Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.
— Так, але…
— Де?
— Просто на вулиці,— відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
— Де ж вона весь час була?
— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона і гоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»
Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.
— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
— Як називається табір, в якому вона була?
— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї н кажу: «Альма, це ти?» — «Я, — відповідає вона, — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.
— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман,
— Що?
— Яка вона на зріст, твоя дружина?
— Десь метр шістдесят. А хіба що?
— Отже, тепер у неї нормальна вага.
— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальца вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?
— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу: дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер, — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.
— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви…
— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!
— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?
— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — її ж можна знову відгодувати.
— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?
— Спробуй купити щось із-під поли.
— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та: навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!
— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяй-; ку, якщо тобі потрібне сало!
— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.
— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.
•— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, пі,ому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!
Інтхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речі Гі у ранець.
Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — і.шптав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартири?
Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже пере-" иі десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зо-гі.інатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подо-(і.нться. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й
- іружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.
— Скільки ще в тебе відпустки?
— Три дні.
- І ти не можеш ці три дні придуритися?
— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, Міібуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, бу-ііі б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то МИ обоє тільки мучимося.
Він узяв свої речі й пішов.
Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.
— А ти? Що робитимеш ти?
— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок питаю, чи не треба ще якихось паперів.
Ройтер ошкірився:
— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?
— Ні. Мене налякало зовсім інше.
— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба ро-6йти, коли насувається небезпека?
— Треба ховатися, — відповів Гребер, — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!
— Ти просто ще думаєш, що у відпустці,— поправив його писар. — А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?
— Буде видно.
Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він иідчув, як неприємний холодок скував йому серце.
— Небезпечно, — знов повторив писар. — Великі втра ти. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників у яких немає поважних причин залишатися, негайно ві дішлють у частини. Ясно?
— Так. А що це таке — «поважні причини»?
— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, важка хвороба…
Писар узяв сигарети.
— Отже, забирайся геть! І не потикайся сюди. Якщо тебе не розшукають, то і не відішлють у частину. Уникай казарми, як чуми. Знайди де-небудь притулок, поки закінчйться відпустка. Потім повідомиш про від’їзд. Тобі нічого не загрожує. Покарання за те, що не залишив адреси? Але ж ти все одно їдеш на фронт, і баста!
— Я одружуюсь, — заявив Гребер. — Це поважна причина?
— Одружуєшся?
— Так. Тому я, власне, й тут. Я хочу дізнатися, чи, крім солдатської книжки, мені потрібні ще які-небудь' папери?
— Одруження! Можливо, це й поважна причина. Можливо, кажу я. — Писар припалив сигарету. — Це може бути причиною. Але навіщо тобі ризикувати? Особливих паперів тобі, як фронтовій свині, не треба. А коли щось буде потрібно, приходь до мене: я все зроблю тобі нишком-тишком, ніхто нічого не знатиме. В тебе є пристойний одяг? В цьому лахмітті ти ж не будеш одружуватися.
— А тут можна що-небудь обміняти?
— Іди до каптенармуса, — порадив писар, — Поясни йому, що ти одружуєшся. Скажеш, що це я тебе послав. В тебе знайдеться ще пачка добрих сигарет?
— Ні. Але я, мабуть, зможу дістати.
— Не мені. Фельдфебелеві.
— Побачу. Ти не знаєш, чи мусить жінка, що виходить заміж за фронтовика, мати якісь особливі довідки?
— Не маю уявлення. Але гадаю, що ні. Все це, мабуть, робиться швидко.
Писар поглянув на свій годинник.
— Негайно іди на склад. Фельдфебель саме там.
:: Гребер попрямував до флігеля, в якому був склад. Його влаштували на горищі, Товстий фельдфебель мав
ИІ рі піого кольору. Одне було неприродно фіолетово-го-і Гм. паче фіалка, друге — світло-каре.
Чого ви на мене витріщились? — гаркнув він. — Ви ній ніколи не бачили скляного ока?
- Ііачив. Але різнокольорових очей не бачив.
І Іе не МОЄ ОКО, ІДІОТІ — Фельдфебель тицьнув пальні м у те, що було фіолетово-голубе й блищало. — Я поменш його в товариша. Моє вчора впало на підлогу. Во-ни оуло каре. Ці речі дуже крихкі. їх треба було б ро-г. IIIII целулоїду.
Тоді вони були б вогненебезпечні.
