавалося, що ціла крамниця зривається до льоту, сукна вставали натхненні, крамники злітали з розвіяними полами, як пророки, у короткотривалих вознесіннях. Мати крізь пальці дивилася на ці фіґлі, розслабленість тих годин сієсти виправдувала в її очах найгірші вибрики.
Влітку крамниця дико й нехлюйно заростала зілиськом. Від сторони подвір'я, від магазину вікно ціле зеленіло від кропиви й хвощів, підводне й миготливе від листяних лиснінь, від гойдливих відсвітів. Мов на дні старої зеленої пляшечки, бзикали в ньому мухи у півмороці довгих, літніх пополуднів у невиліковній меланхолії — хворі й монструозні експонати, вигодувані на солодкому вині батька, косматі самітники, що цілий день оплакують свою прокляту долю у довгих монотонних епопеях. Ота звиродніла раса крамничних мух, схильна до диких і несподіваних мутацій, була щедра на здивачілих представників, плодів кровозмісних схрещень, вироджувалася в якусь надрасу обважнілих велетнів, ветеранів з глибоким і жалобним тембром, диких і похмурих друїдів власного страждання. До кінця літа урешті вилупилися ці самотні безбатченки, вже останні з роду, подібні до великих голубих жуків, німі вже і без голосу, із змарнілими крильми, і довершували смутне живоття, без кінця збігаючи зелені шиби в незмордованих і блудних мандрівках.
Рідко відчинювані двері заростали павутинням. Мати спала поза бюрком, у гамаку з сукна, повішеному між полицями. Крамівники, троюджені мухами, здригалися повні гримас, кидаючися в неспокійному літньому сні. На подвір'ї тим часом розросталося зілисько. Під дикою спекою смітник плодився генераціями гігантської кропиви і проскурняку.
Із зіткнення сонця і крапельки ґрунтової води зачиналася на тому шматочку землі з'ідлива субстанція зілиська, сварливий відвар, ядовитий дериват хлорофілу. Там варився цей лихоманливий фермент у сонці і буяв легкими листяними формаціями, багатократними, зубцюватими й поморщеними, тисячократно повтореними згідно з одним взором, згідно з утаєною в них єдиною ідеєю. Дорвавшися своєї хвилини, та заразлива концепція, та полум'яна й дика ідея ширилася як вогонь — зажеврена сонцем, вона росла під вікном пустою, бібулястою патяканиною зелених плеоназмів, зілляна марнота, розмножена стократно у несосвітенній і неприторенній бредні — паперова тандитна латанина, тапетуюча стіну магазину щораз більшими шелесними клаптями, пахнучими волохато, тапета на тапеті. Крамівники будилися з нетривкої дрімки з рум'янцями на щоках. Дивовижно збуджені, вони підводилися з постілок повні гарячкової заповзятливости, імаґінуючи героїчні буфонади. Цьковані нудьгою, вони колисалися на високих полицях і тарабанили ногами, надаремно видивлялися порожній простір Ринку, виметений скваром, за якою-небудь пригодою.
Траплялося тоді, що кметик із села, босий і зрібний, пристоював у дверях крамниці з ваганням, несміливо заглядаючи до середини. Для знуджених крамівників то була чудасія хоч куди. Вони блискавично спускалися з драбин, як павуки на вид мухи, і, вмент оточений, тягнений і попиханий, засипуваний тисячею питань, селючок, засоромлено усміхаючись, опинався від допитувань набрид. Шкробався у голові, усміхався, дивився з недовірою на підлабузливих льовелясів. А, то йшлося про тютюн? Але який, чи найпередніший, македонський, бурштиново-золотий? Ні? Може бути і звичайний, файковий? Махорка? Тільки ближче, ближче, прошу. Без остраху. Крамівники дериґували його серед компліментів легкими штурханцями у глиб крамниці, до бічної ляди при стіні. Крамівник Леон, увійшовши за контуар, силкувався висунути фіктивну шухляду. О, як же він, бідний, мучився, як пригризав губи від даремного зусилля! Ні! Слід було гупати в черево ляди п'ястуками з розмахом, з усієї сили. Кметик, заохочений крамівниками, робив це з перейняттям, повен уваги і зосереджености. Врешті, коли то не помагало, він виліз на стіл, тупаючи босими ногами, згорблений і сивенький. А вони заходилися від сміху.
Отоді то стався той гідний жалю інцидент, який наповнив нас усіх сумом і соромом. Ніхто з нас не був без вини, хоч ми й не діяли з злої волі. То була радше наша легковажність, брак поваги й розуміння до всіх батькових турбот, то була радше наша необачність, яка при недовідомій, загроженій, схильній до крайнощів натурі батька, допровадила до тих воістину фатальних наслідків.
В той час як ми, стоячи півколом, бавилися якнайліпше, батько тихо всунувся до крамниці.
Ми прогледіли момент його входу. Спостерегли його лише тоді, коли раптове розуміння зв'язку речей прошило його блискавкою і викривило його лице диким пароксизмом жаху. Мати прибігла перелякана: — Що тобі таке, Якове? — заволала вона без передиху. Хотіла його, зрозпачена, гупнути межи плечі, як когось, хто захлинувся. Але було вже запізно. Батько весь з'їжачився й нагороїжився, обличчя його поспішно розкладалося на симетричні члени жаху, заляльковувалося невтримно на очах — під тягарем неохопної поразки. Заки ми встигли зрозуміти, що сталося, він ґвалтовно завібрував, задзижчав і війнув нам перед очима монструозною, бузючою, косматою сталево-блакитною мухою, що оббивалася в знавіснілому леті об усі стіни крамниці. Перейняті до глибини, слухали ми безнадійний лемент, глуху скаргу, модульовану промовисто, пробігаючу вниз і вгору через усі реєстри незглибленого болю, неприголубленого страждання, під темною стелею крамниці.
Ми стояли спантеличені, глибоко засоромлені тим жалюгідним фактом, уникаючи навзаєм наших поглядів. У глибині серця ми відчували певну полегшу, що в критичну хвилину, він знайшов-таки той вихід з глибокого блямажу. Ми подивляли безкомпромісний героїзм, з яким він кинувся без пам'яті в ту сліпу вуличку відчаю, з якої, здавалося, вже не було повернення. Слід було, зрештою, сприйняти той крок батька cum grano salis. Це був радше внутрішній жест, ґвалтовна й розпачлива демонстрація, оперуюча, однак, мінімальною дозою дійсности. Не треба забувати: більшість того, що ми тут оповідаємо, можна покласти на карб тих літніх аберрацій, тої канікулярної півдійсности, тих безвідповідальних марґіналій, що пробігали без жодної гарантії на рубежах мертвого сезону.
Ми дослухалися в мовчанні. То була рафінована батькова помста, його відплата на наших сумліннях. Ми були відтоді назавше приречені чути те жалісне низьке бучання, що скаржилось щораз настирливіше, щораз болісніше, і раптом мовкло. Якусь хвилину ми з полегшею куштували ту тишу, ту доброчинну павзу, під час якої в нас будилася несмілива надія. Але по хвилині воно поверталося невлагоджене, все більш плаксиве й роздражнене, і ми розуміли, що для того безбережного болю, для тієї бузючої клятьби, приреченої на бездомне оббивання об усі стіни — не було мети, ані визволення. Той глухий на всі вмовляння, плаксивий монолог і ті павзи, під час яких він, здавалося, на хвилинку забував про себе, щоб потім пробудитися з тим голоснішим і гнівним плачем, як коли б він з розпачем відкликав попередню хвилину влагодження, — роздражнювали нас до глибини. Страждання, якому нема кінця-краю, страждання, з упором замкнуте у колі своєї манії, страждання, з самозабуттям, з запеклістю само себе бичуюче — стає кінець-кінцем незносне для безпорадних свідків нещастя. Той безнастанний, гнівний заклик до нашого милосердя містив у собі надто виразний докір, надто яскраве оскарження нашого власного блаженного етапу, щоб не будити спротиву. Ми всі в душі реплікували, сповнені люті замість скрухи. Чи вже направду не було в нього іншого виходу, як кинутись наосліп у той жалюгідний і безнадійний стан, і чи, попавши в нього із своєї ачи з нашої вини, не міг він знайти більше гарту духу, більше гідности, щоб знести його без скарги? Матір тільки на превелику силу гамувала гнів. Крамівники, сидячи на драбинах у тупому остовпінні, криваво мріяли, подумки ганялися із шкіряною ляпавкою по полицях, і очі наливалися їм червоно. Полотняна маркіза над порталом яскраво хвилювалася у спеці, пополудневий сквар мчав милями ясної рівнини, пустошачи далекий світ під собою, а в півмороці крамниці під темною стелею кружляв мій батько, заплутаний без виходу у петлиці свого льоту, знавіснілий, сам себе мотаючий у відчаєних зиґзаках своєї гонитви.
Яке мале, по суті справи, значення мають, усупереч усім сподіванням, такі епізоди, виникає з факту, що ще того самого дня увечорі сидів мій батько, як звичайно, над своїми паперами, — інцидент, здавалося, було давно забуто, глибоку уразу переборено і затерто. Природньо, що ми стримувалися від будь-яких натяків. Ми з задоволенням дивилися, як у позірно повній рівновазі духу, у начеб погідній споглядальності він шпетненько записував сторінку за сторінкою своїм каліграфічним, рівним письмом. Тим важче, зате, давалися затерти сліди компромітуючої особистости бідного кметика — відомо, як уперто закорінюються залишки такого типу на певних підложжях. Ми вмисно недобачали його протягом тих порожніх тижнів, танцюючого в тому темному куті на ляді, з дня на день меншого, з дня на день сірішого. Майже вже недостережний, він усе ще подригував в тому самому місці на своєму посту, добродушно усміхнений, згорблений над лядою, невтомно постукував, уважно наслухаючи, говорив щось потиху до себе. Стукання стало властивим його покликанням, в якому він безповоротно затрачувався. Ми не оговтували його. Надто далеко вже він був зайшов, щоб іще можна було його досягнути.
Літні дні не мають присмерку. Ми й не зоглянулися, а була вже ніч у крамниці, запалено велику нафтову лямпу, і крамнична справа точилася далі. В ті короткі літні ночі не оплачувалося вертати додому. В той час як пливли години ночі, батько сидів у позірному зосередженні і значив марґінеси листів дотиками пера у чорні літаючі зірочки, чорнильні чортики, косматі пір'їнки, що блудно вирували в полі зору, атоми темряви, відірвані від великої літньої ночі за дверима. Та ніч за дверима порошила, як порхавка, висівався в тіні умбри той чорний мікрокосмос темряви, заразлива висипка літніх ночей. Окуляри осліплювали його, нафтова лямпа висіла за ними, як пожежа, оточена плутаниною блискавок. Батько чекав, чекав нетерпеливо, і наслухував, вдивлений у яскраву білість паперу, через яку пливли ті темні галактики чорних зірок і пилів. Поза батьковими плечима, начебто без його уділу, точилася велика гра у справі крамниці, точилася, дивна річ, на образі, що висів за його головою, між реєстратурою а люстром, у ясному світлі нафтової лямпи. То був образ-талісман, образ нез'ясований, образ загадковий, інтерпретований без кінця, мандруючий із покоління в покоління. Що ж він зображав? То був безконечний диспут, що точився од віків, ніколи не докінчений процес між двома розбіжними засадами. Стояли там напроти себе два купці, дві антитези, два світи. — Я продавав у кредит, — кричав худий, обдертий і остовпілий, і голос йому заламувався з розпачу. — Я продавав за готівку, — відповідав грубий у фотелі, закладаючи ногу на ногу і перебираючи великими пальцями сплетених на череві долонь. Як же ненавидів батько грубого! Знав їх від дитини. Вже на шкільній лаві наповнював його огидою той опасистий егоїст, що пожирав безконечну кількість булок з маслом на перервах. Але не солідаризувався батько і з худим. Він зуміваючись дивився, як уся ініціятива вислизала йому з рук, загарбана двома тими диспутантами. Із спертим віддихом, із знерухомілим зизом з-за зсунутих окулярів очікував батько висновку, з'їжачений і до глибини перейнятий.
Крамниця, крамниця була незглибима. Вона була метою всіх думок, нічних ясувань, нажаханих задумувань батька. Нез'ясована і без границь, стояла вона поза всім, що діялося, похмура й універсальна. Вдень ті суконні генерації лежали, повні патріярхальної поваги, уложені за старшинством, вишикувані за поколіннями й десценденціями. Але вночі виривалася бунтівна, суконна чорнота і штурмувала небо в пантомімічних тирадах, в люциферичних імпровізаціях. Восени крамниця шуміла, випливала з себе, нахлинена темним сортиментом зимового товару, немов би цілі гектари лісів рушили з місця великим, шумливим краєвидом. Влітку, в мертвому сезоні, вона меркнула й сахалася до своїх темних резерватів, недоступна й буркотлива у своєму суконному маточнику. Крамівники гупали по ночах дерев'яними ліктями, мов ціпами, в глуху стіну так, наслухаючи, як вона ричала болісно у глибині, замурована в ведмежому суконному ядрі.
По тих глухих ступенях повсті батько зіступав у глиб генеалогії, на дно часів. Він був останній з роду, був Атласом, на барках якого спочивав тягар величезного заповіту. Днями і ночами роздумував батько над тезою того заповіту, силкувався у раптовім зблиску зрозуміти його meritum. Нераз він запитливо поглядав, повен очікування, на крамівників. Сам без знаків у своїй душі, без осяянь, без директив, очікував він, що їм, молодим і наївним, щойно залялькованим, об'явиться раптом сенс крамниці, який від нього затаївся. Він припирав їх до стіни чіпким морганням, але вони, тупі й белькочучі, ухилялися від його погляду, втікали зором, плетучи в збентеженні неприторенні нісенітниці. Ранками, спираючися на високого ціпка, батько мандрував, мов пастир, серед тої сліпої вовняної отари, тих тлумних заторів, тих гойдливих бекаючих тулубів, без голови, при водопої. Ще чекав, ще відволікав ще ту хвилину, коли подвигне весь свій люд і рушить у гамірну ніч тим нав'юченим, муравліючим, стократним Ізраїлем…
Ніч за дверима була як з олова — без простору, без повіву, без шляху. По кількох кроках вона сліпо кінчалася. Тупцювалося як у півсні, на місці край цієї прудкої межі, і в той час як ноги в'язли, вичерпавши скупий простір, думка бігла далі, без кінця, допитувана безнастанно, брана на вивідки, проваджена через усі манівці тієї чорної діялектики. Диференціяльна аналіза ночі точилася з себе самої. Аж насамкінець ноги повністю зав'язали в тому глухому завулку без відпливу. Стоялося там потемки, у найінтимнішому закутку ночі, мов би перед пісуаром, у глухій тиші, цілими годинами, з почуттям блаженного блямажу. Тільки думка, полишена на себе, звільна розкручувалася, заплутана анатомія мозку розмотувалася, як з клубка, і серед в'їдливої діялектики точився без кінця абстракційний трактат літньої ночі, переберкицькувався серед логічних ламанців, підтримуваний зобабіч неструдженими й терплячими індаґаціями, софістичними питаннями, на які не було відповіді. Так він насилу профілософовувався крізь спекулятивні простори тієї ночі і входив, уже безплотний, в остаточну глушину.
Було вже глибоко за північ, коли батько мій раптово підняв голову з-над паперів. Він підвівся, повен важности, з розширеними очима, весь одмінений у слух. — Іде, — сказав він з розпроміненим обличчям. — Отворіть. — Покіль старший крамівник Теодор підбіг до скляних дверей, загачених ніччю, вже протиснувся через них обвішаний клунками, чорнобородий, пишносяйний і усміхнений — гість давно очікуваний. Пан Яків, до глибини зворушений, вибіг назустріч, кланяючись, і простягнув обидві руки. Обнялися. Якусь хвилину здавалося, що то чорний, низький, блискучий льокомотив потяга заїхав безгучно під самі двері крамниці. Баґажевий у шапці залізничника вніс на плечах здоровенний куфер.
Ми ніколи не довідалися, ким насправді був той знакомитий гість. Старший крамівник Теодор незламно тримався погляду, що то був власною персоною Хрістіян Зайпель і Сини (механічні прядильні і ткальні). Небагато промовляло за цим, мати не приховувала застережень щодо цієї концепції. Як би не стояла справа, не було сумніву, що то мусів бути могутній демон, один з філярів Крайового Союзу Кредиторів. Чорна ароматна борода обрамляла його тлусте, лискуче і повне достоїнства обличчя. Обхоплений батьковим раменом, він ішов серед уклонів до бюрка.