Фельдфебель глянув на Гребера. Придивився до його Ції І (ірод і ошкірився.
Теж правильно. А от уніформи для вас у мене не-м п. На превеликий жаль. Всі такі самі старі, як і ваша.
Нін втупився в Гребера своїм фіолетово-голубим оком. Клре не так блищало. Гребер виклав на стіл пачку Бін-1111 гових сигарет. Фельдфебель окинув її карим оком, її п іі шов і повернувся з мундиром у руках.
Це все, що я маю.
Гребер навіть не доторкнувся до мундира. Він дістав І кишені невеличку пласку пляшку з коньяком, яку він вбачливо взяв із собою, і поставив її біля сигарет. Фельдфебель зник і повернувся вже з кращим мундиром і майже новими штаньми. Гребер оглянув спершу штани; їй то власні були всі в латках. Він покрутив нові штани є руках і помітив, що каптенармус склав їх так, щоб приховати пляму завбільшки з долоню. Гребер мовчки подивився на цю пляму, потім на коньяк.
— Це не кров, — пояснив фельдфебель. — Це найкраща маслинова олія. Чоловік, що носив їх, приїхав з Італії. Трохи бензину — і плями як не було.
— Якщо це робиться так легко, то чому ж він їх обміняв, а не вичистив сам?
Фельдфебель широко усміхнувся:
— Слушне запитання. Але той чоловік хотів мати уніформу, що смерділа б окопами. Як оце ваша. Два роки ти просидів-десь у. Мілані в канцелярії, а нареченій Пи-г.-ін листи нібито з фронту. Не міг же він приїхати до-іюму в нових штанях, на які тільки перекинув тарілку і салатом. Це в мене найкращі штани, їй-богу.
Гребер йому не вірив, але в нього більше нічого не було і виторгувати щось краще він не міг. І все-таки він похитав головою.
— Ну, добре, — сказав фельдфебель. — Є ще одна пропозиція. Можете їх не обмінювати. Залиште собі своє лахміття. Таким чином матимете ще й вихідну уніформу. Домовились?
— А хіба стара вам не потрібна для рахунку?
Фельдфебель зневажливо махнув рукою. В його фіоле-
тово-голубому оці відбився сонячний промінь, що проник крізь запилену шибку.
— З рахунком уже давно не все в порядку. Та хіба тепер узагалі є що-небудь у порядку? Ви щось таке знаєте?
— Ні.
— Отож-бо, — зітхнув фельдфебель.
Проходячи повз міську лікарню, Гребер зупинився. Згадав про Мутціга. Адже він обіцяв провідати його. Хвилину Гребер вагався, потім ступив у двері. В нього раіітом виникло якесь забобонне почуття, що цим людяним вчинком він зможе задобрити долю.
Ампутованих розмістили на другому поверсі. На першому лежали тяжкопоранені і ті, яких щойно оперували і вони не могли ще вставати з ліжка; в разі повітряного нальоту їх можна було швидко перенести до бомбосховища. Ампутованих тут не вважали безпомічними і тому поклали їх вище. Під час тривоги вони допомагали один одному. Той, у кого було ампутовано обидві ноги, в крайньому разі міг обхопити за шиї двох з ампутованими руками і так дістатися до бомбосховища, доки персонал лікарні рятуватиме тяжкопоранених.
— 'Ги? — здивувався Мутціг, побачивши Гребера. — Ніколи б не подумав, що прийдеш.
— Я теж. Але ж, як бачиш, прийшов.
— Це здорово, Ернсте. Штокман теж у нас. Ти не був з ним в Африці?
— Був.
Штокман утратив праву руку. Він грав разом з двома іншими інвалідами в скат.
— Ернсте, — сказав він, — а що з тобою?
Його погляд прискіпливо вивчав Гребера. Він немовби шукав слідів поранення.
— Нічого, — відповів Гребер.
Усі дивилися на нього. В усіх був такий самий погляд, як у Штокмана.
— Відпустка, — пояснив Гребер ніяково. Він відчував ітбс майже винним у тому, що був здоровий.
— Я.думав, що в Африці ти своє відвоював і заробив гїезстрокову відпустку.
— Мене заштопали, а потім послали в Росію.
— Тобі пощастило. Мені, власне, також. Інші попали її полон. їх так і не вдалося вивезти літаками. — Штокман помахав куксою. — Якщо це-о можна назвати щастям.
Чоловік, що сидів посередині, вдарив картами по столу.
— Ми граємо чи базікаємо? — запитав він грубо.
Гребер побачив, що в нього немає обох ніг. Вони були
ампутовані дуже високо. На правій руці в чоловіка бракувало двох пальців, не мав він і вій. Повіки недавно затяглися шкірою, вона була червона й блискуча. Очевидно, чоловік обгорів.
— Грайте собі далі,—сказав Гребер. — Я маю час.
— Ще одне коло, — пояснив Штокман. — Ми скоро закінчимо.
Гребер присів біля Мутціга на підвіконні.
— Не ображайся на Арнольда, — прошепотів Мутціг. — У нього сьогодні важкий день.
— Це той, що посередині?
— Так. Вчора сюди приходила його дружина. А після цього в нього завжди важко на душі.
— Що ти там базікаєш? — гукнув Арнольд.
— Я базікаю про минулі часи. Я ж на це ще маю право?
Арнольд щось пробурмотів і повернувся до гри.
— А загалом у нас тут дуже пристойно, — сказав Мутціг. — Навіть можемо повеселитись. Арнольд був муля-ром; це не така вже й проста робота, ти ж знаєш. А дружина його зраджує. Йому розповіла про це його мати.
Штокман кинув карти на стіл:
— Трикляте невезіння! Я сподівався на жировий туз. Хто ж міг подумати, що три валети виявляться на одних руках?!
Арнольд щось пробурмотів і знову почав тасувати карти.
— Коли одружуєшся, часом не знаєш, що краще, — не мати руки чи ноги, — сказав Мутціг. — Штокман каже, що краще, коли немає руки. Але ж як однією рукою тримати в ліжку жінку? А тримати ж треба!
— Це не так важливо. Головне, що ти живий!
— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.
— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.
— Я не про це, — відповів Мутціг. — Я маю на увазі не роботу.
— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно зая-вив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. — Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. — Він неприязно стрільнув очима в бік Гребера. — Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.
Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.
Арнольд грав далі.
— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутціг по хвилі.— В Мюнстері у мене була дівчина; ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений в ногу. Я їй про це ще нічого не писав.
— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.
— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.
— Мене аж нудить від ваших балачок, — промовив раптом до Мутціга один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. — Випийте і будьте чоловіками!
Штокман засміявся.
— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.
— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула 'просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. У що перетворилися б тоді всі наші клопоти?
Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», — мимоволі подумав він.,
— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд. — Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.
— На фронті теж.
*= Що?
Гребер зрозумів, що зробив помилку.
— На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї,— ска-іпв він. — Кажуть, це справжнє чудо.
Арнольд витріщив на нього очі:
— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку і продавати сірники, як після першої світової? Ми маємо права! їх нам обіцяв фюрер!
Він розлючено кинув карти на стіл.
— Увімкни радіо, — звернувся уболівальник до Мутці-га. — Музику!
Мутціг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.
— Залиш попередню хвилю, — гукнув роздратовано Арнольд.
— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.
— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.
Мутціг зітхнув і повернув ручку назад. В кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув плечима. Гребер підійшов до нього.
— Бувай здоров, Штокмане, — прошепотів він. — Мені пора йти.
— Є веселіші справи, еге ж?
— Та ні. Але мені пора.
Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він голий. Він перейшов зал повільно, гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутціг прошкандибав за ним до самих дверей.
— Заходь іще, — сказав він у тьмяно освітленому коридорі.— Сьогодні тобі не поталанило. Взагалі ж ми веселіші.
Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гребером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.
Він пішов до ГІольмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.
- А, це ви, Гребере, — сказав він.
— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.
Польман впустив його.
— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…
Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.
— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?
Гребер озирнувся довкола.
— У вас тільки одна кімната?
•— Чому це вас цікавить?
— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?
Польман мовчав.
— її не розшукують, — додав Гребер. — Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.
— Чому ви прийшли з цим до мене?
— Я більше нікого не знаю.
Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.
— Хто це?
— Дівчина, на якій я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.
— Ні, це не перебільшення, — відповів Польман. — Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.
Гребер відчув тепло й полегшення.
— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.
Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше,
— Дякую, — ще раз сказав Гребер. — Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.
Вони стояли біля полиць з книгами.
— Візьміть, собі, що хочете, — щиро запропонував Польман. — Інколи це допомагає пережити тяжку мить.