Не розуміючи чужоземцевої мови, ми з респектом слухали ту церемоніяльну бесіду, повну усміхів, приплющених очей, делікатного й повного чулости плескання по плечах. Після обміну тими вступними ґречностями, панове перейшли до суті справи. На столі розложено книги й папери, відкорковано пляшку білого вина. З пряними сигарами в кутиках уст, з обличчям, стягнутим у гримасу оприскливого вдоволення, панове обмінювалися короткими паролями, односкладовими знаками порозуміння, чіпко притримуючи пальцем властиву позицію книги, з крутійським зблиском авґурів у погляді. Дискусія поволеньки гарячіла, знати було насилу гамоване хвилювання. Закусували губи, сигари звисали гіркі й вигаслі з раптом розчарованих і повних нехоті облич. Дрижали від внутрішнього збурення. Батько мій дихав через ніс з плямами під очима, волосся йому з'їжачилося над спітнілим чолом. Ситуація завогнювалася. Була хвилина, коли оба панове зірвалися зо своїх місць і стояли непритомні, важко сопучи і сліпо блищучи скельцями окулярів. Нажахана мати почала благально плескати батька по плечах, щоб запобігти катастрофі. На вид дами оба панове стямилися, пригадали собі товариський кодекс, уклонилися собі з усміхом і засіли до дальшої праці.
Біля другої по півночі батько врешті ляснув важкою обкладинкою головної книги. Ми з неспокоєм слідкували за обличчями обох співбесідників, на чию сторону перехилялася перемога. Гумор батька видавався нам штучним і вимушеним, натомість чорнобородий розпирався у фотелі із схрещеними ногами і весь дихав зичливістю й оптимізмом. З нарочитою гойністю він розділяв напої між крамівників.
Склавши папери й рахунки, панове підвелися з-над бюрка. Їхні міни були навдивовижу обіцяючі. Порозуміло моргаючи до крамівників, вони давали зрозуміти, що повні підприємливости. Вдавали охоту на круту бірбантку за плечима матері. То були пусті похвалки. Крамівники знали, що про це думати. Та ніч не провадила нікуди. Кінчалася над ринштоком, у відомому місці, сліпою стіною ніщоти і стидливого блямажу. Всі провадячі в неї стежки вертались назад до крамниці. Всі ескапади, повзяті у глиб її просторовищ, від початку мали зламані крила. Крамівники відморгували з ґречности.
Чорнобородий і батько, взявшися під руку, вийшли з крамниці дуже розохочені, відпроваджувані поблажливими поглядами крамівників. Туж за дверима гільйотина ночі втяла їм одним замахом голови, вони шубовснули в ніч, як у чорну воду.
Хто дослідив безодню липневої ночі, хто проміряв, скільки саженів углиб треба летіти в порожнечу, в якій нічого не діється? Пролетівши всю ту чорну нескінченність, вони знову стояли перед дверима крамниці, немовби щойно вийшли, віднаходячи страчені голови з учорашнім і ще не зужитим словом на устах. Стоячи так, не знати як довго, вони монотонно гомоніли, нібито вертаючись з далекої виправи, зв'язані побратимством сповидних пригод і нічних авантур. Зсували назад капелюхи жестом підхмелених, заточувалися на м'яких ногах.
Обминаючи освітлений порталь крамниці, вони нишком увійшли в браму будинку і почали тихцем переправлятися через скрипучі сходи поверху. Так вони продісталися на тильний ґанок перед вікно Аделі і намагалися заглянути до сплячої. Не могли її добачити, вона лежала у тіні з розхиленими стегнами, безпритомно спазмуючи в обіймах сну, з головою, відкинутою назад і пломеніючою, фанатично заприсяжена снам. Вони дзвонили в чорні шиби, співали сороміцькі куплети. Але вона, з летаргічним усміхом на розтулених устах, мандрувала заклякла й каталептична на своїх далеких дорогах, на милі віддалена й недосяжна.
Тоді, розкинувшись на поруччях балькону, вони позіхали широко й голосно, вже зрікшися мети, і тарабанили ногами в дошки балюстради. О якійсь пізній і невідомій годині ночі вони знаходили свої тіла, невідомо яким чином, на двох вузьких ліжечках, погойдувані на високо скупченій постелі. Рівнолегло плинули, сплячи наввипередки, напереміну випереджуючися працьовитим галопом хропіння.
На якомусь кілометрі сну — чи сонний нурт злучив їхні тіла, чи їхні сни неспостережно зійшлися в одно? — вони вчули у якомусь пункті того чорного безпростору, що, лежачи собі в обіймах, боряться між собою важким безпритомним змаганням. Дихали собі в обличчя серед ялових зусиль. Чорнобородий лежав на батькові, як Ангел на Якові. Але батько стиснув його з усіх сил колінами і, заклякло відпливаючи в глуху відсутність, іще крав нищечком коротеньку поживну дрімку між одним і другим раундом. Так вони боролися, — за що? за ім'я? за Бога? за контракт? — змагалися в смертельнім поті, добуваючи з себе останньої сили, в той час, як нурт сну відносив їх у щораз дальші і дивніші околиці ночі.
Назавтра батько ледь кульгав на одну ногу. Його обличчя променіло. На самім світанку він знайшов готову й осяваючу пуанту листа, за яку даремно боровся стільки днів і ночей. Чорнобородого ми більше не уздріли. Він виїхав над ранком з куфером і клунками, ні з ким не прощаючись. То була остання ніч мертвого сезону. Починаючи з тої літньої ночі, потяглися для крамниці сім довгих років урожаю.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Подорожували довго. Бічною, забутою віткою, де потяг курсує лише раз на тиждень, їхало всього кілька пасажирів. Ніде більше не доводилося мені бачити таких архаїчних, вилучених з інших ліній вагонів, просторих, як кімнати, темних та з багатьма закапелками. Заламані під різними кутами коридори, лабіринтові порожні й зимні купе чаїли в собі якесь дивовижне занехаяння, щось зовсім моторошне. У пошуках затишного кутка я переходив з одного вагона до другого. Скрізь дуло, холодні протяги просвердлювали наскрізь увесь поїзд. Подекуди на підлозі сиділи люди з клунками, не насмілюючись зайняти дуже високі порожні лавиці. Зрештою, випуклі цератові сидіння були холодні, як лід, і липкі від старості. Ніхто не сідав на безлюдних станціях. Без гудка, без пихкання, поволі й ніби в задумі потяг рушав далі.
Трохи підтримував мені компанію мовчазний замислений чоловік у подертому залізничному мундирі. Притискав хустку до підпухлого зболілого обличчя. Потім і він щезнув десь, непомітно зійшов на котрійсь зупинці. Тільки й зосталося по ньому — втиснене в соломі місце та знівечена чорна валізка, яку забув.
Хитаючись, я брів у соломі та покидьках крізь усі вагони. Гойдалися на протягах навстіж відкриті двері купе. Ніде жодного пасажира. Нарешті стрів кондуктора у чорній уніформі цієї залізничної лінії. Він завивав грубою хусткою шию, пакував свої манатки, ліхтарі, службову книжку.
— Доїжджаємо, пане, — мовив, глянувши на мене зовсім безбарвними очима. Потяг поволі, без сапання і стукоту, спинявся, немов з останнім подихом пари з нього виходило життя. Стали. Тиша і пустка, ніяких станційних будівель. Кондуктор, сходячи, показав, у якому напрямі санаторій. З валізою у руці я пішов вузьким білим гостинцем, що ховався у темній гущавині парку. Краєвид зацікавив мене. Дорога, якою я ступав, здіймалася на узгір'я, звідки проглядався увесь виднокіл. День був зовсім сірий, без акцентів. І, може, під впливом важкої й безбарвної атмосфери так виразно темнів великий амфітеатр горизонту з розлогим лісовим пейзажем, кулісами з чимдалі сіріших пасом та верств лісу, які спливали обабіч пологими схилами. Темний величний пейзаж, здавалося, ледь помітно плив сам у собі, пересувався, як сповнене прихованого руху хмарне і розбурхане небо. М'які паси й лямівки лісів шуміли, і шум наростав, як морський приплив, що непомітно наближається до суходолу. Біла серед темної динаміки лісу дорога, здіймаючись угору, вилася, мов мелодія, низкою широких акордів, стискувана потужними музичними масами, які її врешті поглинали. Я відчахнув з придорожнього дерева галузку. Зелень листків була дуже темна, аж чорна. Якась дивно насичена чорнота, глибока і благодійна, як сон, повний сили й наснаги. І всі сірі відтінки краєвиду були похідними цієї єдиної барви. Такого кольору набуває інколи у нас краєвид у просякле дощами, похмуре літнє смеркання. Така ж глибока і спокійна відчуженість, така ж збайдужіла й остаточна заціпенілість, що вже не потребує потіхи барв.
У лісі було темно, як поночі. Я ступав навмання тихою глицею. Коли дерева порідшали, під ногами у мене задудніли колоди мосту. На його другому кінці серед чорноти дерев мріли сірі багатовіконні стіни готелю, рекламованого як санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Входилося в них просто з містка, охопленого обабіч хиткими балюстрадами з березових жердок. У коридорі панували півсутінь та урочиста тиша. Я почав посуватися навшпиньки від дверей до дверей, читаючи у темряві виписані над ними номери. На повороті нарешті спіткав покоївку. Вибігла з покою, мов вирвалася з чиїхось нахабних рук, задихана і збуджена. Ледве розуміла, що я до неї говорив. Мусив повторити. Безпорадно крутилася.
— Чи ви мою депешу отримали?
Розвела руками, її погляд помандрував убік. Чекала тільки нагоди кинутись до напіводчинених дверей, на які косувала очима.
— Я приїхав здалеку, я замовив покій телеграфом, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?
Не знала.
— Може, зайдіть, пане, до ресторану, — плуталась. — Зараз усі сплять. Коли лікар устане, покличу вас.
— Сплять? Але ж день, до ночі ще далеко…
— У нас завжди сплять. Хіба не знаєте? — Звела на мене зацікавлений погляд. — Зрештою, тут і не буває ночі, — додала кокетливо. Вже не збиралася утікати, вертілася, торсаючи пальцями мереживо фартушка.
Лишив її. Увійшов до напівтемного ресторану. Столики, великий буфет на цілу стіну. По тривалій перерві я знову відчув апетит, утішившись самим видом тістечок і тортів, якими щедро були заставлені буфетні полиці. Поклав валізку на один столик, решта стояли порожні. Ляснув долонями. Ніхто не озвався. Я заглянув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Широким вікном чи лоджією вона відкривалась на знайомий уже пейзаж, що в обрамленні ніші поставав із глибоким смутком і самозреченням, як жалобне memento. На скатерках столів виднілися рештки недавнього частування, відкорковані пляшки, недопиті чарки. Де-не-де лежали ще чайові, не підібрані челяддю. Я повернувся до буфета, придивляючись до здоби та паштетів. Виглядали дуже смаковито. Я задумався, чи випадає самому обслужитись. Відчув приплив незвичної зажерливості. Особливо один ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом нагонив мені оскому. Я вже збирався підхопити одне тістечко срібною лопаткою, коли відчув когось позад себе. Покоївка тихо ввійшла у м'яких пантофлях і торкнулася пальцями мого плеча.
— Пан лікар запрошує вас, — мовила, оглядаючи свої нігті. Ступала переді мною і, певна магнетизму, спричиненого грою її стегон, зовсім не оглядалася. Бавилася підсиленням цього магнетичного впливу, регулюючи віддаль між нашими тілами, поки ми минали десятки нумерованих дверей. У цілковитій тиші прихилилася на якусь мить до мене.
— Це лікареві двері, — шепнула, — заходьте.
Лікар Ґотард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.
— Ми отримали вашу депешу ще вчора, — сказав. — Вислали на станцію санаторського візка, а ви приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?
— Батько ще живий? — запитав я, зводячи неспокійний погляд на його усміхнене обличчя.
— Живий, звичайно, — спокійно витримав він мій тривожний погляд. — Зрозуміло, в зумовлених обставинами межах, — додав, мружачи очі. — Ви ж бо знаєте, як і я, що з погляду вашого дому, з погляду вашої вітчизни — батько помер. Цього не можна повністю відшкодувати. Та його смерть дещо затьмарює й тутешнє буття.
— А сам батько не знає, не здогадується? — спитав я пошепки. Лікар Ґотард заперечливо похитав головою.
— Не хвилюйтеся, — мовив притишеним голосом. — Наші пацієнти не здогадуються, вони не можуть здогадатися… Адже весь фокус полягає в тому, — додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його механізм, — що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут просто батькова смерть іще не настала — та смерть, яка спіткала його у вашій вітчизні.
— У такому разі, — сказав я, — батько зараз або вмирає, або й цілком при смерті…
— Ви не розумієте, — поблажливо й водночас нетерпляче Ґотард відрік. — Ми відновлюємо тут минулий час з усіма його можливостями, тобто і з можливістю одужання. — Він дивився на мене з усміхом, тримаючись за бороду. — А зараз, напевне, захочете побачитися з батьком. Згідно з вашим розпорядженням, ми зарезервували друге ліжко у батьковій кімнаті. Я проведу вас.
Як тільки ми вийшли до темного коридору, лікар Ґотард почав говорити пошепки. Я ще зауважив, що він, як і покоївка, має на ногах повстяні пантофлі.
— Це ми дбаємо, щоб наші пацієнти добре висиплялися, ощаджуємо їхню життєву енергію. Зрештою, вони й так не мають тут жодного ліпшого заняття. — Він спинився під котримись дверима, приклав пальця до вуст.
— Заходьте тихо, — батько спить. Ви теж лягайте. Це найкраще, що можете зараз зробити. До побачення.
— До побачення, — шепнув я, відчуваючи шалене серцебиття. Натиснув клямку, двері подалися, відхилилися, як беззахисно розкриті уві сні вуста. Я ввійшов досередини. Кімната була майже порожня, сіра і гола. Під маленьким віконцем у пишній постелі на простому дерев'яному ліжку спав мій батько. Його глибокий віддих видобував із глибини сну цілі поклади хропіння. Вся кімната, здавалося, була викладена тим хропінням від підлоги до стелі, а тим часом прибували нові й нові партії. Я, зворушений, дивився на схудле й змізерніле батькове обличчя, поглинуте працею хропіння, обличчя, котре, покинувши у глибокому трансі свою земну оболонку, десь на далекому березі сповідалося урочистим відлічуванням миттєвостей свого буття.
Другого ліжка не було. Від вікна віяло пронизливим холодом, і грубка теж не була напалена.
«Не надто тут піклуються пацієнтами, — подумав я. — Таку хвору людину покинуто на поталу протягам! І ніхто, певно, тут не прибирає. Грубий шар пилу встеляв підлогу, вкривав тумбочку з ліками та склянкою охололої кави. У буфеті лежать стоси тістечок, а пацієнтам замість чогось поживнішого дають саму чорну каву! Втім, проти їхнього головного благодіяння — обернення часу — це нікчемна дрібничка…»
Я поволі роздягнувся і всунувся до батькового ліжка. Він не збудився. Тільки його хропіння, мабуть, зависоко вже згромаджене, зійшло на октаву нижче, зрікшись своєї декламаційної високольотності. Хропіння стало мовби приватним, як для власного вжитку. Я підгорнув довкола батька перину, якомога оберігаючи його від протягу з вікна. Невдовзі заснув біля нього й сам.
Коли я прокинувся, у кімнаті запали сутінки. Батько сидів уже вбраний при столі і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Був убраний у ще новий чорний костюм з англійського сукна, який справив собі минулого літа. Мав трохи недбало зав'язану краватку.
Зауваживши, що я не сплю, батько мовив із приємною посмішкою на зблідлому від хвороби обличчі;
— Юзефе, я щиро втішився, що ти приїхав. От несподіванка! Я почуваюсь таким самотнім. Правда, у моєму становищі не гоже скаржитися, я пройшов уже й гірші речі, так що коли б упадав у facit з усіх справ… Але досить того. Уявляєш, уже першого дня мені тут подали чудовий filet de boeuf із грибами. Юзефе, це був пекельний шмат м'яса. Застерігаю тебе якнайнастійливіше — якби тобі коли-небудь подали filet de boeuf… Досі чую вогонь у животі. І бігунка за бігункою… Зовсім не міг собі дати ради. Але мушу тобі оповісти одну новину, — продовжував він. — Не смійся, я тут винайняв приміщення для крамниці. Так. І вітаю себе з тою ідеєю. Знаєш, я дуже нудився. Ти навіть не уявляєш, що за нудьга тут панує. А так маю принаймні приємне заняття. Не вигадуй собі жодних розкошів. Де вже там. Приміщення далеко скромніше за нашу давню крамницю. Просто буда у порівнянні з тим. У нас у місті я б посоромився такої ятки, але тут, де ми настільки змушені поступитися своїми претензіями — чи не так, Юзефе?.. — він гірко всміхнувся. — Але й так якось живеться.
Мені зробилось не по собі. Я засоромився батькового зніяковіння — він зауважив, що невірно висловився.