Требер похитав головою.
— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жор-гтокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?
— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.
— Мабуть.
Польман подивився на Гребера.
— Ви хочете одружитися?
— Так.
Старий дістав з полиці якусь книжку.
— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.
— Так, — промовив Гребер невпевнено.
— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді.— Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?
— У що?
— В бога. І в добро, що живе в людині.
— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.
— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?
Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу у напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед, них», — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним, я відчуваю життя дедалі глибше».
— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри і поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.
Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.
— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.
Елізабет завагалася.
— Йди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.
— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.
— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!
Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.
— Де фрейлейн Крузе?
Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.
— Вона зараз прийде. Все гаразд?
Службовець кивнув.
— Коли ви маєте намір одружуватись?
— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.
— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.
Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець, усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.
— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.
— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?
Гребер покЛав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.
— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз прпведу.
Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.
— Слава богу, ти тут! — зрадів він. — Все гаразд, Елі-
аабет.
Вони повернулися назад. Службовець передав Еліза-Гіет папери.
— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.
— Так.
Гребер затамував подих.
— Я знав вашого батька, — сказав службовець.
Елізабет здивовано звела на нього погляд.
— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.
— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?
— Ні.
Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.
— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв' вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.
— Зараз, — сказав Гребер.
— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дия?
— Я це влаштую для вас. Вам треба з’явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.
— Спасибі.
Вони спинились біля виходу.
— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.
Елізабет усміхнулася.
— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?
— Лише наполовину.
— Досить і цього. Зайди по мене за чверть до другої.
Гребер стояв нерішуче.
— Все йде добре, — сказав він згодом. — А я чого тільки не сподівався! І сам не знаю, чому мені було так страшно. Я мав досить смішний вигляд, еге ж?
— Ні.
— Ба Так!
Елізабет похитала головою.
— Мій батько теж гадав, що люди, які його застерігали, мали смішний вигляд. Нам просто пощастило, Ернсте, оце і все!
Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.
— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.
Чоловік підвів голову.
— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.
— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.
— Той, що на вас?
— Так.
Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.
— Це не кров, — пояснив Гребер, — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.
— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.
— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?
Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.
— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.
— Годину.
Гребер переодягнувся.
— Тоді через годину я прийду.
Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.
— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.
Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.
— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть 'Ги І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли |н іібралися одружуватись.
— Ваша правда.
Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже об-. 'і\ і овувала якась жінка.
— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?
— Підстригти. Ви й це вмієте?
— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну шов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.
— Гаразд. І голову помиємо.
Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гре-Огра і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.
— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — V пас є французький.
Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякав-, оі. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.
— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.
— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову і іль для купання.
— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.
Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і і-пер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянтин. Але трішечки.
Він заплатив і вирушив знов до кравця.
— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.
Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кра-іч ць прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на і он. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули му-хи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.
— Це все, що я можу зробити.
Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.
— Чудово! — похвалив він.
Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не казав. Він швиденько переодягнувся.
— Хто вас підстригав? — спитав кравець.
— Якась жінка, ЇЇ чоловік на фронті.
— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.
Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.
— Ось так краще.
— Скільки я маю заплатити?
Кравець махнув рукою:
— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. По-' дарунок на весілля.
— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?
— Є, на Шпіхернштрасе.
Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.
— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.
Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.
— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.
— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.
— За таку ціну?
— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!
— Ви наживаєтесь на війні!
Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.
— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.
— Мені нічого не треба для похорону.
— Тобто як? — здивувалася продавщиця.
— Я хочу купити квіти.
— Квіти? У мене є лілеї…
— Лілей не треба. Щось для весілля.
— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.
— Це правда. А хіба троянд у вас немає?
— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти.
Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді і мастики він знайшов букетик нарцисів.
— Дайте мені оці.
Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.
— Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету.
- Іншого паперу в мене немає.
— Байдуже.
Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, псі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав у кета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на'газету, в яку був загорнутий букет. По-руч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ні страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. їм сокирою відрубано голови. Гільйотину бу-п) давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її 1 сть.
Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстра-юр сидів за рядом канатів, кінці яких були прив’язані до
і і іни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.
— Свідки, — промовив реєстратор, — Де ваші свідки?
Солдат щось промимрив. У нього їх не було.
— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свід-кп не потрібні,— нарешті вимовив він.
— Ще чого! У нас порядок!