— Бачу, ти ще сонний, — сказав мені перегодом. — Проспися ще трохи, а потім відвідаєш мене у крамниці, еге ж? Кваплюся, власне, туди, подивитись, як справи. Ти й не уявляєш, як було важко з кредитом, з якою недовірою ставляться до старих купців, до купців із солідним минулим… Пригадуєш місце оптика на ринку? Наша крамниця саме збоку. Вивіски ще нема, але ти й так потрапиш. Помилитися важко.
— Чому виходите без пальта, тату? — запитав я занепокоєно.
— Забули запакувати його, уявляєш — не знайшов його в кофрі, але воно й не потрібне тут. Такий помірний клімат, таке солодке повітря!
— Візміть моє пальто, — наполягав я, — візьміть, прошу. — Але батько вже вбрав капелюха. Махнув мені рукою і вислизнув із кімнати.
Ні, я вже не був сонним. Відпочив і зголоднів. З приємністю пригадав заставлений тістечками буфет. Одягався, уявляючи, як догоджу собі розмаїтими ласощами. Найперше віддам перевагу пісочній здобі з яблуками, не забуваючи також про бачений там чудовий бісквіт із цукатами. Став перед люстром, аби зав'язати краватку, але його поверхня, як дзеркальна сфера, зачаїла мій образ десь у глибині, у каламутній хлані. Надаремне підходив і відступав — жодного відображення не виринало зі срібної плинної мли. «Мушу попросити інше дзеркало», — подумав я і вийшов із кімнати.
У коридорі було зовсім темно. Враження урочистої тиші посилювала ще й слаба газова лампа, що палахкотіла блакитнуватим пломінчиком на повороті. У лабіринті дверей, ніш і закапелків важко було пригадати, де вхід до ресторану. «Вийду до міста, — вирішив я нараз. — Поїм десь там. Знайду, певно, якусь гарну цукерню».
За брамою мене поглинуло тяжке, вільготне і солодкаве повітря особливого місцевого клімату. Хронічна сірість атмосфери зменшилась на кілька відтінків. Днина стояла мовби побачена крізь жалобний креп.
Я не міг намилуватися оксамитною, соковитою чорнотою найтемніших партій, гамою пригашених плюшево-попелястих сіростей, що перебігали пасажами стишених тонів, зламаних натиском клавіші, — який ноктюрн пейзажу! Пишне і вируюче повітря огорнуло мені лице м'якою плахтою. Було млаво-солодке, як відстояна дощівка.
Знову цей звернений сам до себе шум чорних лісів, глухі акорди, що збурюють роздолля вже поза межами слуху! Я був на тильному дворі санаторію. Оглянувся на високі мури вигнутого підковою головного корпусу. Всі вікна були закриті чорними віконницями. Санаторій міцно спав. Я минув браму із залізних прутів. Збоку від неї стояла собача буда, незвично велика й порожня. Знову мене обійняв і поглинув чорний ліс; у лісових потемках я йшов наосліп по тихій глиці, немов із заплющеними очима. Коли трохи розвиднілося, між деревами вималювалися контури будинків. Ще кілька кроків — і я на просторій міській площі.
Дивна оманлива схожість із ринком нашого рідного міста! Які подібні, по суті, всі ринки на світі! Майже ті самі будинки та крамниці!
Хідники були зовсім безлюдні. Жалобний і пізній відблиск невизначеної пори порошив із невизначеного сірого неба. Всі вивіски й афіші легко читались, однак я не здивувався б, якби мені сказали, що зараз глуха ніч! Тільки окремі крамниці були відчинені. Інші мали напівзаслонені жалюзі, замикались у поспіху. Повітря, туге і буйне, п'янке й багате повітря поглинало подекуди частину краєвиду, змивало, немов мокрою губкою, пару будинків, ліхтарі, шмат вивіски. Часом важко було підняти повіки, підпадаючи дивній розслабленості чи сонливості. Я почав шукати магазин оптики, про який згадував батько. Він говорив про нього як про щось мені знане, мовби апелював до моєї обізнаності з тутешніми справами. Чи не знав, що я вперше тут? Без сумніву, в голові йому плуталось. Але що можна очікувати від батька, лише навпіл реального, котрий жив таким умовним, відносним життям, обмеженим стількома застереженнями! Чого там таїтись, треба було багато доброї волі, аби визнати за ним певний рід існування. Жалюгідний сурогат життя, залежний від загальної поблажливості, від того «consensus omnium», з якого черпав свої мізерні соки. Зрозуміло, що тільки завдяки солідарному поглядові крізь пальці, масовому заплющенню очей на очевидні й разючі недоліки того стану справ могла утримуватись якусь мить у тканині реальності жалюгідна видимість життя. Найлегший спротив міг його похитнути, найслабший подмух скептицизму міг повалити. Чи міг санаторій лікаря Ґотарда запевнити йому тепличну атмосферу прихильної толеранції, вберегти від холодних подмухів раціоналістичності й критицизму? Можна лише дивуватися, що за такого загрозливого стану справ батько зберігав іще такий добрий вигляд.
Я втішився, уздрівши вітрину цукерні, заповнену бабками і тортами. Апетит мій розгорівся. Я відчинив скляні двері з табличкою «Морозиво» й увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панянка з розмитим смерканням лицем і прийняла замовлення. Нарешті за такий довгий час я зміг досита підкріпитися пампушками, які вмочав у каву. У темряві, обтанцьований вируючими арабесками смеркання, я ковтав усе нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування сутіні втискається під повіки, опановує нишком мою утробу своїм теплим пульсуванням, мільйонним ройовиськом лагідних дотиків. Врешті уже тільки прямокутник вікна світив сірою плямою у цілковитій темряві. Даремно я стукав ложечкою по столу. Ніхто не з'явився, аби прийняти рахунок за наїдки. Я залишив срібну монету на столі та вийшов на вулицю. У книгарні поруч ще світилося. Продавці були зайняті сортуванням книжок. Я запитав про батькову крамницю. То, власне, сусідній заклад, пояснили мені. Люб'язний хлопчина підбіг навіть до дверей, щоб показати. Скляний портал, вітрина ще не готова, заслонена сірим папером. Ще від дверей я зауважив із здивуванням, що у крамниці повно покупців. Батько стояв за лядою й рахував, слинячи олівець, пункти чималого рахунку. Пан, якому цей рахунок призначався, стояв, похилившись, біля прилавка і, посуваючи вказівний палець від цифри до цифри, лічив упівголоса. Батько глянув на мене поверх окулярів і мовив, притримуючи графу, на якій зупинився: «Тут якийсь лист тобі лежить на бюрку між паперами», — і знову поринув у лічбу. Продавці тим часом відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували шпагатом. Полиці були тільки частково виповнені сукном. Більша їх частина була ще порожня.
— Чому не сідаєте, тату? — спитав я тихо, зайшовши за ляду. — Ви зовсім не бережете себе, хоч такі хворі. — Він підніс категорично долоню, мовби відсував мої зауваження, і рахував далі. Вигляд мав дуже змарнілий, відчувалося, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють мить остаточного краху.
Я пошукав на бюрку. То був швидше пакунок, ніж лист. Кілька днів тому я написав до книгарні з приводу певної порнографічної книжки, і от мені вислано її сюди, знайдено мою адресу, тобто адресу батька, який щойно відчинив крамницю, ще без вивіски й імені. Дивогідна обізнаність, вражаюча запобігливість і незвиклий поспіх!
— Можеш собі почитати у конторці позаду, — сказав батько, кинувши на мене невдоволений погляд, — сам бачиш, тут нема місця.
Конторка за крамницею була ще порожня. Через скляні двері туди потрапляло трохи світла з магазину. На стінах висіли пальта продавців. Я відкрив листа і в слабкому світлі від дверей почав читати.
Інформували мене, що замовленої книжки немає, на жаль, на складі. Почато її пошуки, але, не маючи певності у їхньому успіхові, фірма дозволяє собі тим часом прислати, ні до чого не зобов'язуючи, певний товар, який, на їхній здогад, мав би мене зацікавити. Далі йшов розлогий опис розкладного астрономічного рефрактора великої світлової сили та різноманітних добрих якостей. Зацікавлений, я видобув із конверта зроблений із чорної церати чи цупкого полотна інструмент, складений плоскою гармонійкою. Завжди відчував слабість до телескопів. Почав розкладати багаторазово складену оболонку інструмента. Зафіксований тоненькими прутиками, розбудовувався під моїми руками величезний міх далекогляду, витягаючись на довжину цілої кімнати своєю пустою будою, лабіринтом чорних комірок, довгим комплексом камер-обскур, усунутих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого автомобіля з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, який імітував у легких матеріалах — папері та цупкому тику — масивність дійсності. Я подивився у чорну лієчку окуляра і побачив, як у глибині ледве маячать обриси задвіркової сторони санаторію. Зацікавившись, я всунувся глибше до тильної камери апарата. Стежив тепер за покоївкою, що йшла з тацею в руках півтемним коридором санаторію. Обернулась і посміхнулася. «Чи вона мене бачить?» — подумав я. Невідпорна сонливість заслонила мені очі. Я сидів у тильній камері рури, наче у лімузині. Легкий порух двигуна, й апарат зашелестів лопотінням паперового мотиля, я почув, що він рушає зі мною й завертає до дверей.
Як велика чорна гусениця, виїхала рура до освітленої крамниці — многочленний тулуб, величезний паперовий тарган з імітацією двох ліхтарень спереду. Покупці з'юрмилися, відступаючи перед тим сліпим паперовим драконом, продавці широко відчинили двері на вулицю і я виїхав поволі паперовим авто між шеренгами клієнтів, що супроводжували осудливим поглядом той справді скандальний виїзд.
Так якось живеться у цьому місті, і так спливає час. Більшу частину дня тут спиться — і не лише в ліжку. Ні, надмірної вибагливості у цьому нема. У кожному місці і кожної пори дня людина готова поринути тут у смаковиту дрімоту. З головою, похиленою на столик у ресторані, у фіакрі і, навіть, навстоячки по дорозі, в сінях якогось будинку, куди завертається на хвилинку, аби скоритися на момент невідпорній потребі сну.
Пробудившись, запаморочені ще і хиткі, тягнемо далі перервану розмову, продовжуємо обтяжливу путь, точимо вперед складну справу без початку й кінця. Внаслідок цього губляться десь там мимохідь по дорозі цілі проміжки часу, втрачаємо контроль за тривалістю дня і врешті перестаємо звертати на неї увагу, відмовляємося без жалю від скелета безперервної хронології, за якою колись наглядали з поганої звички та прив'язаності до нудної щоденної дисципліни. Ми давно офірували невинну готовність складати рахунок за перебутий час та ретельність у відлічуванні до мідяка зужитих годин — гордість і амбіцію нашої економіки. Ми давно капітулювали, зрікшись найголовніших чеснот, у яких не знали колись вагання і не припускалися хиб.
Кілька прикладів хай проілюструють становище, що склалося. Якоїсь пори дня чи ночі — ледве помітний нюанс неба відрізняє ці пори — я пробуджуюсь коло балюстради містка, що провадить до санаторію.
Стоїть присмерк. Я мусив, знеможений дрімотою, довго несвідомо тинятися містом, поки доволікся, смертельно стомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи в дорозі мене весь час супроводжував лікар Ґотард, котрий стоїть зараз переді мною, завершуючи якісь міркування виведенням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він бере мене попід руку й тягне за собою. Ступаю за ним і, поки переходимо громохкі дошки містка, знов засинаю. Крізь заплющені повіки ледве бачу проникливу жестикуляцію лікаря, усмішку в глибині його чорної бороди і марно намагаюся зрозуміти логічний виверт, остаточний козир, яким він тріумфально завершує свої аргументи, завмерши з розведеними руками. Не знаю, як довго йдемо так поруч, заглиблені в повну непорозумінь розмову, коли в певний момент я таки остаточно пробуджуюся. Лікаря Ґотарда вже нема, геть стемніло, але то тільки тому, що очі у мене заплющені. Відкриваю їх і знаходжу себе у ліжку, у власній кімнаті, до якої не знати яким чином потрапив.
Іще непристойніший приклад.
Обідньої пори входжу у місті до ресторану, в безладний гомін та сум'яття їдців. І кого ж надибую тут серед зали за столом, що вгинається від страв? Батька. Всі погляди спрямовані на нього, а він, блискаючи діамантовою шпилькою, незвично пожвавлений, розчулений до екстазу, нахиляється з афектацією навсібіч у відвертій розмові одразу з цілою залою. З неприродною бравадою, на яку не можу дивитися без глибокого зніяковіння, замовляє нові й нові страви, що вже здіймаються стосами на столі. Любо нагромаджує їх довкола себе, хоч не впорався ще навіть із першою. Прицмокуючи язиком, він жує і говорить одночасно, вдає жестами, мімікою крайнє вдоволення бесідою, супроводжує захопленим поглядом пана Адася, кельнера, якому із закоханою усмішкою кидає все нові замовлення. І коли кельнер, маючи серветкою, біжить їх виконати, батько благальним жестом закликає усіх засвідчити невідпорну чарівність цього Ґанімеда.
— Неоціненний хлопчина, — волає, заплющивши очі з щасливою усмішкою, — ангельський хлопець! Панове, погодьтеся, що він чарівний!
Я виходжу із зали, сповнений почуття несмаку, не зауважений батьком. Якби адміністрація готелю навмисне для реклами призначила його потішати клієнтів, він би й тоді не зміг поводитися провокаційніше. Із затуманеною оспалістю головою, заточуючись, я попростував вулицею додому. Прихилився на мить головою до поштової скриньки і влаштував собі коротку сієсту. Нарешті домацався в темряві брами санаторію і ввійшов. У кімнаті темно. Повернув вимикача, мережа несправна. Від вікна віє холодом. Рипить у пітьмі ліжко. Батько піднімає з-над постелі голову і каже: «Ах, Юзефе, Юзефе! Лежу тут уже два дні без усякої опіки, дзвоник не працює, ніхто до мене не заглядає, а власний син покинув мене, тяжкохворого, і волочиться по місті за дівками. Дивись, як мені гепає серце».
І як це узгодити? Чи батько сидить у ресторані, полонений нездоровою амбіцією зажерливості, а чи лежить тяжкохворий у своїй кімнаті? Чи, може, є два батьки? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад занедбаного, належно не доглянутого часу.
Відомо, що ця недисциплінована стихія утримується в певних рамках лише завдяки невпинному обробітку, пестливій турботі, старанній регуляції та коригуванню її вибриків. Позбавлена опіки, схиляється одразу до порушень і дикої аберації, до численних витівок і безглуздого блазнювання. Щораз виразніше вимальовується інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не збігаються між собою.
До речі, закид у моральній розв'язності, зроблений мені батьком, є безпідставною інсинуацією. Я не зблизився тут із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледве звертаю увагу в тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.
Зрештою, хронічний присмерк на вулицях не дозволяє навіть докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я зміг — зауважити як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині сякі-такі інтереси, — це особлива хода тих панянок.
Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише внутрішньому ритмові, законові, який вони розсотують, мов із клубка, у нитку прямолінійної рисі, сповненої акуратності й виваженої грації.
Кожна має в собі, як накручену пружину, власний закон руху.
Коли так простують, утуплені в той закон, зосереджені і поважні, здається, що їх цікавить лише, як би не випустити нічого з того закону, не помилитися в його складних правилах, не відступитися від його приписів ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що з такою увагою і перейнятістю вони несуть над собою не що інше, як idee fixe власної досконалості, котра, завдяки силі їхнього переконання, стає майже дійсністю. Це якесь здійснюване на власний ризик покликання, винесений поза всякі сумніви недоторканний догмат.
А яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків не протягується бравурно контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти й пересічності, яких злети віри не поривали б за собою у фіктивне небо досконалості.
З благословення цієї віри тіло помітно ладніє, а ноги, справді стрункі й еластичні ноги, у бездоганному взутті самою своєю ходою проголошують, квапливо з'ясовують плавним, блискотливим монологом ступання багатство ідеї, яку через гордощі замовчує замкнуте лице. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно прилягаючих жакетиків. У кав'ярні й театрі закидають одна на одну високо відкриті до колін ноги й багатозначно ними мовчать. Оце вам мимохідь про одну з особливостей міста.
Я вже згадував про тутешню чорну рослинність. Найбільше заслуговує уваги різновид чорної папороті, величезні пучки якої здоблять вази у кожному місцевому помешканні та громадському закладі. Це майже жалобний символ, погребовий герб цього міста.
Стосунки у санаторії стають дедалі нестерпнішими. Схоже, ми потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли прибульцеві ще виказували сяку-таку запопадливість, управління санаторію не лишило нам жодних ілюзій щодо якоїсь опіки. Ми просто покинуті напризволяще. Нікого не хвилюють наші потреби. Я вже давно впевнився, що дроти від електричних дзвоників нікуди не ведуть — обриваються зразу над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні й безмовні. Я твердо переконаний, що ми єдині клієнти у цьому санаторії і що таємничі і делікатні міни, з якими покоївка причиняє двері кімнат, входячи чи виходячи, є звичайнісінькою містифікацією.
Мав би я охоту колись відчинити широко двері всіх по черзі кімнат і залишити їх так навстіж відкритими, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутано.
А проте я не до кінця упевнений у своїх підозрах. Інколи бачу пізно вночі, як лікар Ґотард у білому операційному халаті з клістиром у руці поспішає десь коридором, супроводжуваний покоївкою. Важко його затримати тоді у поспіху і приперти до стіни рішучим питанням.
Якби не ресторан і цукерня в місті, можна б умерти з голоду. Досі не допросився другого ліжка. Про свіжу постіль можна й не говорити. І треба визнати, що загальна розгнузданість звичаїв не оминула й нас.
Лягати в ліжко одягненим та в черевиках завше видавалося мені, як людині цивілізованій, річчю просто неймовірною. А зараз приходжу додому пізно, п'яний від сонливості, у кімнаті півсутінь, фіранки на вікні підняті холодним подмухом. Непритомний валюся на ліжко і загрібаюся в перини. Сплю так цілі простори часу, дні чи тижні, подорожуючи порожніми краєвидами сну, безугавно в дорозі, безугавно на крутих шляхах дихання, то з'їжджаючи легко та м'яко з пологих схилів, то знову пнучись на прямовисну стіну хропіння. Досягнувши вершини, охоплюю величезні горизонти скелястої та глухої пустелі сну. Якоїсь миті, у невідомій точці, десь на раптовому повороті хропіння я пробуджуюсь напівпритомний і відчуваю в ногах батькове тіло. Лежить він там, згорнутий клубочком, малий, як кошеня. Я засинаю знову з відкритими вустами, і вся здоровенна панорама гористого краєвиду хвилясто й велично посувається мимо мене.
У крамниці батько розвиває жваву діяльність, укладає угоди, скеровує все своє красномовство на переконування клієнтів. Щоки йому рум'яніють від пожвавлення, очі блищать. У санаторії лежить тяжкохворий, як в останні тижні вдома. І не приховати, що процес швидким кроком наближається до фатального кінця. Слабким голосом каже мені: «Ти повинен частіше заходити до крамниці, Юзефе. Продавці нас обкрадають. Бачиш сам, я вже не даю ради зі справами. Лежу кілька тижнів, а крамниця занепадає, покинута на божу ласку. Чи не було якоїсь пошти з дому?»
Я починаю вже жалкувати, що ми все це затіяли. Важко назвати щасливим помислом те, що ми, захоплені гучною рекламою, вислали сюди батька. Обернений час… по суті звучить гарно, але чим він є насправді? Невже це справжній, повноцінний час, мовби розмотаний зі свіжого рулону, час, що пахне новизною і фарбою? Цілком навпаки. Це до решток зужитий, зношений людьми час, протертий і дірявий у багатьох місцях, прозорий, як сито.
І нема чому дивуватись, цей час мовби виблюваний — прошу мене правильно зрозуміти — час із других рук. Змилуйся, Боже!..
Та ще вся ця на диво безтактна маніпуляція з часом! Ці загрозливі закулісні інтриги, підкрадання з-за спини до його механізму, ризиковане копирсання коло його дражливих таємниць! Інколи хочеться вдарити об стіл і загорлати: «Годі, гетьте від часу, він недоторканний, його не можна провокувати! Замало вам простору? Простір — для людини, у просторі можете сновигати донесхочу, перевертатися сторчака, скакати із зірки на зірку. Але, ради Бога, не зачіпайте часу!»
А з іншого боку, чи можна вимагати від мене, щоб я сам виставляв умови лікареві Ґотарду? Хоч яке нікчемне батькове існування, але все-таки я бачу його, ми разом, ми розмовляємо. Власне, лікареві Ґотарду я мав би бути глибоко вдячний.
Кілька разів я хотів із ним відверто порозмовляти. Але лікар Ґотард невловимий. «Пішов саме до ресторану», — повідомляє мені покоївка. Коли рушаю туди, вона наздоганяє мене, щоб сказати, що помилилася, лікар Ґотард — в операційній залі. Поспішаю на другий поверх, міркуючи, які ж операції можуть тут робитися, входжу до передпокою й справді — мені кажуть чекати. Лікар Ґотард вийде за мить, саме скінчив операцію, миє руки. Вже майже бачу його, невисокого, у розвіянім халаті, — великими кроками поспішає через шпитальні зали. Але що виявляється через мить? Лікаря Ґотарда тут нема й не було, і, взагалі, тут роками не робилося жодних операцій. Лікар Ґотард спить у своїй кімнаті, і його чорна борода стирчить догори. Кімната повниться хропінням, як клубами хмар, які ростуть, громадяться, піднімають, скупчуючись, лікаря Ґотарда разом із ліжком дедалі вище — велике патетичне вознесіння на хвилях хропіння і здутої постелі.
Трапляються тут іще дивніші речі, речі, які приховую сам від себе, речі фантастичні, абсурдні. Скільки не виходжу з кімнати, все здається мені, що хтось швидко віддаляється від дверей і звертає в бічний коридор. Або хтось іде переді мною, не обертаючись. Це не санітарка. Знаю, хто це. «Мамо!» — кричу тремким від хвилювання голосом, і вона повертає лице і якусь мить із благальним усміхом дивиться на мене. Де я? Що тут діється? У яку пастку я втрапив?
Не знаю, чи це вплив пізньої пори року, але дні поважнішають у своїх барвах, хмурнішають і тьмяніють. Відчуття — мовби дивишся на світ крізь геть чорні окуляри.
Весь краєвид — наче дно величезного акваріума — з блідого чорнила. Дерева, люди, будинки зливаються у чорні силуети, що гойдаються, як водорості, на тлі чорнильної товщі.
Околиці санаторію аж кишать чорними псами. Різного розміру й кшталту, пробігають вони унизу у сутінках усіма стежками й дорогами, заглиблені у свої собачі справи, лихі й насторожені.
Пролітають по двоє, по троє, з витягнутими чуйними шиями, вуха шпичасто настовбурчені, із жалібним тоном тихого скімлення, яке мимоволі вихоплюється з горлянки, засвідчуючи велику схвильованість, заклопотані своїми справами, квапливі, завжди у русі, завжди захоплені незрозумілою метою, майже не звертаючи уваги на перехожого. Хіба що глипнуть на нього сердито, і тоді в чорному й мудрому зизуванні проглядає лють, погамована у своїх проявах лише браком часу. Інколи, даючи волю тій меті, повертають до вас із похиленою головою і зловісним гарчанням, але тільки для того, щоб дорогою занехаяти замір і податися далі у великих собачих танцях.
Нема ради на це собаче засилля, але от на яку біду управління санаторію тримає на ланцюгу величезну вівчарку, страхітливого звіра, справжнього вовкулаку просто-таки демонічної дикості?
Дрож проймає мене щоразу, як минаю його буду, при якій стоїть він сам, нерухомий, на короткому ланцюгу, з наїжаченим дико загривком, щетинястий, вусатий і бородатий, з потужною машинерією неймовірно ікластої пащі. Не гавкає зовсім, лише його дикий писок на сам вид людини робиться ще страшнішим, риси застигають у виразі безмежної люті. Піднісши поволі страхітливу морду, заходиться в тихій конвульсії зовсім низьким і завзятим, з глибин ненависті видобутим виттям, у якому звучать туга і розпач безсилля.
Мій батько байдуже проходить повз цього звіра, коли разом виходимо із санаторію. А мене щоразу до глибини душі вражає ця стихійна маніфестація безсилої ненависті. Помічаю, що я зараз на дві голови вищий від батька, який обіч мене, малий і худий, тупцює дрібним старечим кроком.
Наближаючись до ринку, бачимо незвичайне пожвавлення. Юрби людей бігають вулицями. Доходять до нас неймовірні звістки про вторгнення до міста ворожої армії.
Серед загальної розгубленості люди подають одне одному тривожні і суперечливі відомості. Важко розібратися в цьому. Війна, не упереджена дипломатичними заходами? Війна серед мирної тиші, не затьмареної жодним конфліктом? З ким війна і за що? Сповіщають, що вторгнення ворожої армії підбадьорило у цьому місті партію невдоволених, які вибігли на вулиці зі зброєю в руках, тероризуючи мирних мешканців. І справді, ми уздріли групи путчистів у чорному цивільному вбранні з перехрещеними на грудях білими ременями, які посувалися мовчки з наготовленими до стрільби карабінами. Юрба відступала перед ними, скупчувалась на хідниках, а вони йшли, кидаючи з-під циліндрів іронічні темні погляди, в яких вимальовувалося почуття зверхності, блиск зловтіхи і якесь змовницьке підморгування, мовби стримувалися, щоб не пирскнути сміхом, який здемаскував би всю цю містифікацію. Декотрих із них розпізнала юрба, але загроза наведених цівок тамувала веселі окрики. Вони проминули нас, нікого не зачепивши. І знову всі вулиці залила тривожна, понуро мовчазна юрба. Глухий гамір завис над містом. Здалеку, схоже, долинав гуркіт артилерії, брязкіт зарядних ящиків.
— Я мушу дістатися до крамниці, — сказав батько, блідий, але сповнений рішучості. — Не треба мене супроводжувати; ти лише заважатимеш, повертайся краще до санаторію.
Голос боягузтва порадив мені бути слухняним. Помітив лише, як батько втиснувся в щільну стіну юрби, і згубив його з очей.
Бічними вуличками квапливо скрадаюся до горішнього міста. Усвідомлюю, що крутими узвозами мені пощастить обійти півколом середмістя, забите людським юрмовиськом.
Там, у горішній частині міста, юрба була рідша і, зрештою, зникла зовсім. Я спокійно йшов порожніми вулицями до міського парку. Ліхтарі горіли тьмяним, блакитнуватим промінням, як жалобні лілії. Навколо кожного танцювали рої тяжких, наче кулі, хрущів, підтримувані бринінням вібруючих крил. Деякі, впавши, недолуго повзали, намагаючись скласти ніжні плівки крил під тверді випуклі панцирі. Газонами і стежками гуляли заглиблені в безтурботні бесіди перехожі. Розлогі дерева нависали над подвір'ями будинків, що лежали внизу, під парковим муром. З мого боку, вгорі, він ледве сягав висоти грудей, але зовні спадав до рівня дворів високими, з цілий поверх, кам'яними укосами. В одному місці поміж подвір'ями аж до висоти муру здіймалася глинобитна рампа. Я легко подолав бар'єр, протиснувся цією вузькою греблею поміж скупченими забудовами на вулицю. Мої розрахунки, підкріплені доброю просторовою орієнтацією, справдились. Я знаходився майже навпроти санаторського будинку, оддалік у чорній оправі дерев невиразно білів флігель.
І ось я входжу звично через заднє подвір'я, крізь браму у залізній огорожі, і вже здалеку бачу собаку на варті. Як завжди, проймає мене дрож осоруги на сам його вид. Хочу мерщій обминути його, щоб не чути глибинного, нутряного стогону ненависті, коли, на свій подив, бачу, ще не вірячи власним очам, що пес віддаляється підскоком від буди, біжить, не прив'язаний, через подвір'я з глухим, наче з діжки, кашлянням, наміряючись відтяти мені зворотний шлях.
Сам не свій від страху, відступаю у протилежний, найдальший закут подвір'я, де, інстинктивно шукаючи укриття, ховаюся до малої альтанки, переконаний у даремності власних зусиль. Кудлатий звір підскоком наближається й ось уже його морда під входом до альтанки замикає мене в пастці. Ледь живий зі страху, здогадуюсь, що він розмотав уже до кінця ланцюг, волочачи його за собою подвір'ям, і альтанка вже недосяжна для його зубів. Стероризований, розчавлений небезпекою, відчуваю слабку полегшу. Але ноги мені підкошуються, ледь притомний підводжу очі. Ніколи не бачив його так зблизька і щойно допіру спадає мені з очей полуда. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж це людина! Людина на ланцюгу, яку я в спрощеному метафоричному відбитті нетямущо приймав за собаку. Прошу правильно мене зрозуміти. Це був собака — безсумнівно, — але в людській подобі. Собача якість — це якість внутрішня; вона може проявлятись однаково добре і в людській подобі, і в подобі тваринній. Цей, що став переді мною при вході до альтанки, з пащею ніби навиворіт, усі зуби вищирені у страшному гарчанні, був чорноволосим чоловіком середнього зросту, мав жовте, кощаве обличчя, гарні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного одягу й доглянутої бороди, його можна було прийняти за інтелігента, за науковця. Це міг бути старший брат-невдаха лікаря Ґотарда. Але перше враження хибне. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни біля носа, що губилися в бороді, поперечні поодинокі зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову ілюзію. Він був радше палітурником, крикуном, промовцем на зборах, партійцем, запальним чоловіком із темними вибуховими пристрастями. І, власне, у прірві жаги, в конвульсійному напруженні всіх жил, у шаленій люті, оскаженіло очікуючи на кінчик скерованої проти нього палиці, — був стопроцентним псом.
«Якби перелізти через задню стіну альтанки, — подумалося мені, — я був би вже недосяжним для його люті і міг би бічною стежкою дійти до брами санаторію». Вже був перекинув ноги на другий бік, коли раптом затримався на півдорозі. Відчув, що було б надто жорстоко просто так відійти і залишити його наодинці з його безпорадною люттю, що перейшла усі межі. Уявив собі його розпач, нелюдський біль, при моєму відході, утечі з пастки, зникненні раз і назавжди. І я залишився. Підійшов до нього й мовив спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я вас відчеплю».
На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».
У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.
— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.
— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.
Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.
У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.
Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.
Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.
У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.
Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.
Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.
Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)
Перекладено за виданням:
Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.
Публікації:
Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;
«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;
«Сучасність», № 10, жовтень 1992 р., С. 28–41.
Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику, який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.
Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.
Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв'язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об'ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.
Бо як же можна було продовжувати розмову, коли, наприклад, на питання, чи супроводжував він маму в дорозі на село, він мінорним тоном відповідав: «Не знаю», і то була сумна й гідна сорому правдомовність, адже пам'ять Додо, по суті, не сягала поза дану мить і наявну дійсність.
Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив був якусь тяжку хворобу мозку, під час якої багато місяців лежав без тями, ближче до смерти ніж до життя, і коли він врешті-решт, не зважаючи ні на що, видужав — виявилося, що він певним чином був виведений з обігу, вже не належав до спільноти людей розумних. Його освіта відбувалася приватно, мов би pro forma, з багатьма застереженнями. Вимоги, тверді й непоступливі щодо інших, щодо Додо немов би м'якшали, стримували свою суворість і були повні поблажливости.
Навколо нього утворилася якась сфера дивної упривілейованости, яка відгороджувала його охоронною смугою, зоною, невтральною від напору життя та його вимог. Всі, хто був назовні тієї сфери, були заатаковані його хвилями, галасливо бродили в них, давали себе підхоплювати, перейняті, піднесені — внутрі тієї сфери був спокій і павза, цезура в тому загальному стовпотворінні.
Так він виростав, а винятковість його долі росла разом з ним, мов би сама по собі очевидна і без спротиву з жодного боку.
Додо ніколи не отримував нового одягу, завжди тільки зношений старшого брата. В той час як життя ровесників було розчленоване на фази, періоди, артикульоване подіями-рубежами, піднесеними й символічними моментами: іменини, екзамени, заручини, просування по щаблях служби — його життя пливло в нерозрізненій монотонності, не скаламучуваній нічим ні приємним, ні прикрим, та й майбутнє теж вимальовувалося як цілком рівний і одноманітний гостинець без подій і несподіванок.
Помилявся б той, хто гадав би, що Додо внутрішньо противився такому станові справ. Він приймав його з простотою, як притаманну собі форму життя, без здивування, з глибокою згодою, з серйозним оптимізмом, і порядкував собі, устатковував дрібниці в межах цієї безподійної монотонности.
Щодня перед полуднем він виходив на прогулянку в місто і йшов завжди таким самим туром уздовж трьох вулиць, які проходив до кінця і потому тою самою дорогою повертався. Одягнений у витворний, хоч і зношений, костюм брата, заклавши за спину руки, які обплітали ціпок — він рухався з точністю і без поспіху. Він скидався на добродія, який подорожує для власного задоволення, оглядає місто. Ця відсутність поспіху, якогось напряму або мети, які мали б виражатися в його рухах, інколи набирала компромітуючої форми, бо Додо виявляв схильність витріщатися: перед дверима крамниць, перед майстернями, де грюкотіло й майструвалося, і навіть перед групами людей, що розмовляли.