Солдат звернувся до Гребера:
— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.
— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.
— Хто ж про це думає!
— Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу, — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?
Солдат здивовано подивився на нього.
— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!
— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?
— Оцей мій приятель і його дама.
Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.
— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.
— Так, ми й самі хочемо розписатись.
Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.
— Розпишіться ось тут.
Всі четверо поставили свої підписи.
— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.
— А ваші свідки?
— Тут. — Гребер показав на обох.
Реєстратор похитав головою.
— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.
— Чому? Адже ви взяли нас обох.
— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім’я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.
Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.
— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер. — Може, хтось із ваших співробітників?
— Я тут не для того, щоб займатися такими справами, — відповів реєстратор з прихованою радістю. — Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.
Гребер оглянувся.
— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув. — Свідок? Беріть мене.
Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього: '
— У вас є документи?
•— Звичайно. — Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.
Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги і крикнув:
— Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!
— Хайль Гітлер, — недбало відповів оберштурмбан-фюрер. — І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого це вам раптом здумалося поводитись отак із солдата ми?
— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли ншііа ласка, розпишіться ось тут.
Гребер побачив, що його другим свідком став оберні гурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.
Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги «Меіп КашрГ».
— Подарунок держави, — кисло пояснив він і подивив-(я вслід Гільдебрандту. — В цивільному, — проказав. — Звідки я можу знати?
Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бру-(II до виходу.
— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.
— Завтра. — Клотц підморгнув. — Ми вже давно мріяли одружитися. Навіщо дарувати щось державі? Якщо її гигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?
— Чому Ж!
Клотц відстібнув свого ранця.
— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сер-пслат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!
— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат. — А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.
— Але ж, друже, я й сам одержав таку.
— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.
Клотц покрутив у руках «Меіп КатрГ».
— Гарна оправа, — мовив він. — Тобі вона справді не потрібна?
— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.
— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!
— Тобі теж.
Гребер наздогнав Елізабет.
— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки, — пояснив він, — Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!
Елізабет засміялась.
— Зате «біблію руху» ти виміняв на сервелат! Це компенсація.
Вони перейшли базарну площу. Пам’ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. «Я, власне, маю бути дуже щасливий», — подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.
Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.
— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?
Гребер кивнув:
— На них наче срібний дощик.
— Що то таке?
— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.
— Атож. На всіх деревах! Звідки це?
— Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.
— Жаль, — сказала Елізабет. — Здається, що в лісі самі різдв’яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.
Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе мм<чь примарне срібло, і будило спогади про дитинство їв |іі:ідв’яне свято.
І'.лізабет пригорнулася до Гребера.
* Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вни-Н і І І нмемо в його суть.
— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польма-ін>иу книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну по-цірож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом. краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди і псе надолужимо.
— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?.
Гребер розкрив книжку.
Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про 11 г в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони мас-* упали світло. Швейцарія повинна виконувати цей уль-інматум.
— Чому?
— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки *інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли нидію освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось
чому.
— Отже, і цьому кінець.
— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точні-і іпько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них ми так не могли б сказати.
— Про Німеччину теж ні. {
— Про Німеччину тепер теж ні. \
Вони почали гортати книгу.
— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?
— Чому ж! Ось італійська Швейцарія.
— Локарно. Це тут була велика конференція на за-
\ нст миру? Та, на якій ухвалили більше не розв’язувати ноєн? ___
— Здається, тут.
— Не довго ця ухвала протрималась.
— Ні. Локарно ось тут. Поглянь: пальми, старі церк-ни. Це Лаго-Маджіорі. А ось тут острови, азалії, мімози, сонце… І мир.
— Так. А як це місце називається?
— Порто Ронко.
— Гаразд, — зітхнула Елізабет і знов лягла.'—Треба його запам’ятати. Пізніше поїдемо туди. А тепер я більше не хочу подорожувати.
Гребер закрив книгу. Він подивився на мерехтливе срібло на деревах, потім обняв Елізабет за плечі. Він відчув її тіло і побачив траву, барвінок і ще якісь червоненькі квіточки з невеличкими ніжними листочками, які ставали все більші й більші, аж поки заступили все довкола, і його очі заплющились.
Вітер наче вмер. Почало швидко темніти. Десь далеко' почувся гуркіт. «Артилерія, — подумав Гребер у напівсні.— Але звідки? Де я? Де фронт? — Він відчув поруч Елізабет і заспокоївся. — Де тут можуть бути артилерійські позиції? Очевидно, це учбові стрільби».