Його фізіономія рано почала дозрівати і, дивна річ, у той час як життєві зміни і струси затримувалися на порозі цього життя, милуючи його порожню неторкненість, його позасуспільну винятковість, риси його формувалися на тих пережиттях, які проходили повз нього, антиципували якусь нездійснену біографію, котра, ледь-ледь зарисована у сфері можливостей, моделювала й різьбила це обличчя в ілюзорну маску великого трагіка, повну знання і смутку всіх речей.
Його брови зводилися прегарними арками, занурюючи в тінь великі й сумні, глибоко підкружені очі. Довкола носа вглибилися дві борозни, повні абстрактного страждання й ілюзорної мудрости, вони бігли до кутів вуст і ще поза них. Маленькі й набубнявілі вуста були болісно замкнуті, а кокетлива «мушка» на довгій бурбонській бороді надавала йому вид старого й досвідченого бонвівана.
Не обійшлося без того, щоб оця його упривілейована винятковість була вистежена, зажерливо винюшена хитро зачаєною і завжди голодною людською злосливістю.
Отже, щораз частіше траплялося, що під час своїх ранкових прогулянок він отримував напарників, і однією з умов цієї упривілейованої винятковости було те, що то були напарники особливого ґатунку, не в значенні товариськости і спільности інтересів, а в розумінні надзвичайно проблематичному і не надто сприятливому. То були, переважно, значно молодші віком особи, які горнулися до нього, повного гідности і поваги, а розмови, які вони провадили, мали особливий, веселий і жартівливий тон, для Додо — трудно заперечити — милий і збадьорливий.
Коли він отак ішов, на голову вищий від цілої тої веселої й тріпотливої компанії, то виглядав, як філософ-перипатетик ув оточенні своїх учнів, а в його обличчі з-під маски поваги і суму видирався фривольний усміх, змагаючися з трагічною домінантою цієї фізіономії.
Додо тепер запізнювався із своїх ранкових прогулянок, повертався з них, маючи скуйовджену чуприну, у ледь збентеженому вбранні, але пожвавлений і схильний до веселої контроверсії з Каролею, бідною кузинкою, яку прихистила тітка Ретиція. Зрештою, мов би розуміючи невисоку почесність тих зустрічей, Додо щодо цієї теми зберігав удома повну секретність.
Один раз або двічі в тому монотонному житті сталися випадки, які своїм форматом стирчали з мілизни буденщини.
Якось, вийшовши вранці, він не повернувся на обід. Не повернувся також і на вечерю, ані на обід наступного дня. Тітка Ретиція не могла собі знайти місця. Але того дня увечорі він прийшов трохи пом'ятий, у зіжмаканому і криво нацупленому мельоникові, зате, зрештою, здоровий і повен спокою духу.
Трудно було реконструювати історію тієї ескапади, щодо якої Додо зберігав повне мовчання. Правдоподібно, що влупивши кудись очі на прогулянці, він зайшов на незнану околицю міста, можливо, в цьому йому допомогли сопливі перипатетики, які охоче вставляли Додо в нові й незнані життєві умови.
Можливо, то був один з тих днів, коли Додо посилав на канікули свою бідну, переобтяжену пам'ять — і забував свою адресу, а навіть і прізвище, себто пункти, щодо котрих він, зрештою, в інші моменти завжди мав тяму.
Ми ніколи не взнали точніших подробиць тієї пригоди.
Коли старший брат Додо виїхав за кордон, сім'я зміліла до трьох-чотирьох осіб. Крім вуйка Ієроніма і тітки Ретиції була ще Кароля, яка виконувала функції ключниці у великому господарстві вуйків.
Вуйко Ієронім уже багато років не виходив з покою. З часу, коли Провидіння лагідно вийняло з його рук штурвал того збитого з пуття і загрузлого на мілині життєвого корабля — він провадив життя пенсіонера на вузенькому суходолі між сінями і темним ванькиром, який був йому приділений.
В довгому, до землі обвислому шляфроці, він сидів у глибині ванькира і з дня на день поростав щораз фантастичнішим заростом. Довга борода барви перцю (на кінчиках білих жмутиків майже що біла) обпливала його обличчя довкола, сягала до половини щік, залишаючи вільним тільки яструбиний ніс і двоє очей, що тонули білками в тіні кущуватих брів.
У темному ванькирі, у тому тісному ув'язненні, в якому він засуджений був, як великий, дряпіжний кіт, кружляти туди й сюди перед скляними дверима, що провадили до сальону — стояли два велетенські ложа з дуба, нічне лігво вуйків, а всю тильну стіну прикривав великий гобелен, що маячив невиразним кшталтом у темній глибині. Коли очі звикали до темряви, з-поміж бамбуків і пальм вигулькував величезний лев, могутній і похмурий, як пророк, і величний, як патріярх.
Сидячи до себе задом, лев і вуйко Ієронім знали про себе, повні ненависти. Не дивлячись на себе, вони погрожували один одному вищиреним, оголеним іклом і грізно гарчущим словом. Інколи лев, подражнений, аж зводився на передні лапи, наїжачував гриву витягнутої шиї, і його грізний рик носився довкола хмарного горизонту.
То знову вуйко Ієронім виростав понад ним пророчою тирадою, і обличчя його грізно моделювалося від великих слів, якими він гуркотів, поки бородою його пробігали хвилі надхнення. І лев болісно звужував сліпаки і повільно одвертав голову, скулюючись під могуттю слова божого.
Той лев і той Ієронім наповнювали темний ванькир вуйків вічною звадою.
Вуйко Ієронім і Додо жили в тому темному помешканні мов би повз один одного, у двох різних вимірах, які схрещувалися, зовсім не торкаючись. Їх очі, коли вони зустрічали один одного, йшли далі, йшли кудись поза, як у тварин двох різних і далеких видів, які зовсім себе не достерігають, нездатні втримати чужий образ, що летить наскрізь через свідомість, яка не може його в собі зреалізувати.
Вони ніколи не говорили.
Коли всі сідали до столу, тітка Ретиція, сидячи між чоловіком і сином, становила собою межу двох світів, перешийок між двома морями божевілля.
Вуйко Ієронім їв неспокійно, довга борода впадала йому до тарелю. Коли скрипіли двері на кухню, він напівзривався з крісла і хапав таріль з зупою, готовий утекти із своєю порцією до ванькира, якщо б хтось чужий увійшов у помешкання. Тоді тітка Ретиція заспокоювала його: — Не бійся, ніхто не йде, то служниця. — На той час Додо кидав на перестрашеного сповнений гніву й невдоволення погляд своїх чорних ґудзиків, нашорошено бурмочучи собі: — Тяжкий вар'ят…
До того як вуйко Ієронім зазнав був скасування вироку із своїх надто заплутаних життєвих ускладнень і отримав дозвіл відсторонитися у своє самотнє refugium у ванькирі — він був людиною зовсім іншого покрою. Ті, хто знав його замолоду, стверджували, що той невгамовний темперамент не мав жодних гальм, стримань чи докорів сумління. Він із задоволенням говорив невиліковно хворим про смерть, яка на них чекає. Він використовував поминальні візити для того, щоб перед печальною сім'єю піддавати гострій критиці життя померлого, по якому ще не висохли сльози. Людям, що приховували якісь прикрі і дражливі особисті справи, він голосно і глузливо про них нагадував. Але одної ночі він повернувся з подорожі весь змінений і тремтячи зо страху, намагаючись сховатися під ліжко. Кілька днів потому в родині розійшлася вістка, що вуйко Ієронім зрікся з усіх своїх заплутаних, сумнівних і ризикованих інтересів, що виросли йому понад голову, зрікся дефінітивно і по всій лінії, і розпочав нове життя, життя, охоплене суворим і строгим, хоч і не зрозумілим для них, правилом.
У неділю по полудні всі ми приходили до тітки Ретиції на малий родинний підвечірок. Вуйко Ієронім не впізнавав нас. Сидячи в ванькирі, він кидав на це зібрання з-поза скляних дверей дикі й нажахані погляди. Часом зовсім несподівано виходив із своєї самотні у своєму довгому до землі шляфроці, з розгойданою довкола обличчя бородою, і, роблячи руками такий рух, мов би нас розділяв, говорив: — А тепер я благаю вас, так, як ви тут є, розійдіться, розбіжіться хильцем, нишком і неспостережно… — Потому, таємничо погрожуючи нам пальцем, стишеним голосом додавав: — Всюди вже говорять: Ді — да.
Тітка лагідно впихала його до ванькира, а він іще в дверях грізно повертався і, з піднятим пальцем, повторював: — Ді — да.
Додо розумів усе не відразу, поволі, і минало кілька хвилин мовчання і замішання, поки ситуація роз'яснювалася в його глузді. Тоді, водячи очима від одного до другого, мов би впевнюючися, що сталося щось кумедне, він вибухав сміхом і сміявся галасливо і з задоволенням, тряс головою з жалем і серед сміху повторював: — Тяжкий вар'ят…
Западала ніч над домом тітки Ретиції, видоєні корови обтиралися в темряві об дошки, дівки вже спали в кухні, з саду пливли бані нічного озону і лускали у відкритому вікні. Тітка Ретиція спала у глибині свого великого ложа. На другому ложі, мов пустельник, сидів у подушках вуйко Ієронім. Його очі блищали у темряві, борода спливала йому на підтягнуті коліна.
Він поволі сходив з ліжка, навшпиньки скрадаючися до тітки. Стояв отак над нею, сплячою — мов кіт, що зачаївся до скоку, з нашорошеними бровами й вусами. Лев на стіні коротко позіхнув і одвернув голову. Тітка, розбуджена, злякалася цієї розіскреної очима і хоркотливої голови.
— Йди, йди до ліжка, — говорила вона, відганяючи його, як когута, рухом руки.
Він відступав, хоркаючи й розглядаючись нервовими рухами голови.
В другій кімнаті лежав Додо. Додо не вмів спати. Осередок сну в його хворому мозку не функціонував правильно. Додо крутився, торгався в постелі, перевертався з боку на бік.
Матрац скрипів. Додо тяжко зідхав, сопів, зводився, безпорадний, у подушках.
Нежите життя мучилося, дратувалося в розпачі, крутилося, як кіт у клітці. В тілі Додо, в тому тілі пуголовка, хтось старівся без пережиттів, хтось дозрівав до смерти без крихти змісту.
Раптом він жахливо заридав у темряві.
Тітка Ретиція збігла до нього з ліжка: — Що тобі, Додо? Тебе щось болить?
Додо обернув голову із здивуванням. — Хто? — запитав він.
— Чого ти ячиш? — питає тітка.
— То не я, то він…
— Який «він»?
— Замурований…
— Хто такий?
Але Додо з відчаєм махнув рукою: — Е… — і обернувся на другий бік.
Тітка Ретиція навшпиньки вернулася до ліжка. Вуйко Ієронім у переході погрозив їй пальцем: — Всюди вже говорять: Ді — да…
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
На тому самому, що й ми, поверсі будинку, у вузькому й довгому крилі від подвір'я живе Едзьо зо своєю родиною.
Едзьо вже давно не малий хлопець. Едзьо — дорослий мужчина з гучним чоловічим голосом, яким він інколи співає оперні арії.
Едзьо має схильність до огрядности, однак, не до тої губчастої й м'якої форми, а радше до атлетичної і мускулистої її відміни. В руках він сильний, як ведмідь, але що з того, коли його ноги, зовсім звироднілі і безформні, не здатні до вжитку.
Коли подивитися на Едзьові ноги, то, по суті, невідомо, в чому полягає те дивне каліцтво. Виглядає воно так, неначе б вони мали забагато суглобів між коліном і кісткою, щонайменше на два сустави більше, ніж нормальні ноги. Нічого дивного, що в тих понаднормових суставах вони жалюгідно заламуються, і то не тільки на боки, але й допереду, й у всіх напрямках.
Тож Едзьо рухається за допомогою двох милиць, милиць досконалої роботи, гарно політурованих на червоне дерево. Тими милицями він щодня сходить униз купувати газету, і це — його єдина прогулянка і єдина різноманітність. Прикро дивитись на його переправу через сходи. Його ноги нерегулярно вибочуються то вбік, то взад, заламуються в несподіваних місцях, а стопи, як кінські копита, короткі й високі, стукотять, мов колоди, по дошках. Проте, опинившись на площині, Едзьо несподівано змінюється. Він випростується, його торс кремезно здіймається, а тіло набирає розмаху. Спираючися на милиці, як на поручні, він викидає ноги далеко перед себе, і вони вдаряють з нерівним тупотом об землю, потім переносить милиці з місця, і з нового розмаху знову з силою викидається вперед. Такими кидками тіла здобуває він простір. Нераз, маневруючи милицями на подвір'ї, він може в надмірі сил, нагромаджених довгим сидінням, з воістину чудовою пасією демонструвати цю героїчну методу пересування — на подив служників з партеру та з першого поверху. Тоді його карк бубнявіє, під бородою зарисовуються дві фалди підборіддя, а в скісно зціпленому обличчі з затиснутими від напруження вустами крадькома з'являється болісна гримаса. Едзьо не має жодної професії ані зайняття, немов би доля, обтяжуючи його вагою каліцтва, взамін за це звільнила його тихцем від цього прокляття дітей Адама. В тіні свого каліцтва Едзьо в повній мірі користується цим винятковим правом на байдикування, і в тиші духу він задоволений своєю ніби приватною, індивідуально укладеною умовою з долею.
Проте, ми часто задумуємося над тим, чим заповнює собі час цей двадцятикількалітній молодик. Багато часу забирає в нього читання газети. Едзьо — читач ґрунтовний. Від його уваги не втече жодна нотатка ані жодний анонс. А коли він доб'ється-таки до останньої сторінки, не чекає його в решті дня нудьга, о, анінайменше! Лишень тоді починається справжня праця, якою Едзьо вже наперед тішиться. По полудні, коли інші кладуться на пообідню сплячку, Едзьо виймає свої великі, грубі книги, розкладає на столі край вікна, готує клей, пензель і ножиці, і починає свою милу й цікаву працю викроювання найбільш цікавих статтів та втілювання їх на засаді певної системи у свої книги. Милиці на всякий випадок стоять готові, сперті на парапет вікна, але Едзьо не потребує їх, бо все має напохваті, і так, серед копіткої праці, спливає кілька годин до підвечірка.
Щотретій день Едзьо голить свій рудий заріст. Він любить цю чинність і весь її реквізит: гарячу воду, спінене мило і гладку, лагідну бритву. Розробляючи мило, гострячи бритву о шкіряний пояс, Едзьо невчено й невигадливо співає, але робить це безпретенсійно і на повні груди, а Аделя стверджує, що він має приємний голос.
Однак, у Едзьовому домі не все, крім сказаного вище, в порядку. Між ним і батьками панує там, на жаль, якась дуже серйозна несумісність, тло й підложжя якої невідомі. Ми не будемо повторювати домисли й плітки, обмежуючись емпірично перевіреними фактами.
Це трапляється, як правило, під вечір, у теплій порі року, коли Едзьове вікно відкрите — до нас доходять відголоси тих непорозумінь. Властиво, ми чуємо лише одну половину діялогу, а саме, партію Едзя, бо репліки його антагоністів, схованих у дальших комірках помешкання, до нас не долинають.
Важко з цього здогадатися, що закидають Едзьові, але з тону його реакції можна робити висновок, що його дістали до живого, довели мало не до крайности. Слова його — ґвалтівні й нерозважні, продиктовані надмірним хвилюванням, але тон, хоч ніби й роздратований, все ж таки нужденно-боягузливий.
— Ну, так, — волає він плаксивим голосом, — ну, і що з того?.. — Коли вчора? — Неправда! — А якщо й так? — Ну, то тато бреше! — І так це тягнеться мало не три чверті години, урізноманітнені хіба що вибухами Едзьового жалю й обурення, коли він б'є себе в голову і рве на собі волосся з безпорадної люті.
Але часом — і ось де справжня пуанта тих сцен, яка заправляє їх специфічними дрижаками — стається те, на що ми чекали з завмерлим подихом. У глибині помешкання ніби щось валиться, з тріском відкриваються якісь двері, з гуркотом перевертаються якісь меблі, потім долинає несамовитий крик Едзя.
Ми слухаємо це, нажахані і засоромлені, але й з неймовірним задоволенням, яке будиться на думку про дикий і фантастичний ґвалт, звершений над особою атлетичного, хоч і безвладного в ногах, молодика.
В сутінках, коли посуд після ранньої вечері вже вимито, Аделя сідає на ґанку з боку подвір'я, недалеко від Едзьового вікна. Два довгі, двічі зрізані ґанки, оббігають подвір'я, один на партері, другий на висоті першого поверху. У шпарах тих дерев'яних бальконів росте трава, а в одній щілині між балками вистрілює навіть маленька акація і високо хилитається над подвір'ям.