Елізабет поворухнулася.
— Де вони? — промимрила вона. — Вже бомблять чи
полетіли далі? І
— Це не літаки.
Гуркіт не стихав. Гребер устав і прислухався.]
— Це не бомби, не артилерія і не літаки, Елізабет, — сказав він. — Це гроза.
— А чи не зарано ще для грози?
— Для неї законів не існує.
Нарешті вони побачили перші блискавки. Проти тих, які творили люди, вони були куди блідіші і ніби несправжні, а грім навряд чи можна було порівняти з гуркотом літаків, не кажучи вже про розриви бомб.
Пішов дощ. Вони перебігли галявину і сховалися під ялинами. Тіні, здавалося, доганяли їх. Шум дощу у верховітті нагадував овації далекого натовпу, і в тьмяному світлі Гребер побачив, що у волоссі Елізабет блищать срібні стрічки, які попадали з гілок. Волосся скидалось тепер на сітку, в якій заплуталися блискавки.
Вони вийшли з лісу і натрапили на криту трамвайну зупинку, де юрмилося чимало людей. Стояли між ними й кілька есесівців. Вони були молоді і неприховано розглядали Елізабет.
За півгодини дощ перестав.
— Я не знаю, де ми, — сказав Гребер. — В якому напрямку нам тепер іти?
— Праворуч.
Вони перетнули вулицю і звернули в неосвітлену алею. Перед ними довга вервечка людей у напівтемряві укла-; дала труби. Всі були в смугастому одязі. Раптом Еліза-(ігт насторожилася і звернула вбік — туди, де працюва-ми робітники. Вона повільно переходила від одного до другого і роздивлялася їх, немовби когось шукаючи. Гре-оі'р помітив, що на одязі люди мали номери; мабуть, це пули в’язні з концтабору. Вони працювали мовчки і швидко, не підводячи очей. їхні голови нагадували черепи мерців, а одяг на худих тілах теліпався. Двоє знесилено лежали під забитим дошками кіоском, де колись продавали зельтерську воду.
— Гей, ви! — крикнув есесівець. — Геть звідси! Тут оборонено ходити.
Елізабет вдала, ніби не почула його. Вона тільки наддала ходи, зазираючи в мертвотні обличчя в’язнів.
— Назад! Гей, ви! Жінко! Негайно! Прокляття, ви що, не чуєте?
Лаючись, есесівець підбіг до них.
— У чім річ? — запитав Гребер.
— У чім річ?! Вам що, позакладало? Чи, може, ще щось?
Гребер завважив ще одного есесівця. Це був обершарфюрер. Гребер не наважувався гукнути Елізабет; віч знав, що вона не вернеться.
— Ми тут дещо розшукуємо, — пояснив він есесівцю.
— Що? Припинити розмови!
— Ми тут загубили одну річ, брошку. Це був вітрильник з брильянтами. Ми тут проходили вчора, пізно ввечері і загубили. Може, ви бачили?
— Що?
Гребер повторив свою вигадку. Він бачив, що Елізабет обійшла вже майже половину в’язнів.
— Тут нічого не знаходили, — заявив обершарфюрер.
— Та він бреше, — сказав есесівець. — У вас є документи?
Гребер мовчки подивився на нього. Він охоче затопив би йому в пику. Есесівець мав не більше двадцяти років. «Штайнбреннер, — подумав Гребер. — Гайні. Одним миром мазані».
— У мене не просто документи, а дуже добрі докумен-ї и, — відповів він нарешті.— Крім того, оберштурмбан-фюрер Гільдебрандт, якщо це вас цікавить, мій щирий друг.
Есесівець іронічно зареготав:
— А ще що ти скажеш? Може, фюрер теж твій друг?
— Фюрер ні.
Елізабет була вже майже в самому кінці вервечки. Гро бер неквапно дістав з кишені свідоцтво про одруження,
— Ходімо до ліхтаря. Зможете прочитати ось тут? Підпис мого свідка! А дату бачите? Сьогодні! Є ще запитання?
Есесівець втупив очі в папери. Обершарфюрер заглядав йому через, плече.
Це підпис Гільдебрандта, — підтвердив він. — Меіп він знайомий. Але ви все одно не маєте права ходити тут. Це заборонено. Ми не можемо нічого вдіяти. Жалі, вашої брошки. -
Елізабет уже обійшла всіх.