Крім Аделі, сидять де-не-де перед своїми дверима сусіди, звисаючи з крісел і з стільчиків, невиразно в'янучи у присмерку, сидять, повні денної втоми, мов зав'язані німі мішечки, які чекають, коли-то їх лагідно розв'яже присмерк.
Внизу подвір'я швидко просякає темрявою, хвиля за хвилею, але вгорі повітря не хоче зрікатися світла і світиться тим ясніше, чим більше внизу все звуглюється й жалобно чорніє — воно світиться ясне, дриготливе й миготливе, тьмарячись від невиразних кажанячих польотів.
Але внизу вже почалася швидка і тиха робота присмерку, там муравлиться від тих швидких, зажерливих мурашок, які розбирають, розносять на шматочки субстанцію речей, об'їдають її аж до білих кісток, до скелету і ребер, що маячливо фосфоризують на тому сумному побойовиську. Ті білі папери, шмаття на смітнику, ті неперетравлені пищалі світла найдовше зостаються в хробачливій темряві і не можуть закінчитися. Раз-по-раз здається, що присмерк уже поглинув їх, а потім вони знову ще є і світяться, щохвилини гублять їх повні вібрації й мурашок очі, але вже не можна відчути ріжницю між цими рештками речей і роїннями ока, яке власне тоді починає лихоманити, як уві сні, аж кожен сидить у власній аурі, мов у хмарі комарів, обтанцьований зоряним ройовиськом, пульсуючим мозком, маячливою анатомією галюцинації.
Тоді з дна подвір'я починають підніматися ті жилки повівів, які ще не впевнилися у своїй екзистенції і вже відмовляються від неї, перш ніж дійдуть до нашого обличчя, ті смуги свіжости, якими підбита зісподу, мов шовковою підшивкою, фалдиста літня ніч. І в той час як на небі запалюються миготливі і постійно здмухувані перші зорі, дуже повільно розділяється той душний вельон присмерку, який витканий з вирування і маячінь, і відкривається з зідханням літня ніч, глибока і повна у своїй глибині зоряного мулу і далекого райкання жаб.
Аделя без світла кладеться до ліжка, в зім'яту й зібгану з попередньої ночі постелю, і ледве вона приплющує повіки, як починається гонитва по всіх поверхах і всіх помешканнях будинку.
Тільки для невтаємничених літня ніч — то відпочинок і забуття. Тільки-но закінчуються чинності дня, і спрацьований мозок хотів би заснути й забутися, починається безладна крутанина, переплутаний, велетенський розгардіяш липневої ночі. Всі помешкання дому, всі кімнати і комори наповнюються гомоном, мандрівками, входами й виходами. У всіх вікнах стоять настільні лямпи з умбрами, навіть коридори — ясно освітлені, і двері відчиняються й зачиняються без устанку. Одна велика, безладна, напівіронічна розмова плететься й галузиться серед постійних непорозумінь через усі комори цього вулика. На поверсі не знають достеменно, про що йдеться тим з партеру, посилають посланців з ретельними інструкціями. Летять кур'єри крізь усі помешкання, сходами догори, сходами вниз, забувають по дорозі інструкцію, постійно відкликувані назад по нові веління. І завжди є щось на доповнення, завжди ще одна справа залишається не вияснена, і вся ця крутанина серед сміхів і жартів не доходить до розв'язку.
Тільки бічні кімнати, не втягнуті в цей великий балаган ночі, мають свій окремий час, відмірюваний цоканням годинників, монологами тиші, глибоким подихом сплячих. Там сплять мамки, розложисті і набубнявілі молоком, сплять, жарливо приссані до лона ночі, із щічками, що горять ув екстазі, а немовлята блукають по їхньому сні, з заплющеними повіками, ніжно мандрують, мов тваринки, що нюшкують по блакитній мапі жилок на білих рівнинах тих грудей, делікатно лазять, шукаючи сліпим личком теплого розпору, входу в той глибокий сон, аж знаходять чутливими вустами пипку сну, омріяну повню, повну солодкого забуття.
А ті, що в ліжках своїх схопили сон, уже його не пускають і боряться з ним, як з ангелом, котрий виривається, аж його знеможуть і придушать до постелі, і хроплять з ним навперемінку так, наче сваряться й нагадують один одному діяння своєї ненависти. А коли ті жалі і кислоти замовкнуть утихомирені, і вся ця гонитва розпорошується і губиться по кутках, покій за покоєм западають у тишу і в небуття — входить крамівник Леон навполапки по сходах, поволі входить з черевиками в руці і шукає в темряві ключем дзюрку в замку. Повертається, як і щоночі, з люпанарію, очі його набубнявіли кров'ю, його стрясає гикавка, а з розхилених вуст тягнеться ниточка слини.
В кімнаті пана Якова горить лямпа на столі, а він сам, згорблений над столом, пише листа до Хрістіяна Зайпля й Синів, механічні прядильні і ткальні, лист на багато сторінок довгий. На підлозі вже лежить довгий ряд списаних аркушів, але до кінця ще далеко. Щохвилини він зривається від стола і бігає довкола кімнати з руками в розвихреному волоссі, і коли він робить отакі кола, трапляється, що входить у перельоті на стіну, летить уздовж шпалер, мов великий невиразний комар, маячливо вдаряючи в арабески стінних узорів, і знову збігає на підлогу, продовжуючи свій надхненний довкільний біг.
Аделя глибоко спить, її вуста розхилені, обличчя видовжене й неприсутнє, але її спущені повіки — прозорі, і на їхньому тонкому пергамені ніч пише свій цирограф, напівтекст, напівобрази, повен креслень, поправок і карлючень.
Едзьо стоїть у своїй кімнаті напівоголений і вправляється гантелями. Він потребує багато сили, удвічі більше сили в руках, які заміняють йому безвладні ноги, і тому вправляється ревне, вправляється потаємне цілими ночами.
Аделя відпливає назад, за себе, в неприсутність, і не може крикнути, заволати, перешкодити тому, що Едзьо вилазить через вікно.
Едзьо вилазить на ґанок, не озброївшися милицями, і Аделя з жахом дивиться, чи ноги його втримають. Але Едзьо не намагається ходити.
Мов великий білий пес, він наближається четвероногими присядками, великими шурготливими скоками по задудонілих дошках ґанку, і ось він уже біля вікна Аделі. Як і щоночі, він з болісною ґримасою притискає своє бліде, тлусте обличчя до лискучої від місяця шиби і плаксиво, настирливо щось говорить, оповідає з плачем, що йому на ніч замикають кулі до шафи, і тепер він мусить бігати по ночах, як пес, на чотирьох.
Однак, Аделя безвладна, цілком віддана глибокому ритмові сну, котрий крізь неї пропливає. Вона навіть не має сили, щоб натягнути ковдру на оголені стегна, і нічим не може зарадити, що через тіло її мандрують клопи, ряди і колони клопів. Ті легкі й тоненькі листочки-тулуби біжать через неї так делікатно, що вона не відчуває найменшого лоскоту. То — пласкі торбинки для крови, без очей і без фізіономії, і тепер вони маршують цілими кланами, велике переселення народів, поділене на покоління й на роди. Вони біжать від ніг тьмою-тьменною, незліченною променадою, щоразу більші, такі великі, як нічні метелики, як пласкі гаманці, як великі червоні вампіри без голови, легкі й паперові на ніжках, витонченіших від павутиння.
Але коли останні запізнілі клопи пробігли і зникли, ще один, величезний, і потому останній — стає зовсім тихо, і поки покої повільно насичуються сірістю світанку, порожніми коридорами й помешканнями пливе глибокий сон.
У всіх ліжках лежать люди з підтягнутими колінами, з обличчям, ґвалтовно відкинутим убік, глибоко зосередженим, зануреним у сон і без меж йому відданим.
Як хтось дорвався до сну, так і тримає його зсудомлено, з пристрасним і безтямним обличчям, у той час як віддих, далеко його випереджаючи, блукає самопас на далеких дорогах.
І це, властиво, одна велика історія, поділена на частини, на розділи і на рапсоди, розділені між тих, що сплять. Коли один перестає і мовкне, другий підхоплює його мотив, і так це оповідання іде туди й сюди широким, епічним зиґзаґом, а тим часом вони лежать собі в покоях того дому, безвладні, як мак у перегородах великої глухої маківки, і ростуть на тому віддихові у світанок.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Я пенсіонер у достотному і цілковитому значенні цього слова, вельми далеко втягнутий у цю властивість, поважно в ній заавансований, пенсіонер високої проби.
Може бути, що я навіть переступив під цим оглядом певні остаточні й допущенні межі. Я не хочу цього приховувати, що ж бо в цьому такого надзвичайного? Пощо робити тепер великі очі і дивитися з тою облудною шанобою, з тою врочистою повагою, в якій стільки приховуваної радости зі шкоди ближнього? Як мало, по суті справи, мають люди найпримітивнішого такту! Такі факти слід приймати з найбуденнішою міною, з певною розсіяністю і зневажливістю, інгерентною цим справам. Слід легко переходити над цим до порядку денного, неначе б мугикаючи собі щось під носом, так, як я легко й безтурботно над цим переходжу. Може тому я трохи непевний у ногах і мушу ставити стопи поволі й обережно, стопа перед стопою, і дуже вважати на напрямок. Так легко збочити при такому стані справ. Читач зрозуміє, що я не можу бути надто виразним. Моя форма екзистенції у високій мірі здана на здогадність і вимагає під цим оглядом багато доброї волі. Я буду неодноразово до неї апелювати, до дуже тонких її відтінків, про які можна нагадати лише певним дискретним морганням, утрудненим для мене, зокрема, з приводу негнучкости маски, відвиклої від мімічних рухів. Зрештою, я нікому не накидаюся, я далекий від того, щоб розпливатися від вдячности за азиль, вділений мені ласкаво у чиїйсь здогадності. Я квитую з цієї концесії без зворушення, холодно і з повною байдужістю. Не люблю, коли мені хтось разом з добродійством розуміння презентує рахунок вдячности. Найкраще трактувати мене з певною легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариськи. Під цим оглядом мої поштиві, прості духом колеги з контори, молоді колеги з управи, втрапили у властивий тон.
Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: — Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! — Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице — каверзно усміхнене. — Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! — кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. — То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. — Годі жартувати, пане Кавалкевич, — кажу я йому тихо, прямо в лице, — я прийшов по мою пенсію. — По пенсію? — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?
Отаким робом вони тепло, животворно і по-людськи глузують собі з мене. Ця шорстка грубуватість, цей безцеремонний стусан у спину дають мені дивовижне полегшення. Я виходжу звідти збадьорений і проворний, і швидко поспішаю додому, щоб занести у помешкання трохи того милого внутрішнього тепла, яке вже випаровується.
Але от інші люди… Надокучливе, ніколи не висловлюване питання, яке я постійно читаю у їхніх очах. Неспромога від нього відкараскатись. Припустимо, що воно так — то навіщо ж ті видовжені міни, ті врочисті обличчя, оте мовчання, яке відступає нібито з поваги, та перелякана оглядливість? Аби тільки ні словечком не зачепити, делікатно промовчати мій стан… Як я розумію цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського самосмакування, самонасолоди своєю, на щастя, іншістю: вони, маскуючися святенництвом, швиденько відхрещуються від мого стану. Обмінюються красномовними поглядами і мовчать, і дозволяють цій речі розростатися у мовчанні. Мій стан! Можливо, він справді не зовсім добрий. Може, в ньому справді є якийсь незначний принциповий недолік! Господи! Що з того? Це аж ніяк не привід до такого хуткого й нажаханого відступу. Не раз я заходжуся від сміху, коли бачу оте раптове серйозне розуміння, оте поквапне визнання, з яким вони немов би роблять місце моєму станові. Неначе це невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так уже налягають на цей пункт, чому це для них важливіше над усе і чому усталення цього пункту дає їм ту глибоку сатисфакцію, яку вони ховають за маскою сполоханого святенництва?
Припустимо, що я, так би мовити, пасажир, що я — легкої ваги, по суті, понад міру легкої ваги; припустимо, що мені завдають клопоту деякі питання, напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т. д. — хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою, волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. «Маргаритко, скарбе мого серця…» Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім'я чого супротивитися такому необов'язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша — як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння — ось як можна назвати мій стан, позбуття всіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, нівелювання ріжниць, послаблення усіх вузлів, зникнення кордонів. Нічого мене не тримає і нічого не зв'язує, відсутність опору, безмежна свобода. Дивовижна індиферентність, з якою я легко пересуваюся крізь усі перегородки буття — властиво, це повинно бути приємно — чи я знаю? Ця бездонність, ця всюдибувалість, нібито безтурботна, байдужа й легка — не хочу скаржитися. Є такий зворот: ніде не нагрівати собі місця. Отож-бо й воно: я вже давно перестав нагрівати під собою місце.
Коли з високо розташованого вікна моєї кімнати дивлюсь на місто — на дахи, вогнетривкі стіни й комини в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид, з пташиної перспективи, ледь розповитий з ночі, блідо дніючий до жовтих горизонтів, покроєних на світлі стрічки чорними хвилястими ножицями воронячого каркання — я відчуваю: ось воно, життя. Кожен з них занурений у себе, у якийсь день, у який прокидається, у якусь годину, яка йому належить, у якусь хвилину. Десь там в напівтемній кухні готується кава, куховарка пішла собі, брудний відблиск пломеня танцює на підлозі. Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті не лічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота. Зося з першого поверху довго позіхає і дуже довго потягається, заки відкриє вікно до прибирання; щедро наспане, нахропане повітря ночі ліниво мандрує до вікна, переступає його, повільно входячи в буру і димну сірість дня. Дівчина потягливо занурює руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. Нарешті, з внутрішнім дрожем, з очима, повними ночі, вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір'я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень.
Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами…
Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.
Для нас, пенсіонерів, осінь — то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.
Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні — день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів — є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді — не знайдеш нічого, чого б вона не виявила вже на поверхні просто і без застережень, завжди рівномірно усміхнена і ясна тою теплою і певною ясністю свого волокнистого м'якуша, зітканого на подобу людського тіла. В кожному свіжому зламі розлупаного поліна з'являється обличчя нове, а однак, таке саме, усміхнене і золоте. О, предивна карнаціє дерева, тепла без екзальтації, наскрізь здорова, пахуча і мила!
Воістину таїнственна чинність, серйозна і символічна. Рубання дерева! Я міг би годинами стояти отак у тій ясній прогалині, відкритій у глиб пізнього пополудня, і дивитися на ті пили, що мелодійно грають, на рівномірну працю сокир. Ось традиція, стара як людський рід. В цій ясній щербині дня, в цій прогалині часу відкритій на жовту й зів'ялу вічність, ріжуть сяги букового дерева з часів Ноя. Ті самі патріярхальні й одвічні рухи, ті самі замахи і згини. Стоять по пахви в цьому золотому теслярстві і поволі вглиблюються в кубики і сяги дерева, обсипані трісками, з маленькою іскоркою задуми в очах, врубуються щораз глибше в теплий і цілющий м'якуш, у зварену масу, і після кожного лупнення мають золотий блиск ув очах, так, наче щось шукають ув осерді дерева, так, наче хочуть дорубатися до золотої салямандри, пискливої вогнистої тваринки, яка постійно втікає в глибину осердя. Ні, вони просто ділять час на дрібні поліна, господарюють часом, заповнюють льохи добрим і рівномірно порізаним майбутнім на зимові місяці.
Аби тільки пережити той критичний час, тих пару тижнів, і почнуться вже ранкові приморозки і зима. Як же люблю я той вступ до зими, ще без снігу, але з запахом морозу й диму в повітрі! Пам'ятаю такі недільні пополудні пізно восени. Припустимо, що цілий тиждень перед тим падали дощі, довга осіння сірота, аж поки земля нарешті наситилася водою і тепер починає сохнути і ставати зверху матовою, виділяючи міцний, здоровий холод. Цілотижневе небо з поволокою хмар у лахмітті зграблене, як болото, на один бік небосхилу, де воно темніє стосами, зібгане й пом'яте, а з заходу поволі починають проникати здорові, черстві кольори осіннього вечора, і забарвлюють хмарний краєвид. І поки небо поволі прочищається з заходу, виділяючи прозору велич, ідуть служниці — святково вбрані, ідуть трійками, четвірками, тримаючись за руки, порожньою, недільно-чистою і майже висохлою вулицею поміж будиночками передмістя, кольоровими в терпкій барвистості повітря, яке червоніє перед присмерком, ідуть смагляві і заокруглені на обличчі від здорового холоду і елястично переставляють ноги в новому тісненькому взутті. Милий, зворушливий спогад, видобутий з закапелка пам'яті!
Останнім часом я майже щодня ходив до управи. Інколи трапляється, що хтось захворіє і дозволяє мені попрацювати на своєму місці. Часом хтось просто має якусь пильну справу в місті й просить замістити себе в конторі. Що поробиш, то не регулярна праця. Приємно мати, хоч на пару годин, своє крісло із шкіряною подушкою, свої лінійки, олівчики і ручки. Приємно, коли співробітники по-товариськи тебе штовхнуть або й насварять. Хтось звернеться до людини, хтось скаже якесь слово, поглузує, зажартує — і на хвилину розцвітаєш. Людина за кимось тягнеться, чіпляє свою бездомність і своє небуття за щось живе і тепле. Той другий іде собі і не відчуває мого тягаря, не зауважує, що несе мене на собі, що я якийсь час паразитую на його житті…
Але відколи прийшов новий голова контори, змінилося й це.
Тепер, коли погідно, я часто сідаю на лавці в маленькому сквері напроти міської школи. З недалекої вулиці долинає стук сокир, що рубають дерево. Дівчата й молоді жінки повертаються з торгу. Деякі мають серйозні й регулярно зарисовані брови і йдуть, дивлячися з-під них грізно, стрункі й похмурі — ангелиці з кошиками, наповненими овочами і м'ясом. Часом вони зупиняються перед крамницями і приглядаються до себе в дзеркалі вітрини. Потому відходять, кинувши згори гордий і муштруючий погляд за себе, на кінець власного черевичка. О десятій годині на поріг школи виходить сторож, і його крикливий дзвіночок наповнює вулицю своїм галасом. Тоді нутро школи немов би раптово збурюється навальним бунтом, від якого будинок мало не вибухає. Немов утікачі, з цього загального сум'яття вилітають, як із пращі, малі обдертюхи — вилітають з брами, злітають з вереском з кам'яних східців, щоб, опинившись на свободі, взятися за якісь несосвітенні скоки, кидатися в шалені імпрези, імпровізовані наосліп, між двома витрішками очей. Часом забігають у цих безтямних гонитвах аж до моєї лавки, перелітаючи, кидають у мій бік незрозумілі обзиванки. Їхні обличчя немов би зіскакують з завіс від раптових гримас, що їх вони до мене корчать. Мов стадо розбишакуватих мавп, що пародійно коментують свої блазенські вибрики, пролітає ця громада далі, жестикулюючи з пекельним вереском. Тоді я бачу їхні задерті і ледь зазначені носики, що не можуть втримати витьоків, їхні вуста, роздерті криком і покриті висипкою, їхні маленькі стиснуті кулачки. Буває, вони часом затримуються біля мене. Дивна річ, вони сприймають мене, як ровесника. Мій зріст давно вже перебуває в занепаді. Моє обличчя, зімлявіле і ветхе, дуже подібне на дитяче. Я дещо заклопотаний, коли мене безцеремонно торкають. Коли один з них уперше вдарив мене зненацька в груди, я поповз під лавку. Але не образився. Вони витягнули мене звідти блаженно пом'ятого і захопленого такою свіжою і животворною поведінкою. Ця-от добра риса, що я не ображаюся на жодну нахабність їхнього поривистого savoir-vivre, дає мені їхню прихильність і популярність. Легко здогадатися, що відтоді я сумлінно оснащую свої кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок від ниток, кавалків ґуми. Це неймовірно полегшує обмін думками і становить собою природній поміст у зав'язуванні дружби. Крім того, поглинуті речевими зацікавленнями, вони менше звертають увагу на мене самого. Під прикриттям арсеналу, видобутого з кишені, я не потребую побоюватися, що їхня цікавість і пронозливість стане надокучливою щодо мене самого.
Врешті-решт, я вирішив впровадити в дію одну думку, яка щораз упертіше нуртує в мені вже досить довгий час.
Був безвітряний, лагідний і замислений день, один з тих днів пізньої осені, в яких рік, вичерпавши всі кольори й відтінки цієї пори, немов би повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця розклалося на кольорові смуги, лагідні шари кобальту, ґриншпану і селедину, замкнуті на самому краю смугою чистої як вода білости — колір квітня, неяскравий і давно забутий. Я одягнув найкраще вбрання і вийшов у місто не без деякого трепету. Ішов швидко, без перешкод, у затишній аурі того дня, ані разу не збочивши з прямої лінії. Не переводячи духу, я вибіг на кам'яні східці. Alea iacta est — сказав я собі, застукавши у двері канцелярії. Скромно зупинився перед столом пана директора, як воно й личило у моїй новій ролі. Я відчував якесь сум'яття.
Пан директор вийняв із заскленого пуделка хруща на шпильці і скісно наблизив до ока, розглядаючи його під світлом. Його пальці були замацькані чорнилом, нігті короткі і пласко обрізані. Він поглянув на мене з-за окулярів.
— Пан радник хотів би записатися до першої кляси? — сказав він. — Дуже похвально й достойно, розумію, раднику, значить, з основ, з фундаментів — відбудовувати свою освіту. Я завжди повторював: граматика і табличка множення — ось підстави освічености. Зрозуміло, ми не можемо трактувати пана радника, як учня, що підлягає шкільному примусові. Радше, як вільного слухача, як ветерана абетки, так би мовити, який після довгого волоцюзтва, сказати б, повторно повернувся до шкільної лави. Спрямував свій побитий корабель до оцього порту, так би мовити. Так, так, пане раднику, небагато виявляє таку приємність, це визнання наших заслуг, щоб отак, вік звікувавши у праці, після стількох трудів, повернутися до нас і осісти вже назавжди як добровільний, дожиттєвий другоклясник. Пан радник буде на виняткових у нас правах. Я завжди говорив…
— Перепрошую, — втрутився я, — але я хотів би наголосити, що стосовно виняткових прав, то я зрікаюся цілковито… Не бажаю для себе упривілейованости. Якраз навпаки… Я ні в чому не хотів би вирізнятися, атож, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, зникнути у сірій масі кляси. Увесь мій задум не влучив би в ціль, коли б я був у чому-небудь упривілейований порівняно з іншими. Навіть якщо йдеться про фізичні покарання, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю їх спасенний і високоморальний вплив, — виразно застерігаю щодо себе, щоб під цим оглядом для мене не робили жодних винятків.
— Дуже похвально, дуже педагогічно, — сказав пан директор з похвалою. — Крім того, я гадаю, — додав він, — що ваша освіта внаслідок довгого невживання вже виявляє, по суті, деякі прогалини. Під цим оглядом ми, як правило, віддаємося оптимістичним оманам, які легко розвіяти. Чи ви, наприклад, ще пам'ятаєте, скільки буде п'ять на сім?
— Пять на сім, — повторив я, стривожений, відчуваючи, як сум'яття, що напливало теплою і блаженною хвилею до серця, закриває млою ясність моїх думок. Осяяний, паче одкровенням, власним неуцтвом, я майже захоплено почав заникуватися і повторювати, радіючи, що справді повертаюсь до дитинної несвідомости: п'ять на сім, п'ять на сім…
— А бачите, — сказав директор, — саме час, щоб ви записувалися до школи. — Потім, узявши мене за руку, завів до кляси, в якій відбувалася наука.
Знову, як піввіку тому, я опинився в галасі, в цій залі, рійній і темній від мураховиння рухливих голів. Я стояв, малесенький, на середині, тримаючись за полу пана директора, в той час як п'ятдесят пар молодих очей приглядалося до мене з байдужою, жорстокою корисливістю тваринок, які бачать представника тої самої раси. З усіх боків до мене викривлялися обличчя, робилися міни у швидкій здавленій ворожості, наставлялися язики. Я не реагував на ці зачіпки, пам'ятаючи добре виховання, яке я колись отримав. Розглядаючись у цих рухливих обличчях, що були сповнені недолугих гримас, я пригадав собі ту саму ситуацію перед п'ятдесятьма роками. Тоді я так само стояв біля мами, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер же замість матері пан директор шептав щось на вухо панові вчителю, який кивав головою і позирав на мене з повагою.
— То сирота, — нарешті сказав він клясі, — він не має ні батька, ні матері — не докучайте йому занадто.
Сльози закрутилися мені в очах при цій промові, справжні сльози розчулення, а пан директор, сам зворушений, всунув мене за першу парту.
Відтоді почалося для мене нове життя. Школа відразу поглинула мене повністю. Ніколи за часів мого давнього життя не бував я такий заклопотаний тисячею справ, інтриг та інтересів. Я жив відтепер у одному великому захопленні. Над моєю головою схрещувалася тисяча найрізноманітніших інтересів. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давалися змовницькі знаки, мені псикали, моргали і на всі способи нагадували мені на миґах про тисячу зобов'язань, що їх я взяв на себе. Я ледве міг дочекатися кінця уроку, під час якого я з вродженої ввічливости із стоїцизмом витримував усі атаки, щоб ні слова не пропустити з наук пана вчителя. Ледь-но пролунав голос дзвоника, на мене звалювалася та вересклива зграя, нападала на мене із стихійною силою, майже розносячи мене на шматки. Надбігали ззаду почерез лавки, тупочучи ногами по партах, перескакували в мене над головою, вигепувалися через мене. Кожен верещав мені в вухо свої претенсії. Я став центром усіх інтересів, найсерйозніших переговорів, найзаплутаніші й найдражливіші афери не могли обійтися без моєї участи. Я ходив по вулиці завжди оточений галасливою галайстрою, яка невпинно жестикулювала. Пси обминали нас здалека з прищуленими хвостами, з нашим наближенням коти вискакували на дахи, а самотні малюки, зустрінуті по дорозі, з пасивним фаталізмом ховали голову між плечі, приготувавшись до найгіршого.
Шкільна наука ні в чому не втратила для мене чару новини. Наприклад, мистецтво слебезування. Вчитель апелював просто до нашого незнання, він умів видобувати його із швидкістю і спритністю, доходив у нас, урешті-решт, до тієї tabula rasa, яка є підґрунтям будь-якого навчання. Викорчувавши в нас таким чином усі передсуди і навики, він розпочав науку з основ. З силою й натугою ми мелодійно дудукали дзвінкі силаби, сьорбаючи в павзах носом і пальцем витискаючи на книжці літеру за літерою. Мій буквар носив такі самі сліди вказівного пальця, згущені біля тяжчих літер, що й букварі моїх колег.
Одного разу, не пам'ятаю вже, як то воно було, пан директор увійшов до кляси і в тиші, яка раптом залягла, вказав пальцем на трьох з-поміж нас, між ними й на мене. Ми повинні були негайно ж піти з ним до канцелярії. Ми знали, чим то пахне, і двоє моїх співвинуватців уже наперед почали бичати. Я байдуже дивився на їхню передчасну скруху, на деформовані раптовим плачем обличчя, так, наче з першими сльозами з них сповзла людська маска і оголила безформне місиво плачучого м'яса. Щодо мене — то я був спокійний, я-бо з розумінням моральних і праведних природ покарання піддавався перебігові справ, готовий із стоїцизмом стерпіти наслідки моїх дій. Та сила характеру, що скидалася на затверділість, не подобалася панові директору, коли всі ми троє винуватців зупинилися перед ним у канцелярії — пан директор асистував цій сцені з прутом у руці. Я з байдужістю розіп'яв пасок, але пан директор, поглянувши, закричав: — Сором, хіба це можливо? В такому віці? — і згіршено подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи, — додав він з ґримасою огиди. Потім, відправивши малюків, він мав до мене довгу й поважну проповідь, повну жалю й несхвалення. Але я не розумів його. Бездумно гризучи нігті, я тупо дивився прямо перед собою і потім сказав: — Плосу пана вцителя, то Вацек плував на булку пана вцителя. — Я вже справді був дитиною.
На гімнастику й рисунки ми ходили до іншої школи, де були спеціяльні знаряддя і залі для цих предметів. Ми маршували парами, нестримно галайкаючи, вносячи на кожну вулицю, на яку повертали, раптовий гамір наших змішаних сопранів.
Та школа — то був великий дерев'яний будинок, перероблений із театральної залі, старий і повен прибудов. Середина рисункової залі скидалася на велетенську лазню, стеля підпиралася дерев'яними стовпами, під стелею бігла навкруг дерев'яна ґалерія, на яку ми відразу вибігали, штурмуючи сходи, що дудоніли, як буря, під нашими ногами. Численні бокові комірчини прекрасно підходили до гри в хованки. Учитель рисування не приходив ніколи, тож ми на всю губу показували, на що ми здатні. Час від часу до залі вбігав директор тієї школи, кількох найгаласливіших ставив у кут, парі найдикіших накручував вуха, але тільки-но він відвертався до дверей, як за його плечима вже знову ріс гармидер.
Ми не чули дзвоника, який оголошував кінець науки. Робився осінній пополудень, короткий і кольоровий. За деякими хлопцями приходили матері, хлопці впиралися, але їх відпроваджували, лаючи й б'ючи. Але для інших, тих, хто був позбавлений такої турботливої домової опіки, лишень тоді починалася справжня забава. Допіру пізнім присмерком старий сторож, замикаючи школу, проганяв нас додому.
Вранці о цій порі ще панувала густа темрява, коли ми виходили до школи, місто лежало ще в глухому сні. Ми просувалися навпомацки, з витягнутими руками, шелестячи ногами в сухому листі, яке стосами залягало вулиці. Ідучи, ми трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано, в якійсь фрамузі, ми намацували рукою обличчя колеги, який ішов з протилежного боку. Скільки ж тоді було сміху, загадок і несподіванок! Дехто мав лойові свічки, вони запалювали їх, і місто було засіяне мандрівками тих недогарків, що просувалися низько при землі тремтячим зиґзаґом, зустрічалися і зупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг землі, купу зів'ялого листя, в якій малеча шукає каштанів. На поверхах деяких будинків уже також запалюються перші лямпи, мутне світло, перебільшене, випадає крізь квадрати шиб у міську ніч і кладеться великими фігурами на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади будинків. А коли хтось, узявши в руки лямпу, іде з кімнати у кімнату — надворі обертаються величезні прямокутники світла, мов сторінки колосальної книги, і площа немов би мандрує кам'яницями і переставляє тіні й будинки, неначе укладає пасьянс із великої колоди карт.
Нарешті ми доходили до школи. Недогарки гасли, нас огортала темрява, в якій ми намацували наші сидіння за партами. Потому входив учитель, затикав пляшку лойовою свічкою, і починалося нудне опитування слів і деклінацій. За браком світла наука залишалася напам'ятна і вербальна. Поки хтось монотонно рецитував, ми, мружачи очі, дивилися, які із свічки вистрілюють золоті стріли, позгинані зиґзаки і плутаються, шелестячи як солома у примружених віях. Пан учитель розливав чорнило у каламарі, позіхав, виглядав у чорну ніч з низького вікна. Під партами панувала глибока тінь. Ми, хихотячи, пірнали туди, мандрували на чотирьох, обнюхуючись як тварини, потемки і пошепки робили наші звичайні обміни. Я ніколи не забуду ті блаженні передранішні шкільні години, поки за шибами поволі уставав світанок.
Нарешті настала пора осінніх вихорів. Того дня вже вранці небо стало жовте й пізнє, модельоване на цьому тлі мутно-сірими лініями імагінаційних краєвидів, великих і туманних пустирищів, які перспективічно відходили маліючими кулісами хвилястих узгір'їв, що згущувалися і дрібніли аж далеко на схід, де все раптом уривалося, як зібганий берег летючої завіси і показувало дальший плян, глибше небо, прогалину наляканої блідости, бліде й нажахане світло найдальшої далини — безбарвне, водянисто-світле, яким, мов остаточним остовпінням, закінчувався і замикався той обрій. Мов на рисунках Рембрандта, під тою смугою світла за днів тих було видно далекі, мікроскопічно виразні країни, які — зрештою, ніколи не бачені — піднялися тепер з-за горизонту під тією щілиною неба, немов виринули з іншої епохи й іншого часу, немов явлений перед зажуреними людьми лиш на хвилинку обітований край.
В тому мініятюрному й міцному краєвиді з дивовижною гостротою було видно, як колією, що хвилясто звивалася, посувався ледь помітний у далині потяг, пухнастився срібно-білою смужкою диму і розпливався у ясному небутті.
А потім зірвався вітер. Він немов би випав з тієї ясної прогалини неба, закружляв і розбігся у місті. Увесь він був зроблений із м'якости та з лагідности, але в дивній мегаломанії вдавав брутального й навального. Місив, перевертав і мучив повітря, воно й умирало з блаженства. Раптово завмирав у небесах і ставав дибки, простягався, як вітрила, велетенські, напнуті, ляскотливі, мов з батога, простирала, стискався у тверді вузли, що тремтіли від напруги, мав сувору міну, мов би хотів довести ціле повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав цю фальшиву петлицю, і вже на милю далі із свистом викидав своє ляссо, свій заплутливий аркан, який нічого не хапав.