— Мені теж, — відповів Гребер. — Звичайно, коли цс заборонено, ми далі не шукатимемо. Наказ є наказ.
Він рушив навздогін Елізабет. Але обершарфюрер пішов поруч,
— Можливо, ми ще знайдемо брошку. Куди її надіслати?
— Гільдебрандтові, це буде найпростіше.
— Гаразд, — сказав обершарфюрер з повагою. — Нічого не знайшли? — поцікавився він в Елізабет.
Та вона вражено звела на нього очі, ніби щойно прокинулася.
— Я розповів обершарфюрерові про ту брошку, яку ми тут загубили, — швидко сказав Гребер. — Якщо її знайдуть, то зразу ж. перешлють Гільдебрандту.
— Спасибі,— відповіла Елізабет здивовано.
Обершарфюрер заглянув їй в очі й кивнув.
— Можете на нас покластися. Ми рицарі СС.
Елізабет кинула погляд на в’язнів. Обершарфюрер помітив це.
— Якщо хтось із цих свиней її заховає, ми однаково знайдемо, — заявив він галантно. — Ми їх обшукуватимемо, поки вони не попадають з ніг!
Елізабет здригнулася.
•— Я не зовсім певна, що загубила її саме тут. Це могло статися й далі, в лісі. Я навіть схильна думати, що скоріше там.
Обершарфюрер усміхнувся. Елізабет почервоніла.
— Це напевне сталося в лісі,— повторила вона.
Обершарфюрер розплився в посмішці.
— За ліс ми не відповідаємо, — заявив він.
Гребер стояв так близько біля якогось нахиленого в’язня, що міг розгледіти його кістлявий череп. Він за-
«, м. н руку в кишеню, дістав пачку сигарет і, обернувшії' ь. упустив її коло ніг в’язня.
Щиро дякую, — сказав він обершарфюреру^— ііп і ра ми пошукаємо в лісі. Це могло статися й там.
І Ісма за що. Хайль Гітлер! І сердечно вітаю з од-цужопиям!' г — Спасибі.
Нони мовчки йшли поруч, аж поки в’язнів не стало ип'(.по. Перламутрові й рожеві хмари, неначе зграя фла-111 по, пливли в прояснілому небі.
Мені не треба було йти туди, — промовила Еліза-ґіет. — Я розумію.
Дарма. Така вже людина. Не встигне спекатися и.'іпієї небезпеки, як наражає себе на другу,
І;../іізабет кивнула.
Ти врятував нас цією брошкою. І Гільдебрандтом. і п справді великий брехун.
— Це єдине, — сказав Гребер, — чому ми добре на-іпилися за останні десять років. А тепер ходімо додому. Я маю цілковите, підтверджене документом право жимі и твоїй квартирі. Я втратив місце в казармі, а сьо-іодні пішов від Альфонса. Тепер я хочу нарешті додому. Я хочу з насолодою лежати в постелі, тоді як ти аитра вранці поспішатимеш на роботу, щоб заробити
11 ;і хліб для сім’ї.
— Я завтра не йду на фабрику. У мене дводенна відпустка.
— І про це ти кажеш мені аж тепер?
— Я мала намір сказати завтра вранці.
Гребер замотав головою.
— Тільки без сюрпризів! У нас для цього мало часу. Ми повинні використовувати кожну хвилину для щастя.
- почнемо це негайно. У нас є що-небудь на сніданок? Чи знов зайти до Альфонса?
— Ні, не треба.
— Гаразд. Влаштуємо бучний сніданок. Якщо хочеш, навіть з Гогенфрідберзьким маршем. А коли до нас вдеріться сповнена- моралізаторського запалу фрау Лізер, ми тицьнемо цій розчарованій донощиці під ніс наші піідоцтва про одруження. Ти уявляєш, як вона вирячить очі, коли побачить прізвище нашого свідка»* гсссівця!
Елізабет засміялася.
— А може, вона й не зчинятиме гвалту. Позавчора, передаючи мені фунт цукру, який ти залишив, вона раптом сказала, що ти дуже порядна людина. Одному господу відомо, чому вона так несподівано змінила свою думку! Ти цього не знаєш?
— Не маю жодного уявлення. Очевидно, її підкупили. Це друге, чому ми добре навчилися за останні десять років.