А що він виробляв з димом коминів! Бідний дим уже й сам не знав, як уникнути його віянь, як схилити голову, направо чи наліво, від його ударів. Так він метушився над містом, немов того дня хотів усім дати взнаки незабутній приклад своєї безмежної сваволі.
Я зразу прочував нещастя. На силу переправлявся крізь вихорище. На рогах вулиць, на схрещенні протягів, колеги тримали мене за поли. Отак переправлявся я через місто, і все йшло добре. Потім ми пішли на гімнастику до іншої школи. По дорозі купили собі бубликів. Довгий вуж наших пар, густо теревенячи, входив крізь браму досередини. Ще момент, і я був би уцілів у одному місці, безпечний аж до вечора. Врешті-решт, я міг би навіть заночувати в гімнастичній залі. Вірні колеги склали б мені товариство. Нещастя хотіло, щоб Віцек дістав того дня нового жука і з розмаху запустив його на поріг школи. Жук гудів, біля входу все зам'ялося, мене випхнули поза браму і в цю хвилину ухопило мене. — Гей, колеги, рятуйте! — заволав я, вже висячи у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеги у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: — Пане вчителю, Шимця ухопило! — Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. — Треба викреслити його з журналу, — сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
Те, що я знову можу виходити до міста, приносить мені значну полегшу. А як же довго я не покидав моєї кімнати. То були гіркі місяці й роки.
Не зможу пояснити, чому віддавна, ще з дитинства, ця 288 кімната була моєю, останнє приміщення від ґанку, ще за тих часів рідко відвідуване, завжди забуте, ніби не з цього помешкання. Вже не згадаю, як я туди потрапив. Мені здається, що то була ясна, водянисто-біла безмісячна ніч. В сірому місячному сяйві все було видно, як на долоні. Ліжко розстелене, ніби його допіру хтось покинув, тиша, я прислухаюсь, чи не почую дихання сплячих. Та хто б міг тут дихати? Відтоді тут і мешкаю. Роками сиджу і нудьгую. Якби ж то я завчасу думав про запаси! О, ви, ті, що ще можете, котрим ще дано на це власний час, громадьте запаси, збирайте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа злиденні і голодні, і не зродить земля єгипетська. На жаль, я не був запопадливим хом'ячком, а легковажною польовою мишкою, жив з дня на день, не думаючи про завтра, поклавшись на свій дар уриваючого від себе скнари. Як миша, я гадав: ну що мені може зробити голод? В крайньому випадку я можу гризти дерево чи дробити на дрібні листочки папір. Стара церковна миша — це найзлиденніше звірятко на присмерковому окрайку книги створення — може жити з нічого. І так живе в цій мертвій кімнаті, де й мухи давно повиздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи не шкребеться там в глибині хробак. Замогильна тиша… Тільки я, непідвладна смерті миша, самотній вишкребок, шурхочу в цій мертвій кімнаті, без упину перебігаю столом, полицями та кріслами. Суну звинна, прудка та маленька, і тягну шарудливий хвостик, як тітка Текля в своїй довгій до землі сірій сукні. А тепер, серед білого дня, застигла на цім столі, і тільки дві намистини очей виблискують на цьому напханому опудалі, немов випливаючи наверх. Та ледь помітно тремтить, в силу звички, дрібнесенько пережовуючи, кінчик писочка.
Все це, звичайно, метафори. Я пенсіонер, а ніяка не миша. Просто люблю паразитувати на метафорах, зразу ж даю себе нести першій-ліпшій метафорі. А потім, перебравши таким чином через край, з трудом завертаю назад, поволі вертаю до пам'яті.
Як виглядаю? Часом я бачу себе в дзеркалі. І дивно, смішно і боляче! Сором признатися. Я ніколи не дивлюся на себе, лице в лице. А трохи глибше, трохи віддалік стою там, в глибині дзеркала, дещо осторонь, ледь в профіль. Стою замислений і дивлюся десь в сторону. Стою нерухомо, задивлений кудись поза себе. Наші погляди вже не зустрічаються. Коли рушаюсь я, робить порух і він, але, наполовину повернутий назад, він мене немов не бачить, ніби зайшов за багато дзеркал і вже не зміг повернутись. Жаль стискає серце, коли я бачу його, такого чужого й байдужого. Адже це ти був моїм вірним віддзеркаленням, — хочу крикнути я, — скільки разів ти супроводжував мене, а тепер не впізнаєш! Боже! Чужий і задивлений кудись в сторону, стоїш там і ніби прислухаєшся десь до глибин, чекаєш якогось слова, але звідти — з тих скляних товщ, слухаючи когось іншого, від когось іншого чекаючи наказів.
Отак і сиджу тут при столі та гортаю старі пожовклі університетські скрипти — це єдине тепер моє чтиво.
Дивлюсь на сповзлу зотлілу фіранку, бачу, як вона легко надимається холодним подихом вікна. На цьому карнизі я міг би вправлятися у гімнастиці. Досконалий спортивний прилад. Як легко перевертатися на ньому в пісному, вже стільки разів спожитому повітрі. Майже неохоче виконується пружне сальто-мортале — холодно, внутрішньо не приймаючи в ньому участі, нібито чисто формально. Коли торкаєш головою стелі і на кінчиках пальців еквілібруєш на цьому снаряді, то тебе охоплює почуття, що на цій висоті дещо тепліше, ледь відчутна ілюзія лагідного затишшя.
Змалку люблю це споглядання кімнати з пташиної перспективи.
Сиджу, слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрілює куряча лапка тріщини, часом з шелестом обсувається пластівець тиньку. Може, мені слід було б проговоритись, що кімната замурована? Як? Замурована? Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямрою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялась такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти.
Переклав Тарас ВОЗНЯК
То було в пізній і пропащий період повного розпруження, в період остаточної ліквідації наших інтересів. Вивіску давно вже було знято з-над дверей нашої крамниці. При напівопущених жалюзі мати провадила негласну торгівлю рештками. Аделя виїхала до Америки. Подейкували, що корабель, на якому вона пливла, затонув, і всі пасажири втратили життя. Ми ніколи не справдили цієї поголоски, вістка про дівчину загинула, ми більше вже не чули про неї. Настала нова ера, пуста, твереза і без радости — біла, як папір. Нова служниця, Ґеня, анемічна, бліда й безкоста, м'яко снувалася по кімнатах. Коли, було, погладиш її по спині, вона вилася і потягалася, як змія, і мурчала, як кицька. Вона мала мутно-білу церу і навіть під повікою емалевих очей не була рожева. Через розтелепство інколи вона робила запражку із старих фактур і копіялів — нудотну й неїстівну.
В тому часі батько мій помер був уже дефінітивно. Помирав він багатократно, завжди ще не дощентно, завжди з певними застереженнями, які змушували до ревізії цього факту. То мало свою добру сторону. Роздроблюючи отак свою смерть на рати, батько освоював нас із фактом свого відходу. Ми збайдужіли до його повернень, щораз більш редукованих, за кожним разом жалюгідніших. Фізіономія вже неприсутнього неначе б розійшлася у покої, в якому він жив, розгалузилася, творячи у певних пунктах предивні вузли подібности з неправдоподібною виразністю. Тапети імітували в певних місцях дриґоти його тіку, арабески формувалися в болісну анатомію його сміху, розкладену на симетричні члени, як скам'янілий відтиск трилобіта. Якийсь час ми у великому радіюсі обходили його хутро, підбите тхорами. Хутро дихало. Переполох укушених і вшитих одна в одну тваринок пролітав через нього у безсилих дригавках і губився у фалдах бламів. Приклавши вухо, можна було чути мелодійне помуркування їх сумирного сну. В тій добре вичиненій формі, з тим легким запахом тхорів, гризні та нічних гонів, він був би міг протривати роки. Але й тут він довго не витривав.
Одного разу мати прийшла з міста із спантеличеною міною. — Глянь-но, Йосифе, — сказала вона, — що за чудасія. Я злапала його на сходах, він скакав із сходинки на сходинку. — І вона здійняла хустинки з-над чогось, що тримала у тарілці. Я впізнав його відразу. Подібність була не до заперечення, хоч тепер він був раком або великим скорпіоном. Ми підтвердили це один одному очима, глибоко зачудовані виразністю тої подібности, яка почерез такі переміни і метаморфози все ще накидалася з просто-таки невідпорною силою. — Він живий? — запитав я. — Що й казати — я ледве можу його втримати, — відповіла мати, — може мені пустити його на підлогу? — Вона поставила тарілку на землі, і ми, схилившися над нею, оглядали його тепер детальніше. Захряслий межи багатьма своїми каблукуватими ногами, він незначно ними перебирав. Дещо підняті клешні і вуса, здавалося, наслухають. Я перехилив миску, і батько обережно вийшов, з певним ваганням, на підлогу, але, торкнувшися плаского ґрунту під собою, раптом побіг усіма своїми кільканадцятьма ногами, келкочучи твердими костомашками членистонога. Я загородив йому дорогу. Він завагався, торкнувшись гойдливими вусами перешкоди, після чого підняв клешні і звернув убік. Ми дали йому бігти в обраному напрямку. З тої сторони жоден мебель не міг дати йому прихистку. Отак, біжучи у хвилястих дригавках на своїх різноманітних ногах, він доторкотів до стіни і, не встигли ми спохопитися, вбіг на неї легко, не затримуючись, усією арматурою відножжя. Я здригнувся з інстинктивною відразою, стежачи за многочленистою мандрівкою, що з лопотом посувалася по паперових тапетах. Тим часом батько дійшов до маленької вмурованої кухонної шафки, впродовж хвилини перегинався на її краї, обстежуючи клешнями терен внутрі шафки, після чого вліз увесь досередини.
Він мов би наново ознайомлювався з помешканням з цієї нової краб'ячої перспективи, реципував предмети, мабуть, нюхом, бо, попри детальні оглядини, я не міг вистежити в нього жодного органа зору. Здавалося, він дещо застановлявся над предметами, спітканими на своїй дорозі, затримувався біля них, дотикаючи їх ледь погойдливими вусами, навіть обіймав їх, мов би пробуючи, клешнями, укладав з ними знайомство і допіру по хвилині відлучався від них і біг далі, волочачи за собою черевце, ледь піднесене над підлогою. Так само обходився він з кавалками хліба і м'яса, які ми кидали йому на підлогу в надії, що він ними поживиться. Він тільки побіжно їх обмацував і біг далі, не домислюючися у тих предметах речей їстівних.
Можна було подумати, бачачи ті його терпеливі реконесанси на обширі кімнати, що він завзято й наполегливо чогось шукає. Від часу до часу він біг у куток кухні, під бочку з водою, яка протікала, і, дійшовши до калюжки, здавалося, пив. Інколи заподівався на цілі дні. Здавалося, він прекрасно обходиться без їжі, і ми не зауважили, щоб внаслідок цього він щось втратив на виявах живущости. З мішаними почуттями сорому й відрази живили ми за дня таєний острах, що він міг би відвідати нас уночі у ліжку. Але таке не сподіялося ані разу, хоч за дня він мандрував по всіх меблях і особливо любив перебувати у шпарі межи шафами й стіною.
Певних виявів розуму, а навіть певної фіґлярної свавільности, не можна було не помітити. Ніколи, наприклад, не забарився батько у порі трапези появитися у їдальні, хоч його участь при обіді була чисто платонічною. Якщо двері їдальні були під час обіду випадково замкнуті, а батько знаходився в сусідній кімнаті, він так довго шкроботав під дверима, бігаючи туди й сюди вздовж шпари, аж поки йому не відчинено. Пізніше він навчився всувати в ту долішню шпару дверей клешні і ноги, і, після дещо форсованих хиботів тілом йому вдавалося пропхнутись боком попід дверима до кімнати. То, здавалося, його тішило. Тоді він нерухомів під столом, лежав зовсім тихо, тільки ледь пульсуючи черевцем. Що означало те ритмічне пульсування блискучого черевця, ми не могли відгадати. То було щось іронічне, нечемне і злосливе, що, здавалось, виражає заразом якусь низьку і любострасну сатисфакцію. Німрод, наш пес, підходив до нього поволі і без переконання, обережно нюхав, пчихав і байдуже відходив, не виробивши собі остаточної думки.
Розпруження в нашому домі описувало щораз ширші кола. Ґеня спала цілими днями, її струнке тіло безкосто хвилювалося глибоким віддихом. Ми часто знаходили в зупі шпульки від ниток, які вона вкидала разом з городиною через неуважність і дивовижну розсіяність. Крамниця була відчинена in continuo вдень і вночі. Розпродаж при напівопущених жалюзі плівся день у день своїм заплутаним ходом серед торгів і умовлянь. На довершення приїхав вуйко Кароль.
Він був дивно знічений і маломовний. Зідхнувши, заявив, що після останніх сумних випробувань він постановив змінити триб життя і взятися за вивчання мов. Він не виходив з дому, замкнувся в останньому покої, з якого Ґеня стягнула всі килими і макати, повна дезапробати до нового гостя, і заглибився в студіювання старих цінників. Кількаразово він намагався злосливо наздоптати батькові на черевце. Ми з криком і жахом заборонили йому цього. Він же тільки усміхався до себе злосливо, не переконаний, в той час як батько, не здаючи собі справи з небезпеки, з увагою затримувався над якимись плямами на підлозі.
Батько мій, хижий і рухливий, як довго стояв на ногах, поділяв з усіма ракоподібними ту властивість, що, перевернувшися на хребет, ставав повністю безборонний. Прикрий то був і жалюгідний вигляд, коли він, розпачливо перебираючи всіма відножжями, вирував безпорадно на хребті довкола власної осі. Не мож' було без прикрости дивитися на ту надто виразну й артикульовану, сливе безсоромну механіку його анатомії, наче б наверху лежачу і нічим не ослонену від сторони нагого, многочленистого живота. Вуйка Кароля в такі хвилини аж підривало, щоб його придоптати. Ми бігли на рятунок і подавали батькові якийсь предмет, за який він судомно хапався клешнями і вправно повертав собі нормальну позицію, пускаючися іспрожогу у довкільний біг блискавичним зиґзаґом, з подвоєною швидкістю, як коли б хотів затерти спогад компромітуючого упадку.
З прикрістю мушу себе перебороти, щоб оповісти згідно з правдою незбагненний факт, перед дійсністю якого здригається ціла моя істота. До нинішнього дня не можу я збагнути, що ми на всьому протязі були свідомими винуватцями того факту. В цьому світлі та подія набирає рис якоїсь дивовижної фатальности. Адже фатальність не обминає нашої свідомости і волі, а включає їх у свій механізм так, що ми допускаємо і приймаємо, як у летаргічному сні, речі, перед якими здригаємося у нормальних умовах.
Коли я, потрясений доконаним фактом, з розпачем питав у матері: — Як ти могла таке вчинити! Якби то, принаймні, Ґеня була зробила, але ти сама… — мати плакала, ламала руки, не могла дати відповіді. Чи думала, що батькові так буде краще, чи бачила єдино в цьому вихід з безнадійної його ситуації, а чи діяла попросту в незбагненній легковажності й бездумності?.. Фатум знаходить тисячу вивертів, коли йдеться про просування його незбагненної волі. Дрібного якогось, хвилинного затьмарення нашого глузду, моменту засліплення чи недогляду вистачить, щоб перемитити вчинок між Скиллою і Харибдою наших рішень. Потім можна без кінця ex post інтерпретувати і тлумачити мотиви, доскіпуватися спонук — доконаний факт залишається безповоротним і раз назавше пересудженим.
Ми опам'яталися й оговталися з нашого засліплення лише тоді, коли мого батька внесли на полумиску. Він лежав великий і спухлий внаслідок зварення, блідо-сірий і драглистий. Ми сиділи мовчки, як отруєні. Тільки вуйко Кароль сягнув виделкою до полумиска, але непевно опустив її на півдорозі, поглядаючи на нас із здивуванням. Мати звеліла відставити полумисок до вітальні. Там він лежав па столі, покритому плюшевою габою, обіч альбома з фотографіями і механічної катеринки з цигарками, лежав обходжуваний нами й нерухомий.
Однак, не на цьому мали закінчитися земні мандри мого батька, і той дальший хід, те продовження історії поза, здавалося б, вже остаточні й допущенні межі — є найболіснішим її пунктом. Чом же не згодився він врешті з програшем, чом же не визнав себе вкінці переможеним, коли вже направду мав для цього всі підстави і доля не могла вже піти далі у дощентному його пригнобленні? По кількох тижнях нерухомого лежання він якось сконсолідувався в собі, здавалося, мов би приходив помалу до себе. Одного ранку ми застали полумисок порожнім. Одна тільки нога лежала на березі тареля, вронена на застиглому томатному соусі і ґаляреті, столоченій його утечею. Зварений, гублячи ноги по дорозі, він поволікся остатками сил далі, в бездомну мандрівку, і більш ми не угледіли його на очі.
Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК
Публікації:
Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.
baissê (франц.) — пониження